Редактор до Бога ридає
оповідання
За вікном панкує весна, сонце влаштувало еротичний масаж оголеним кронам дерев та облупленим дахам хрущівок, а я сиджу в кабінеті, колупаю чужу писанину. Горобчик із того боку шибки балансує, мов акробат… а я, замість вибігти надвір по стаканчик не скажу чого – зігнулася тут дугою та вчитуюся… А що вдієш – треба допомагати сучукрписьменникам лишатися далі на висоті й продавати свої твори. Бо хто б їх купував, побачивши в тому вигляді, в якому потрапляють до мене?
Справу свою я знаю, не одну вже родину рятувала з вогнебезпечних ситуацій, не одного пацієнта вилікувала від артеросклерозу, а що вже набубнявілих нирок познімала з дерев – усі чорні трансплантатори мені заздрять. Мовчу про те, як прихистила цілий квартал людей, котрі втратили дім над головою. Сусідити з ними було нелегко, але я привчила їх їсти голландський сир замість голандського й перетворила все їхнє рослинне масло на звичайну олію, і стали ми жити щасливо. Жаль, що непозбувну бентегу ліквідували вже без моєї участі, заявивши, що такими питаннями мають опікуватися редактори з фаховою освітою. А в мене такої нема – лише досвід.
Але часом і мого досвіду замало, тоді мозок довго перебуває в такому стані, що без кави не розберешся. Боюся, як казав один перекладач, «впасти в помилку». Ось і тепер: застрягла на одній фразі, й голова починає капітулювати. Тому, щоб не ворожити на литому воскові, телефоную одразу до автора:
- Підкажіть, будь ласка, що ви мали на увазі, - якомога лагідніше починаю я й зачитую: - «У мене змалку пиячили батьки». То це батьки, як були малими, жлуктили горілку – чи взялися до неї вже після того, як у них народився головний герой?
Автор дратується:
- А хіба так не зрозуміло?
- Ні, - все так само чемно відповідаю я.
- Так я й гадав, - зітхає автор. – Щоб зрозуміти всю глибину моєї думки, треба бути дуже проникливим.
- І все ж таки, для непроникливих: хто був малим, коли пив – герой чи його батьки?
- Ви що – знущаєтеся?! – розлючений автор кидає слухавку й не бере її більше, хоч би скільки я наярювала.
Обмізковую цей абзац іще раз. Телефоную до найліпшої подруги – медика:
- Таню, скажи – якщо людина вживає алкоголь із самого дитинства, чи має вона шанс дожити до репродуктивного віку?
- При теперішньому рівневі медицини, - гордовито заявляє Тетяна, - людина має шанс на все.
Дякую, дуже пізнавально. Ну, ще є друг – письменник. Правда, досі ніде не друкувався.
- А який контекст? – запитує одразу.
- «У мене змалку пиячили батьки. Часом, прийшовши додому, трощили шибки та посуд.» Це все.
- А може, там є щось про діда чи бабу?
- Ще не дочитала.
- Ну, от. Робиш висновки, не ввібравши в себе цілісної картини. Хто ж так редагує, Наталь?
Має рацію, чорт забирай. От була колись історія, розшукували біля Приазовська бородату дівчинку-різеншнауцера. Пес його зна, що воно таке – той різеншнауцер, інтернет тоді був розкішшю, а оголошеннями були заклеєні всі стовпи. І не могла я второпати, як можна не звернути уваги на дівчинку, яка має такий нетиповий вигляд. Ну, так, тепер ми всі розумні, гугл відкрили – ось вам і різеншнауцер, як живий, хіба що не гавкає.
Отже, шукаю про діда й бабу. А дзуськи. Сюжет несеться вперед із шаленою швидкістю, вже я сама починаю захекуватися.
- Скажіть, - це я знову авторові, - а чи не можна було б для ясності додати щось про батьків батьків героя?
- Навіщо? – чудується той.
- Ну… бо їхня відсутність у тексті перешкоджає… як ви кажете… глибшому проникненню.
- Я оце не зрозумів, - закипає мій опонент, - ви що – повчаєте мене, як мені писати?! Та хто ви є в літературі, щоб указувати?! Ще й кому – письменникові, в якого цей роман уже четвертий, а три попередні вийшли друком у найвідомішому видавництві нашої країни!
От і вся розмова. Виділяю фрагмент червоним і йду робити собі каву. Бо без неї – суцільна журба й непролазна безвихідь… Аж тут – дзвінок. Не судилося.
- Наталю, ви вже вичитали текст? Не забувайте: о сьомій вечора ви маєте мені його надіслати.
Це – справжній редактор, той, що у штаті видавництва та чиє прізвище зазначать у книжці. Ну, а мені перепаде певна частина його гонорару. Якщо, звісно, справжній не надумає передчасно полаятися з видавцем.
І я, махнувши рукою, знімаю червону заливку. Тепер речення звучить хоч і задовго, зате зрозуміло. Набираю номер свого друга-письменника, щоб поділитися з ним своєю радістю:
- «Мої батьки почали куштувати оковиту ще коли самі ходили пішки під стіл, а вже як у них був я, то до дідька розпилися». Га, Юрчику, що скажеш?
- Життя – тлін, - резонує Юрко, - ходімо краще до лісу, відволічешся. Весна надворі.
- Знаю, що весна, бачила на календарі. У мене дедлайн.
- Тобі просто до мене байдуже і ти мене тупо використовуєш. Якби тебе Лазуткін запросив, то пішла б.
- Не факт.
Але в слухавці вже стерильна тиша. Гаразд, Наталко, не розкисай, ти ж – редактор (дідько: редактор, ридактор…). Так, годі, зберися з думкою, бо й правда – дедлайн. Це ж лише двадцята сторінка, а всього їх – триста п’ятдесят.
Згадалося раптом, як Стефаник докорінно переробив свій образок «Городчик до Бога ридає», лишивши хіба деякі натяки на попередній текст. Але Стефаник тоді був початківцем. А мій автор видає вже четвертий роман. Утім, якщо я наполягатиму, можна легко лишитися без роботи.
Ну, а до лісу я таки піду. Завтра. Сама, без конвою. Після цієї непозбувної бентеги я вже нічого не боюся.
Київ, листопад 2016
