31.08.2017 14:26
для всіх
251
    
  4 | 6  
 © Андрій Осацький

Халявщик

Сьогодні на сходинках я зустрів Наталку. Ми майже зіткнулися лобами. Я був, як завжди замріяний, а вона заклопотана. Дивлюсь - дівчина якась сумна та не весела, як за звичай.

- Знову комп’ютер не працює? - не витримав я та запитав.

- Та ні, - відповіла вона холодно. - Настрою нема.

- Хто посмів тебе скривдити?

- Як хто? Сирожа!Халявщик! Ненавиджу його, - розсерджено промовила Наталка.Коли вона нервувала або злилася, то починала кумедно кліпати очима.

- Який такий Сирожа? - не зрозумів я.

- Ну, Сергій Петрович, начальник відділу планування, - розпочала ділитися колега. - Ти тільки собі уяві. Ми з Тамаркою вирішили з ранку кави з тістечком випити. Вчора в матері був день народження та я схотіла подругу пригостити солодощами. Включили чайник та поки я бігала у крамничку, щоб купити вершки, прийшов Сирожа та з’їв, нахаба, усі мої тістечка. Нічого нам не залишив. Він завжди так робить.

Тамарка, тобто Тамара Павлівна - це наша кадровичка. Жінка-кадр, як ми її жартома називаємо, дуже цікава особа. Фігура в неї була шикарна, а обличчя звичайне - яке намалює таке і носить. Вона була розведена, мала дитину та була у постійному пошуку другої половинки. Жваво цікавилась життям всіх колег та люто ненавиділа аліментників. Не зважаючи на різницю у віці Тамарка та Наталка товаришували та любили попліткувати за кавою.

-На тримай, це тобі, - дістав я з внутрішньої кишені піджака шоколадку і подарував її колезі. - Це гормон радості, він обов’язково підніме тобі настрій.

- Дякую. Ти такий. Такий добрий, - зраділа Наталка та обійняла мене.

- Та йде вже, - відповів я та почервонів.

Наталка гарна. І чому я закохався саме не в неї?

У вечері після роботи я зайшов провідати бабусю та допомогти їй по господарству. В літній кухні я знайшов поклади продуктів харчування, ще з Радянського Союзу:цукор-рафінад, цукерки «Кіс-кіс», карамель «Барбаріс» та «Дюшес». Все таке міцне, як кам’янюка – вбити можливо. Їх навіть криси не пожерли. Я зігнав тарганів, що жили у коробці з цукром-рафінадом, який пожовтів від часу та слідів життєдіяльності комах. Не довго думаючі, я згріб всі ці скарби у пакет. В мене дозрів підступний план помсти.

Наступного дня з самого ранку я вже готувався до виконання своїх хитрих намірів. Я висипав рафінад у цукерницю та розклав барбаріски та іріски по «фен-шую» на тарілці.

-Та це ж цукерки з мого дитинства! - радісно зрадів Юрко, коли зайшов у кабінет.

- Стій! - зупинив я свого колегу.

- Я руки мив, - пошуткував він та показав долоні.

- Не в цьому річ. Це пригощання для Сергія Петровича.

- З якого переляку? Ти з дубу нахитнувся? Або в тебе температура? – здивувався колега. – В нього зимою снігу не випросиш.

- Я хочу його провчити. Він постійно пасеться по чужим кабінетам. Солодощі трощить за обидві щоки аж гай гуде, але сам ніколи нікого не пригощає, – пояснив я. – Цукерки дуже старі. Я бажав з початку їх викинути, але згадав про нашого халявщика та вирішив його пригостити.

- Добре я тобі допомогу, - запропонував Юрко. – Він завжди в мене цигарки стріляє у курилці. Зараз я його приведу. Став чайник.

Через п’ятнадцять хвилин Сергій Петрович разом з моїм напарником зайшли у кабінет.

- Я до вас у гості. Юра проговорився, що у вас щось солоденьке є, - сказала «жертва», нічого не підозрюючи, та привіталась зі мною за руку.

- Від вас, Сергій Петрович, нічого не сховаєш. Чай? Кава? – запропонував я.

- Чай. Зелений. З цукром.

- Без питань, - відповів я, положив новий пакетик у чашку та налив гостю окропу з чайника.

- Я цукор сам собі положу, - сказав гість та почав класти жовті кубики рафінаду у чашку. – Люблю солодкий.

Ми з Юрком сіли напроти нього та стали уважно спостерігати. Далі Сергій Петрович приступив до цукерок: спочатку він наповнив ними кишені, потім розгорнув одну іриску і тримаючи у руках спробував вкусити.

- Міцна! Як у дитинстві. Я такі цукерки колись їв. Досі пам’ятаю які вони смачні, - сказав гість та взяв іриску в рот.

Спочатку він почав її смоктати, потім гризти. Ми затихнули та дивились на нього. Сергій Петрович почервонів та напружився. Взяв чашку чаю та зробив ковток.

- Не солодкий, - пояснив він та положив ще у чашку декілька кубиків рафінаду.

- Будь ласка, - відповів Юрко та відвернувся, щоб утриматись від сміху.

Сергій Петрович знову почав гризти цукерку. Він достав її з рота, уважно подивився на неї та знову засунув назад.

- Я колись трохи собі зуб не зламав, - пояснив він. – Якась вона дуже міцна.

І тут раптово пролунав гучний хрускіт. Обличчя Сергія Петровича з початку зблідло, потім покрилося червоними плямами та він заволав ніби сирена, що сповіщає про небезпеку.

- Що трапилось? - спитав Юрко.

- Зуб!- простогнав наш гість.

- Що зуб? – перепитав я.

- Зламав! – крикнув Сергій Петрович та вискочив з кабінету.

- Да, ну ти довів людину! Тепер він на нас шефу поскаржиться, - підсумовував Юрко.

Я ще не встиг відповісти йому, як знову в кабінет зайшов Сергій Петрович. Він тримався рукою за щоку та сказав:

- Я ще трохи цукерок візьму. Дуже смачні. Добре?

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 04.09.2017 09:21  Тетяна Белімова => © 

Ну й виробничі стосунки у ваших колег... Жах! І це ж прості жарти... Можу лише собі уявити, до яких важких тілесних ушкоджень призведе "підсижування". Тут, певно, хтось додумається і кілера проплатити... Жорстокий у Тебе колектив вийшов, Андрію... Не хотіла б я до такого втрапити(((((((

 03.09.2017 21:52  Каранда Галина => © 

)))))
а бабуся що сказала про пропажу стратегічного запасу?)