Через туман

Все лихе ніколи не памятаєш. Так влаштовано, щоб ти забувала розчарування, і тільки знала, що вони завжди присутні недалеко. Якби не твої щоденники, в які трохи прикро заглядати, не змогла б згадати навіть своє життя. Яким воно було до цього свідомого часу.

- Дівчата, ви молодці! – репетує старий хуліган на задньому сидінні авто, - тільки мама буде сваритися, не хочу!

- Цить ти вже! Обіцяв не галасувати – то й сиди тихо, бо висадимо на трасу!

Дві сестри, два паралельних життя, але таких різних. Дві долі, що вийшли з однієї. Мати завжди нарікала на долю. Завжди. Будь-кому. Будь-коли. «Через тебе пропало моє життя» - для батька вона не жаліла гнівних слів. Звісно, ми безліч разів питалися «Нащо? Нащо ти терпіла все це стільки років?!» Ображалася, бо – заради нас.

- Якщо ми його зараз не заберемо, мало чого, ще помре, – каже мені старша сестра.

Збираємо поспіхом найпотрібніші речі, на ходу викликаємо таксі, летимо у приміське селище. Там батькові хату купили кілька літ тому. Матері – грядки, батькові – воля. Поки та у місті, на роботі, той – шикує: здає металобрухт, збирає довколишній непотріб, складав чудернацькі плани. Завжди був мрійником. «От візьму збудую літній душ, вам не треба – собі зроблю, а матеріали де брати?» Так на подвір’ї постійна заваль – труби, дошки, чужі двері, рами, бетонні блоки, старі відра… Хоч кажи, хоч ні. Призвичаїлися.

Тільки вдень були у батька, дача не дача, село не село (навіть кота немає в хаті), таке, дім для душі. Тільки чиєї? Садиба. Поралися з матір’ю, що могли, поки батько черговий раз у своєму житті відходив від запою. За день звісно десь додавав, але здебільшого – тверезів потроху. Будучи вже вдома, я кинулася за гаманцем – нема! Забула у батька, доховалася під подушками. А в гаманці білети на завтрашній потяг, провідала рідний дім…

Біжимо з сестрою з під’їзду, стрічати викликане заздалегідь таксі. Вечір. Насувався травневий вечір. Особливу його магію швидше всотуєш через стрес, коли сама того не чекаєш. Не дивишся, не приглядаєшся, тільки дихаєш ним глибше, дякуєш за лагідність повітря, і за той опіум у повітрі, що накриває тебе з головою. Таксист при повному параді: білий спортивний костюм в колір до авто, чистенький салон, м’який хід, місцеве радіо додає темпу. Приїжджаємо за пів години, таксі залишили чекати на узбіччі, самі біжимо униз, хата ближче до річки, біля старого собору. І як така перлина з подачі Григоровича-Барського тут опинилася. Непросте місце. Хоч і поросле звичними будинками та старими деревами, а магію не пропустиш, щось тут та й закопане. Тиша першою впадає в ухо через наше шамотіння травою. Який спокій, божественний. Тільки хор солов’їв огортає акапельно. Кидаю погляд на храм, мовчки дивиться спокійно й байдуже, мовляв, ми для нього просто миші. Грюкаємо у двері, аби вдома був. Лиш калитка зачинена, у дворі ж все наопаш – довіра бач тут. Чути п’яне шамкання за дверима, «хто там, йду!». Заходимо. У хаті горить самотня лампочка, на столі пляшка, розпорошений злегка табак, газетні прямокутнички, банка з капустою, в ній ложка, батько, як може, розгойдуючись інерційно з боку в бік, стелить собі ліжко до сну. Кидаюся до гаманця – на місці, сестра допомагає знайти батькові штани й взуття. «Давай хутко, машина довго не чекатиме, їдь з нами»!

