Рудий в курсі справи
Збірка оповідань
ПОМСТА РУДОГО
Тель-Авiв. Серпень. Пополуднi. Спеку не взмозi зменшити навiть Середземне море, яке з легеньким хлюпотiнням накочує хвилi на пiсок пляжу, що простягся вздовж мiста. В одному з непрестижних районiв, бiля одного з непрестижних чотириповерхових будинкiв, де проживають незаможнi мiсцевi мешканцi та заробiтчани – нелегали, стоїть контейнер для смiття. На контейнерi у розслабленiй позi лежить здоровенний, рудої мастi кiт. Сонце його не турбує – звик. Проте, за порухами вух на звуки, що долинають звiдусiль, вiдчувається готовнiсть до будь-яких несподiванок
Статися ж може що завгодно. Можуть з’явитися чужі коти – претенденти на його територiю та сiм’ю. Може пiдкотити автомобiль, що привезе порожнього контейнера i забиратиме наповненого. Тодi, тiльки встигай попередити численну родину, щоб якнайшвидше вибиралися iз середини металевого ящика, де ті ласують недоїдками. Та головна проблема – люди. Малi бешкетники, проходячи поряд, можуть пожбурити чим завгодно, а дорослi... З дорослими ще складнiше, адже котяче життя переплелося з життям цих часто незрозумiлих і непередбачуваних, двоногих iстот. Дехто з них агресивний щодо котячої братiї, iншi котiв просто не помiчають. Лише одиницi... Рудий згадав про Семена та Раю і задоволено замуркотiв.
Без Семена тутешнiм котам було б зовсiм сутужно. Бо дверцята, що розмiщенi по обидва боки контейнера, iнодi щiльно зачиняються, i тодi не може бути й мови, щоб туди пробратися .
Саме тодi й приходить на допомогу цей добрий чоловiк. Супроводжуючи свої дiї пiдбадьорливими словами, відчиняє дверцята і прилаштовує що-небудь щоб не зачинялися. Тепер порядок: упiрнайте в контейнер, будьласка, та пiдхарчовуйтеся на здоров’я.
А їхня добра й мила годувальниця Рая!. Скоро вона з’явиться. Рудий згадує цю молоду лагiдну жiнку, що почала приносити їм їжу якраз пiсля сезону дощiв. Це стало чималою добавкою до того мiзеру, який коти видобували в контейнерi. Вiд принесеного Раєю, через якийсь мiсяць, шерсть у його вгодованої родини вилискувала на сонцi.
За тими думками кiт незчувся, як задрiмав. Сонце завершувало свою щоденну подорож небосхилом. Сутiнки по-пiвденному швидко почали покривати все навкруги.
Розбудив кота знайомий голос. На той голос звiдусiль збiгалося, задоволено муркочучи та нявкаючи, чимале котяче сiмейство. Це прийшла Рая з їжею. Рудий м’яко зiскочив з контейнера i кiлькома вiдчутними ударами могутнiх лап дав зрозумiти надто поспiшаючим, кому першому мають належати кращi куснi. Цьому може заперечити хiба що котрийсь з молодих та раннiх (щоправда, за мить жалкуючи про те). Пiсля ситої їжi, у звичнiй послiдовностi, налаштовування до нiчних пригод: старанне умивання, чищення шерстi та вiдточування кiгтiв об стовбур здоровенного евкалiпта, що рiс поряд.
Проте сьогоднi якесь тривожне вiдчуття втрутилося у цей звичний порядок: щось коїлося з їхньою завжди веселою, дзвiнкоголосою Раєю.
Рудий заспокiйливо потерся об її ногу. Жiнка стояла, немов укопана. Ні, щоб, як завжди, погладити його, адже добре знає – лише їй вiн дозволяє це робити. Помiтивши докiр i нiме запитання в очах Рудого, вона таки нахилилася, лагiдно провела долонеюпо котовiй спинi.
– От i все!.. Залишаю вас, котики, i мабуть, назавжди...
Потiм присiла, продовжуючи гладити Рудого. Сльози капали з її очей i губилися в густiй котячiй шерстi. – Залишаю, бо не злюбилося в нас із Яшою, не звиклося... Не я потрiбна йому...
Рудий не розумiв людської мови, проте своїм надрозвинутим шостим чуттям вiдчував усю глибину розпачу жiнки – їхнього доброго ангела. Кіт стривожився: чим зарадити їй? Вигинаючи спину, заспокiйливо муркочучи, потерся об її ногу, але вона випросталася, обвела вологим поглядом котяче сiмейство, потім перевела погляд у бiк будинку. Жінка дивилася на вiкна третього поверху, звiдкiля долинала гучна музика та хмiльний гамiр. Рудий знав: саме там Рая жила з чоловiком – здоровенним товстуном, вiд якого завжди несло горiлчаним духом.
Котовi це вельми не подобалося, також неподобалося й те, що його декiлька разiв безцеремонним штурханом здоровань викидав за дверi, хоча Рудий заходив у квартиру з дозволу жiнки. Та вiн за своє котяче життя натерпiвся всякого, тож розумiв: чогось кращого од людини, вiд якої завжди тхне горiлкою, годi чекати. Лише заради Раї, Рудий нi разу не пустив у хiд свої гострi пазурi, хоча будь-кому iншому не подарував би такого грубого поводження.
Жiнка нарештi вiдвернулася вiд будинку й не властивою їй важкою ходою рушила вiд контейнера. Рудий якусь мить переводив погляд iз Раї на дверi, до яких вона завжди простувала після годівлі котів, потім, подався слiдом за нею. Жінка йшла до автобусної зупинки. Цей шлях кiт знав, бо iнодi вранцi проводжав її. Але ж зараз вечiр...
