Паличка
***
– Пологове, алло! Алло! Є хто на місці? Чуєте? Пологове? Та підійдіть же хтось, чорти б вас роздерли! – розривається апарат зв’язку між відділеннями.
– Ви що поснули всі?! – аж хрипить владний чоловічий голос.
Розрізаючи пустоту коридору, наче тонкий шовк, долинає човгаюча хода. Нова медсестра Ліда спішить відповісти. Вона, звісно, може швидше, але слизький кахель не дозволяє. Та й нещодавнє падіння ще не вийшло з пам’яті. А підлога виглядала зовсім сухою. Тепер доводиться пригальмовувати.
З апарата полилися міцні слова. Їх чули навіть на іншому кінці відділення.
– Пологове. Слухаю, – важко сопе в трубку Ліда.
– Що з телефоном? Ні в ординаторську, ні на пост не додзвонитися.
– Мабуть, знов позавчорашня історія.
– Де тебе носило? – не вгамовується голос.
– В туалеті була, Сергію Анатолійовичу, - згорає від сорому медсестра.
На мить чоловік замовк. Наче думає що відповісти.
– Діло важливе. Таке відкладати не можна.
Дурна звичка непристойно жартувати.
– Мовчиш?
Пухкі щічки присоромленої дівчини червоні, як трубка переговорного апарату біля холодного вуха.
І що вона має відповісти?
– Сергію Анатолійовичу, ви ж…
– Тихо! – наче вирвав язика чоловік. – Не буду більше. Тільки не реви.
– І не збиралася, – шморгає кирпатим носиком Ліда.
– Гаразд. Не в тім річ, – сміється голос. – Лукарчук де? – Вмить серйознішає, як і належить бувалому лікареві.
– Спить.
– Хто з акушерок чергує?
– Віра.
– Ота кучерява?
– Так.
– Добре, добре.
– Є хто з інтернів?
– Володя.
– Той худий, чорнявий?
– Він самий.
– Василівна ж сьогодні?
– Ольга Василівна.
– Добре, добре. Непогана команда зібралася, – вдоволено протягує голос.
– Найкраща.
– Буди всіх! – тон миттю змінюється з напівмуркочучого на командирський, не менше полковника.
Гроза підлеглих. Та всі знають, як би не кричав Бідняковський, а добрішої людини не знайдеш. Миттєво спалахне – миттєво погасне. Головне не втрапити в коротенький проміжок між цим. Інакше, в прямому значені, можна вилетіти з відділення. У нього сил вистачить. Випадок з чоловіком примхливої мадам – хамовитим амбалом, що відчув смак вседозволеності та замахнувся на медсестру, – у всіх на слуху. Як той не погрожував зв’язками, становищем, знайти, зустріти біля будинку… І що? Летів, як пробка. Хоча, пробка не лається, не чіпляється за одвірок і не ламає на шляху поріг.
– Буди, буди. Не чую стукоту капців.
– Вже йду.
– Лідо! Ще тут?
– Так.
– Нехай готуються до довгих.
– Слабка?
– Є таке. Давно почалися. Та й дитина недоношена. Ем-м-м… Тринадцята везе. Наша щаслива . Через п’ять-шість хвилин будуть у вас… Все, йди. Я зараз спущуся.
В коридорі ні звуку. Були б комарі, писк відбивався гучною луною. Та звідки їм в січні взятися?
Симфонію нічної тиші грубо уриває човгання білих в дрібну сіточку капців. Білосніжний пінгвін у збитій на бік шапочці тримає курс на святе місце – ординаторську.
***
«Неприємна штука – будити бригаду. Хто не знає нічних чергувань – не зрозуміє. Та є слово «треба». От-от зі «світломузикою» прилетить карета. А в ній чарівники в синіх костюмах зі змученою пологами жінкою. Хоча, хто ще з них чарівник? Вони чи ми?» – крутиться в голові Ліди.
Валерій Ігорович Лукарчук працює у відділенні вже років з двадцять. І хоч я знаю його лише півроку, признаюся, кращого акушера-гінеколога не знайти. Йому б в професори. А він лише посміхається: «Не моє. Писанини забагато. Не для того навчався. І з набундюченим обличчям ходити треба. Ще зазнаюся. Ні-ні-ні, не вмовляйте».
Двері ординаторської безшумно відчинилися.
– Лідо, ти? Вже думав хтось із породіль.
Хоч він і намагається говорити тихо, а перейшов на звичний голос.
Володя, як неврастенік, спить чутко. Наче вжалений підскакує хлопець. Його глибокі карі очі яскраво виблискують в темряві.
«Кого привезли?» – легко читається в них.