Сутінки сліпили око дедалі сильніше. Насувалася вечірня магія заміських маєтків. Дика українська позамегаполісна савана: контраст тиші протиставленої цвіркунам й озерному кумканню жаб резонував у повну силу. «Це ж усе моє. Усе, що маю я. Я тутешня. Я все це знаю…» - звучало в мені. Але самої себе мені було вже не впізнати. Ми різні. Ми різні на кожному році свого життя. Тим паче поспіль десять, п`ятнадцять років минуло від останніх рубежів дитинства. «Берег любові, в далекім тумані…» Як співав колись Бобул на єдинодоступних у селі хвилях українського радіо. І на тих хвилях припливала до моєї свідомості чиста наївна, як та дитина, проста й трішечки недорікувата Україна, моя, та, якою я пізнала дитячої, такою ж повною чистого наїву, свідомістю. Як я стояла посеред стихлого колись від натомленого дня бабиного двору, дивилась на нереальні зорі, оксамитовий огром неба, немов на ніч планета знімала верхню півкулю й провітрювалася космосом, з яким ми, смертні, мали змогу побути віч-на-віч. Так і тепер, я відчувала, як я згадую спогади про саму себе, тодішню.

Абияк замкнувши сінешні двері, погреб, літню кухню, згасивши світло по всій господі, обійшовши з п’яним батьком двір через город, бо хвіртка зачинялася з двору, ми нарешті вирушили в бік таксі. Собор мовчав. Насуплений, сутінковий, величний й дуже живий, дивився на наше тріо, немов велетень, чий спокій у цій мертвій майже нічній тиші порушували три мурахи. Ми сіли у таксі, таксист слухав місцеве радіо досить гучно. Але наш батько мав, що йому повідати:

- Командир, ти чудовий хлопець, я тобі скажу! Ти молодець. Це до мене дівчата приїхали, батю забрати, да, отакі у мене доньки!

- Хороші у вас доньки – чемно підтримав таксист батькові п’яні теревені.

- Замовкни, цить! – цитькали ми з сестрою по черзі з обидвох сторін невгамовного одвічного алкаша, нашого батька, який ніколи іншим не бував. Максимум зо дві неділі.

- А жінка зараз буде мене лаяти, ну нашо ви мене везете, краще я б там залишився. Але ти, командир, все одно хороший хлопець, да.

- Замовкни, ти обіцяв, що сидітимеш тихо, от і сиди, бо зараз на трасу висадимо! – погрожували даремно ми, відчуваючи сором перед водієм. Але нам не звикати.

Швидкість на цій трасі завжди велика, єдина нормальна дорога, що веде до міста, є де таксистові відвести душу. За вікном на обрії, залишались останні крихти світла, підсвічуючи романтичне небо. Місяць зійшов над полем, з’явилися перші зірки. Я вдома. Я місцева. Я на місці. Я зі своїми. Цьому можна навчитися, тільки покинувши дім. Десь там, я не маю такої розкоші. Всі люди як люди, а своїх нема. Яких завгодно є – але не своїх. Радіо сперечалося з батьком, машина мчала, «Сектор газа» лунав на увесь салон надмірно популярну пісню у дев’яностих «…наша жизнь, как миг, коротка, как юбка у путан. Нам всё нипочём, через левое плечо плюнем и пойдём через туман…»

Вся ця трагікомедія… Я знаю її настільки добре. Коли не було майбутнього. Його ніколи не було, його ніколи нема. Є лише моменти, які пізніше складуться у картину буття, напишуть історію. Яка вже наполовину виповнена. Мною, сестрою, нашим вічно п’яним і веселим батьком, цією картиною недоладного існування, яке ми ліпимо, як горбатого до стіни. І ми вже дорослі жінки, його дівчата. І ми вже сяк-так складаємо наші життя у більш-менш наочну картину. Але одного разу досвіду повної безвиході було достатньо, щоб цей відчай діставав тебе у будь-якому віці. Цей дитячий непоборний відчай безвиході, що майбутнього нема…

Ми доїхали додому, розрахувалися, подякували, вибачилися за незручності, пережили вечірній, як годиться, скандал, заледве вклавши батька спати. Він знову розчарував. Але був вдома, живий і свій. Як кажуть, «Но мы пройдём опасный путь через туман».