09.06.2017 09:59
Без обмежень
208 views
Rating 5 | 6 users
 © Саня Малаш

Редактор до Бога ридає

оповідання

За вікном панкує весна, сонце влаштувало еротичний масаж оголеним кронам дерев та облупленим дахам хрущівок, а я сиджу в кабінеті, колупаю чужу писанину. Горобчик із того боку шибки балансує, мов акробат… а я, замість вибігти надвір по стаканчик не скажу чого – зігнулася тут дугою та вчитуюся… А що вдієш – треба допомагати сучукрписьменникам лишатися далі на висоті й продавати свої твори. Бо хто б їх купував, побачивши в тому вигляді, в якому потрапляють до мене?

Справу свою я знаю, не одну вже родину рятувала з вогнебезпечних ситуацій, не одного пацієнта вилікувала від артеросклерозу, а що вже набубнявілих нирок познімала з дерев – усі чорні трансплантатори мені заздрять. Мовчу про те, як прихистила цілий квартал людей, котрі втратили дім над головою. Сусідити з ними було нелегко, але я привчила їх їсти голландський сир замість голандського й перетворила все їхнє рослинне масло на звичайну олію, і стали ми жити щасливо. Жаль, що непозбувну бентегу ліквідували вже без моєї участі, заявивши, що такими питаннями мають опікуватися редактори з фаховою освітою. А в мене такої нема – лише досвід.  

Але часом і мого досвіду замало, тоді мозок довго перебуває в такому стані, що без кави не розберешся. Боюся, як казав один перекладач, «впасти в помилку». Ось і тепер: застрягла на одній фразі, й голова починає капітулювати. Тому, щоб не ворожити на литому воскові, телефоную одразу до автора:

- Підкажіть, будь ласка, що ви мали на увазі, - якомога лагідніше починаю я й зачитую: - «У мене змалку пиячили батьки». То це батьки, як були малими, жлуктили горілку – чи взялися до неї вже після того, як у них народився головний герой?

Автор дратується:

- А хіба так не зрозуміло?

- Ні, - все так само чемно відповідаю я.

- Так я й гадав, - зітхає автор. – Щоб зрозуміти всю глибину моєї думки, треба бути дуже проникливим.

- І все ж таки, для непроникливих: хто був малим, коли пив – герой чи його батьки?

- Ви що – знущаєтеся?! – розлючений автор кидає слухавку й не бере її більше, хоч би скільки я наярювала.

Обмізковую цей абзац іще раз. Телефоную до найліпшої подруги – медика:

- Таню, скажи – якщо людина вживає алкоголь із самого дитинства, чи має вона шанс дожити до репродуктивного віку?

- При теперішньому рівневі медицини, - гордовито заявляє Тетяна, - людина має шанс на все.

Дякую, дуже пізнавально. Ну, ще є друг – письменник. Правда, досі ніде не друкувався.

- А який контекст? – запитує одразу.

- «У мене змалку пиячили батьки. Часом, прийшовши додому, трощили шибки та посуд.» Це все.

- А може, там є щось про діда чи бабу?

- Ще не дочитала.

- Ну, от. Робиш висновки, не ввібравши в себе цілісної картини. Хто ж так редагує, Наталь?

Має рацію, чорт забирай. От була колись історія, розшукували біля Приазовська бородату дівчинку-різеншнауцера. Пес його зна, що воно таке – той різеншнауцер, інтернет тоді був розкішшю, а оголошеннями були заклеєні всі стовпи. І не могла я второпати, як можна не звернути уваги на дівчинку, яка має такий нетиповий вигляд. Ну, так, тепер ми всі розумні, гугл відкрили – ось вам і різеншнауцер, як живий, хіба що не гавкає.

Отже, шукаю про діда й бабу. А дзуськи. Сюжет несеться вперед із шаленою швидкістю, вже я сама починаю захекуватися.

- Скажіть, - це я знову авторові, - а чи не можна було б для ясності додати щось про батьків батьків героя?

- Навіщо? – чудується той.

- Ну… бо їхня відсутність у тексті перешкоджає… як ви кажете… глибшому проникненню.

- Я оце не зрозумів, - закипає мій опонент, - ви що – повчаєте мене, як мені писати?! Та хто ви є в літературі, щоб указувати?! Ще й кому – письменникові, в якого цей роман уже четвертий, а три попередні вийшли друком у найвідомішому видавництві нашої країни!

От і вся розмова. Виділяю фрагмент червоним і йду робити собі каву. Бо без неї – суцільна журба й непролазна безвихідь… Аж тут – дзвінок. Не судилося.

- Наталю, ви вже вичитали текст? Не забувайте: о сьомій вечора ви маєте мені його надіслати.

Це – справжній редактор, той, що у штаті видавництва та чиє прізвище зазначать у книжці. Ну, а мені перепаде певна частина його гонорару. Якщо, звісно, справжній не надумає передчасно полаятися з видавцем.

І я, махнувши рукою, знімаю червону заливку. Тепер речення звучить хоч і задовго, зате зрозуміло. Набираю номер свого друга-письменника, щоб поділитися з ним своєю радістю:

- «Мої батьки почали куштувати оковиту ще коли самі ходили пішки під стіл, а вже як у них був я, то до дідька розпилися». Га, Юрчику, що скажеш?

- Життя – тлін, - резонує Юрко, - ходімо краще до лісу, відволічешся. Весна надворі.

- Знаю, що весна, бачила на календарі. У мене дедлайн.

- Тобі просто до мене байдуже і ти мене тупо використовуєш. Якби тебе Лазуткін запросив, то пішла б.

- Не факт.

Але в слухавці вже стерильна тиша. Гаразд, Наталко, не розкисай, ти ж – редактор (дідько: редактор, ридактор…). Так, годі, зберися з думкою, бо й правда – дедлайн. Це ж лише двадцята сторінка, а всього їх – триста п’ятдесят.

Згадалося раптом, як Стефаник докорінно переробив свій образок «Городчик до Бога ридає», лишивши хіба деякі натяки на попередній текст. Але Стефаник тоді був початківцем. А мій автор видає вже четвертий роман. Утім, якщо я наполягатиму, можна легко лишитися без роботи.

Ну, а до лісу я таки піду. Завтра. Сама, без конвою. Після цієї непозбувної бентеги я вже нічого не боюся. 

Київ листопад 2016




Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 14.06.2017 03:19  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую! Для мене от саме Стефаник був важливий - його приклад як наполегливого автора, котрий перемагає сам себе, редагуючи власний текст. 

 14.06.2017 03:18  © ... => Арсеній Троян 

Що ж, Арсенію, автори різними бувають, до кожного свій підхід)) 

 12.06.2017 10:06  Тетяна Ільніцька => © 

Отак минає українська література... За сто років уже ніхто не може згадати, хто такий був Стефаник, що він писав? А шкода... Хочеться пограти з читачем в інтелектуальні шаради, а він до того не надається...
Твоя проза стала для мене справжнім відкриттям, крім усього іншого, що я вже знаю)))) Пиши, бо гарно! 

 09.06.2017 18:00  Каранда Галина => © 

Супер, супер, супер!!!!!
як я вас розумію, хоч я і не редактор))) 

 09.06.2017 11:09  Арсеній Троян => © 

Гарний, класнючий текст. Давно не читав такої смакоти на цьому сайті і та загалом в інтернетах. Афтор, пеши існо) Окрім того, тема мені надто близька, поєліку сам вкалую редактором, знаю цих усіх авторів, бодай вони скисли, їхній гонор і тому подібне 

Публікації автора Саня Малаш

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо