30/2
– Семеновичу, зупини на повороті.
– Може до під’їзду? – кидає здивований погляд. – Хіба не втомилась?
Настя протяжно зітхає.
Швидка притискається до бордюру. Тендітна ніжка в чорних лакових туфельках легко ступає на залитий плямами побілки тротуар. Пустотливий вітер бавиться довгим бурштиновим волоссям. Дівчина по шию застібає чорну шкіряну куртку з блискучими металевими вставками на рукавах. Рюкзачок через плече доповнює образ.
– До післязавтра.
– Не сипте на рану.
Двері ледве клацають. Чоловік нахиляється до приспущеного скла.
– Знову. Сильніше треба, чи всі сили вийшли? – добродушно усміхаються сиві вуса.
Дівчина не відповідає.
Після добової зміни, коли виклики пруть один за одним, навіть говорити не хочеш. Лише одного хочеться - впасти й заснути. Міцно-міцно. Якби через три години не чортів екзамен, проспала б увесь день.
Машина набирає швидкість. Настя червоними очима проводжає швидку. Бліда «Газель» не шурхнула в поворот за вічно незадоволеними життям панельними п’ятиповерхівками.
***
На вулиці ні душі. Жодних докорів, криків. Навіть птаство замовкло. Дивно для цієї пори.
Але ж тиша.
Розумієте, ти-и-ша?
Усе скінчилося за півтора десятки кроків. Вухо уловлює приглушений гомін: наввипередки ганяють спритні легковики, повзають між зупинками, сповнені марної надії, пусті маршрутки.
Скоро з’являться перші собачники. Тоді місто остаточно прокинеться. Дорогоцінні хвилини перед світанком - ось чим треба насолоджуватися.
Думки про гарячий душ та бутерброди з кавою аж плутають свідомість.
Машинально перебирає ногами. Що значить вірний автопілот!
Скрип гальм різким ударом по вухам повертає до реальності.
Червоний тонований «Ланос» гарчить на перехресті. Із салону викочуються протяжні баси.
Настя завмирає. Серце несамовито гупає. Кров прилила до пухких щічок, надаючи обличчю кумедного вигляду.
Перед очима жовтий туман.
- Т-у-у-у! П-а-а-а-а! – звіриться легковик.
Налякана протяжним звуковим сигналом, дівчина, як заєць, відскакує на тротуар. Автомобіль з їдким реготом пролітає у кількох сантиметрах.
«Оце викид адреналіну! Так до інфаркту не далеко. Як це вона так необачно вискочила на проїзджу частину? Дурепа. Т-у-у-у! П-а-а-а-а!»
«Стоп! Хіба вже під мостом?»
Так і є. В десяти метрах ледачо розвалився сірий чотирьохсмуговий міст. Тут піддаті мажори дожимають останніх конячок. Близькість лікарні екстреної допомоги дивним чином притягує на цю ділянку проспекту любителів погасати.
«Ще не вистачало аби своя бригада забрала».
Дістає телефон. На яскравому екрані завмерли жовті стрілки. Дівчина відпросилася з роботи на годину раніше. Якби в талоні значилося її прізвище – прогул і звільнення. А за нинішніх обставин на швидку вже не повернешся. Навіть палатною* не візьмуть.
Нарешті визирнув червоний кут Настиного будинку. Три хвилини – і вдома.
«Що то на протилежній стороні? Наче людина. Або ні? Може вже галюцинації почалися? Треба перевірити чи все гаразд, а за потреби і допомогти, – вишкрібалася наперед принишкла в голові ще з першого курсу думка. Наче чекала влучного моменту. «Швидше за все якийсь алкоголік притомився. Коли так – нехай валяється! А-а-а, чорти б вас дерли з вашими обов’язками! Лікар повинен те, лікар повинен це…»
Підходить.
Очі швидко пробіглися чоловіком. Років тридцяти п’яти-сорока. Напівлежить, спершись об зелену лапиську біл-борда. Шнуровані коричневі черевики, темні джинси, синя куртка.
«Не схожий на п’яницю. Типовий середній клас. Видимих ушкоджень немає».
Дівчина зблідла. Руки нервово тремтять.
