Папарацци
- Це ж треба! Чого вони собі придумали! - ввалився у кабінет збуджений Юрко.
- Що знову трапилось? - запитав я, не відриваючись від монітору. Я вже давно звик до емоцій друга. Він знову приніс якусь новину або плітку з курилці.
- В нас будуть нову систему охорони встановлювати. Шеф усім сказав щоб всі зробили нові світлини на посвідчення та здали їх у кадри. Розміром три на чотири.
- Ну так зробимо. У чому річ?
- В тому що з офісу нас ніхто відпускати не збирається. А треба щось робити.
- Хлопці, привіт, - зайшов до нас без стуку Сергій Петрович, начальник планового відділу.
- Привіт, - відповіли ми йому у відповідь та втупилися на нього.
- Я чого хотів. Тут така справа. Я з дитинства фотографуванням займаюсь. Можу зробити вам світлини на нові посвідчення. Зроблю у кращому вигляді, як у фотосалоні. По десятці з кожного. Як для друзів.
- Добре, - погодились ми та переглянулися.
- Приходьте до мене після обідньої перерви, - повідомив фотограф-самоук та задоволений вийшов геть.
- Бачиш, як само все виходить. Не треба було переживати, - сказав я Юрку та продовжив працювати далі.
Після трьох годин ми прийшли до відділу планування. Під дверима стояла велика черга бажаючих сфотографуватись. Як з’ясувалось – Сергій Петрович до роботи віднісся досить відповідально, що на нього було зазвичай не схоже. Підготовився він дуже серйозно – на робочому столі встановив спеціальний штатив, на якому зафіксував фотоапарат, поруч закріпив настільну лампу для більш яскравого освітлення. Для майбутніх клієнтів він напроти стола поставив стілець.
Першою зайшла Марія Андріївна, головний бухгалтер. Вона сіла на стілець та примружилася від яскравого світла.
- Зробить, будь ласка серйозне обличчя. Нахилить обличчя ліворуч, - почав командувати фотограф. – О. Чудово. Не ворушиться.
Сергій Петрович отримував задоволення від процесу фотозйомки та йому лестила увага колег. Після фотографування бухгалтерки запросив наступного клієнта, що чекав за дверима. Черга рухалась дуже швидко. Фотограф-самоук майстерно робив свою справу. Коли черга майже закінчилась, то відразу з’явились ще бажаючі зробити світлину на перепустку. Прийшли робітники з інших поверхів будівлі.
У результаті всі залишились задоволені від нового позаштатного фотографа. Не потрібно було тратити час на пошуки фотоательє у місті після роботи. Також Сергій Петрович пообіцяв віднести готові знімки до відділу кадрів, де їх вклеять у готові перепустки.
Але, як з’ясувалось – раділи усі даремно. Наступного ранку, коли головна бухгалтерка зайшла поцікавитись про долю перепусток, то застала Тамарку, у повному замішанні. Жінка-кадр заділа за столом та з жахом у погляді розглядала світлини.
- Це якась кунсткамера! – вимовила вона, коли побачила бухгалтерку. – Ніби усіх наших працівників у обличчя знаю, але нікого не можу на цих знімках впізнати!
- У якому сенсі? – не зрозуміла Марія Андріївна.
- Дивись сама. Це, Оленочка, твоя помічниця. Вона гарна молода дівчина з маленькою горбовинкою на носі перетворилась на світлині у кавказця з анекдотів з величезним таким пташиним дзьобом.
- Жах! А це хто? – спитала бухгалтерка та узяла другу фотокартку у руки.
- Це наш Юрко. Він нещодавно на Чорному морі відпочивав. Трохи засмаг, але на світлині він справжній негр з острова Тумба-Юмба. До речі, дивись на свій знімок!
- Хто це? Я? Не може бути! В мене не має зморшок. Цій бабусі років під дев’яносто, не менше.
- Та ти подивись на нашого завгоспа Петровича. Ти бачила колись загримованих покійників? - продовжила жінка-кадр показувати інші світлини. - Ось, милуйся! Таке відчуття, що він з початку помер, потім посинів, позеленів. А потім його розмалювали рум’яними та тональним кремом.
- Так! Усі ці світлини нікуди не годяться! – обурилася Марія Андріївна та зібрала всі знімки у конверт, вона як обшпарена вилетіла з кабінету шукати горе-фотографа.
Впродовж усього дня всі, хто фотографувався у диво-майстра, підходили до нього, щоб забрати світлини. Бог з нею, з тією десяткою – більшість була згідна заплатити ще грошей, але щоб ніколи не бачити цих знімків, не говорючі про те, щоб вклеювати їх у нові перепустки. Наступного дня шеф відпустив усіх працівників на декілька годин зробити світлини у місті – в фотоательє у професіоналів. Сергій Петрович після даного випадку отримав нове прізвисько – папарацци.
