Творці
– Де мій маленький неслух? – лунав здалеку жіночий голос.
Хлопчик заховав за спину пляшечку зі сріблястою рідиною і розщеплену на кінчику соломинку. Статна жінка з красивим обличчям, чіпляючись довгим платтям за колюхи, вийшла на берег озера.
– Чим ти тут займаєшся, синку? – спитала жінка хлопця, який вовченям дивився на неї з-під лоба.
– Граюся, – буркнув хлопчина. – Поки татка немає.
– Ой леле, – жінка оглянула берег і озеро, густо вкриті невеличкими прозорими кульками. – Хіба ти забув, татко просив тебе робити не більше одного світу за день?
– Мамо, але це так весело! – вигукнув хлопчик.
Він показав пляшечку, вмочив у рідину соломинку і дмухнув в неї. Кілька бульбашок, переливаючись кольорами веселки на прозорій поверхні, поважно, ніби усвідомлюючи власну значимість, поплили над озером. Жінка махнула рукою і кульки зникли, ніби луснули мильні бульбашки.
– Припини, – наказала жінка. – Краще поясни, як це в тебе виходить.
– Я взяв трішки сірої золи з вогнища, чорнила з таткового приладдя, і трішки того білого, чим ти миєш голову, набрав води з озера і добре перемішав. Ось, – хлопчина вмочив соломинку в сріблясту речовину, збираючись запустити ще кілька бульбашок.
– На сьогодні досить, – зупинила розбишаку мати і підняла одну з кульок, що лежали на березі. – Треба швиденько тут прибрати, поки вони не затверділи. Не можна творити, не знаючи головних правил.
Малесенький, мікроскопічний згусток туману нуртував в середині кульки, в самому її центрі, зрідка викидаючи в сторони тонкі довгі пасма, загортаючись в них і повільно зростаючи.
– Я знаю правила, – задер носа хлопчик. – Тато розповідав мені.
– Що саме?
– Закони збереження… е-е… чогось там, боротьбу і єдність протилежностей, про подолання бар’єру при з’єднанні…
Хлопчина, поспішаючи і боячись щось забути, розповів матері все, що почув від батька.
– Ти все наплутав. Все зліпив у купу. Те, що творять серцем, змішав з тим, що творять розумом. І замість творити самому, вдався до хитрощів. Бачиш, що робиться?
Великі бульбашки, якими особливо пишався хлопчик, прилипали стінками до менших бульбашок і повільно всмоктували їх в себе, а подекуди ковтали з неголосним чваканням, зростаючи ще і ще.
– А що буде, коли кульки світів затвердіють? – спитав хлопчина примруживши очі.
– Тоді їх ніхто не зможе… ніхто не зможе… розібрати.
– А для чого їх розбирати?
– Тому що через воду з Озера Вічності в розчині, кульки не зникнуть, поки не помруть самі. До того ж, в них можуть завестися люди.
Хлопчина здивовано дивився на матір, не розуміючи, жартує вона, чи це може бути справді небезпечним:
– То й що?
– Люди люблять вигадувати собі богів.
Хлопчик все ще не розумів.
– Вони вигадують різних богів. І багато. Ти ж не хочеш, щоб в нас дома вешталося безліч кровожерних ненаситних потвор? Уяви, хоча б по одній цивілізації в кожному світі, – матір вказала рукою на поверхню озера, щільно вкриту бульбашками, – і кожна вигадає сотні, якщо не тисячі, богів. Світ богів буде переповнений, і нам, Творцям, не буде тут місця.
– Але мені буде з ким погратися, – зраділо дитя.
– Із ким ти збираєшся гратися? З чудовиськами, які ковтають власних дітей?
Хлопчик задумався:
– Мамо, а чому ми – Творці?
– Бо ми творимо світи.
– А це місце, де ми живемо, наш дім, хто створив?
Хлопчик крутнувся на місці, вказуючи рукою на височенні чорні гори з білими каптурами засніжених вершин на горизонті, на безкраїй степ з ковилою в зріст дорослого чоловіка, на прекрасне спокійне смарагдове море, на безліч світил і місяців, що кидали чудернацькі тіні на землю, на бездонне небо кольору, який може бути тільки в світі Творців – від темно-синього на одній стороні небосхилу, до ніжно-рожевого на іншій.
– Це створив твій тато. Дещо я йому допомогла, але в цілому він впорався один.
– А як ви зустрілися з татом?
– Я йому наснилася. А потім я придумала його.
– Як це?
– А ось так, – мама дзвінко розсміялася, так, що деякі кульки задрижали, наче їх лоскотали. – Підростеш – дізнаєшся.
– То можна і уві сні вигадувати і творити?
– Можна, мій маленький.
– Як цікаво, – прошепотів малий.
Від озера долинало плямкання. Більші кульки хижо поглинали дріб’язок. Жінка махнула рукою, але нічого не сталося. Вдруге – те ж саме, жодна величезна бульбашка не зникла. Жінка кілька раз махнула двома руками і нарешті подолала одну кулю – та розсипалася на дрібні скалки.
– Треба швидше прибирати, – важко дихаючи звернулась жінка до хлопчика, останні дії далися їй нелегко.
– Може не треба, вони потім стають такі гарні. Ось поглянь, – малий десь з-під одягу видобув важку кулю, розміром з велике яблуко.
За твердою, наче гірський кришталь, прозорою поверхнею, в первородній чорноті космосу мерехтіли тонким мереживом галактичні суперкластери. Мати приречено опустила плечі.
– Піду збиратися.
– А куди ми ідемо? – стривожився малий.
– В один з твоїх світів. Скоро тут буде тісно.
– А що ми там будемо робити?
– Ти будеш дарувати людям надію, а я… щось вигадаємо.
– І надовго це?
– До кінця того світу, який ти обереш, – жінка пішла, високо підіймаючи поділ довгого плаття, щоб не чіплятися за колюхи.
– Ото вже тато розсердиться, – посміхнувся сам до себе хлопчик.
Він сів на березі, а потім ліг, підклавши під голову чорну кулю, і заплющив очі.
***
– Ось так творять світи, – я закрив книжку і вимкнув світло над дитячими ліжками. – І ніяких Великих Вибухів, чи іншої наукової фантастики.
– Тату, але ти не читав книжку, ти вигадував, – запротестував Молодший. – Ти теж творець?
– Ми всі творці. Спіть.
– Чого тільки не вигадають дорослі, щоб не читати мою презентацію про Ейнштейна, – Старшенька повернулася на бік, скептична, як всі дівчатка молодших класів середньої школи.
Я сидів втупившись порожніми очима в екран телевізора і думав, а якщо і справді не було ніякого Великого Вибуху і ми – лише маленькі спалахи в барвистих кульках маленького хлопчика і більше нічого не існує. Але ж існує. Існує і Молочний шлях з його перетинкою посередині, і Великий Атрактор, і прекрасна Ланіакея, і моя сім’я, і моє життя. Існує все, що наснилося мені на березі Озера Вічності.
.gif "{#}")
