Середня школа №17
Частина 1 Останнім часом моя пам’ять все частіше дістає зі своїх закапелків картинки давніх подій, про які колись, свідомо чи несвідомо, хотів забути. Наче уламки кораблетрощі з’являються вони на березі буденних справ і немічно лежать, вгрузаючи в пісок, або ризикують розчинитися в хвилях нових подій і знову зникнути невідомо де, тепер назавжди. Інколи я беру свої спогади і розкладаю перед собою, наче кольорові камінці, розглядаю їх, порівнюю і зважую. Інколи можу не дорахуватися котрогось і тоді дістаю свої записи.
Спочатку власні спогади видавалися нічними жахами, чи відголосками переглянутих на ніч фільмів. Але, чомусь, у них я пам’ятав себе школярем і пам’ятав відчуття, які не здатен донести жоден фільм, книга, чи кошмар. І, часом, це лякало мене більше, ніж імовірне божевілля. Я намагався в розмовах зі своїми колишніми однокласниками і з тими, хто вчився в паралельних класах, дізнатися, що пам’ятають особисто вони, але натикався, щонайменше, на нерозуміння. Всі мої однолітки не могли пригадати, або не хотіли пригадувати події шкільної пори. У деяких власні спогади були заміщені геть чужими розповідями про події, що відбувалися в інших школах, це я встановив достеменно. І коли я, нагадуючи про особливості планування будівлі нашої школи, говорив про неможливість подібних ситуацій – мої співрозмовники, як тендітні устриці, так щільно закривали психологічні стулки, що вдруге розворушити їх спогади не вдавалося. Після тих розмов я і став записувати спогади, чиї акварелі спливали час від часу в голові, намагаючись надати їм більш-менш хронологічного порядку.
Історія не розпочалася одного прекрасного дня, бо я чекаю, що моя пам’ять ще потішить мене деталями, і не закінчилась ніяким гепі-ендом. Вона зовсім не закінчилась, просто персонажами тієї історії могли стати інші люди, або діти десь в іншому місці, а мені і моїм шкільним товаришам просто вдалося щасливо полишити потяг, який мчав у прірву. А ще мені лишилося кілька, попервах, куцих спогадів.
***
Коли письменник пише оповідання чи новелу, він ставить перед собою певну задачу, підганяє свою історію під певні рамки: зав’язка, кульмінація, розв’язка, – підбирає героїв, час дії і місце. У моєї, і вашої, історії немає початку.
Чи можна початком вважати перший день в школі? Та ні, це не початок. Я, як тисячі інших дітей, пішов у перший клас звичайної радянської середньої школи. Навколо нас тепла осінь і розпал «застою». Ми, щасливі першачки, ідемо в школу не здогадуючись в якій країні живемо – власний концтабір ми вважаємо найкращою країною в світі, – дітей легко обдурити.
Наша середня школа номер сімнадцять міста Луцька порівняно нова. Немає і десяти років, як вона прийняла своїх перших учнів. І надзвичайно переповнена – в класах майже по сорок учнів, навчання в дві зміни, а тільки перших класів від А до Є. За кілька років я дізнався, що розрахована школа була на тисячу двісті учнів, а навчалося на той момент дві тисячі сто. Скільки нас було в мій перший рік я не знаю досі.
Згори будівля школи нагадувала, власне, досі нагадує, широку букву Н – чотириповерховий корпус, чиї великі класні вікна виходять на спортивний майданчик, з’єднаний двоповерховим переходом з корпусом, де містилися їдальня, актова і спортивна зали, кабінет хімії, бібліотека та обов’язковий атрибут часу – ленінська кімната. В корпусі-переході розміщувалися майстерні дерево- та металообробки, де займалися хлопці під час уроків трудового навчання, медичний кабінет, вчительська, кілька предметних класів, і ще був широкий коридор на першому поверсі, де зробили роздягальню, яка була, як правило, зачинена до кінця першої зміни.