Жiнка зупинилася. Пiд’їхав автобус. Вона ще раз, вже з автобусної приступки, оглянулася в бiк залишеного будиноку. У свiтлi вуличного лiхтаря на її обличчі зблиснули двi вологi дорiжки, що починалися від очей. А потiм дверi, з противним скреготом, зачинилися. Зазвичай Рая увечерi нікуди не їздила і Рудий вирiшив зачекати.
Вiн сидiв пiд стовпом i пильно водив очима, зустрiчаючи та проводжаючи автобуси, що поглинали й вихлюпували зi свого черева людей, але Раї серед них не було. Вже й мiсяць сховався за дах сусiднього будинку, а вона не з’являлася. Зосереджений на чеканнi, Рудий навiть не здригнувся, коли бiля стовпа зупинився здоровенний пес, щоб задерти лапу. Зробивши свою справу, той здивовано глипнув на смiливого кота й почимчикував далi. А Рудий чекав...
З моря подув легенький вiтрець, несучи за собою ледь вiдчутну вранiшню прохолоду. В котячу душу почали закрадатися сумнiви. Потiм враз, немов блискавкою, майнув здогад: Рая не повернеться! І, очевидно, не повернеться нiколи! Бiльше нiколи вiн не почує її лагiдного голосу і не відчує її ніжну руку на спині.
Тим же шостим чуттям, Рудий зрозумiв причину Раїного вiд’їзду. Наливаючись люттю, кіт пружно звiвся на ноги. Спочатку повiльно, а потiм з кожним кроком прискорюючи бiг помчав щодуху.
...За кiлька годин по тому, коли вже добре розвиднилося, бiля контейнера на якому лежав Рудий зустрiлися жiнки, які виносили смiття.
– Ти тiльки поглянь на отого розбишаку: i дня не проходить, щоб з кимось бiйку не затiяв!.. Ого, цього разу йому добре перепало! – мовила одна, дивлячись на кота.
– Еге ж, добре... – зi спiвчуттям погодилася спiврозмовниця. – А ти чула новину?
– Яку?
– Яшко, що на третьому поверсi живе, вивалився з вiкна. Певне, сп’яну. Ранком такий лемент у його квартирi зчинився, що всiх сусiдiв побудив.
– Та чула... Його начебто швидка забрала...
– Еге ж, забрала. Весь подряпаний – кажуть! Що шия, що руки... а пика – не впiзнати...
– То, напевне, коли падав, подряпався...
Потеревенили та й пішли по своїх людських справах, а Рудий продовжував старанно зализувати глибоку рану на боцi
ПОВЕРНЕННЯ
– Дивіться, хто до нас повернувся! – промуркотів Рудий, нюхаючи шерсть Пухнастої. – Фе-е! як гидко від тебе тхне – напевне, шампунь. Скоріш залазь у контейнер, потрешся – станеш, як усі ми, ще й перекусиш чогось.
– Я не голодна, – відповіла Пухнаста й лягла, згорнувшись калачиком, у затінку контейнера. Кішка заплющила очі, але не спалося. Невтішні думи облягли її: от і скінчилося “солодке” життя – вона повернулася до своєї родини, до остогидлого “вуличного” існування.
– Відійдіть, ану відійдіть! Не заважайте кішці звикати до нашого життя-буття: як-не-як, майже рік прожити в людський сім’ї – це вам не жарти! – Рудий заходився розганяти котів і кішок, котрі також обнюхували родичку. – Що, у вас більше справ не має? Краще б за дітьми приглядали – швендяють де завгодно, ще під колеса попадуть!..
– Фе! Який бридкий запах! – погоджувався з ватажком котячий народець. – Як від неї тхне!..
Та на думці в кожного було своє... В душі багато хто з них мріяв: нехай навіть викупають їх із шампунем, аби хоч на день позбутися набридлих думок про їжу й затiнок над головою. Лише кошенята безтурботно бавилися неподалiк.
А Пухнастiй, скiльки й житиме, дивним сном згадуватимуться події, що вiдбулися на початку минулорiчного сезону дощiв.
...Лило тодi, як завжди на ту пору, немов з вiдра, i Пухнаста була тодi зовсiм не пухнастою. Її увагу привернув людський гомiн, що долинав вiд лавки неподалiк вiд пальми, де кiшка намагалася заховатися вiд зливи. Пухнасту неначе якась невидима сила пiдштовхнула туди. На лавцi пiд парасолькою сидiли чоловiк i жiнка.Чоловiк, щасливо посмiхаючись, сказав:
– Дивись, Аню, навiть кiт вiдчув, що ми з тобою сьогоднi зiйшлися докупи.
– Це кiшка, – лагiдно вiдповiла жiнка, – ще й гарненька кiшечка.
– Я лише бачу, що вона мокра й нещасна, а в такий день нещасних не повинно бути. Може вiзьмемо її до себе? Обiгрiємо, висушимо, i нехай муркотить у нашiй квартирi. – Чоловiк придивлявся до Пухнастої. – У мене на Українi теж кiшка є. До дев’яностих рокiв жирувала – перебирала харчами, а пiсля розвалу Союзу стало не до пиндикiв, їсть що дають. Але кiшка хороша, слухняна, i дiти її люблять.
– А в мене, Ваню, там кiт був – Василь. Розбишака ще той. Останнiм часом почав кроликiв у сусiдiв красти. Та так негiдник наловчився вiдчиняти дверцята клiток, що нiякi клямки не зупиняли. Розбишакував, аж поки не впiймався на гарячому. Довелося вiддати сусiдовi Миколi на розправу... – Вона трохи помовчала, а потiм, немов би оправдовуючись, додала: Але ж Василь останнiм часом i мишей перестав ловити...
Якусь мить вони мовчали, певно, згадуючи про свої домiвки та сiм’ї, залишенi десь там у далекiй Українi. Повернула людей до дiйсностi кiшка, що скочила на лавку й примостилася на чоловiкових колiнах.
