Малюки
Невідомий тато
– Що ти відчуваєш коли тримаєш її на руках?
– Це важко описати. Це не хочеться аналізувати, про це не хочеться говорити, хочеться відчувати.
– І все ж.
– Радість таку, знаєш… Ніби тримаю на руках маленький всесвіт. Є радість, як вибух, а моя радість тиха і тоненька, тонша за волосінь, ніжна, наче павутинка. Будь-хто може порвати її і не помітити, а вона все рівно майорить на вітру, поблискує собі на сонці. І от зараз, в цю мить, я для неї цілий світ.
– Та ти поет.
– Сам собі дивуюсь, як дитина може змінити… та майже все: відношення до людей, відношення до власного життя…
– Очки мамині.
– Так, а дивиться так, наче все вже сказала, і говорити нема про що з нами.
– Очі мамині, щічки мамині, а твоє що?
– А хапає все, як я. Приходила педіатр, перевіряла рефлекси, то наша красуня так вхопила паличку – не вирвеш, навіть спить з нею.
– Справді, чіпка як тато. Теж буде альпіністом.
– Буде ким захоче. Не в цьому сенс життя.
– Сенс життя? Ич, куди тебе завело.
– Та поки гуляємо з коляскою то в голові різне вертиться. Такий собі малюковий дзен.
– І що ж ви там вигуляли в твоїй голові? В чому сенс?
– В них – в дітях. В нас – в дорослих. Дати їм можливість рости, жити. Може сенс життя в самому житті?
***
Ілона – маленьке мамине сонечко. Маленький пузатенький клубочок маминого і татового щастя в памперсі, радісно белькоче на незрозумілій дорослим мові, коли її жмакають батьки:
– Пані, ну чого ви? Хто ви така? Що ви робите? Відпустіть мене, в мене повно роботи.
Або:
– Ну що це робиться? Та скільки ж можна вішати мене догори ногами, а потім дихати в лице цигарками. Пане, поставте мене, де взяли.
З самого ранку день в Ілони розписаний до секунди, від моменту закінчення сніданку і до вечері. Щойно вдається дитині вивернути коробку з іграшками посеред кімнати, вона забуває про дорослих і оточуючий світ. Лише зрідка переривається на годування. Іноді сон. Сон все рідше.
– Пам’ятаєш, як вона вподобала цю паличку, повзала і торкалася нею всього, що було в кімнаті, – розчулено згадує тато.
«Паличка» – це було найскладніше. Зусиллям волі, безсонними ночами працювала вона над найнеобхіднішим пристроєм – Атомним Векторним Реструктуризатором. Без нього, як без рук. І без ніг. Без нього неможлива будь-яка подальша робота. Варто лише перебудувати структуру одного предмета, щоб він міг впливати на інші предмети, і будеш мати все, що забажаєш. Не одразу, але маєш і зв’язок з когортою одноліток по всій планеті, і ультразвуковий модулятор на далекі відстані, і багато чого ще.
– Ходила і тикала нею в твій телефон, – розповідала мама татові.
Звичайно тикала, потрібно знати коли і хто з’явиться в домі, щоб спланувати роботу. Поки що Ілона мало розуміла з того, про що говорять дорослі, отже, ще був час, можна щось встигнути зробити і підготувати зміну. Щойно почнеться «навчання», щойно дорослі почнуть пхати в дитячий мозок те, чого самі не знають і в чому не впевнені, доведеться згортати роботу і пристосовуватись, соціалізуватися. Хлопчики тримаються довше. Вони самовіддано уникають непотрібної науки, щоб зняти тягар з дівочих плечей, дівчаткам важче в житті. Один такий «стоїк» не піддавався дорослій науці, майже, до п’яти років. Потім він надолужив згаяне, але це тому що правильно обрав сім’ю. Оце проблема, обрати стриманих, не поведених на супертехнологіях навчання, батьків. Не поведених на медицині і фармації. Бо, коли літак з парою близнюків з бразильського філіалу має приземлитися в Японії, а прилади показують назріваючий землетрус у 8-10 балів, доводиться мобілізовувати всіх спеціалістів.