Звичайна школа. Звичайні діти. До обіду заклопотані написанням паличок та рукописних літер, а після обіду геть усі, до одного, залишені на групу продовженого дня, була й така річ – з прогулянкою і нескладними домашніми завданнями. Поки батьки, нехотя, будували світле майбутнє, хтось мусив глядіти дітей, які були вже завеликі для садочка, але замалі, щоб лишати їх самих вдома на півдня. Але вгледіти за тридцяти восьми розбишаками неабияка морока. Варто відігнати хлопчаків від рукоходів і вкопаних в землю автомобільних скатів (була така дурна мода), як ті вже носяться в «квача» навипередки з дівчатками, або качаються по траві з гірки за футбольним полем. З вулиці поверталися серйозно забрьохані – трави з кожним днем ставало менше, і робилася вона ріденька і жовта, тож качалися ми, врешті, по землі. Не пам’ятаю, щоб нам сильно за це діставалося.
Зате пам’ятаю, які по вечорам були величезні і темні коридори СШ №17, коли прийшов листопад.
А ще спливає перед очима школа, в якої горіли всі вікна, коли мене якогось вечора нарешті забрали додому. Отак і стоять поруч в моїй голові темні, сповнені таємничості та небезпеки печери коридорів школи і сяюча вікнами будівля, немов пароплав, на якому завжди свято.
***
Наступний рік запам’ятався переходом на навчання в другу зміну та погано прихованою радістю старшокласників на смерть бровастого «товариша генсека» – в той день оголосили траур і не потрібно було іти до школи. Чудовий урок лицемірства, який отримало підростаюче покоління. Наступні смерті кремлівських стариганів стали для країни мало не буденним явищем, просто невеличкий сюрприз – як порожній тролейбус, що не примусив себе чекати під дощем на зупинці.
Припускаю, що в класі четвертому мені купили фотоапарат і я взявся опановувати ремесло чорно-білої фотографії: робити розчини проявників та закріплювачів, заправляти плівку в котушку проявника та друкувати фотографії при світлі червоного ліхтаря, розмістивши фотозбільшувач на дошці від батькового кульману, встановленій на чавунну ванну (ванна кімната єдине темне вдень місце в квартирі). Після вдало проявленої першої плівки я відчув себе достатньо вмілим, щоб насмілитись фотографувати однокласників. Позування перед об’єктивом мало зобов’язання лише для фотографа – світлини обов’язково мусили бути якісні.
Мабуть з цього моменту і варто було починати розповідь. Кілька учнів пішли фотографуватися на невеличкому ґанку між двох майстерень. Трішки позували, трішки бавились, поки не помітили рух у віконці підвалу – спина в брудно-коричневому піджаку сновигали в світлі одинокої жарівки. Можливо нашу увагу помітили, бо за хвилину світло згасло і нічого не стало видно. Ми зачекали, чи не буде продовження, щоб розібратися, що відбувається в підвалі під майстернями, але, врешті, розчаровані розбрелися по домівках. Плівку в фотоапараті доклацали, а робити більше не було чого. Пробували зазирнути в те віконце у наступні дні, та це нічого не дало – отвір зсередини був щільно завішений чорною цупкою тканиною.
Приблизно через тиждень, саме коли ми найбільше занудилися на заняттях з трудового навчання, по черзі випалюючи невигадливі малюночки на шматках фанери, в майстерні стрибаючою ходою з’явився шкільний завгосп – невисокий повнуватий дядько в піджаку і, колись синього кольору, капелюсі з ковтунцями.
– Треба кілька хлопців – переставити стільці, – звернувся він до Палпалича, нашого вчителя, на що отримав супровід з кількох, вільних на той момент, учнів, включно зі мною.
Під шлапання завгоспових туфель, одна з яких постійно злітали з ноги і безсоромно оголювала синтетичну природу шкарпеток, ми попрямували до центрального виходу, проминули засклену комірку техпрацівниць та завернули під сходи, що вели на другий поверх до актової зали, і опинилися перед підвальними дверима з різьбленою табличкою «Роздягальня», вкриту товстим шаром коричневої фарби для підлоги, як і самі двері. Завгосп трішки побрязкав ключами і впустив нас в невелике приміщення, де торцем до стін стояли порожні вішаки з номерами класів. Між тих дерев’яних стійок з гачками було так тісно, що не було б де розвернутися невеликому псові, що вже казати про щоденну навалу учнів різного віку. Можливо, через цю тісноту і перенесли роздягальню в коридор, де в старших класах ми тужились зобразити стройовий крок на уроках військової підготовки. Замість школярів, у підвалі знайшли собі місце віники, мітли з довгими ручками, граблі та лопати.