– То що, Анюто, вiзьмемо? Дивись, яка кмiтлива. Неначе розумiє, що про неї мова, – сказав Іван, пiдхопивши на руки тварину, з якої ручаями стiкала вода.
– Як скажеш, Іванку, тiльки ж за роботою ми цiлiсiнькими днями не буватимемо вдома...
– А ми не будемо щiльно зачиняти кватирку, i вона, коли захоче, вийде й прогуляється...
...Котяче товариство, обнюхавши Пухнасту, розiйшлося у своїх справах, по дорозi обмiнюючись думками: як то кiшцi було добре у людей i як важко вона тепер звикатиме до вулицi. А та пiдвелася, оглянулася навкруги i лягла трохи далi, бо мiсце, де лежала, вже поливало нещадне сонячне промiння. Тiльки-но лягла, як перед очима знову виникла картина її недавнього життя-буття.
...Хоча її добрi господарi залишали кватирку вiдчиненою, та в Пухнастої пiсля вуличного iснування, не виникало нiякого бажання покидати привiтну домiвку. Якийсь час вона обстежувала де в квартирi найзатишнiшi мiсця, а потому, iз задоволенням освоювала їх. Кiшка облюбувала пiдвiконня, де можна без кiнця ганяти мух, та велике м’яке лiжко, на якому будь-коли можна було солодко подрiмати. Нарештi вона сповна вiдчула, що таке затишок. І хоч, спочатку їй не дуже подобалося купання, та ще й з шампунем, але розумiючи, що без цiєї процедури їй не жити в людей, – змирилася.
Пухнаста вперше у своєму життi була спокiйною: вiдсипалася за всi тi часи що недоспала, будучи постiйно насторожi, адже на вулицi щомитi могло щось статися. Чекаючи до пiзнього вечора приходу людей, ловила мух на пiдвiконнi, а зачувши клацання замка, радо поспiшала їм назустрiч. Господарi й справдi, цiлiсiнькими днями не бували дома, та блюдце завжди залишалося наповнене їжею.
У вихiднi до них приходили гостi: подружжя – Геннадiй та Вiра, а ще – Люба з синочком. Це були також добрi люди i кiшка це вiдчувала. А що вiд Геннадiя та Вiри iнодi повiвало тривогою й неспокоєм – то це вiд того, що люди не мали кiшки. В тому Пухнаста була твердо впевнена i якось навiть домовилася з Сивулею, щоб та заскочила коли люди знову прийдуть у гостi. І для людей було б добре i кiшка прилаштувалася б.
Особливо ж, подобалася Пухнастiй: кругленька, немов колобок, завжди лагiдно усмiхнена Люба i її маленький синок – Тарасик, вiд яких линули пахощi молока й кота. Тому, коли гостi заходили до квартири, Пухнаста в першу чергу пiдбiгала до Люби й синочка. Вигинала спину i задоволено терлася бiля їхнiх нiг. Потiм дорослi сiдали за стiл: їли, пили й вели довгi розмови про свої людськi справи. А Тарасик, сидячи на лiжку, кiнчиками пальчикiв легенько торкався до кицi, вiд чого вона отримувала надзвичайне задоволення. Хлопчик же весело смiявся; казав, що киця схожа на його ведмедика й прохав маму забрати її додому.
Добре у людей було Пухнастiй.
Пройшов сезон дощiв, настало пекуче iзраїльське лiто, i кішка почала вiдчувати, що у вiдносинах між Анютою й Іваном повіяло холодом. Адже коти, до стосункiв між людьми, дуже чутливi. Ці двоє почали iнодi занадто голосно розмовляти одне з одним. Все частiше й частiше, пiсля такої розмови Іван покидав квартиру i кiлька днiв не з’являвся. В такi вечори Анюта довго сидiла бiля столу, на якому спочатку парувала, а потiм холонула їжа. Але вона нi до чого не торкалася – лише плакала. Кицька вискакувала їй на колiна, намагалася заспокоїти, та жiнку заспокоював тiльки прихiд Івана. Якийсь час пiсля того мiж ними був мир i злагода, але згодом повторювалося те ж саме. Пухнаста за таке поводження ображалася на чоловiка. Вона чомусь вважала, що винен у суперечках саме вiн, i навiть шипiла на Івана, який хотiв погладити й. Проте злостi в неї вис-тачало ненадовго, адже кiшка любила Івана також.
Пухнаста відчувала, що її щасливе життя може зруйнуватися, але що зробити для того щоб цього не сталося, – не знала. Вона з усiх сил намагалася бути лагiдною й слухняною, та це не допомагало. Особливо людям не подобалися її спроби лащитися, коли вони викладали на стiл рiзнокольоровi папiрцi, а потiм складали їх у стосики. При цьому, люди спочатку розмовляли не голосно, а потiм починали кричати одне на одного, розмахувати руками, а кiшку безцеремонно вiдштовхували вiд себе.
“Он воно що! – якось подумала вона. – Виявляється, причиною незгоди мiж її добрими господарями, є отi папiрцi!”
Тож, одного разу, коли Анюта з Іваном у запалi лайки вийшли з кiмнати, кiшка вискочила на стiл i заходилася шматувати i розкидати навсебiч клятi папiрцi. Та так розiйшлася, що незабаром пiдлога бiля столу стала всуцiль встеленою рiзнокольоровими клаптиками.
“Я вам покажу, як призводити до лайки мiж моїми улюбленими господарями! Отак! Отак! Не буде вас – не буде й лайки!..”
Але чоловiк i жiнка, побачивши, що вона вчинила – пiдняли та-а-кий галас!.. І почали за нею ганятися з такою злiстю!.. Якби вона не вискочила у вiдчинену, на її щастя, кватирку, то навiть уявити не могла, що б вони з нею зробили.