Припущення справдилося – не дихає.
Десь із-під правої лопатки вишкрябався холод і розповзся тілом. Настя аж затремтіла. Теоретично то вона знає як діяти. Навіть практикувалася на манекені. Але реанімувати людину… Ще й наодинці. Це справа лікаря, а не сестри, ще й такої зеленої. Розпач оволодіває нею. Тепла сльоза повзе щокою.
У пам’яті спливають уламки курсу невідкладної медицини. Зупинка кровотечі, іммобілізація… Ось вона реанімація!
– Заспокойся, дурепо! Роби як учили? Забезпеч прохідність дихальних шляхів і починай. Візьми себе в руки, чуєш!
*Палатна – медична сестра, яка доглядає за хворими у палаті та виконує лікарські призначення.
Боляче плескає себе по щокам.
«І справді, допомагає».
Холодні пальці мацають шию. Жодних ознак пульсу.
«Перевір серце! Якщо і там глухо…»
Звучно ковзає блискавка. Виглянула картата сорочка. Ґудзики із тріском летять Насті в обличчя. Крізь шум у вухах дівчина намагається вислухати серцебиття.
Тиша.
Груди ще теплі.
Реанімувати!
***
Чоловік надзвичайно важкий. Насилу вкладає його на спину. Охоплює вкриту колючою рудою щетиною нижню щелепу. Висуває на себе. Блідий язик визирає з-за жовтавого паркану зубів.
Нишпорить кишенями бідораки – нічого підходящого. Про всяк випадок обшукує власні.
Що це? Пачка вологих серветок. Відмінно! Щільно притуляє до рота чоловіка три шматочка вологої тканини.
Холодні долоні лягають паралельно нерухомим ребрам. Поштовх. Ще. Третій. Четвертий.
Прилипає до імпровізованого фільтру. Сильний видих. Рясно вкриті чорним волоссям груди ледь підіймаються. Ще видих – тепер повільніше. В’ялі легені виганяють застійне повітря – дрібні бульбашки пузиряться у кутиках рота.
Дівчина припадає вухом до серця. Затримує подих.
«Лише б пішло. Нумо! Давай, рідненький. Оживай!»
Бум. Здалося? Бум-бум. Пішло! Слабко, наче відходить од важкого сну. Бум-бум-бум. Тиша. Занадто довга пауза. Невже зупинилося?
«Стоп! Не те! Тридцять на два, тридцять на два. Лише б спрацювало! Тридцять поштовхів – два вдихи»
Двадцять дев’ять. Тридцять.
Ментол обпікає губи. Глибокий вдих. Мацає сонні артерії. Ніякої пульсації. Знов масаж серця…
Кручені струмки поту заливають розпашіле обличчя. Сірий потік із туші й пудри так і силкується проникнути до рота. Пальці оніміли. Руки ледь слухаються. Найменший рух коштує гераклових зусиль. А минуло якихось нещасних сім хвилин. Іще ж двадцять три попереду.
Поштовх.
Видих.
Поштовх.
– Не можу. Господи, дай сили ще хоча б на дві хвилиночки, – підіймає благальний погляд.
Сірий бетон із мовчазною цікавістю спостерігає за відчайдушною боротьбою життя і смерті.
Охоплена безсилим гнівом, гатить чоловіка в область серця. Валиться йому на груди.
Бум… Бум, бум...
«Здалося чи ні?»
– Пішло! – ледь рухаються пересохлі губи.
Дихає.
Сльози радості дзвінко падають на куртку.
– Алло, швидка! Під мостом біля «п’ятої» чоловік після первинної реанімації. Хто? Я робила. Працює. Та є дихання. Кажу ж бригаду сюди.
***
– Рудницька Анастасіє Олександрівно, – шаблонно промовляє суддя, – чи погоджуєтеся ви з тим, що порушили чинний протокол надання невідкладної медичної допомоги?
– Ні. Я все робила згідно інструкцій.
– Вас вислухали. Прошу, сідайте.
Пекучий клубок застряє в горлі.
– Суд виніс рішення: ви зобов’язані виплатити позивачеві повну суму збитків.
Настя глухо падає на чорний стілець.
осінь 2017
