Нічний волоцюга
Нічний волоцюга Кометун, одягнутий у льодяний фрак із елегантним вогняним хвостом, одного разу заблукав. Тисячі разів він рухався за визначеною траєкторію. Знав на пам’ять сотні зір і планет. Навіть мав заздалегідь розроблений план – що робити у екстрених ситуаціях. Проте, нічого не допомагало. Довкола панувала темрява. Молочний шлях[1] потонув у чорному перці.
– Потрібно все детально згадати, – прошепотів пан Кометун.
Спочатку був «Великий Бух-ба-Бум». Хоча, який же він великий, якщо я його не чув? От коли дві планети зіткнулися – то був справжній вибух. Я, навіть, осліп на мить від палючого світла. Проте, після цих поривів минуло сотні мільйонів років. Увесь цей час мій маршрут не змінювався. Шлях розпочинався із сузір’я Оріона, перетікав у Зайця, Великого пса...
– Сузір’я Кобили, тобто Єдинорога, – не стримавши радості, вигукнув Кометун. – це ж задній дворик всесвіту, котрий не має яскравих лампочок.
Враз пам’ять повернулася до педантичного Кометуна :
О 12.45 я розмовляв із старим світилом – Едвардом, що все дорікав на старість. Його світло стало тьмянішим та менш привабливим. Проте, він не був древнім, щоби враз погаснути і зникнути назавжди. Астрологи пророкували йому сім мільярдів років. А цього достатньо, щоб набриднути навіть безкінечності.
– До зустрічі через сімнадцять тисяч років, – промовив я і рушив далі.
Через кілька тисяч кілометрів перед моїми очами пролетіла сукупність блискіток. Вони були синього, червоного, рожевого чи навіть зеленкуватого кольору. За долю секунди тяжко розгледіти деталі. Поки крутився увсебіч вони зникли.
– Дивина, – подумав я та продовжив свій маршрут. Мені не можна було зупинятися. З народження у мене єдина дорога, якою ніхто не рухається. Тільки зрідка трапляються супутники, планети та зорі, котрі знаходяться на обочині чи пристрасно спостерігають за самотнім джампстайлом[2]. Вони лічили час за допомогою мого руху, дізнавалися новинами та обмінювалися інформацією. А деякі сумували без моїх жартів.
– Яка ж це нудота – весь час рухатися по колу. – мовив загадковий голос до Кометуна.
Враз перед його очима запалала вогняна куля та помчала вперед, кліпнувши кілька разів очима, світло зникло.
– Що? Хто тут! Агове?
Не дочекавшись відповіді, Кометун ще з більшою швидкістю рушив вперед. Потрібно наздогнати загадкове світло. Хоча як взагалі його можна наздогнати? Світло ж недосяжне.
– Ти куди? – почулося вже позаду.
Кометун швидко розвернувся назад. Уважно роздивився темноту, проте нічого не побачив. Уже, навіть, почала надокучати думка, що він з’їхав з глузду. Як знову почувся голос :
– Чого вилупився!
– Куди «лупився»?
– На мене!
Враз у мене в голові все прояснилося!
– Ти чорна діра! І не я тебе шукаю, а ти мене переслідуєш!
– Та в біса ти мені здався …
Не давши договорити, Кометун заволав на весь всесвіт :
– І я скоро помру!
– Та ні, – мовив голос.
– Ти затягнеш мене до себе і розчепиш на молекули, атоми, кванти! Я стану дрібнішим попелу.
З останніми словами Кометуна, перед ним появилася велика, розпечена до червоного, куля.
– Я Метеорка! Не чорна діра, бездна чи божевільний голос твоє свідомості! Хаотична, швидка і непередбачувана Метеорка. Затямив?
– Он воно що! – мовив Кометун, хоча насправді він і далі нічого не розумів.
Метеорка стала кружляти навколо нього! Чим більше вона рухалася тим червонішою ставала. І це не могло не насторожувати.
– А чому я раніше тебе не бачив? І де ти мешкаєш?
– Як і всі – у Всесвіті!
– Всесвіт великий!
– Ні, – заперечила Метеорка, – він безкінечний!
– Твою «безкінечність» я долаю за сімнадцять тисяч вісімсот дев’яносто дев’ять світлових років. Можу і швидше, проте потім неприємно стукотить серденько.
– Так це ж автор книги «Всесвіт в мені»! – саркастично мовила Метеорка.
– У мене немає часу на читання! – не зрозумівши жарту відповів Кометун. – Я постійно подорожую, а в дорозі шкідливо читати.
– Так ти ж рухаєшся по колу!
– Ну й що? Це не робить мою подорож менш цікавою.
Метеорка зупинилися і стала уважно розглядати співрозмовника. Вона вдивлялася у деталі обличчя, одягу, руху тіла під час дихання. Чим довше вона не рухалася тим тьмяніше ставало її тіло. І враз вона зникла.
Кометун захвилювався! Він так і не зрозумів що це за незнайомка і що вона робить у нього на шляху. Вона навіть здалася йому симпатичною. Одне він знав напевне – що до цього йому не траплялося нічого подібного.
– Ти куди!
– Нікуди! Я ж за два кроки від тебе!
Метеорка знову розпочала кружляти навколо Кометуна і стала червоною. Побачивши це диво він заспокоївся.
– Ти гаснеш, якщо не рухаєшся!
– Ти також, просто не помітив цього.
Кометун збентежився і вперше за всю розмову поглянув на тіло. Воно зникло. Була тільки в’язка чорнота.
– Де я?
– Біля мене. Чим швидше ти будеш рухатися тим яскравіше палатимеш. Лишень не поспішай спалити своє тіло.
Я зробив кілька обертів навколо співрозмовниці і знову став червоним.
– Значить, якщо я не рухатимусь, то зникну!
– Станеш непомітним, тихим і відпочиниш. Спокій корисний для роздумів.
Кометун поглянув співрозмовниці в очі і запитав її.
– Так чому ти мене сюди заманила?
– Я? – голосно перепитала Метеорка! – Навіть не знала, що ти летиш до мене. Та й для чого мені зустрічі із педантами, котрі рухаються по колу і вважають себе всесвітом.
Кометун миттю розжарився і дременув вперед. Для чого витрачати свій час на пихатих Метеорок. Взагалі, це була хиба з’їхати із маршруту заради кількох спалахів світла. Тепер я не встигну. Вперше запізнюся, а мені ще дорогу знайти потрібно.
Навколо панувала темрява. Всі сузір’я і галактики були сховані у ній. Куди летіти, по чому орієнтуватися я не знав.
Метеорка також не лишилася на місці і чкурнула за Кометуном.
– Але це не означає, що ти мені не приємний. Я давно ні з ким не говорила!
Чим більше вона кричала, тим швидше рухався Кометун. Тендітній істоті важко наздогнати стрімке тіло.
– Якщо ти будеш і далі летіти прямо то назавжди заблукаєш. Сузір’я Оріона знаходиться позаду тебе!
Я почув лишень останні слова і різко повернув назад, ледь не збивши Метеорку. Вона також різко повернула і ми продовжили розмову. Обоє вибачилися, дізналися більше про себе. Виявляється, ми були дуже схожі, крім однієї єдиної деталі – хтось рухається по колу, а комусь миліша свобода руху. І не потрібно шукати зайвих дотиків, головне дочекатися коли пересічуться наші траєкторії. Навіть, якщо Всесвіт дійно безкінечний.
[1] Молочний шлях – галактика Чумацький шлях в інтерпретації автора
[2] Джампстайл – різновид сучасного танцю.
28.08.2017 14:49 