Сидячи на пальмi, що росла навпроти вiкна, Пухнаста незабаром побачила, як з дверей, тримаючи в руках валiзи, вийшов Іван i пiшов геть вiд будинку.
Кiшка насмiлилася повернутися до квартири лише на ранок. Анюта на неї не лаялася, але й до рук не взяла. Вигляд жiнка мала не кращий нiж Пухнаста, хоча ночувала не на деревi, а в квартирi. Потiм Анюта почала складати речi до валiзи... Склала, обвела очима кiмнату i на мить зупинила погляд на Пухнастiй.
– Що ж ти, кицю наробила?.. Не принесла ти нам щастя... А може, так воно й повинно бути: на чужому нещастi свого щастя не побудуєш...
…І дверi за нею зачинилися.
Жiнка не проганяла кiшки, але завжди наповнене блюдце цього разу виявилося порожнiм. Пухнаста ще надiялася, що господарі повернуться.
І справдi...
Пiд вечiр другого дня почулося клацання замка. “Це її господарi – нарешті!” Зголоднiла кiшка зiскочила з пiдвiконня i радо поспiшила назустрiч, але, зачувши чужих, насторожено зупинилася.
Дверi вiдчинилися. Голосно перемовляючись i гупаючи ногами, до кiмнати зайшли незнайомi чоловiки.
– Максиме, виставляй пляшку на стiл, закуска он – чекає! – показав на неї, усмiхаючись, один.
– Ого, який жирний котяра! – сказав другий. – А йди-но сюди! – вiн рушив до кiшки. – Зараз ми з тобою розберемося...
Чоловiки реготали... У тому реготi вiдчувалося лихе...
Пухнаста, залишаючись в душi вуличною кiшкою, знала: вiд людей, які так регочуть, можна чекати чого завгодно. І щоб не випробовувати долi, вона кiлькома стрибками, ледь торкнувшись пiдвiконня, вискочила у кватирку.
...Немов змагаючись з мiсячним сяйвом – запалали вуличнi лiхтарi. Коти займалися, кожне своєю справою. Пухнаста, ще не вiрячи в те, що сталося, заклякло сидiла під контейнером i з гiркотою думала: чому щастя її виявилося таким короткочасним?.. Адже вона хотiла і намагалася робити все так, щоб їй і господрям, було якнайкраще...
З А В І К Н О М
Кожного Божого дня Рудий робив обхід своєї території. Не ставали тому на заваді ні літня спека, ні зимовий сезон дощів, властивий південному краю. Кіт залишав нові мітки та обновляв старі, котрі нахабні сусіди також помічали, зазвичай нариваючись на прочуханку. Таке відбувалося в будь-якому місці невидимого кордону, що обперізував територію Рудого. І не тільки на рівні грунту, а навіть тут, на балконі другого поверху, що простягся вздовж усього будинку, якийсь гицель встиг залишити свій, пахнучий мерзенним чужинцем, слід.
– Що ж, хочеш отримати? Отримаєш! – зло мовив до невідомого зайди, добряче мітячи по поміченому Рудий. – І при тому, будь-коли! – Обводив очима навкруги, немовби саме в цю мить міг побачити супротивника.
– Ов-ва! А це що за краля?!
Прямісінько перед ним, за склом на підвіконні, сиділа, звабливо вигнувши спинку, пухнаста красуня. Недаремно тут ошивався той зайда... Ну, це вже, дзузьки! Що на його території, те його!.. Щоправда, i в нього бували романи в чужих краях, але їх успiх залежав вiд сили пазурiв сусiдiв-супротивникiв.
– То може познайомимося? – вiн м’яким, але потужним стрибком подолав вiдстань вiд поручнiв до пiдвiконня...– Ой! – Пiдвiконня виявилося завузьким, i тому щоб втриматися, довелося ухопитися переднiми лапами за жалюзi, що слугували захистом вiд пекучого сонця. Та киця була варта того: що очi, що лапи, що хвiст! А про поставу нiчого й казати – фантистика!!
– Що там таке, Пуша? З горобчиками бавишся? – почулося з глибини кiмнати. До вiкна пiдiйшла кругловида жiнка.
– Ого! Та тут кавалер! Та ще який! Чи ж не красень?!
Рудий вiдчув, що сподобався Пушинiй господинi, iнакше, реакцiя з її боку була б протилежною. До речi, вона теж йому сподобалася: привiтним голосом та очима, пiдведеними чорним так, що вони нагадували очi кицьки. А довершували цю схожiсть пух-наста зачiска i пухнастий халатик. Ще одна киця, та й годi!
Жiнка погладила Пушу по її пухнастiй спинi, вiд чого та ще бiльше заманiрничала, виграючи доглянутою шерстю.
– Але ми цього кавалера не можемо запросити в гостi через його безпорiднiсть i невмитiсть, – сказала жiнка. Після чого пiдхопила кiшку на руки і вони зникли в глибинi кiмнати.
От тобi й маєш! Вiд несподiванки лапи Рудого втратили силу i вiн по стiнi зсунувся донизу. Це вже не справедливо! Вiдносно його “породистостi” важко щось заперечити. А от умивається вiн по декiлька разiв на день, тож за таке, можна й образитися. Та Рудий не образився, бо коли б вiн ображався на кожного... Ця жінка ще не знає з ким має справу. У нього вистачить терпiння дочекатися, коли кватирка у вiкнi буде вiдчиненою i кiшечка залишиться сама. Будьте певнi, цiєї митi вiн не пропустить!
...Якось над вечiр, таки настала ота мить: пiд час чергового обходу своїх володiнь Рудий побачив, що кватирка вiдчинена. Дочекався! Нарештi нiщо не завадить йому проникнути у кiмнату i побавитися з кiшечкою. М’язи заграли пiд шкiрою, кiт весь напружився...
