01.11.2017 12:44
for all
116 views
    
rating 5 | 7 usr.
 © Маргарита Проніна

Ананаси

Я привезла з собою з Києва додому консервовані ананаси. Купила їх напередодні у супермаркеті, а з’їсти не встигла. Тому вкинула їх у валізу, поспіхом вихопивши з холодильника перед виїздом. Вдома батькове око випадково натрапило на підозрілу баночку, не вчитуючись особливо у назву. Відкрив консервним ножем, нікого не запитуючи, та поласував дивними делікатесами. Кухня у нас тісна й невеличка. Телевізор завжди ввімкнений, так наче відволікає від думок, як кажуть, «про своє». А «своє» особливо стерпним ніколи не було, тому – телевізор. Як батько вдома, він не вимикається взагалі, дивиться будь-що, не важливо, аби гріло – як сонце. Уся панорама життя. Мати повернулася з роботи. Зустріла на столі виїдену ананасову бляшанку, що задиристо, так ніби дражнилася, зяяла на матір металевою кришкою. У банці стирчала виделка, на дні самотньо лежав жовтий шматочок ананасу. Що лише почалося… Здавалося, що невинна баночка принагідно зірвала материн «стоп-кран» контролю над собою наприкінці втомливого робочого дня. Батько давно ніде не працює, насолоджується пенсією і будує нездійсненні плани вічного мрійника. Усі аргументи за тридцять п’ять років подружнього життя летіли, як завжди, на сиву батькову голову:


– Ти проїж усе, тобі все рівно, тобі ні для кого не треба, лише б собі! Ти бачив скільки вони коштують? Ти розумієш, що це тільки на салат, чим ти думав! Все перетягав, ще й сюди засунув свою морду, пху! – лунало на усю малесеньку кухню.


Я не витримала, у хід пішов мій аргумент матері:


– Ма, ну не ти ж їх купувала, це я привезла, нехай, я дозволяю, вгамуйтеся тільки!


Мені дійсно було не шкода. Якісь там ананаси, ще й найдешевші. Вони не варті таких прокльонів та лайок, хоча б не злагода снувала цією хатою, то хоч би тиша. Ні, треба переклясти усе, на чім світ стоїть, тільки витрясти з батька душу за ті ананаси.


– Чому тобі шкода чужого? Я куплю ще, ти ж не витрачалася на них, отже й прав судити за них не маєш, – намагалася я втишити ситуацію. Одвічна наша бідність була не матеріальною, а більше ментальною, справою звички, всього має буде шкода й недостатньо. Ніколи недостатньо. Най би скисло, тільки не використалося просто так, без причини. Найсмачніше – дітям, статки – на хату, недопите, недоїджене – ховалося по-хазяйськи до холодильника, ніщо не мало пропасти, ні крихти.


Я стояла посеред своєї вже не нової, але назавжди чоловікової квартири, намагаючись вирішити як звільнити у кімнатці більше простору. Мали нові плани. Він господар оселі, я – дружина, побут і благоустрій – на мені. Переді мною було два дивани, залишені чоловікові у спадок від попереднього власника – його батька. В одного дивана стара дерев’яна рама, проте м’які подушки, а в іншого – продавлені старі матраци, але нівроку сам каркас. Котрийсь мав полишити нашу майже семирічну родину. Радянські меблі хоч і добротні, але ж, люди, надворі 2017 рік, ми обидвоє працюємо, невже не придбаємо собі нової канапи? Пора була літня, але липневий вечір дмухав у хвірточку прохолодою. Я стояла на холодному лінолеумі босими ногами, змерзла, а поворухнутися було складно. Мене цілком розібрало сум’яття й непевнсть: що ж обирати? Чи залишити їх знов у спокої на невизначений термін чи вижбурнути усе, зі злості. Просто так! Від якоїсь вселенської втоми на моїх плечах! Я стояла і згадувала чортові ананаси і те, як матері було щиро шкода, зрештою, чужого добра, якого б вона сама собі ніколи б і не дозволила просто так з’їсти. Так і я: все знаходила і знаходила якісь плюси залишання старезних радянських диванів у нашому сучасному житті. Вони, так подумати, й яйця вже виїденого (чи то пак баночки найдешевших ананасів) не вартували, а я… все не могла вирішити, який же нас покине. Мені було шкода тричі чужого майна. Майна людей, яких уже й на світі нема. Ці канапи пам’ятали своїми поролоновими боками дуже давні часи. Вони дивним чином пов’язували мешканців цієї квартири. Матерія мінялася. А я надто багато думала. Все не вдавалося зрозуміти, чому ми усі так пов’язані: ананаси, я, мати і батько, чужі канапи, чиясь квартира. Я мала звільнити нас усіх від мізерних почуттів жалю за чужим добром. Фух.

Публікації: Маргарита Проніна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 11.11.2017 09:16  Каранда Галина => © 

дякую за запрошеня!
проте особистого аккаунта на ФБ не маю і поки що заводити його не хочу. З задоволенням читатиму Вас тут!) 

 10.11.2017 21:01  КАЛЛИСТРАТ => © 

Пани Маргарита у меня даже "мабилы" нет, а вы мне про Фейсбук! Это же запредельно)))))
За приглашение спасибо. Приятно! 

 10.11.2017 17:53  © ... => Каранда Галина 

Це точно, ці страждання - це все ментальність. Запрошую Вас на сторінку свого блогу для письменників:  

 10.11.2017 17:52  © ... => КАЛЛИСТРАТ 

Дякую Вам за відгук! Згода, важкі часи, були і є...
Долучайтесь, будь ласка, до мого блогу для письменників:  

 10.11.2017 17:46  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую, як завжди, надзвичайно! Отримала на цю замальовку багато критики, сама не очікувала, що аж так відгукнеться! 

 02.11.2017 09:44  Тетяна Ільніцька => © 

Мені найбільше шкода маму... Якби тато лишив їх бодай три шматочки ананасу - цього б не було. Крик душі... Усі мамині аргументи виглядають лише спробою замаскувати образу на егоїста, який за все життя так і не помітив, що поруч із ним ще хтось "був". Напевно, через це дивани в мене не пов`язалися з ананасами. Це вже ситуація екзистенційного вибору, як на мене.
Написано чудово, як завжди) 

 01.11.2017 21:34  КАЛЛИСТРАТ => © 

Н-да... Рассказ хороший, хотя и грустный... Проблема... А всё от нищего и голодного "совка" ну, ничего не было, окромя, конечно лозунгов. 

 01.11.2017 20:19  Каранда Галина => © 

знайомо...
злиденність затягує. тим більше, якщо вона триває поколіннями. генетична пам`ять.