Ранок/Morning
Гучний непрофесійний вокал ранкових курантів кожного ранку змушує відкрити очі і голеніж зробити крок на зустріч новому дню.
Доба у стилі Джококерівського «You Can Leave Your Hat On» звільняється від чорного мереживного пеньюару і вбирається у світло-голубі шати.
Мої ще розгублені ледве відкриті очі, намагаючись навпомацки віднайти точку опору, зупиняють свій погляд на втомлено скинутій чорній сукні і в’їдливо яскравих цифрах – майже шоста ранку.
Характерний запах трохи повалених часом троянд, біль у м’язах та глухий шурхіт сусідів поверхом вище змішалися з ще свіжими фантасмагорічними видіннями – майже завжди головними героями нашої нічної короткометражки є люди, які в дійсності рухають нашими думками і почуттями.
Рука з п’ятої спроби намацала пульт. Десятихвилинне сонне недіяння почало ледаче розчинятися у світлі мотивуючих думок і чуттєвій Lauri Pergolizzi в плазмі.Стомлене з дороги сонце, пройшовши по оголеній стіні, злилося з контурами тіла і зігнало мене з ліжка, заволодівши ковдрою. Кімната відтінку свіжо збитої піни латте завальсувала з вітром, запрошеним крізь щіль відкритого вікна.
Щось магічно атмосферне є у цих перших годинах дня. Приблизно о 06:50 хочеться зеленого чаю з зефіром. Поки металевий кухонний девайс збуджував Н2O, мені згадалося як ніжно і смачно розпочиналися ранки у батьківському домі. Духмяні млинці з полуничним джемом і завжди любляча посмішка мами, генетично суворий погляд тата, миттєво зникаючий від цілунку у носик, і стримано ласкава, особлива посмішка брата...
Життя розселило нас по різним містам і наші ранки вже стали іншими – у нього без мене, у мене без нього. Він завжди любив дивувати – неочікуваним дарунком, яскравою подією чи влучною порадою. І одного разу йому вдалося перевершити самого себе. Тепер в такі рідкі, але бажані суботньо-недільні ранки у батьківському домі мене відроджує дотик теплого носика і слова "крестная, вставай" його мініатюрної, з такою ж стриманою посмішкою, копії.
«Боже, дякую тобі за них» вирвалося наче крізь гучномовець.. і щось підступило до горла..мабуть...ні, не мабуть. сумую.
Улюблена чаша наповнилася зеленим чаєм, а вулиця – клопотом. Мамина посмішка і цілунок тата частіше в айфоні, а погляд брата – в дзеркалі. Переглядаю ранкові новини і вагаюся, що вдягнути. Згадую про заплановану зимову відпустку, невідшліфований проект рішення, залишений у покинутому офісі, і день народження моєї Рі.
«З ранку до самого вечора у Києві небо буде вкрите хмарами. Без опадів» - якось невпевнено провіщував Sinoptik.
«Змерзнути не встигну, а ось надихатися - вдосталь» - подумала я, вдягаючи посмішку.
Київ, 24.10.2016