В кінці старої роздягальні – двері. За ними темний перехід, в якому наш провідник відкидав набік невидимі в темноті дошки. Врешті ми потрапили в широке, але невисоке приміщення, де одинока жарівка відчайдушно намагалася освітити купи мотлоху: рештки старих парт, стільців, столів та фанерних крісел зібраних по три для глядацької зали. Посередині, попід саму стелю, здіймалася чимала гора землі – наче величезна черепаха прокинулася зі сплячки під землею і привстала, розминаючи лапи і лишаючи поперечні тріщини в основі земляного пагорбу і кілька поздовжніх поблизу вершини.
Нам належало перетягнути та перекласти всі меблеві недо́ламки під одну стіну, щоб можна було дістатися до іржавої труби, яка налила чималу калюжу в дальньому кутку. Через кілька хвилин роботи я потягнувся вперед, щоб дістати черговий стілець, в якого була відсутня спинка, і відчув різкій біль в правій нозі – іржавий тупий цвях легко пройшов крізь тонку гумову підошву кеда і дістався ступні. Як непрацездатного, мене відправили в медпункт. Без будь-якого супроводу довелося вибиратися з темних переходів, де, як я вже пересвідчився, під ногами могли чекати небезпечні сюрпризи. Медсестра, побачивши маленьку дірочку в нозі і трішки крові на шкарпетці, що легко ховалася під трьома пальцями, лише дала змочену пероксидом водню ватку і наказала іти на уроки. Ніякої швидкої, рентгену, щеплень від правця і того, що називають медичною допомогою. Я все ж наполіг, щоб рану мені змастили йодом і самовіддано пошкутильгав на заняття.
Наступні кілька днів я спостерігав, як трійко однокласників, з якими ходив до підвалу, перешіптуються в коридорі подалі від усіх, а при моєму наближенні замовкають і кидають один одному багатозначні погляди. Вони не були мої друзі, тому їх таємниці не мали для мене значення. В класі раз по раз утворювалися групки, які вигадували собі секрети, або об’єднувалися в бажанні дружити проти когось, тож нічого дивного не сталося. Змовники могли скинути книжки з парти, буцнути носком портфель, що лежав на підлозі, чи заховати пенал, – на більше не вистачало вигадливості, чи, може, злості. Але таке траплялося рідко. Дитяча пам’ять не тримала довго обра́з та й підстав ворогувати через національність, статки батьків, чи чиюсь інакшість не було. У всіх все було однакове: однаково страшна форма і взуття, однакові стрижки, однаково потворні портфелі та пенали з штучної шкіри, однаково убогі квартири, обставлені незграбними радянськими меблями, і однаково «щасливе» майбутнє.
За кілька тижнів дивну поведінку трійки школярів стали помічати й інші. Вчителі називали їх «трьома мушкетерами», а однокласники постійно намагалися долучитися до гурту трьох дітей з серйозними обличчями. Але не було в них веселості, як в кіношних, чи жвавості, як в книжкових мушкетерів. Не було бажання пригод і історій, якими хочеться поділитися з однолітками. На них тиснула, їх об’єднувала таємниця, якою неможливо було поділитися.
На уроках праці «мушкетери» тепер сиділи разом, так, щоб бути найближче до вчителя і першими зіскочити на ноги, коли зайде завгосп, щоб випросити собі робочі руки для якоїсь дрібної роботи в підвалі, чи на подвір’ї.
Після Нового Року трійця стала кудись зникати на перервах, і одного разу я застав їх в компанії кількох учнів з паралельного класу. Мабуть, якоїсь миті мова зайшла про мене, бо всі одночасно повернули голови і подивилися в мій бік. Очі моїх однокласників хижо блищали, а на обличчях завмерли недобрі посмішки. Тоді я не надав цьому значення, вважав недобрим, але жартом, а зараз би добряче злякався тих штучних півусмішок.
