Коханці
Сьогодні він з’явився раптово. Без усього надлишку його думок, без нервового очікування моїх рішень. Лише таким його і люблю – байдужим. Іноді дивно, до якого виродства може дорости людське кохання, яких збочень може воно потребувати. Власне, потребувала я. Запах його сигарет – моя ранкова кава, кава, що ніколи насправді не п`ється мною зранку, а лише тоді створюється, а потім, осиротівши, чекає на мене холодною довгий і тяжкий день, щоб нарешті стати потрібною, щоб реалізувати себе повною мірою. Іноді та кава – то ти, та решту часу чекаю звісно. Звісно. Ніколи. Сьогодні ти з’явився раптово. Я не бачила будинків, що ми минали, трамвайних колій, як дійшли до Дорошенка, хоч мені потрібно було до університету. Мов примара, що рухається ненавмисно граційно, куди там косулі і лані, та й решті твоїх тваринячих шльондр. Хіба ти бачив ці рухи? Коли шовковий шалик на шиї плутаєш з білизною, коли він й сам не проти заплутатись у твоєму волоссі, на плечах, не проти відчути, як вітер припиняє бути лише людиною, як він перетворюється на стихію, на силу природи, на звіра, на твою шовкову постіль – нестримно. Хей, що ти знаєш про кохання? Вітре, що ти знаєш про коханців? Як їм боязко і легко, як терпко бринять поцілунки, як міцно стискаються руки, як ніжно розлітаються пір`їни. Вітре, не спустошуй сердець своїм запалом, не грай з вогнем, бо він, достеменно, за тебе сильніший. Я – повітря.
Сьогодні. Ти. Вічність. Ця раптовість – пророкована долею втрата. Цей дим – цигарок твоїх лагідний подих. Ми проминули автобуси, наш вірш, трамвайні колії; ми пройшли всі маршрути разом, мов зачаровані. Ми нестерпно далеко – півкроку між нами. Та я йду. Я наздоганяю. Я. Не. Пробачу. Побачу – заплачу. Надто велику ціну. Та все ж ці відстані. Та все ж ці дотики. Крізь повітря. У шпарки. З твоєї цигарки. Моїй шкірі. І шалику. Ніжність – кава із диму. Ми дійшли до Дорошенка. Разом. І я згадала, що мені потрібно до університету. Спішно. А ти – лиш один з. З цигарками і його запахом.