– Валеріє Ігоровичу, – ледь чутно, тому доводиться повертати голову, мовить Ліда. – Телефонував Бідняковський. Везуть роділлю*.
– Зупинись! Взагалі нічого не чую, – дзвінко ляскає по колінам лікар.
– Ви ж всіх побудите, – як від вогню відсахується дівчина.
– Кого? Володя вже не спить. Правда ж, Вово?
– Вже ні! – наче на нього вилили відро льодяної води, випалює інтерн.
– Ольга Василівна в бірушах. Хоч обойму біля вуха вистріляй – не почує. Реагує лише на контактні подразники. Так що ти кажеш, Лідочко?
– Тільки-но телефонував Бідняковський…
– І-і-і?
– Тринадцята везе роділлю в затяжних. Ще й передчасну.
– Повідомляв, коли води відійшли?
– Ні.
– А дитині скільки?
– Нічого не говорив. Лише, що зараз спуститься.
– Гадав, знов проведу ніч розглядаючи стелю. Аж ні! Є чим зайнятися.
Лукарчук аж підстрибнув. Плескіт долонь боляче б’є по вухам дівчини. Зрадів безсонній ночі?
– Ходімо, Лідо, – м’яка рука обвила її плече.
Майже сивий. Весь вільний час проводить на городі, а руки без єдиного мозоля. В його ділі це зайве. Жінка й так на огляді нервує. А якщо його проводити шорсткими руками...? Приємного мало.
– Веди. Я за тобою, – командує лікар.
Ліда, оповита яскравим коридорним світлом, з темряви кімнати здається оточеною райським промінням. Наче ангел. Дуже своєрідний ангел.
– Володю, розтормоши Василівну.
Блідий, з сірими кругами під очима, інтерн мовчав.
– Чуєш мене?
– Так. Вибачте, задумався. Айн момент.
– Не кажи ж, що «Василівною» її назвав.
– Само-собою.
– Поки повідомлю Віру.
*Роділля – жінка, яка народжує.
***
Стрімко наростає пронизливий вій сирени. Якихось два квартали і яскраво сині, з червоними вкрапленнями, вогні виженуть останні залишки спокою із сірих стін лікарні. Галасливі потоки зівак, як завжди, кинуться до вікон:
– Кого там привезли?
– Не видно. Фари сліплять. Чекай… Он лікар вистрибнув… Ще один.
– Дивись, каталка, наче вжалена, несеться.
– Певно, щось серйозне.
– На швидкій інакше й не буває.
– Ще й як буває, – зневажливо махнув червонолиций чоловік. – Невістка часто розповідає про різноманітних любителів по десять разів туди-сюди ганяти бригаду.
Вікна пологової зали кидають дві яскраві доріжки на мокрий темний асфальт. Вогники надії в підступних лабіринтах життя. Аж очі ріже. Так просто не зазирнеш. Треба призвичаїтися.
– Віро, прикрути, будь-ласка, жалюзі, – ллється голос Лукарчука. – Не кіно знімаємо. Хай не витріщаються.
– Секунду.
Руді кучері закрутилися під прозорою блакитною шапочкою. Знов розплутувати. Добре, свої навколо.
Очі зали закрилися. Жодного зв’язку з навколишнім світом.
– Ольго Василівно, все готово?
– Так, Валеріє Ігоровичу.
– Добре. Добре… Володю, підійди.
Інтерн різко кивнув. Дається в знаки хвилювання. Як не хвилюватися? Лукарчук вимогливий. Дасть зашитися*, і спостерігатиме за кожним рухом голки. Ще й мугикатиме. Так дратівливо, наче виделкою по склу. Спеціально робить? Під руку. А потім вичитуватиме. Наче вперше шити.
До пологової зали влітає захекана Ліда. Очі блищать вогниками надії. Пухкенькі щічки палахкотять, наче вуглики під стрімким подихом життєдайного вітру.
– Та можна, – наперед знає питання Лукарчук.
– Спасибі велике. Я тут в куточку постою. Обіцяю не заважати.
– Нащо в куточку? Йди до нас. Ми не кусаємося.
Дівчина дрібними кроками, наче підкрадається, підходить до пологового крісла.
– Ще не бачила?
– Бачила.
– Чого ж боїшся?
– Не знаю, – тремтить голосок. – Коли погляну на жінку, так страшно робиться. Серце в п’яти. Як мучиться, бідолашна. А потім дитятко народжується. Таке бліденьке, аж сіре. Все в слизу…
Притихла. Маленький наляканий кролик. Допитливий кролик.
– І-і-і? – свердлить очима лікар.
– Безпомічне. Малесеньке таке.
