09.06.2017 07:53
only 18+
418 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Саня Малаш

Інь

оповідання

- Що тобі подарувати? – спитав чоловік напередодні мого дня народження. 

Я особливо довго не розмірковувала. Узагалі – не можу про щось думати більш ніж сорок секунд. Колишня робота дається взнаки: там довго розгойдуватися було заборонено. Тому: 

- Найкращий подарунок для мене – якщо ви всі на одну добу звалите к такій матері. 

Що ж – іменини є іменини. Сашко згріб усіх шістьох дітей в оберемок і повіз їх до свекрухи. А я вийшла, в чому стояла, і рушила туди, звідки Саня мене десять років тому забрав. Себто – до театру. 

- Доброго дня, - привітав мене у дверях якийсь чоловік, приблизно десь мого віку. 

- І вам непоганого, - стенула я плечима. 

- Ми десь раніше бачилися, - заявив незнайомець. 

- Так, ми з вами колись випадково переспали, - бовкнула я, і раптом чолов’яга як не пожвавиться: 

- Лариса! 

- Н-ну так, я справді Лариса… А ви ж хто? 

- Не впізнала? Я ж цей… Ну, ти зрозуміла. Бублик Єгор Васильович. 

- Хто-о? – Я пошкодувала, що не маю в руках пакета з яйцями – вони б так віртуозно гепнулися разом із пакетом долу й розтеклися по сцені, відтворюючи весь спектр моїх емоцій. Послухайте, він же на того Єгора Бублика взагалі не схожий. Просто однофамілець одного чувака, з яким ми справді десять років тому зовсім не випадково переспали. 

- Та годі тобі, Лорко. 

- Ні, не годі. Ви прикидаєтеся тим Бубликом, а ви ж зовсім інший Бублик. 

Ледь не додала «справжній», бо той був худющий, як жердина. А цей… ну, одним словом, правильне в нього прізвище. І взагалі… в цього теперішнього Бублика – свинина – тьху, сивина! – в бороді, а раніше флори на обличчі не розводив, лише натяк у стилі «не підходь, бо подряпаю». 

- П’ять родимок на спині, всі поряд, як олімпійські кільця? – уточнила я. 

- Атож. 

- А як твого собаку звати? – ще одне каверзне питання. 

- Ой, ні слова про Гітлера. Він же помер на мій день народження. На мою тридцятку, уявляєш, Лариско? 

- Що-о? Тобі тридцять? – ледь не знепритомніла я. «Куди ти в обморок падаєш, тобі самій стільки ж». Але, про всяк випадок: - Не може бути. Доведи. Покажи паспорт. От просто зараз покажи. 

Я нервувалася, бо посвідчення особи все ніяк не знаходилося. 

- Удома він, - винувато сповістив чи той, чи не той Бублик. 

- Ну, то ми мусимо їхати до тебе й перевірити. 

Трамвай пхав поперед себе сніг. Ліхтарі хитро підморгували. У маршрутці гостинно грав шансон. Сніг заліпив табличку так, що замість «Ірпінь» читалося «Інь», і я розуміла, що «Яня» мені сьогодні не бачити. 

 

…- Паспорт можна й підробити, – зауважила я. – А от це не підробиш. Ти не той Єгор Бублик. Ти двійник. 

«Рогалик», – ледь не вирвалося в мене. 

- То в мене просто гіпертонія, – виправдовувався той. – Атеросклероз. Вегетосудинна дистонія. І це… Маніакально-депресивний психоз… 

- Ні!!! – заверещала я. – Той Бублик ніколи не перехотів би жінку через підвищений тиск!.. Тим більше – через маніакальний психоз!.. 

Я знову розмазувала соплі по дублянці, знову їхала в маршрутці, тільки на зворотній дорозі в слові «Київ», що на табличці, читалося «їв». О Господи, Сашко ж, певно, так і не вечеряв сьогодні! Адже він не вміє вмикати плиту. Але більше я боялася, що таки ввімкне, а вимкнути не зможе. Вискочила з маршрутки геть. Із серця впала гранітна брила: мій чоловік не вдома з плитою боровся, а відігрівався глінтвейном у генделику. Довкола стояло вісім паперових стаканчиків. 

- З днем народження, кицюню, – ділячи, як добрий логопед, слова на склади ( а може, навіть і на літери), промовив Саня. 