– Не треба нічого прибирати! Не чіпайте цього, я півдня виставляла потрібний кут! Покладіть на місце негайно – це питання життя та смерті!
І тоді тисячі малюків не сплять у всьому світі і морочать голову батькам, няням і опікунам, щоб не вкладатися спати і мати доступ до ультразвукових модуляторів, щоб сконцентрованими променями кришити породу на стику тектонічних плит, і якщо не запобігти катастрофі, то хоча б відстрочити її.
– Чого ти не спиш, маленька?
– Я знаю, що в моєму віці дівчатка не граються конструкторами і вони переважно для хлопчиків, з чого, по вашому, я мала зібрати генератор частоти. Не рухайте цього! Чи ви хочете щоб будинок завалився від інфразвуку. Індуктор теж не чіпайте. Я сама! Я сама все складу в коробку. Віддайте! Я сама. І виставлю кут, по новій. А якби хтось не ліз своїми ручищами, всі б уже відпочивали.
В такі моменти не до знеболювального, снодійного чи сварок, трішки часу і все. Все що потрібне, лише їх терпіння. Терпіння тих, кого потім назвеш найближчими людьми, татом і мамою. Вони часто не сплять разом зі своїм «янголям», навіть не підозрюючи про її нічні місії.
– Сьогодні ідемо гуляти в зоопарк!
Звичайно зоопарк, де ж іще можна спокійно провести нараду. Організувати зустріч нескладно. В дорослих спонтанно виникає бажання відвідати певне місце. Все завдяки модуляторам поведінки у вигляді м’ячиків. Напрямок кидка визначає напрямок прогулянки, кількість ударів об підлогу визначають відстань.
– Подивись, яка вона щаслива після прогулянки, – кличе татка усміхнена мама.
Зібратися випадає рідко, рідше, ніж назбирується питань. В Південній когорті підняли питання відміни Вікового Затемнення. Знову.
– Добре погуляла, поїла, можна розважатись. Спала по дорозі? – татко, як завжди прагматичний.
Південці завжди хочуть бігти попереду всієї планети. Наша когорта проти відміни.
– Де там. Весь час бікається в іграшковому телефоні. Від того теленькання ледве голова не розболілася, – скаржиться мама.
Здавалося, все й так зрозуміло: п’ять знищених цивілізацій, саме через відкритий доступ свідомості дорослої людини до секретів буття.
– Може батарейки вийняти? – прагматизм татка зашкалює.
– Не допоможе. Знайде і вставить сама.
– Не може бути, – не на жарт дивується тато.
– От тобі й не може бути. Треба з дитиною більше часу проводити.
– От зараз і проведу.
Тільки цього не вистачало. Треба рішення Центральноєвропейської когорти розіслати, може вдасться вплинути на голосування сусідів.
– Ходи до мене, доня, будемо гратися. Яка ти весела. Що ти мені начаклуєш паличкою? Та ти дивись! Люба, подай телефон, будь ласка, хтось дзвонить.
Звичайно весела, бо можу організувати собі ще трошки часу. Потерпіть, чоловіче, ще трошки – награєтесь досхочу.
– Треба бігти, знову з роботи дзвонили. Без татка дорослі дядьки, як без рук. Без рук, без рук дорослі дядьки, – наспівує татко.
– Досить мене калабуцяти, пора на роботу.
Ми не прості малята. Ми передовий загін людства, ми його форпост. Криза, війна чи землетрус – ми маємо знати і контролювати межі катастрофи, щоб руйнація не охопила всю планету. Ми не всесильні, ми лише ваші діти. З величезними можливостями і необмеженими знаннями – не завжди можемо впоратись з людської жадібністю і недалекоглядністю.
