28.05.2018 18:21

18+

421

6 | 6

 © Саня Малаш

За кілька дюймів від прірви

Звали його Іво (не Бобул, а Дідович, не плутайте!), він мав очі кольору трави й попелясте кучеряве волосся, яке на світлинах в інстаграмі хронічно здавалося смолисто-чорним. Узагалі, якщо говорити про зовнішність, то батько-єврей та мати-румунка лишили цьому парубкові найкращі національні риси. А ще Іво був письменником. Його оповідання в інтернеті читала вся країна – здебільшого спокушалася вдало дібраними картинками, бо тексти були такі собі, важка атлетика для літредактора.

А я собі Оля, офіційно – Олівець Ольга Володимирівна, колишня редакторка журналу, одного дня стала його прес-аташе. Ну, ви знаєте, що це таке – коли в автора купа справ/депресія/любов/презентація десь-інде/просто зараз друзяки кличуть пограти у футбол, а журналісти прийшли до офісу й вимагають негайних відповідей на всі питання… Письменник платив мені за мою працю непогано, я мала право втекти до його квартири, коли мене діставали батьки, й ночувати там, якщо він не приводив дівчини. На цей делікатний випадок Іво повідомляв мене у вайбері: «Сьогодні зі старими не гиркайся». Оскільки я добре знала Дідовича, сварки відкладалися до ранку, а далі можна було розгулятися.

- Скажіть, – допитувалася журналістка, тицяючи мені телефон, увімкнений у режимі відео, просто в рота, – чим ви приворожили такого молодого красунчика? Ви ж жирна прищава тітка, якій не сьогодні-завтра стукне сорок?

- Тобі після ліпосакції не зрозуміти, – інформую її я. – Наркоз узагалі дуже діє на мозок, а тобі особливо не пощастило. Приходь за місяць – може, він у тебе відновиться й запрацює.

Юний рудик намагався підсісти до мене якнайближче:

- Подейкують, що тексти Дідовичу пише така собі Оля Олівець.

«Я б такого не написала», – хочеться запевнити його, але ж Іво може мені помститися посеред зими. І я кажу:

- Оля Олівець – його найперша читачка. Не дивно, що й тексти на неї впливають… якось.

Потім питає ще один (кажуть, він уважає нас із Іво подружжям і ревнує):

- Якби Дідович написав текст еротичного змісту й зобразив би в ньому вас, як би ви відреагували?

- Я люблю комедії, – всміхаюся йому.

- А якби створив трагедію?

- Він усе може, – всміхаюся ще ширше. – Але не схоче. Оля Олівець нецікава як трагіперсонаж.

- Дарма. Я написав би.

- То що ж вас стримує?

Далі приходить літературознавець:

- Як ви ставитеся до стагнаційних процесів у мейстримній творчості й чи толеруєте тригерність постмодерністського дискурсу в оповіданнях Дідовича?

«Шо???» – верещить моє єство, хочеться обкласти фахівця добірним матом, але ж Іво може мені помсти…

- Кожен вдумливий читач мусить провадити психоаналітичні студії, коли має справу з мейстримним текстом. Навіть якщо тригерність цілком можна толерувати, а автора – не стигматизувати. Зрештою, жоден дискурс іще не обходився без взаємоототожнення творця й реципієнта. Тому ставити таке питання прес-аташе найпопулярнішого українського блогера, як мінімум, претензійно.

Іво прослуховує запис прес-конференції в коктейль-барі, що при басейні, куди ходить після кожного вдалого товариського матчу, й задоволено сміється:

- Яка ж то мука – бути живим класиком.

Я дивлюся на нього щасливими, як у китайської ляльки, очима, й мовчу. Оля Олівець ніколи не сперечається з живим класиком. Бо він письменник, а вона ні. І очі в нього дивовижні, та й весь він розкішний, як і личить напів’єврею. До речі, наш спільний друг Білорус часто каже мені, що з оцього (останнього) аргументу треба й починати.

Білорус колись нас познайомив на своєму творчому вечорі. Іво тоді прочитав кілька віршів і спитав, позираючи чомусь у мій бік (може, я була єдина, хто не задрімав?):

- Що скажеш?

Я чесно запропонувала:

- А якщо це все переписати прозою?

Дідович осклянів від такої пропозиції. А Білорус узяв та й підтримав ініціативу:

- Олівець поганого не порадить. Вона дві мої книжки до друку підготувала, щоб ти знав. Довіряй їй.

Уже за півгодини в моїй сумочці лежав стос оповідань, які, за словами Іво, постали з усіх тих віршів, які переписав, доки виступали інші гості.

- Ти все так швидко робиш? – випалила я (просто так, за інерцією: Оля Олівець пряма, як її прізвище, й без задньої думки). Дідович ображено обернувся до мене:

- Що ти маєш на увазі?

- Дедлайни, звісно.

- Дедлайни – то святе, – поменсплеймив Іво. – Хто не поважає часу своїх партнерів, той марно сподівається на повагу інших.

І тієї миті я вперше в житті зафіксувала цей погляд. Його очі були схожі на озера влітку, коли у воді відбиваються верби, що ростуть по берегах. І ще Іво всміхався… Так, напевно, всміхався сам хірург Шалімов, коли після довжелезної виснажливої операції пацієнт пішов на той світ, аж тут зненацька воскрес із мертвих. Ще б пак – творчістю Дідовича, від якої весь зал засинав, раптом зацікавилася незнайома пані.

Білорус ляпнув Іво по плечу:

- Авторе, пиши ще.

- Навзаєм. – І вискочив у відчинені двері, на прощання мені по-шалімовськи всміхнувся. Я – до друга:

- Що це було?

- Це ти, Олю, вляпалася, – пояснив Білорус.

- Куди?

- Якби ж ти знала, куди, – зітхнув той. – Вже одна поетка собі віку вкоротила три місяці тому. Вакансія з’явилася.

- Я не поетка.

- Вибач, я все забуваю, що ти покинула писати. Хоча даремно. Це було б дещо ліпше, ніж у якогось графомана втюритися. Втім, я плекаю надію, що тебе це до творчості поверне.

- Не поверне, друже, мене вже нікуди й ніщо. А його тексти я почитаю. Мені здається, прозою воно не так безпорадно.

- Ох. Як людина, яка знає Іво – не раджу. Але як літератор – сам себе питаю: а чому ні? Може, й справді – талант є, просто нам не дано зрозуміти?..

Продовження у збірці:

Саня Малаш. Злі історії з добрим фіналом. Київ: Електрокнига, 2020.