І мені теж схотілося випити. За здоров’я. Психічне. Своє. 

 

На цій мажорній ноті забути б про існування Єгора. Так ні ж, дідько! – почав щодня мучити скайп, фейсбук, телефон, причому все одночасно. 

- Щось не клеїться в мене особисте життя, – жалівся Бублик, коли я, напившися крапель від нирок, намагалася акуратно дозувати знеболювальне. 

- Клей поганої якості, – пояснювала я. 

- Поговори мені, будеш покарана, – погрожував Єгор. 

- Чим – спогадами? 

І я дозувала знеболювальне вже не дуже акуратно й невдовзі бачила кольорові сни з запахами свіжої випічки. Прокидалася вже від інших пахощів: виявляється, я забувала в духовці пироги й вони підгоряли. 

- Купи мені таймер, – попросила Бублика. 

- Знайдеш мені дівчину – куплю. Але гроші вперед. 

Потім я сідала в маршрутку і мчала на Ірпінь. Сніг розквасив табличку так, що лишилася сама літера «і». «І?» - запитувала сама себе щоразу, випадаючи з маршрутки в Києві, де Сащко та шестеро синів, уже школярів, піджидали мене також із німим запитанням: «І?» 

А далі знову скайп, знову світлини у фейсбуку на його сторінці, й кожна друга – з відрізаною головою чи з бенкетом хижих мух на відкритій рані. І знову жмені таблеток, а як інакше, без таблеток сни вже не кольорові. 

Лікарка, направляючи мене на обстеження до наркодиспансеру, простягла якусь рожеву коробочку, сказала, щоб я занурила в сечу паличку. Я образилася, бо паличка – то єдине, що знайшла в коробці, а для кольорових снів там не було геть нічого. «Та ти вагітна», – пояснила лікарка. Так. У мене буде сьома дитина. Піду, порадую Єгора. Як це – куди піду? Та он, на сайт знайомств, він саме в чаті. Ось, пишу в чат. Рогалику, ти станеш татусем. 

Уранці Бублик привіз мені вагон троянд. Сказав, що я підняла його рейтинг на сайті. І взагалі. 

- А дитина? – спитала його на прощання. 

- А що дитина? – стенув плечима Єгорко. – Діти – то квіти життя. Я давно мріяв про доньку. І назвемо її Лізою, як мою однокласницю. Мине якихось двадцять років – і я зваблю її найкращу подругу… Отак, ніби в тієї Лізки перед носом із Дашкою чи Софійкою піду в кущі. 

- Але ж тобі буде п’ятдесят. 

- Це проблема?.. 

- У кущі як полізеш, скрутить тебе радикуліт. 

- Ревнуєш? 

І далі знову не клеїлося його особисте життя. І в мене народився син, як дві краплі води схожий на Сашка. Важив під п’ять кіло. Цей не дасть, як виросте, старому пню дядькові Єгору звабити його дівчину. Та й певна – Бублик до того часу не доживе. Якщо йому вірити, то я з нього п’ю кров і висмоктую останню надію. «А ти?» - все кортить мене запитати його, але малий Євгенко вже вищить від голоду, і я позую для гологрудого селфі на тему «пишаюся материнством». Певна річ, у фейсбуку я сховаю цю фотку якнайдалі від Рогалика, бо знову кричатиме в коментах, що мені бракує тату з зображенням герба Аратти. Але ж мій Сашко все одно мене на цій світлині позначить, і тоді Єгор прийде в коменти до нього й почне своє про Аратту, Гіперборею та Атлантиду. А мого першого розміру на всі його художні фантазії не вистачить. 

 

Та кожна історія має своє завершення. Щасливе. Загортайтесь у плед і… ні, розгортайтеся, бо я ж про літо. 

Ну, то от. Перед святом Купала зателефонував Круглик і запропонував поїхати на Бублик… Тьху, навпаки. Бублик – на Круглик. Ну, ви зрозуміли. Озеро таке є. Я згодилася. 

- Ти ж там не гуляй, - вмовляв Сашко, дбайливо пакуючи мені до сумки міні-пігулки. 