Та не стрибнув.
Щось насторожило, стримало вiд стрибка через привiтно вiдчинену кватирку. Може вiдсутнiсть пухнастої на пiдвiконнi? Чи ще з якоїсь причини. Але його безвiдмовне шосте чуття пiдказувало: щось тут не те. І не даремно...
З боку дверей, що вели до сусiдньої кiмнати, почувся незрозумiлий гуркiт, долинуло дзеленькотiння посуду, що розбивався, пiсля того звiдтiля вискочила розкуйовжена Пуша. Ображено прошипiла i зникла у якомусь закутку. За мить, у кiмнату вбiгли двоє.
Ого! Що це з господинею пухнастої? Така ж, як i киця, розкуйовжена. А очi! Не очi, а темнi величезнi плями розмазаної тушi: вони в ту мить були схожi скорiш на совинi, нiж на людськi. Жiнка однiєю рукою ухопилася за жиляву чоловiчу руку, що тримала її за волосся, а другою намагалася захистити оболиччя. Чоловiк, на вигляд худий та немiчний, завзято смикав її за волосся, а правицею намагався поцiлити саме в обличчя, примовляючи при цьому:
– Курва! Осоромила! Приб’ю-ю!!
А та, затуляючись вiд ударiв, у свою чергу шипiла немов кицька: – Чого ж ти мене нiвечиш стерво? Менi ж увечерi на роботу! Не бий по обличчю, кажу!..
– На роботу!.. – ще бiльше лютував той – Ця робота наробила нам такого сорому, хоч iз заробiткiв не повертайся! Не тiльки родичi, вже й знайомi на Українi знають про твою роботу... Проститутка!..
– Хто ж, як не ти, змусив мене пiти на цю роботу?! А влаштував хто? Мало тобi грошей було, що я заробляла на прибираннi квартир? Тепер листа з дому отримав – соромно стало. Ранiш треба було думати. Падлюка!.. Ненавиджу!!.
Вони тупцювали одне проти одного, важко дихаючи.
– Вiдчепишся ти, нарештi, вiд мене?..
Їй вдалося вiдiрвати його руку вiд свого волосся, полишивши в нiй чималий жмут. Вона, з незвичайною для досить мiнiатюрної жiнки силою, вiдштовхнула чоловiка вiд себе. Та так вiдштовхнула, що вiн ударився потилицею об стiну i, повільно сповз на пiдлогу.
Оце по-нашому! Рудий схвально глянув на жiнку. А тепер, ще й пазурi в пику, кицю на руки, та й гайда вiд нього. Для таких красунь володарi швидко вiдшукаються. Вiн, Рудий, кицю прийме до свого гурту. А для господинi якраз пiдiйде добрий чолов’яга з четвертого поверху.
Та людськi вчинки i поступки здебiльшого були коту геть не зрозумiлі. Замiсть того щоб зробити, як вiн гадав, жiнка кинулася до чоловiка i почала дмухати на нього, трясти, та ще й злякано промовляти:
– Ой! Що ж я наробила! Андрiйчику! Любесенький мiй! Я ж не переживу, якщо з тобою щось трапиться! Та пiдведи-и-и-ся ж!!
І таки дотрясла: Чоловiк розплющив очi, безтямно поводив ними довкола, а потiм кволим голосом промовив:
– Де я?.. Що зi мною сталося?..
Пелена, очевидно, поступово сходила з його очей. Нарештi вiн прийшов до свiдомостi i вже цiлком осмислено поглянув на неї.
– А ти як? – тривожним поглядом придивлявся до жiнки. – Як обличчя? – i зiтхнув iз полегкiстю. – Начебто нiчого... Не побите... Тільки чого таке синє?
Вона поволi пiдвелася, пiдiйшла до великого дзеркала на стiнi.
– То туш... вiд жари розповзлася.
Вiн, спираючись на стiну, важко звiвся на ноги.
– Ну, то, того... Вже, напевне, час готуватися до роботи? Приводь себе в порядок, а я приготую щось поїсти...
Жiнка, рiзко повернула голову до нього. Очi її палахкотiли пекельним вогнем.
– На роботу?!..
Ой, що йому зараз буде-е! Не хотiв би я, побувати в цю мить в його шкiрi, – подумав
Рудий, i тут же, вкотре пересвiдчився, що вiн зовсiм не знає людської породи. Бо з чоловiком нiчого не сталося: не загорiвся i не провалився нiкуди, а лише випростався i поволi вийшов з кiмнати.
Вона ж, за мить зробилася ще меншою нiж була: вогонь в очах згас, вся враз якось згорбившись, повiльно опустилася на край стiльця, що стояв бiля маленького столика, заставленого пляшечками та баночками, пахощi вiд яких долинали аж до кота.
Звiдкiлясь, сторожко позираючи на дверi, за якими зник чоловiк, вийшла Пуша. Пiдiйшла до господинi i потерлася об її ноги. Потiм, вискочила на пiдвiконня i, не звертаючи уваги на Рудого, почала старанно приводити себе в порядок.
– Так, та-а-к!.. – замислено промовив вiн. І сьогоднi, не його день. Виявляється, у цiй квартирi не тiльки люди непередбачуванi, а навiть кiшка. – Що ж, почекаємо iншого разу...
І кiт, не втрачаючи гiдностi, зiскочив з пiдвiконня й попростував уздовж будинку, продовжуючи обхiд своєї територiї.