Блакитні очі швидко наповнюються вологою. Підборіддя ритмічно посмикується.
– Так і хочеться його притиснути до себе. Зігріти.
Пора кінчати з ніжністю. Так вона зовсім розм’якне. Не вистачало, щоб сльозами залилася. Бідна дитина. Милується чужим щастям, а самій…
– Е, ні, – вмить наповнює силою впевнений голос Лукарчука. – Ще не можна його до себе. А обтерти? А одягнути? Забула?
– Ну що ви! – як на екзамені видає підсвідомість дівчини.
Віддалений гуркіт каталки в перемішку з жіночими криками миттєво повертає до реальності навіть останнього мрійника. Захекана бригада тринадцятої влітає до відділення. За ними тінню прошмигнув Бідняковський.
На зустріч по-господарськи неквапливо прямує Валерій Ігорович. Справжній ґазда.
– Що там?
– Передчасні. Сім місяців. Мале зовсім. Ще в обід почалися. А зараз наче стишилося.
– Що по дорозі вводили? – допитується акушер-гінеколог.
– Окситоцин*, як завжди.
– Вклинився?
– Так.
– Коли останній раз підколювали?
– Хвилин десять тому.
– І що?
– Як бачите.
Виривається приглушений крик змученої роділлі:
– Не можу більше. Сил моїх немає.
Вона ж ровесниця нашої Ліди. І схожі чимось.
– Можеш, дитино, – підбадьорює Лукарчук.
Через широкі двері до зали в’їжджає каталка. Цілковитий господар руху. Акушерська бригада жадібно розглядає прибулу. Наче зграя голубів.
– Машо, ти? – плескає в долоні Ліда.
Дівчина миттєво опиняється біля обличчя роділлі.
– Лідо? – на силу видавлює та.
– Чого це ти? Рано ж іще!
– Лідо, відійди. Заважаєш! – різко увірвав акушер-гінеколог.
Медсестра, наче метелик із квітки на квітку, пурхає в сторону. Каталка безперешкодно дістається пологового крісла. Приголомшена Ліда закам’яніла біля дверей.
Ольга Василівна щось шепче на вухо Володі. Той зайцем проскакує біля дівчини. Мить – різкий запах б’є в носа. Тампон з нашатирем. Гидота. Але ж діє.
– Відпустило? – заглядає в бездонну глибину очей інтерн.
– Начебто, – на силу шепче бліда, як стіна, Ліда.
– Тримай при собі.
Володя уважно розглядає кожен сантиметр її ще дитячого обличчя. Минулося. Не впаде. Він швидко займає місце біля лікаря.
На зміну інтерну приходить Ольга Василівна. Намагається завести розмову з дівчиною. Марно. Лише мовчить.
– Анатолію Сергійовичу, – долинає такий заспокійливий голос Лукарчука. – Ми поки самі. Якщо знадобиться допомога – зателефонуємо на мобільний.
Бідняковський кліпає очима. Погоджується. Наче колос, важкими кроками покидає залу.
– Скільки йому можна говорити? – випалює неонатолог*. – Все даремно. Якби ж один такий. Так, всі ж гупають. Ритуал у них, чи що?
– Анестезіологи, – добродушно посміхається Лукарчук. – Дуже вже забобонні люди. Може і ритуал. Хто знає?
*Зашити можливі розриви тканин пологових шляхів – часте ускладнення пологів.
**Препарат для стимуляції пологової активності.
***Неонатолог – лікар-педіатр, який спостерігає та лікує новонароджених.
***
– Тужся! Тужся, кому кажу? Ну-мо! Ще!
У відповідь розливається протяжне гортанне, схоже на передсмертне ревіння змученої тварини: «Не можу!»
Хіба так дають життя? Більш схоже, що навпаки.
– Можеш! – командує Валерій Ігорович.
Жінку сковує важка гримаса болю. Кров бурхливим потоком прилила до обличчя. Ще мить тому бліде – налилося пурпуром. Щоки роздулися наче два міхи, недоладно увінчані тонкими синіми візерунками судин.
– Пішла потуга. Кажу, пішла!
Усе відділення чує болісні крики Маші. Втім, недовго. На зміну приходить слабкий стогін. Тепер, недоречно потурбовані мешканці палат, можуть спати в тиші.
– Ще окситоцину, – спокійно, належно подібним випадкам, мовить акушер-гінеколог.
Керований ніжними руками, шприц, покірно впорскує дозу. Поршень витиснув останні краплі.
Зараз її має полегшати.
– Лідо, підійди.
– Слухаю, Валеріє Ігоровичу.
– Як зараз не народить, викликай Бідняковського. Ага?
– Зрозуміла.