На фоні мовчазних святкувань чергового тіла, що виїхало на лафеті з воріт московського кремля, якось зовсім непомітно пройшли похорони нічного сторожа з нашої школи, який помер прямо на робочому місці. Хтось переповідав чутки про грабіжників, які пробралися в будівлю, а хтось розповідав про привидів, зустрічі з якими не витримало серце літнього чоловіка. Серце так серце, для простої людини не дивно. Найголовніших людей країни не вдається вилікувати, що вже казати про простого сторожа.
З жовтенят ми виросли і наступним етапом в житті мала стати посвята в піонери на день народження «найживішого з усіх живих». Нас зібрали біля школи і повели в черговий «музей бойової слави» – музей присвячений війні, яка закінчилася два покоління назад. В білих сорочках і червоних піонерських пілотках, вишикувані в лінію на фоні чорно-білих пекельних фотографій війни, ми пробурмотіли клятву піонера і отримали на шиї червоні хустки, які принесли з собою, і які, дещо квапливо, нам пов’язали вожаті і класний керівник. Формальності щодо створення нового загону стукачів і послідовників Павліка Морозова було дотримано. Далі нас чекала екскурсія по місту, де, в менш офіційній обстановці, нам продовжили рівняти мізки монотонними промовами про подвиг попередників, тицяючи в очі встановленими на постаменти гарматами, танками і барельєфами з червоноармійцями і партизанами. Дітки чемно слухали екскурсовода, а між собою шепотілися: «Коли вже додому?» Лише в трьох горіли очі від фальшивих промов і гранітних героїв, від червоного кольору і вилитої в бронзі смерті. Горіли з моменту, як шию стиснув зашморг червоної ганчірки, і горять досі, але на фотографіях тих часів.
На зборах класу, а після посвяти, це слід було називати «загальні збори загону», потрібно було обрати раду загону, голову ради загону і прапороносця, хоч у нас і не було свого прапора. Претендентів було небагато і трійко «мушкетерів», під одностайне схвалення і з гордо піднятими головами прийняли на себе тягар участі в піонерському житті школи. До зборів дружини, куди входили всі загони, тобто класи, належало обрати та вивчити віршоване гасло загону – «рєчьовку» – і новий актив класу, себто загону, заходився проводити невеличкі репетиції на перервах. Вони старанно переписали гасло кілька разів на вирваному з зошита листку, розкроєному за допомогою лінійки на смужки, роздали по рядах і заходилися розмахувати ритмічно руками, мов диригенти, вважаючи, що решта класу сама здогадається коли починати волати: «Учитись на п’ять…» З якоїсь -надцятої спроби нам вдалося докричати кілька рядків до кінця, але нашим командирам заманулося всіх вишикувати на коридорі і продовжити репетиції, не зважаючи на наближення уроку. Але організаційні старання наштовхнулися на мовчазний саботаж більшості «загону», лише кілька учнів піднялося, щоб вийти на коридор, решта лишилась сидіти за партами. Щоб показати, як потрібно – «мушкетери» одночасно набрали в груди повітря, втрьох прокричали на весь поверх гасло, і одночасно закінчили, ніби, керуючись якимось своїм внутрішнім метрономом, робили це всоте. На щастя в клас після дзвінка увійшла вчителька математики, яка швидко припинила репетиційне безумство. Сперечатися з нею «мушкетери» не наважилися. Поки що.
Збір дружини пройшов у кінотеатрі «Промінь», де глядацька зала ледве вмістила всіх присутніх, бо кожен клас займав трохи більше одного ряду крісел. При «перекличці» загін вставав і горлав своє гасло. На нашому ряду, поблискуючи очима, найголосніше вигукували новоспечені командири. Все подальше дійство вони спостерігали з дещо блаженними посмішками, що мені здавалося перебором, бо захід був офіційним і таке ставлення обіцяло проблеми для нас усіх. Усі спектаклі, від яких так «перлося» старше покоління: з вставаннями перед виносом червоних знамен, відчайдушні заклики: «К барьбє за дєло… будь гатов!», заклинання-відгуки: «Всігда гатов!» та немилосердне салютування видозміненим нацистським вітанням, що перекреслювало дитячі обличчя, як червона лінія заборонного знаку, – для нас були черговою формальністю, пропуском до наступного щаблю в «червоній» ієрархії. Спочатку піонер – потім комсомолець. Якщо батьки котрогось зі школярів товкмачили йому про необхідність вищої освіти, то так само товкмачили про вступ до лав комсомолу, бо в жоден інститут ти не вступиш, якщо немає посвідчення члена ВЛКСМ. Але відверте блазнювання трійки «мушкетерів» мене спантеличило. Нажаль я й зараз не розбираюся в людях, а тоді – тим більше не міг зрозуміти в кого на обличчі вираз щирий, а в кого ні.