НА ГРАНІ
Степана Рудий впiзнавав здалеку. Його було неважко запримiтити, особливо з вершини смiттєвого контейнера. Голова худющого i височенного Степана завжди височiла над натовпом пiшоходiв. Зазвичай, котяче сiмейство зустрiчалося з цим добрим чоловiком у другiй половинi дня. Побачивши його, малеча i старшi вибiгали на зустрiч, i вiн, супроводжуваний рiзноголосим муркотiнням, остерiгаючись, щоб ненароком на котрогось не наступити, пiдходив до контейнера. Потiм Степан, неспiхом починав викладати з великого целофанового кулька їжу, пильно слiдкуючи, щоб кожному вистачило.
Рудому це не дуже подобалося, бо людиною iгнорувався споконвiчний закон природи: спочатку мають їсти сильнiшi, а потiм – решта. Але заради того, що його чимале сiмейство буде нагодованим, Рудий терпiв людске свавiлля. Вiн розумiв: люди просто позабували тi закони, вiддiлившись вiд природи одежею і стiнами своїх жител.
Сьогоднi, як завше, чоловiк погодував котiв i попрямував до будинку. Рудий знав: той прийде у свою маленьку кiмнатку, ляже на лiжко i буде лежати так аж поки не задзеленчить дзвоник. Потiм Степан збереться i знову пiде. Назад повернеться, коли кiвш мiсяця промандрує мало не пiвнеба.
Тоді для котiв вiн вже нiчого не приносить. Рудий у нiчнiй пiтьмi впiзнає його по повiльному – шарк, шарк, шарк, шарк, та духмянiй хвилi овочiв i приправ, що розповсюджувалася вiд його постатi. Якщо кiт до того часу не вiдлучався у своїх справах, адже вiдомо, що в котiв саме в нiчнiй пiтьмi вiдбуваються найважливiшi подй i найневiдкладнiшi справи, то зачувши оте втомлене шаркання пiдошов об брукiвку, вiн обов’язково супроводжував Степана до дверей квартири.
Так за звичай вiдбувалося вночi, а зараз лише пообiдня пора i тому Рудий пiде з чоловiком аж у самiсiньку кiмнату i навiть залишиться бiля нього на час його вiдпочинку. Вiн знає, що чоловiк буде радий тому, бо лягаючи, завжди припрошує його примоститися бiля своїх грудей. Потiм Степан декiлька раз проведе рукою по котячiй спинi, i за якусь мить дихання його стане рiвним, хiба що ледь хрипким, i вiн засне.
Але сьогоднi до них приєдналася Сивуля, чого нiколи ранiш не бувало.
– Ти що це собi надумала? – запитав Рудий, намагаючись вiдтiснити її вiд чоловiка.
– Я йому потрiбна, – впевнено вiдповiла, опираючись натисковi.
– Це ж навiщо?
– Бачив, як вiн iшов? – запитала в свою чергу Сивуля.
– А що? Нормально йшов, як завжди.
– Нi, ненормально. Останнiм часом вiн дуже важко ходить, а сьогоднi йому зовсiм зле, – i кiшка не тiльки стримала натиск Рудого, а навiть проштовхалася ближче до Степана.
Цiкаво, як же це вiн, Рудий, не вiдчув того, що дiється з чоловiком? – подумалось котовi, й вiн поступився, бо знав, на таких речах Сивуля нiколи не помилялася.
Степан з шумом видихаючи повiтря, зупинився ледь минувши другий поверх. Притулився спиною до стiни. В грудях клекотiло. Потiм чоловік закашлявся i поспiхом, дiставши з кишенi штанiв носовика, приклав його до рота. Незабаром кашель припинився. Степан знову ж поспiхом склав носовичка по якому розпливалися червонi плями, i поклав до кишенi.
– Ну, що я тобi казала? – промовила Сивуля до Рудого i притислася до чоловiкових нiг.
– О... сьогоднi ще й киця до нашої компанiї... – кволо промовив Степан. Коти вiдповiли злагодженим муркотiнням. У Степанових грудях знову почало клекотiти, та вiн зусиллям волi затримав готовий вирватися назовнi кашель. – Ну то що ж... ходiмо...
Чоловiк провiв очима по кiлькох схiдцях, якi йому залишилося пройти до помешкання, зупинив погляд на вхiдних дверях i журливо посмiхнувся.
Його квартира була розташована мiж другим i третiм поверхами на площадцi, що дiлила сходи навпiл. Домовласник використав цi декiлька вiльних квадратних метрiв надрацiонально. Вiн перегородив площадку стiною з отвором для дверей – ось вам i квартира. У цiй квартирi (завширшки, на розведенi руки дорослого чоловiка й завдовжки на лiжко та ще трохи) було все потрiбне для проживання самотньої, необтяженої статками людини. Ще одна стiна, добудована з одного краю лiжка, ховала за собою туалет, за сумiсниством – душ. З другого краю розмiстилися раковина для миття чого завгодно та двоконфоркова газова плита. Над ними, мiцно прикутi до стiни, шафа для посуду та маленький холодильник.
І нехай хто-небудь спробував би довести домовласнику Мойшi, що квартира не коштує двiстiп’ятдесят зелених за мiсяць! Степановi, принаймi, це не вдалося.
Чоловiк вiдчинив благенькi фанерованi дверi, зробив крок до середини, i важко сiв на лiжко. Потiм лiг. Груди його, часто здiймаючись, з натугою виштовхували повiтря.
Коти ледь встигли заскочити за ним в середину, як дверi сильним протягом мiж ними та невеличким вiконцем пiд стелею iз сухим стуком зачинилися. Клацнув автоматичний замок.
Сонце повiльно заховалося за верхiвку евкалiпта i кiмнату заповнили сутiнки.Чоловiк все лежав... До свiдомостi його привело жалiбне нявчання кiшки.