Ну от, знову Босфор замерз. От як, скажіть, купці малюків вирішувати проблему глобального потепління? Але і це не проблема. Пукне кілька вулканів – буде ефект, як від тисячолітньої промислової революції, а з теперішнім розвитком нема чого і порівнювати. Так колись довелося закінчувати льдовикові періоди, бо не вкладалися в графіки розвитку ще не народжених цивілізацій. А все експерименти з термоядерним синтезом. Бахнуло так, що від згорілих монгольських садів тікали хто-куди. От після того і довелося добровільно обмежити рівень знань для дорослих. Пішли шляхом раціонального пізнання і прибрали можливість прямого знання для раціональних мізків. Щойно почав говорити – прощайся з «задзеркальною бібліотекою». Раціональний шлях повільніший і кривавіший; як казала вчителька моєї вчительки: «Немає нічого, чого не обґрунтує достатньо розвинений розум», – але в найскаженіших випадках з «раціо» може впоратись правильно приготоване «емоціо». Так було з тими смішними «барабульками», які дорослі називають ракетами. Що це я вже образи думок не можу оформити – «барабульки»? Отже скоро вже на дорослішання. Треба передати нитку прямознання наступному малюку.
– Мамо, дай-но мені свого телефона.
– Що маленька хоче, що сонце моє хоче? На ручки, ні? Пити, ні? А що, телефон? Будеш телефоном гратися? А не рано тобі? Добре, тільки заблокую. Тримай.
Заблокує вона. Смішна ви, жінко. Мені й розблоковувати не потрібно. Погляну на мапу і зроблю кілька дзвінків. Де моя паличка, як це його а… а… атомний… чарівна паличка.
Треба не забути розповісти за Південців. Серед них завжди зріють заколоти. Якби в них був прапор, то на прапорі був би зображений вихор знання, який засмоктує в себе людський мозок. Можна подумати не награлися вони в Атлантиді з кристалами, які фіксували тектонічні плити на визначених місцях. Напруга наростала, поки не тріснув один з кристалів і історію людства можна було переписувати наново. Все від цих крайностей. А ніхто не хоче думати, що знання без дисципліни варті лише… Ой, знову не пам’ятаю. Нічого я встигну…
– А хто це в нас тут такий гарнесенький…
Ні-ні, не зараз мені ще хоч день, чи два…
– А хто в нас наївся каші? А хто напився соку?
Не зараз, прошу…
– А хто такий гарненький нам скаже «мама»? Ну, скажи – «мама»! Скажи – «матуся»!
Здається мозок плавиться… та ви, дорослі, гірші за…
– Кажи – ма-ма. Ма-ма. Ма-ма-ма-ма-ма. Мама.
Жінко, що ви робите, я ще маю собі професію сформулювати і зафіксувати необхідні для цього здібності…
– Доню, скажи – мама!
– Ма-ма!
– Золотко моє! Повтори!
– Ма-ма…
– А ще!
– Мама.
Через три вулиці і два будинки, на другому поверсі прокинулася інша дівчинка – новий вартовий дитячого форпосту людства. Прокинулася, щоб стояти на невидимій і невідомій варті. Невідомій для дорослих. Вертати в норму вісь обертання магнітного ядра, маніпулюючи Місяцем, коригувати курс космічним зайдам-метеоритам, та ще багато чого, про що навіть не здогадуються її батьки. Але батькам, особливо мамі, теж нести цілодобові чергування. Планета у безпеці, поки не настане їх черга сказати:
– Мама!
Справи всі в порядку. Катастрофи відомі, втручання за графіком. Сьогодні невеличкий вступний екзамен – величезний будівельний кран впав на високовольтні лінії електропередач атомної електростанції, що стоїть неподалік. Вона впорається одна. Довга ніч. Роботи вистачить до ранку. Найслабша ланка – люди, персонал станції. В одну хвилину все можуть зіпсувати їх страх і недовіра один до одного. Потрібно утримати психіку дорослих на максимумі, не дати тривожності перерости в паніку і зірватися в найвідповідальніший момент. Щоб пам’ятали, що їх чекають дома свої малюки.
А це ще одна їхня варта. Коли за них пам’ятають – за малюків.