Після зборів дружини – чергові, чи позачергові, чорт їх маму розбере, збори загону. Майбутні «члени» та «членкині» мусили приймати участь в діяльності піонерського загону, і перебирати на себе пов’язані з цим обов’язки. Потрібні були: вожаті для занять з жовтенятами із молодших класів; «тимурівці», щоб зображати допомогу ветеранам «атєчєствєнной»; пара барабанщиків і горніст – щоб були; фотограф – «літописець» життя загону; редколегія стінгазети; та політінформатор.
Можливо список не весь, і я не знаю чи був якийсь затверджений «згори» список, щодо посад в загонах, але виявилось посад було менше ніж учнів у класі, тому фотографів і політінформаторів стало по троє, а тимурівців стало більше ніж справжніх ветеранів в районі школи. На щастя, місяць травень найкоротший місяць в радянському союзі – помахали квітами на першотравневій демонстрації, роздали по квіточці ветеранам в день, коли не закінчилась війна, а там – пара вихідних і канікули.
На три місяці можна забути про школу. Для тих, кого не заперли в село до родичів, чи в літній піонерський табір, лишається грати в «квадрат» і «пекаря» на розміченій крейдою проїжджій частині, кататись на велосипедах та поливати один одного з бризкалок – наповнених водою пляшок з-під побутової хімії.
Того року, коли ми розпеченим цвяхом робили акуратні отвори в корках пляшок, на яких було написано «очисник підлоги від воскової мастики», десь дуже далеко, за залізною завісою, компанія «Nintendo» випустила на ринок гру «Брати Супер Маріо», Марті МакФлай вперше відбув «Назад у майбутнє», «Dire Straits» випустили альбом «Brothers in Arms», Орсон Скотт Кард отримав премію Nebula за роман «Гра Ендера», «Motorola Inc.» підписала контракти на надання систем стільникового зв`язку для Нью-Йорка, Філадельфії, Пекіна й Гонконгу, Білл Гейтс випустив Windows 1.0, в комуністичному Китаї заснували компанію ZTE.
А в нашій дійсності вирувала антиалкогольна кампанія – провісник «перебудови», та, десь під сподом, афганська війна, якої наче й не було, але на міському кладовищі постійно більшало пам’ятників у вигляді обрізаних шпилів, увінчаних бляшаними зірками. В телевізорі постійний парад фільмів про хороших «червоних» і поганих усіх інших. Зрідка покажуть дитячий фільм, в якому не йдеться про «громадянську», чи «атєчєствєнную» війну. Ще рідше по телевізору показують мультфільми. Мабуть, займатися нами на канікулах мала саме піонерська організація, якої ми успішно уникали ціле літо. І дарма.
***
В вересні, ті хто влітку щасливо оминав школу, дізналися зі слів активістів своїх класів, що рада піонерської дружини неабияк «вкалувала» на користь школи, країни і світлого майбутнього, тож тим, хто уникав роботи, доведеться відпрацьовувати години під час навчального року. Піонери спробували заперечити і нажалілися батькам, мовляв – практику відбули і досить, але на фоні слів «уґлу́біть» і «расши́ріть», які щодня з телевізора промовляв Горбачов до розгубленої від обіцяних змін аудиторії, сваритися з керівництвом школи, що відповідало за роботу в піонерській організації, зовсім не хотілося. Населення «країни рад» не раз ставало свідком улюблених партійною верхівкою різких змін курсу, і добре знало, що хорошого в цьому мало, а тому краще сидіти і «не відсвічувати». Раптом цього разу кремлівські дяді вирішили почати зміни зі школи і дітей.