- Не бійся, він гей. Та ще імпотент. І взагалі, досі кохає свою однокласницю. – І, поки Саня намагається поєднати всі три характеристики та самотужки створити мені алібі, я вибігаю з дому. Бублик уже покинув своє місто з обдертою табличкою «…інь» та перемістився до селища з табличкою «Кру…к». 

Ну, власне, ось вам фота в купальнику. Ось у віночку. Ось – лише у віночку. А оце – незрозуміло що, бо то лише Єгор уміє поєднувати непоєднуване – секс і фотозйомку. 

- Знаєш, яка в мене була заповітна мрія? – запитав Бублик, закінчивши плести з аїру стегнові пов’язки. 

- Знаю: скуштувати варення з кореню аїру. Ти казав. 

- Ні. То давнє. А потім з’явилася інша: щоб так само, як і день народження, в нас із тобою збігався… 

- Та йди ти знаєш куди! – підхопилася я. – Я ще жити хочу! 

- Лорко… 

- Кому – Лорка, а кому – Лариса Павлівна! Якщо кортить, можеш сам помирати, а собі уявити, що я теж померла. Ну? Ти ж актор, у тебе має працювати фантазія. 

- Мені набридло харчуватися самими фантазіями. Хочу перенести їх у реальність. Лорко! Ти ж мене кохаєш! То помри зі мною… заради мене. До раю потрапиш. Я серйозно. 

- Я не вірю ні в рай, ні у пекло. Прощавай, - сказала я, але наступної миті Бублик штурхнув мене в спину, і я шубовснула у воду. 

Виринути не встигла. Вода набралася і в носа, і в рота, якась сила завалила мене на самісіньке дно. 

Поряд прилягло ще одне тіло. Тіло теперішнього Єгора Бублика. Те, що й досі лишалося для мене найгарнішим, найжаданішим, найзвабнішим, най, най… Бо він не такий, яким його бачать усі, а такий, яким його бачу я… Під водою з останніх сил намацала його долоню й учепилася в неї… Аж раптом розчахнувся в моїй напівпаралізованій свідомості шлюз, якого я не відчиняла вже одинадцять років, відтоді як розбіглися з Єгором. Вогонь полинув усередину мене, як ото, знаєте, при струменевому введенні но-шпи. І цього було доволі. Я відштовхнулася й виринула… Верби й тополі на чужому полі знову замайоріли на пологому березі. 

…- А де він? – запитав Сашко, допомагаючи мені вибратися на суходіл. 

- Там, - махнула я рукою в бік озера. 

- Мене злякався, чи що? 

- Та хтозна. Більше схоже на те, що плавати не вміє, - відповіла я, вдягаючись. 

- А-а… 

Із бусика повискакували дітлахи. Побачили воду – і вже їх годі було втримати. 

- В очерети не запливайте! – гукнув татко, щойно старші, розбігшись, кинулися до озера. 

Я заходилася годувати Євгенка. Саня миттю сфоткав мене і виставив світлини у фейсбуці. Ну, він пишається батьківством, це правда. Аж тут раптом згадався Єгор, і я насилу усвідомила, що найближчі десять літ його чекати не варто. Ну й добре, цей троль хоч нічого більш не напише про Аратту в коментах до моїх дописів. І, до речі, в мене зараз – давно вже цього не було! – така ясність у голові, що геть не хочеться таблеток, після яких сняться кольорові видива. 

- Чуєш, – поторсав мене чоловік, коли Євгенко заснув, – а давай ще одну дитину зробимо? Бо якось не комплект. 

- Можна, – кивнула я механічно. – Восьмеро дітей – це ж звучить гордо. 

…За кілька хвилин Саня рушить по пиво, а я попливу в очерети. Там, на дні, на мене чекає Єгор Бублик, він же Рогалик. 



Київ, листопад 2016

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 23.10.2020 20:18  svi1104 => © 

Цікаво в захоплююче!
Після прийому думала, що зайду, почну читати, а проім дочитаю... Та ні! Цю авторку я ппостотоюожнюю читати!!!
Захопилася! Тільки вкінці щемко було.
Дякую!!! 

 12.06.2017 10:04  Тетяна Бел... => © 

Сашо, Ти знаєш, що я вже років із сто не читала нічого подібного)))) І хочу ще! Пиши)) Натхнення!
ПС: До питання жанру. Все ж цікаво було б поставити "діагноз", тому це питання ще відкрите))))