18.05.2017 21:05
для всіх
392
    
  6 | 6  
 © Ігор Рубцов

Ромашка

Ромашка

Неспішне гоління перед дзеркалом у душовій – наче яка розкіш після тих незвичайних хвилювань… Два з половиною роки минуло, а нестандартна ідея тільки тепер виникла, коли там, у люстрі, я побачив себе, вимитого і виголеного, задоволеного результатом дня. А війна, між іншим, не завершилася. І ось, приблизно, таке спало на думку, що ніколи не вигадав би, не постукай ця війна до мого і нашого порога. Що мені? Спокійний вечір у місті, в яке я закоханий по вуха (як у жінку, хоча Київ – він). Тьху! Побічні думки: місто – взагалі воно, але, з іншого боку, столиця – таки вона. Ну все, устаканилось. Я її кохаю, столицю, тобто, моєї країни. І просинаюся в ній, і засинаю, і стою у душовій кімнатці трохи не одягнений, у капцях, значить. Вишкрібаю лезом обличчя. І тут прилітає думка: влітку чотирнадцятого у мене не було часу милуватися собою (хоч милування собою недостойна чоловіка справа), але ж, отут, перед люстром, бачу себе від маківки мало не до середини стегон і не поспішаючи ганяю піну по мармизі. Маю право, ні? Ну, то так, але як там інші? Не кажу вже про бійців на позиціях, та у місті ж, у своєму Донецьку, день у день повторювалася процедура швидкісного миття тіла, яке за день набиралося з гарячої атмосфери літа хімічними сполуками не надто бажаними для здоров’я. Дві речі, які викликали найбільшу тривогу на війні: відвідини туалету і ванної. Під час миру ніхто й не подумає про це. Але… Розумієте?

Наш мікрорайон накривало часто. Якщо не накривало, вистріли, вибухи чулися постійно. А коли вже сипалося десь поблизу, тоді я, за давньою армійською звичкою людини, що втомилася боятись, лягав між двома стінами у коридорі, відкривав рот, щоб не луснули барабанні перетинки і доручав свою долю Всевишньому. На ніч діставав з-під трюмо імпровізоване ліжко, розгортав на підлозі і до ранку, як на підводному човні: куди діватись? Якась зараза сконструювала градівську ракету таким чином, що у польоті вона настільки неприємно шерехтить! Не так гучно, як цілеспрямовано у мозок. Здається, ракета має влучити саме в голову. Звук наближається здалеку. Наростає, наростає, наростає. Хочеться швидше: хрясь! І нема. А ні. Намотує нерви на кулак. Якби от порівняти зі стоматологом, що наближається до тебе з жахливими лещатами, причому стоматолог глухий, а тому працює без наркозу. Повний пакет «Граду» - сорок ракет. Ви вже знаєте це, мабуть. Щоправда, не всякий раз він пуляє по повному пакету. Але вони летять щільно. Ти дивуєшся, що черговий сюрприз впав за кількадесят метрів, хоча летів точно у маківку, а вже чути наступний. Різниця між звуком пуску до падіння у нашому дворі становила близько шести секунд. Цього мало, щоб стоячі негліже у ванній вскочити у штани. Ніхто ж не хоче бути знайдений у такому розпусному вигляді. Обов’язково хтось із сусідів зафільмує це на мобільник і ти вже герой усіх засобів інформації. Жмуру по цимбалах, живому – ні. Я у цей момент найбільше тривожився, наближаючись до туалету, або ванної. До імовірної смерті ставився байдуже. Не хотілося, щоб отак-о. А як вгадаєш? Нічні прильоти відучили спати а-ля Адам навіть у найбільшу спеку. Хрін з нею, зі спекою! У нижній білизні спиш, наче немовля у бронепамперсі.

Війна відучила нас робити маленькі глупства. Весь час мобілізований, за винятком тих самих моментиків. Постійно напоготові. Рухаєшся містом – никаєш навсібіч, зважаючи на речі, здатні тебе захистити: бордюр, чи там ямка яка. Ти швидко стаєш профі. Ніколи не їздиш ліфтом, відкритий простір перетинаєш швидко, від поверху до поверху перебігаєш якомога швидше. На сходовому майданчику, куди не долетить скло вибитої шибки вельми спокійніше перестояти «плюси». Тож, давай-давай, до дев’ятого вісім перегонів через дві сходинки. Відсапався на другому – прислухайся і далі, вперед! Та уважніше на поворотах! Ясно, до квартири добігає не людина – кінь у милі. Тре митися, твою дивізію! І, скинувши поруч із ванною останній захист, відчуваєш себе вразливим. Чи не тепер почнеться? Узяти би всезнаючу ромашку і поворожити на щастя: влучить, не влучить, влучить, не влучить…

Я обтираюсь рушником, докоряючи собі: пригрівся під спокійними зорями і збайдужів, втратив чуйку. А там і совість підпливе нечутливістю до чужого страху, до чужого болю. То що, може на Схід, на пошуки чарівної ромашки?



Київ, 17 травня 2017 року

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 22.05.2017 09:30  Олена Вишневська => © 

щоб їм.. таким ромашкам...

 19.05.2017 13:31  Ольга Моцебекер => © 

Дві паралельні реальності в одному житті. Дай Бог миру, щоб пелюстки ромашки лиш віщували "любить- не любить", щоб душі було спокійно в будь-якому куточку рідної землі.

 19.05.2017 09:29  Тетяна Белімова => © 

Починалося майже як еротичне оповідання)))) Насправді гірке. Авторська іронія - це, звичайно, маска... Радію, Ігоре, що Ти вже не там.
Знаєш, спало на думку, що добре було б Твоє оповідання перекласти російською і додати на сторінки російських соцмереж, поки ще декілька днів матимемо доступ. Це як профілактика від питань "а правда, что у вас...". Правда... Тільки чогось коли Крим анексували, нікого правда про Україну не цікавила, і коли бомбили мирний Донбас - теж...

 18.05.2017 21:39  Каранда Галина => © 

проймає...

найбільше вразив оцей рядок: Обов’язково хтось із сусідів зафільмує це на мобільник і ти вже герой усіх засобів інформації. В таких умовах тотальної біди сусіди здатні на дрібну подлянку й глузування??