Не знаю, як вирішувалося в інших сім’ях, але я не отримав від батьків дозволу не ходити на, як я вважав, вигадану практику. Іншим учням їх батьки дозволяли не відпрацьовувати години, писали записки, навіть приходили особисто в школу. Від однокласника я почув, що його батькові директор зізнався, що ініціатива «робочих годин» іде зовсім не від керівництва школи, а десь із середини «піонерської дружини». «Так би мовити, низова ініціатива. Ви ж розумієте, що це означає?», – передражнюючи директора, розповідав батько у дуже вузькому сімейному колі – погони полковника міліції давали йому певну свободу в висловлюваннях, а син підслухане переповів однокласникам.
Дуже швидко вся піонерія школи поділилася на тих, хто відбував трудову повинність, а спочатку це було прибирання території і миття підлоги та вікон в приміщенні школи, і тих, хто після уроків ішов додому, уникнувши принизливої «панщини». Дехто з «трударів» заговорив про те, що «правила є для всіх» і вони не можуть працювати за себе і за «звільнених», що це не справедливо і не «по-ленінськи», і заперечує «комуністичній моралі». На це від командирів загонів отримували відповідь, що скоро все вирівняється, всі будуть працювати однаково, тобто, якщо працюватимуть всі, то працювати можна буде менше, і вони над цим працюють.
Але чекати не хотілося. Старші намагалися примусити працювати менших, менші прагнули заховатися, або «захворіти», а керівництво школи прагнуло не бачити, як школярі розділилися на учнів-трударів, учнів-наглядачів, та учнів, в кого тато, чи мама знали з ким треба домовлятися в цій країні. Найбільш ініціативні старшокласники вирішили, що можна силою примусити працювати «звільнених» і стали влаштовувати засідки і облави на одноліток. Я сам був свідком кількох нетривалих переслідувань – в основному кілька школярів-піонерів слідували за кимось і вигукували образи на його адресу, в інших випадках обходились обміном кількома штурханами. Про деякі погоні розповідали, що тривали вони по кілька годин і охоплювали район від Балки до електроапаратного заводу, інші казали – до пластмасового.
Хто не бажав бути жертвою, об’єднувався з іншими «звільненими» і розходились по домівках групами, або ж вдавалися до хитрощів. Один семикласник перед останнім уроком ховав портфель з книжками на вулиці і відпрошувався в туалет в кінці уроку. В клас він не повертався, а прямував одразу додому. Врешті його підстерегли і добряче віддубасили. Ще одного наздогнали біля пам’ятника «Слава Труду», що досі невмотивовано стирчить біля заводоуправління електроапаратного заводу, і так захопилися побиттям, що відправили бідаку на лікарняне ліжко. Щоб уникнути в подальшому «неприємних інцидентів» в школі і на її території запровадили чергування піонерських патрулів, а «звільнених» залучили до «почесної варти» в ленінській кімнаті, де доводилось намарно стирчати кілька годин після школи, або ж випрошувати собі заняття, як то виготовлення стендів чи піонерсько-комсомольских альбомів. До того ж, ніхто не звільняв від підготовки до пісенно-марширувальних «смотрів», «Зарніци», почесної варти біля «вічного вогню» на меморіалі слави та походів по «місцях бойової слави».
Серед наростаючого божевілля я виявив, що від обов’язків політінформатора, що випадково дісталися мені і двом моїм товаришам на зборах загону, можна отримати трішки свободи і вільного часу. Щовівторка, за чверть години до першого уроку належало поінформувати однокласників, що такого важливого сталося в світі. А що розповідати інформаторам мала вказати інша людина. По понеділках перед уроками нас збирала вчителька англійської мови і показувала статті з газет, які нам треба «опрацювати». Мої батьки таких газет не виписували. Переважно до нашого дому потравляла «Радянська Волинь» та «Піонерська правда», а центральні видання на кшталт «Труда» і «Аргументів», в яких московські журналісти могли погратися в демократію і плюралізм, мені не траплялися, тому читав я на політінформації першу сторінку будь-якого орденоносного видання, яке траплялося мені до рук. На мій погляд там писали однакові речі. Якогось же разу в класі занудились і сказали, що треба читати щось цікавіше. Я перевернув газету на останню сторінку і став читати нотатки про різні курйози. Але це не сподобалося нашій пильній керівничці і я після уроків вислухав цілу лекцію про важливість «таких заходів». З її подачі трійцю політінформаторів відправили для підготовки в палац піонерів.