Мученицький крик роділлі сколихує пологову залу. Гнітючою луною вторять товсті стіни. З виглядом досвідчених експертів смакують побачене холодні вікна.
Маша ледь помітним жестом підзиває подругу. Несміливий погляд сестрички благає дозволу керівника.
Легкий кивок.
– Візьми мене за руку, – ледь чутно шепочуть скусані в кров бліді губи.
Налякана Ліда обома руками стискає льодяну долоню.
– Навіть не провів мене, – важке зітхання виривається із впалих грудей.
– Толя?
– Він. Прийшов, як завжди, п’яний. Ледь на ногах стояв. Я до нього: «Любий, іди спати». А він… Якими словами не називав. І мене, і дитину… «Нагуляла». «Байстрюком ростиме»… Я ж ніколи, ні з ким… Лише він єдиний. Мій…
Ліда глибоко зазирає в наповнені сльозами очі. Не наважується і слова мовити. Лише міцніше стискає долоню. Намагається передати хоч краплину такого необхідного тепла.
– І з усієї сили в живіт. Аж впала… Стояв наді мною: «Приб’ю, тварюку гулящу». Регоче. Очі аж виблискують червоним. Страшно. Замружила очі. Чую пішов.
А в животі так розболілося. Наче буря накочується на берег. Згадала, що так перейми розпочинаються. Лише б помилилася. Та й рано ще. Вирішила почекати. Може минеться. Якраз і Толя захропів. Випила таблетку. Чекала щоб почала діяти. Довго так просиділа. Тут відчуваю щось тепле звідти потекло. Може не стрималася. Буває ж. Заглянула – не схоже. Прозоре, слизьке… І багато так. Злякалася страшенно. Вирішила «швидку» викликати. Приїхали. Кажуть: «Збирайтеся. До пологового поїдемо». «Як до пологового?» – ще сумнівалася, дурепа. «Народжуєте ви», – серйозно так мовить лікар. Спробувала розбудити Толю. Куди там… Намертво заснув.
– Щоб і не прокинувся, – ледь чутно процідив лікар.
Маша продовжує вже слабким шепотом:
– Сіли в машину. Вклали мене. А самі передають в рацію щоб зустрічали.
«А-а-а-а!» – розрізає залу важкий крик.
– Давай, давай, давай, давай! Ще трохи. Вийшла голівка. Не зупиняйся. Ще, ще!
Такого лікаря ослухатися боязко.
– Є! – наче звершилася заповітна мрія, вигукує Лукарчук.
Маленький, синій, мовчазний згорточок опинився в руках кучерявої Віри.
Зрозумілі всім, але не Маші, погляди швидко перескакують з обличчя на обличчя.
Не дихає. Рухова активність відсутня.
За якихось п’ятнадцять секунд ланцюжок між матір’ю і дитиною обірваний. Пуповина надійно затиснута між пластмасовими скобами.
Маленька істота перейшла до рук Ольги Василівни. Досвідчене око швидко з’ясовує все необхідне.
– Бідняковського сюди. Хутчіш! – Куди там Валерію Ігоровичу до неонатолога. Сирена, а не голос.
«Нулі*», – жахнулася Ліда.
Ноги наливаються свинцем. Наче от-от розірвуться. Господи, які важезні! Душно. Чому так душно? Голова йде обертом. Сірі плями майорять перед очима.
Володя ледь встигає підхопити Ліду. Ще трохи – і головою об підлогу.
*Мається на увазі оцінка по шкалі Апгар, якою користуються для оцінки стану новонародженого. Нулі означають критичний стан дитини або мертвонародженість.
***
Шморгає. Зараз відійде. На те він і нашатир. Ліда важко підіймає повіки.
«Знов на посту заснула? Ні. Все наяву. Пологова зала. Змучена подруга. Дві бригади? Наша і… реанімаційна. Бідняковський перешіптується з Лукарчуком. Про що?»
Як спринтер на старті, схоплюється до них дівчина.
– Коли?
– По обіді. Не раніше, – ледве розчула.
– Так і думав.
Маленька Ліда, наче ватні кульки, з легкістю відштовхнула двох міцних чоловіків.
У Валерія Ігоровича руки зовсім не такі, як у кістлявого інтерна. Справжні чоловічі руки упіймали сестричку.
– Володю, знов, – стомлено видихає Лукарчук.
***
Жанна Миколаївна засиділася допізна. Знов. Горіли б ті журнали. Клята статистика. Цей останній.
Втомленою рукою жінка виводить палички в графі: «Дитяча пологова смертність». Головне не помилитися. Кожна на рахунку.
м.Запоріжжя, 12.11.2016
