М’яка мерехтливість
маніфест для власного заспокоєння
Ти оточена тисячами благань, ти залишаєшся до них байдужою.
Певність в собі виявилась більшою, ніж ти здогадувалась. Навпроти тьмяна шорстка стіна, ти відчуваєш всю її міць й те, що ти опинилась у випадковому небажаному конфлікті. Ах, нестерпно банальний і зовсім не продуманий, уява могла би вбивати тебе куди цікавіше. Позаду безліч липких напівпрозорих речей – простір часом здобуває собі неочікувану матеріальність. Точка зору слизька і фальшива, усе стороннє, знову хочеться критикувати себе.
Ти розумієш, що зобов’язана вивчати небажане й дратівливе(до цього завше чомусь виявляєш особливу старанність). Візерунки на стінах вельми чіткі лише спершу, лише перед тобою: бляклість продовження(се так схоже на старі неякісні фотографії) змушує тебе тихо і розчаровано-усміхнено помирати, справді, ти чекала цього з самого початку, навіть насичена п’янка темрява піддається часу. Ти перестаєш звеличувати колишні переконання? Прив’язаність часто стає обридливою. Можна забути про суспільство й політику, але не про себе(ти повинна існувати, увесь цей туман – всього лиш сторонній вплив).
Ти бачиш ці жалюгідні зажурені тріщини, що вони мають разом творити? Чудна нестабільна клітина, її нічого не здержує, де її мембрана, цитоплазма липко стікає вниз, се твоя голова, ти переконана. У неї немає ядра? Ні, ось, воно вельми тьмяне і страшенно спершу приховане, ти без сумнівів мовиш, що бачиш тут лише щільну однотонну байдужість, червоне, червоне озеро, темно-зелені плями в воді, так мерехтливо, так возвишено-відсторонено. Чому трагізм навідується до всіх поверхнево?
Раптовий зсув аж ніяк не дивує, зовнішнє ти розумієш набагато гірше. Немає нічого поганого в тому, щоб не реагувати на скрегіт десь угорі. Реальність м’яка, вона готова щомиті себе видозмінювати, ти відчуваєш цей рух на своїх теплих повіках.
Вуха вільні, це так легко і так небезпечно, очі притиснуті коричневою темрявою(ти не розумієш, звідки береться цей шорсткий мокрий камінь, зіниці вливаються у загальну тремтливість), ти готова, готова, готова почати фрагментарну подорож всередину себе(або ж назовні – у підсвідомість), біль в голові – жалюгідна неважлива перешкода, ігнорувати зеленувату жовтавість не так уже й важко.
Дерева зі склом на листі завжди обіцяють хоча б якесь задоволення.
Комахи над озером ще досі тобі заважають, та це звична постійна деталь, вони майже повністю зливаються з навколишньою нестабільністю.
(не піддатися, не піддатися їм, ти не хочеш перевіряти власну класифікацію на практиці)
Десь у траві колюче тріщить міль, тільки не зараз, це так недоречно, ти не хочеш повертатися до тріщин на сірій стіні.
Відчуття цілковитої свободи, слизько, ти завледве можеш його утримати. Твої очі торкаються м’якості темно-червоного, вони самі стали ним, хоча бачиш ти зовсім інше.
Гостре світло, білі плями, дерев’яні стіни і стеля, мед в голові.
Підлога нестерпно затишна, та ти помічаєш за собою надто багато фальшивості, це зовсім не твоє. Вдивляєшся у п’янкі дошки, шукаючи за що б ухопитись.
Як ти не здогадалась одразу! Ти справжнісінька зрадниця, колишнє натхнення – єдиний твій вірний приятель.
Альтернатива неочікувана, як і ти, часом все ж можна сподіватися на її співчутливість.
Усе тремтить і зсувається, як же ти обожнюєш цю чіткість рухливих контурів. Стеля тобі до вподоби найбільше з того, що є навколо, чи можеш ти…
Ти перевертаєш усе остаточно(всередині тебе усміхнений спокій).
Підлога – стіна ліворуч, стеля – опора збоку, нарешті люстра просто біля твоїх рук.
Нестабільне озеро знову мерехтить всередині тебе.
І знаєш, це не так вже й погано.