Зараз я розумію для чого в країні, де кожен електроприлад кричить про швидку перемогу комунізму і «керівну роль кпсс», тримати цілу армію лекторів і політінформаторів. Прилад можна вимкнути, а лектора не заткнеш; і політінформацію не проспиш, а будеш слухати, бо інакше поставлять «незадовільно» за поведінку.
Керівник секції політінформації при палаці піонерів – невисокий згорблений дядько в сірій безрукавці домашньої в’язки, мабуть, теж це розумів. Але в країні рад вже говорили про «гласность» і «демократізацію», тож ми слухали не про політінформації, а занотовували чиюсь брошуру по історії рідного міста, за що я вдячний тому чоловікові. І хоч пізніше виявилось, що не замальовував Шевченко руїни Замку Любарта, а Луцьк аж ніяк не виграв від походу Северина Наливайка, та для мене ті записи були справжнім одкровенням на фоні казенних підручників з історії.
Розповідаючи активістам в класі, що відвідування гуртка обов’язкове, нам, трьом політінформаторам, вдавалося пропускати «робочі години» і звільнитися трошки часу на нічогонероблення. Ні кінофільми, ні книжки не допомагали відволіктися від думок про школу і про те, що може чекати там сьогодні. Книжок мені не вистачало катастрофічно. Особливо пригодницьких і фантастики. Це був чи не найбільший дефіцит в країні, який дозволяв легальними методами втекти від реальності. Я кілька разів вигадував історії про індіанців, і навіть пробував записати, але довелося заховати свою писанину від батьків, щоб в них не було найменшого приводу вважати, що я можу вигадувати небувальщини. За тридцять минулих відтоді років, мені так і не трапився знайомий тоненький зошит в клітинку з простенькими дитячими оповіданнями.
Якийсь час керівничка терпіла моє зачитування передовиць, але за кілька тижнів узялася перевірити, що ми там пишемо на заняттях в «палаці», і була немало приголомшена записниками. Вважаючи, що ми її немилосердно дуримо, одразу на уроці учинила збори загону, очікуючи, що нас буде зразково покарано. Через сачкування «робочих годин» на нас вовком дивилися і активісти, і «трударі», і «звільнені», але вигадати щось страшніше «громадського осуду» ніхто не спромігся. Тоді командир загону, дивно блискаючи очима і плутаючись, зарядив довгу промову і, чергуючи «нам потрібно» і «ми повинні», став доводити, що піонер повинен визнавати провину не лише перед загоном, але і перед лицем всієї дружини. Але оскільки «загальні збори дружини ще не скоро, то можна визнати провину і перед радою дружини», яка проводилась по середах. На цей раз рішення класу було одностайним. Нас спекалися і віддали на поталу раді дружини.
Чорт забирай, я нікого не звинувачую! Але так я отримав перший життєвий урок: передовіряючи вирішення проблеми комусь іншому – ти проблеми примножуєш; передовіряючи комусь вирішувати чужу долю – віддаєш і себе в його руки.
Мої товариші по нещастю геть не раділи перспективі постати перед радою в якості винних.
– Ну не з’їдять же вони нас, – заспокоював я однокласників.
– Ти цього не можеш знати напевне, – ховаючи свої обличчя за підручником шепотіли мені товариші. – Кажуть, дехто звідти не повертався.
– Як це не повертався? – далекий від шкільних пліток, я не розумів про що мова.
Пошепки мені переповіли: хто потонув влітку в ставку в Теремно, хто потонув під час риболовлі на Стиру, хто переїхав і полишив школу, через смерть когось із близьких, хто перейшов в школу в іншому районі, через те що батьки отримали там квартиру, хто лежить в лікарні, через щось дуже серйозне.
– Тільки все це – неправда! – шепотіли хлопці мені в саме вухо. – Перед тим, як пропасти, вони ходили до цих… на раду…, – і дивилися на мене круглими очима, налякавши своїм шепотом більше себе, ніж мене. – До директора кожен тиждень міліція ходить.
