Халявщик
Сьогодні на сходинках я зустрів Наталку. Ми майже зіткнулися лобами. Я був, як завжди замріяний, а вона заклопотана. Дивлюсь - дівчина якась сумна та не весела, як за звичай.
- Знову комп’ютер не працює? - не витримав я та запитав.
- Та ні, - відповіла вона холодно. - Настрою нема.
- Хто посмів тебе скривдити?
- Як хто? Сирожа!Халявщик! Ненавиджу його, - розсерджено промовила Наталка.Коли вона нервувала або злилася, то починала кумедно кліпати очима.
- Який такий Сирожа? - не зрозумів я.
- Ну, Сергій Петрович, начальник відділу планування, - розпочала ділитися колега. - Ти тільки собі уяві. Ми з Тамаркою вирішили з ранку кави з тістечком випити. Вчора в матері був день народження та я схотіла подругу пригостити солодощами. Включили чайник та поки я бігала у крамничку, щоб купити вершки, прийшов Сирожа та з’їв, нахаба, усі мої тістечка. Нічого нам не залишив. Він завжди так робить.
Тамарка, тобто Тамара Павлівна - це наша кадровичка. Жінка-кадр, як ми її жартома називаємо, дуже цікава особа. Фігура в неї була шикарна, а обличчя звичайне - яке намалює таке і носить. Вона була розведена, мала дитину та була у постійному пошуку другої половинки. Жваво цікавилась життям всіх колег та люто ненавиділа аліментників. Не зважаючи на різницю у віці Тамарка та Наталка товаришували та любили попліткувати за кавою.
-На тримай, це тобі, - дістав я з внутрішньої кишені піджака шоколадку і подарував її колезі. - Це гормон радості, він обов’язково підніме тобі настрій.
- Дякую. Ти такий. Такий добрий, - зраділа Наталка та обійняла мене.
- Та йде вже, - відповів я та почервонів.
Наталка гарна. І чому я закохався саме не в неї?
У вечері після роботи я зайшов провідати бабусю та допомогти їй по господарству. В літній кухні я знайшов поклади продуктів харчування, ще з Радянського Союзу:цукор-рафінад, цукерки «Кіс-кіс», карамель «Барбаріс» та «Дюшес». Все таке міцне, як кам’янюка – вбити можливо. Їх навіть криси не пожерли. Я зігнав тарганів, що жили у коробці з цукром-рафінадом, який пожовтів від часу та слідів життєдіяльності комах. Не довго думаючі, я згріб всі ці скарби у пакет. В мене дозрів підступний план помсти.
Наступного дня з самого ранку я вже готувався до виконання своїх хитрих намірів. Я висипав рафінад у цукерницю та розклав барбаріски та іріски по «фен-шую» на тарілці.
-Та це ж цукерки з мого дитинства! - радісно зрадів Юрко, коли зайшов у кабінет.
- Стій! - зупинив я свого колегу.
- Я руки мив, - пошуткував він та показав долоні.
- Не в цьому річ. Це пригощання для Сергія Петровича.
- З якого переляку? Ти з дубу нахитнувся? Або в тебе температура? – здивувався колега. – В нього зимою снігу не випросиш.
- Я хочу його провчити. Він постійно пасеться по чужим кабінетам. Солодощі трощить за обидві щоки аж гай гуде, але сам ніколи нікого не пригощає, – пояснив я. – Цукерки дуже старі. Я бажав з початку їх викинути, але згадав про нашого халявщика та вирішив його пригостити.
- Добре я тобі допомогу, - запропонував Юрко. – Він завжди в мене цигарки стріляє у курилці. Зараз я його приведу. Став чайник.
Через п’ятнадцять хвилин Сергій Петрович разом з моїм напарником зайшли у кабінет.
- Я до вас у гості. Юра проговорився, що у вас щось солоденьке є, - сказала «жертва», нічого не підозрюючи, та привіталась зі мною за руку.
- Від вас, Сергій Петрович, нічого не сховаєш. Чай? Кава? – запропонував я.
- Чай. Зелений. З цукром.
- Без питань, - відповів я, положив новий пакетик у чашку та налив гостю окропу з чайника.
- Я цукор сам собі положу, - сказав гість та почав класти жовті кубики рафінаду у чашку. – Люблю солодкий.
Ми з Юрком сіли напроти нього та стали уважно спостерігати. Далі Сергій Петрович приступив до цукерок: спочатку він наповнив ними кишені, потім розгорнув одну іриску і тримаючи у руках спробував вкусити.
- Міцна! Як у дитинстві. Я такі цукерки колись їв. Досі пам’ятаю які вони смачні, - сказав гість та взяв іриску в рот.
Спочатку він почав її смоктати, потім гризти. Ми затихнули та дивились на нього. Сергій Петрович почервонів та напружився. Взяв чашку чаю та зробив ковток.
- Не солодкий, - пояснив він та положив ще у чашку декілька кубиків рафінаду.
- Будь ласка, - відповів Юрко та відвернувся, щоб утриматись від сміху.
Сергій Петрович знову почав гризти цукерку. Він достав її з рота, уважно подивився на неї та знову засунув назад.
- Я колись трохи собі зуб не зламав, - пояснив він. – Якась вона дуже міцна.
І тут раптово пролунав гучний хрускіт. Обличчя Сергія Петровича з початку зблідло, потім покрилося червоними плямами та він заволав ніби сирена, що сповіщає про небезпеку.
- Що трапилось? - спитав Юрко.
- Зуб!- простогнав наш гість.
- Що зуб? – перепитав я.
- Зламав! – крикнув Сергій Петрович та вискочив з кабінету.
- Да, ну ти довів людину! Тепер він на нас шефу поскаржиться, - підсумовував Юрко.
Я ще не встиг відповісти йому, як знову в кабінет зайшов Сергій Петрович. Він тримався рукою за щоку та сказав:
- Я ще трохи цукерок візьму. Дуже смачні. Добре?