– Щось я розслабився, – з осудом промовив сам до себе. – Ох, ви ж муркутуни! Зараз, зараз погляну, та вiдшукаю чогось смачненького, – вхопився за раковину умивальника i важко пiдвiвся. Вiдчинив дверцята холодильника. – Еге-е... та тут порожньо. Воно не погано, коли робиш у кафе, i завжди можеш там попоїсти, але про холодильник забувати не слiд. Та не бiда, – поглянув на годинника. – Ще маю шiсть годин, ось зiйду донизу i на прощання чогось такого смачненького вам куплю. А поки що час збиратися, лiтак чекати не буде, – та його знову почало хилити. – Ось трохи посиджу, i буду...
– Яка там їжа, лягай скорiш та поспи. Скоро дзвоник буде дзвонити, – турботливо промуркотiв Рудий, тручись об його бока. Вiн, мовби ненароком, все дужче й дужче натискав, намагаючись укласти неслуха у постiль. Адже перед тим, як пiти на вечiрню роботу, Степан обов’язково повинен поспати. На таке чоловiк дещо здивовано зауважив:
– Ого! Чи то ти мурчику такий сильний, чи я на стiльки охляв, – i таки влягаючись додав: – Нiчого, приїду додому, пiдлiкуюся, наберуся сил.
– Вiдпочивай, вiдпочивай, – продовжував муркотiти кiт, примощуючись бiля його хрипливих грудей. Сивуля притулилася зi спини. Вони, вiдчуваючи недугу людини, намагалися витягти, забрати на себе ту погань, що нуртувалася в його тiлi. Адже котам матiнкою-природою данi такi здiбностi. Та за мить, Сивуля пiдвела голову i схвильовано промовила:
– Вiдпочинок йому вже не допоможе, потрiбно кликати людей!..
– Нехай полежить, таке з ним вже бувало. Полежить, дзвоник задзвонить пiдведеться й пiде, – сказав усе ще з надiєю кiт.
Але чоловiковi не лежалося.
– Чого це вiн знову встає? – незадоволений такою нерозважливiстю, пробуркотiв Рудий.
Чоловiк, немовби зрозумiв, що кiт не задоволений його поведiнкою, над силу всiвся в лiжку, взяв на колiна Сивулю i, гладячи її, мовив:
– Нi, котики, я буду вiдлежуватися вже завтра мiж моїми дорогими дiтками i бiля коханої господарочки дружини...
Вiн мрiйливо звiв очi на фото у тоненькiй картоннiй рамцi, що стояло на столi. З фото на нього зосередженим поглядом дивився вiн сам у колi усмiхненого сiмейства – жiнки та трьох дiтей. Зiтхнув згадуючи: сфотографувалися вони два роки тому. Болячка його тодi ще так не дiставала, та лiкарi не обнадiювали. Може тому й вирiшив поїхати в Ізраїль – заробити грошей. А там – будь що буде.
– Коли б ви тiльки знали, як вони всi чекають на мене. Учорашню розмову по телефону так i не закiнчили – плакали всi. А чого ж: два роки пролетiли, як одна мить. Важко працював, не доїдав, не досипав та грошенят приробив. Нарештi старшенька зможе до iнституту поступити, та й на iнше вистачить...Ну, ну – не треба так штовхатися котику! Кажу ж тобi, що не ляжу. Нiколи менi, вибачай!.. Значить так... Грошей, пiсля вiдправки додому, залишилось якраз до аеропорту доїхати... – Із зусиллям простяг руку до столу i почав перекладати речi, що лежали там. – Гаманець, квитанцiя про вiдправку грошей, квитки на лiтак... Все на мiсцi...
Плечi його знову почали здригатися вiд ледве стримуваного кашлю: вiдчув, що не стримається, схопив зi столу моток туалетного паперу, змотав з нього чималий шмат i притулив до рота. І вчасно, бо кашель знову розпочався. Обличчя його вiд натуги почервонiло, у грудях вже не хрипiло, а клекотiло. Папiр швидко просяк кров’ю i вiн, кинувши його в куток, похапцем вiдмотав ще. Якусь мить боровся з недугою. Потiм, напевне вже не контролюючи себе, похилився i впав на бiк.
Степан лежав, притиснувши майже до грудей зiгнутi в колiнах ноги, зменшившись ураз до розмiрiв хлопчака. Його схудле тiло ще здригалося вiд кашлю, потiм вiн... затих.
– Треба кликати людей! – розпачливо просичала Сивуля.
Рудий, поводячи очима, то на чоловiка, з уст якого збiгала червона цiвка, то на червону пляму, що розпливалася на бiлому простирадлi, нарештi зрозумiв – вiн таки помилявся, думаючи, що Степановi полегшає. Сон йому вже не допоможе. Зрозумiв також, що й вони з Сивулею вже нiчим йому не зарадять. Треба кликати на допомогу!
Кiт поспiшив до дверей, але вони були замкненi. Зупинився в нерiшучостi. Але це тривало лише якусь мить. Вiн кинув погляд на Степана, на Сивулю, потiм коротко розiгнався i фанерина дверей вiд удару його могутнього тiла iз сухим трiском вилетiла з пазiв.
Протяг, що утворився мiж отвором у дверях та вiконцем, завихорив по кiмнатi: звалив Степанове родинне фото i змiв зi столу квиток на лiтак. Квиток трохи покружляв у повiтрi й плавно опустився на лiжко – поряд iз чоловiком, немов би пропонуючи тому взяти себе, але Степан лежав непорушно.
Сивуля, втягла своїм чутливим носом повiтря, що з кожною секундою все бiльше зповнювалося духом невiдворотнього, й вискочила у слiд за котом.
...Бiля будинку, на однiй з вулиць Тель-Авiва, останньою шаною людинi, тужливо й страшно, зазвучало котяче двоголосся...
Рудий у курсі справи
Коли спека занадто напосiдала, Рудому доводилося ховатися пiд контейнером. Саме так зробив вiн i цього разу. Дообiднi справи завершенi. Обов’язковий обхiд територй зроблений. У животi, супроводжуваний бадьорим буркотiнням, перетравлюється щойно з’їдений чималий шматок м’яса, видобутий iз контейнера: можна нарештi й перепочити.