– Нас же разом викликають? Разом і зайдемо, – заспокоїв я панікерів.
***
На раду піонерської дружини ми з’явились задовго до її початку, і, сидячи на невисокому підвіконні біля актової зали, побачили, як сходяться активісти загонів на засідання. Але ні. Не «сходяться». Це більше нагадувало прибуття потягу на вокзал – в тиші, яка панує в школі лише під час уроку, десь внизу далеко скрипнули двері і ми почули ритмічний шурхіт підошов по сходах. Потім трусонулися перила, заколотивши незакріпленим поручнем, і все під той же шурхіт підошов, над першою сходинкою стали по черзі виростати голови. Спочатку йшли восьмикласники, далі семикласники – командири загонів і активісти, в випрасуваних білих сорочках з червоними хустками на шиях, прибували до зали по старшинству.
Цю картину згадую, лише коли змушений чекати проходу товарняку на залізничному переїзді. Тоді пам’ять підсовує картинки асоціації: ритмічний стук-шурхіт коліс-підошов, ланцюжок вагонів-старшокласників, невмолимість сили, якій краще не стояти на шляху, і тривожне переморгування червоного світлофора, наче блиск червоних очей наших майбутніх суддів.
Ми заклякли від такої дивної, незвичної, чи, як мені здавалось, нереальної картини. Лише коли за останнім прапороносцем закрилися двері зали, ми знайшли в собі сили перезирнутися, і очі моїх товаришів краще будь-яких слів промовляли: «Ми ж тобі говорили!»
Мабуть відчуття нереальності і додало мені сміливості, коли до зали покликали першого з нашої трійці. З єдиною думкою, що «зараз ми маємо бути разом», я зайшов до зали і попрямував до сцени, на ходу тягнучи і смикаючи третього напарника за рукав.
– Нас троє! – затинаючись від хвилювання звернувся я до голови ради дружини, але мені не відповіли.
– Якщо ми винні троє, то відповідати маємо троє! – все ще затинаючись, я звернувся до присутніх в залі.
У відповідь – мовчанка. Ніхто навіть не повернувся в наш бік. Я ловив погляд однокласників-активістів, все ж ми з ними не вороги, але всі хто сидів рядами на фанерних стільцях дивилися, виключно, прямо перед собою.
Їх обличчя тоді здавалися мені дуже суворими і навіть зверхніми. А сьогодні я думаю, що їм було все рівно і звертався я тоді до бездушних, збайдужілих людських масок.
– Ми записували все, що нам казали! – ще трошки і мій голос дасть півня і я перейду на виск. – Запитайте в палаці піонерів!
– Не кричи, – піонервожата, яка сиділа спиною до сцени, встала, прошепотіла щось на вухо голові ради і знову сіла на місце. Минулі роки вчителі перехоплювали її на коридорах і просили не співати, коли йдуть уроки, а останнім часом від неї годі було чекати більше пари слів.
– Ми робили все, що нам казали! – я був на межі, щоб втратити голос, або свідомість.
– Тихіше! – нарешті озвався голова ради дружини. – Ми зрозуміли.
– Ми все разом робили! І тут, в школі, на заняття ходили з політінформації…
– Ми зрозуміли! – гукнув голова. – Більше не ходіть.
– …і в палац разом ходили, – я захлинався від хвилювання і боявся, що з носа от-от піде кров.
– Ми зрозуміли, більше не ходіть! – одним словом видихнув голова. – Завтра на «години» приходьте. Все, йдіть.
– Ми все разом…, – я за інерцією продовжував сперечатися.
– Разом приходьте.
Я хотів спитати скільки нам доведеться відпрацьовувати за «прогуляні» години, але товариші наполегливо тягли мене за лікоть до виходу і я не став пручатися. Кілька разів обернувся і не помітив жодного виразу на жодному обличчі тих хто сидів спиною до сцени. В решти я бачив лише потилиці.
Від хвилювання і крику в мене так пересохло в горлі, що я нічого не міг сказати своїм товаришам. Вони перенервували не менше. Ми мовчки, вперше, по-чоловічому потиснули один одному руки на прощання.