15.08.2017 08:24

для всіх

157

2 | 2

 © Андрій Осацький

Аномалія

Вівторок, це зовсім інша справа. Цей день спеціально створений для роботи, але… Але бажання працювати сьогодні в мене не було. Усі мої думки були про Машу. Я згадував її красиве обличчя, глибокі сині очі, пухкі червоні губи та струнку фігуру. Я взагалі не міг щось робити. Перший, мій пригнічений стан, помітив Юрко, котрий сидів напроти мене та грав у якусь комп’ютерну гру.

- Досить киснути, - звернувся він до мене. – Ти вже другу годину сидиш та дивишся в нікуди.

- Звідки ти це взяв? Не бачиш – я працюю? – відповів я та почав голосно клацати по клавіатурі.

- Увімкни комп’ютер, махінатор, - засміявся колега.

- Ти нічого не розумієш, - відповів я та вийшов з кабінету.

В коридорі я зіткнувся з Василичем, нашим завгоспом.

- Ти куди летиш, як на пожежу? – поцікавився я.

- До Наталки. В неї знову аварія!

- Як знову? – здивувався я та перепитав. – Що трапилось на цей раз?

- Не знаю. Вона мені зателефонувала. Я всі справи кинув, доповів шефу та йду зараз до неї. Пішли зі мною. Можливо буде потрібна твоя допомога.

Наталка працювала менеджером у сусідньому відділу. З нею постійно щось траплялось, тому вона отримала прізвисько «аномалія». Коли їй встановили новий комп’ютер, тільки з салону, на гарантії – він відмовився вмикатись. Системний блок нам замінили з вибаченнями та з вираженням щирого подиву. Він включився, але потім помер монітор. Замінили його. Задоволена Наталка нарешті почала нормально працювати. Наступного дня відмовилась працювати клавіатура. Шеф особисто купив їй нову та, на всякий випадок, запасну мишу. Через два дні за Наталчиною спиною випало товстюче вітринне скло розміром півтора на два метра. Наш постачальник меблі досі заїкається та присягається, що скло у будь-якому випадку повинно було провалитися у середину шафи. Але скло випало назовні, розбив новий монітор. Після цього настав невеличкий період затишшя. У нашої Наталочки всього лише сам відформатувався жорсткий диск, розсипався на складові частини стілець та розлився флакон штемпельної фарби, який взявся невідомо звідки.

Коли ми зайшли до Наталчиного кабінету то побачили нашого шефа, який мовчки стояв та дивився на згорілий принтер.

- Я його тільки ввімкнула, - виправдовувалася перелякана колега.

Принтер згорів повністю, із смородом, з кіптявою та іншими спецефектами, як в кіно про інопланетян.

- Наталко, йди додому, - запропонував шеф. – Сьогодні тут працювати неможливо. Потрібно провітрити приміщення. Василич завтра тобі інший принесе. Так?

- Так! – закивав у відповідь завгосп.

Наталка забрала сумочку та вискочила з кабінету. Шеф провів її поглядом та запитав нас:

- Що буде далі?

- Не знаю, але в неї ще ключ у замку тумбочки зламався. Відчиняла вона її, але ключ – хрусь! Навпіл! Зараз потрібно новий робити та дверці знімати, замок викрутить…

- Василич, - проникливим голосом перебив його шеф. – Що в неї лежить в тій тумбочці?

- Папір, олівці, ручки різні, скріпки мабуть. А що?

- Принеси зараз з канцелярії цей папір, ручки, скріпки. Все що потрібно. Добре? – звернувся шеф до мене. Потім він повернувся до завгоспа та ласкаво вимовив:

- Василич, я прошу тебе. Не ремонтуй ключ. Не потрібно. Не хай він зламаний буде. В неї вже мабуть більше нічого не зламається? Зрозумій - ти тумбочку відремонтуєш - та в нас приміщення потім згорить. Або літак на нас впаде. Або землетрус… Не гарно вийде.

Ось такий у нас душевний шеф…