Фортепіано
Майже нічні, раніше непомічені звуки передпенсійного віку fortepiano звалилися на мене з сусіднього п’ятого поверху, наче смс-привіт від першого шкільного кохання через десяток літ.
Моментально відкинувши К`єркегора, я несподівано для себе в агоністичному стані занурилась у гуглівський моніторинг сайтів: «магазини музичних інструментів»; «роялі»; «цифрове фортепіано – Київ»; «музичні школи – Подол»; «ноти – купити Київ»...
Ігноруючи рішення вищого органу моєї тілесної організації, на автоматі дзвоню своїй музичній мамі. Вона знається на цьому і має порадити, як опанувати в собі воскреслого Моцарта. Одначе, млосність і нескінченність рівно спливаючих в мобілі гудків дезорієнтували, спровокувавши на мене безжальну облаву спогадів.
Згадалося відчуття образи за вкрадене трьома школами і декількома позашкільними гуртками дитинство. Я бігала по спланованому колу, як розжирілий хом’як по колесу за дилетантською програмою схуднення. Уроки, позакласний гурток, вокал, клас фортепіано, нотна грамота, клас хореографії, домашнє завдання ... Іноді, у іншій послідовності, однак «від перестановки доданків сума не змінюється».
Вона боролася зі мною, попри все моє шалене небажання підкорятися чітко викарбованій системі і бажання вчинити зухвалу втечу до безтурботного цукерко-квачного дитинства однолітків.Тоді я ще не могла відчувати відповідальності за своє майбутнє, бо як нормальна дитина розуміла тільки те, що наразі..., перечіпаючись через батьківське несхвалення і образу. Вона мене втримала, бо знала навіщо. Бо знала, з якою метою. І я її зрозуміла. Потім.
Тоді ми мали безцінні спільні вечори, коли з точністю до хвилини вікна в будинках цілого мікрорайону ставали репродукціями Малевича, а штучне світло перероджувалося у полуміння на восковому п’єдесталі. Світло, зазвичай, вимикали години на дві.
Майже навпомацки я крещендо і димінуендо відтворювала кожну нотку на своєму темно-брунатному fortepiano... Я виводила кожне легато і стакато віртуозною Бетховенівською рукою... Я відчувала сховану у темряві посмішку тата, підминаючого перину під вухо, і мамин захоплений подих. А морзівський стук сусіда по батареї поверхом вище після виконання "основної" програми оголошував виступ на біс.
Не знаю чому, але сьогодні вона мене не зрозуміла, мабуть настала її черга. «Это быстропроходящая прихоть...», - почулося мамине на тому боці слухавки. Можливо, вона досі не пробачила мені тієї зухвалої поведінки. Бо я все ж таки домоглася, аби вона випхала тоді темно-брунатне за двері, мов полігамно зрадливого мужчину. «Награлася. І хочу гарний манікюр, як у Олі» - завершила тоді я.
Заливаючи кип’ятком шайбу Пу-Эр в горнятку, купленому минулоріч на ярмарку в українській Австрії, я спланувала цієї суботи відчайдушні розкопки забутого в батьківському домі, що почнуться з ревізії запиленого лахозабитого секретеру, де колись зберігалася моя музична акварель.
Чхала я на манікюр.
І колись буде так, як у бажаних мріях : затишно облаштований і обкоханий будинок, велика сім`я за пахучим, делікатно сервірованим столом, ледь чутна глушникова перестрілка сухого полинння у каміні, недозволене совання Баді на розкішному дивані для гостей і ... Його захоплений, підпертий усміхом, погляд... Я буду акомпанувати співу на лебединому роялі у центрі вітальні. Так, він обов`язково має бути білявим. І він буде унікальним. Не через його антикварну старість чи музичну артефактність, а тому що смугасті чуттєво відтворюватимуть мою внутрішню любов і спокій...
Київ, 24.01.2017