Та куди там... Поряд нього, примостилися Рябушка та Сивуля. Вони наводять красу, облизуючи крихти, що залишилися на шерстi пiсля вiдвiдин контейнера i обмiнюються останнiми новинами. То ж Рудому, хоч-не-хоч, доводиться слухати їхнi теревенi. Вiдверто кажучи, котовi можна було б i вiдсунутися вiд них – мiсця вистачало. Вiн навiть намiрився зробити це та спекотне повiтря було насичене такою млостю, та-а-ко-ю млостю, що кiт ворухнувся, та й залишився лежати. А втiм, його навiть зацiкавила розмова подруг. Сивуля саме переконувала Рябушку, що Валентина, котра мешкає на третьому поверсi, нiколи не змiнить свого ставлення до них, i не захоче жодної з них бачити у себе доти, доки житиме в неї криволапий Анзор.
Рудого аж пересмикнуло вiд почутого: вiн уже давно точить кiгтi на отого Анзора. Залишається лише пiдловити його на одинцi у вiдлюдному мiсцi. Рудий ще пригадає йому отих криволапих кошенят, що з’явилися у Чорнявки минулого лiта.
А тим часом Рябушка з недосвiдченою наївнiстю молодостi заперечувала:
– Ти просто не в курсi, Сивуле. Мене ось Валя покликала якось i пригостила повним блюдечком смачного молока.
– Рябушко, повiр менi, те сталося цiлком випадково.Ось згадай: ти не бачила в ту мить поблизу Анзора? Не бачила! Отож. Бо для неї той нахаба, немов рiдна дитина.
– А чому б i нi – дiток у неї не має i не було. То хоч котик...
“Ото пустомелi. – подумалося Рудому. – Хоч про що, аби не мовчати. Неначе не знають, що у Валентини дитина була”. Вiн про те випадково дiзнався, проходячи якось повз їхнє вiкно.
Кiт пригадав смачнi запахи, що линули того вечора з вiдчиненої кватирки i його рот наповнився слиною. Рудий тодi примiтив, що в кiмнатi нiкого не було. Не пропускаючи нiколи нагоди попоїсти, вiн приготувався швидко заскочити всередину та не встиг. Відчинилися двері й вигукуючи: “Набридло, отаке життя мені! Набридло!”– зайшла Валентина з дитиною на руках, а слідом за нею, чоловік – Микола. Чоловік лише бубонів: “Ну що тобі від мене ще треба? День і ніч працюю, аби заробити грошей, щоб скоріше поїхати додому. Я ж тебе нічим не обтяжую, аби тільки доглядала дитину...”
Потім Валя розплакалася. Це Рудий частенько помічав у жінок після того, як вони посидять за столом, наповненим отією смакотою й пляшками. Потім плакало дитя, і жінка, трясучи його, ще щось вигукувала. Та Рудий, трохи засмучений втраченою можливістю підвечеряти, не дуже дослухаючись до людської перепалки, рушив далі...
Тож, що дитя було, це – незаперечно! А що зараз маленького немає, то й їхні кошенята теж згодом кудись діваються...
– Ви тільки погляньте! – увірвався у його спогади голос Сивулг. – Про неї мова, а вона тут як тут. Та ще й не сама...
– Бачу, що з чоловіком. Ну то й що? – промуркоігла Рябушка.
– З чоловіком, та не зі своїм!
– Ну то й що! А дитинка все одно їй залишиться. Може зі святкового столу й нам щось перепаде, – очі в кицьки зблиснули у передчуттi радiсної подiї. Адже їм, котам, вiдомо, як весело люди вiдзначають народження маляти. – А менi перепаде в першу чергу, бо я дуже лагiдна до дiток.
– Яка ж ти, Рябушко, ще молода й дурна! – тоном старшої i мудрiшої промовила Сивуля. – У людей так не ведеться: якщо про цього гостя дiзнається її чоловiк Микола, ой як багато галасу долiтатиме з їхнiх вiкон!
– Обидвi ви дурнi, – увiрвався нарештi терпець Рудому. – Вам аби теревенi розводити, а я в курсi справи: це не просто якийсь прохожий. Це їхнiй найкращий товариш i земляк – Вовчик. – Кіт зверхньо глянув на обох i додав для бiльшої ясностi, – не буде нiякого галасу, навiть весело буде. Тiльки но прийде Микола, то вiдразу ж побiжить через дорогу i повернеться з повними сумками. З сумок долинатиме... – вiн знову проковтнув слину. – Ух, який смачний дух! Потiм вони посiдають за стiл: будуть їсти та спорожнювати пляшки, а потiм може й заспiвають – Валентина це полюбляє...
Рудий замовк. Та бачучи зацiкавленнiсть у кошачих очах з пiднесенням продовжив:
– І нарештi, найголовнiше!! З часом, коли Микола прямiсiнько за столом захропе, жiнка з Вовчиком пiдуть до сусiдньої кiмнати. І тодi...
– І тодi! – Радiсно вигукнула Рябушка, – буде маленька дитинка, i ми...
Рудий значуще пiдвiв свою могутню лапу, перепиняючи багатослiв’я нетерпеливицi:
– Що там буде, я не знаю, але твердо знаю одне: нарештi ми зможемо з того столу добряче поживитися! А ви про якiсь нiсенiтницi верзете!
Кіт, задоволенний своїм поясненням, повернувся на другий бiк i заплющив очi.
...А люди заходили й виходили з будинку, проходили повз контейнер заклопотанi своїми людськими справами. І справи ті, були не завжди зрозумiлi котам – чутливим, винахiдливим, мудрим... але тваринам.
КІНЕЦЬ
2014
