Середня школа №17
Частина 2. Заключна На робочі години ми приходили втрьох. Збиралися за територією школи і йшли працювати, наче на заслання. Помити спортзал, чи котрийсь з чисельних коридорів, відтерти паркет від чорної гуми шипованих кедів, – нічого складнішого за це, нам не довіряли. Кілька раз нашу «трудову» трійцю намагалися розбити, відправляючи поодинці на різні роботи, але ми настільки звикли швидко давати раду примітивним завданням, що голосно, а я найголосніше, обурювалися і вимагали давати одразу три роботи, на які ставили по одному, тому нам все частіше діставалося мити спортзал. Один гонився зі шваброю по залу, другий набирав за допомогою гумового шлангу воду з крану на білій керамічній раковині, третій носив воду. Періодично мінялися, щоб ніхто не ображався. Ми тоді дуже боялися образити один одного.
Іноді за спиною чули образливі слова, найм’якшим з яких було – «прогульники». А одна дівчинка з паралельного класу мені в лице заявила: «Думаєте все, відбу́лися? Ви ще не знаєте, що вас чекає». Добре, що я тоді був один і мої товариші по нещастю не чули цього.
Хоч ми і старанно відбували повинність – цькування лише набирало оберти. Обірвані вішаки в куртках, зафутболені бозна куди торбинки з перезувним, вибиті з рук, вдарянням важкою сумкою біля ручки, портфелі, – все це стало буденністю. Я не розумів причин такого ставлення, адже можна футболістам замість «годин» бігати з м’ячем на полі, а хористам скавуліти «взвєйтєсь кастрамі», чому мені не можна почитати книжку, чи поблукати з фотоапаратом по місту? Чому «трударі» бігають по Щусєва за «звільненими», адже не вони придумали зробити зі школярів чорноробів? Чому для вчителів і учнів навчання відійшло на другий, а може і третій план? Чому оцінка стала визначатися не знаннями, а наскільки швидко учень встає і як чітко крокує відповідати до дошки? Чому я не міг в школу під червону хустку одягнути улюбленого гольфа, а повинен був щодня, і на «робочі години» теж, одягати білу сорочку?
Незрозумілих протиріч назбирувалося стільки, і творили вони в дитячих головах такий кавардак, що все частіше суперечки, навіть між друзями, переростали в бійки. В такі моменти згадувалися всі давно забуті образи – «ти мені санки зажав у першому класі» – і напруга розряджалася безжально і досить жорстко. Якщо про таке ставало відомо активістам, а як правило ставало, бо на забіяк охоче скаржились, з винуватцями проводили «виховну роботу». Після того вони з’являлися в класі понурі і з червоними тоскними очима. Щоб не потрапляти під репресії, про які ніхто не розповідав ні товаришам, ні, звісно батькам, задираки взяли за правило задля вияснення відносин зникати після уроків в якесь малолюдне місце. Звучало: «Вийдем?» – «Після уроків», – і двоє дуелянтів, під’юджувані супроводом «доброзичливців», поспішали після останнього уроку «на балку». Дехто навіть почав складати список переможених та тих, кого може перемогти. Манія поступово захопила навіть тих, хто не приймав участі в жодній бійці. Хлопці на перервах тупцяли парами, один перед одним загинали по черзі пальці на руках, рахуючи уявні перемоги. А я знову не розумів, що відбувається в класі і школі, і для чого моїм однокласникам намагатися скалічити один одного, копіюючи різних недоумків зі старших класів.
***
Весна у 86-у році видалася тепла. Не пам’ятаю, чи дуже рання, але коли для підготовки до першотравневого шоу всі п’яті класи загнали на стадіон, що зараз по вулиці Писаревського, ми вже ходили у футболках з короткими рукавами. По суті дітей зняли з уроків і примусили милими козенятами скакати по травичці і махати прапорцями, щоб один раз пройти по стадіону «Авангард» перед зажирілими від влади дядями з обл-, міськ- чи райкомів. Діти ці репетиції і підготовку називали просто – «рукомаханіє». Мій батько думав, що я вигадав собі те «рукомаханіє», щоб не іти в школу. Тому спочатку сварився, потім просто буркотів по вечорам – «аби не вчитися» – а одного дня заборонив іти на репетицію і наказав сидіти вдома, або відправлятися в школу, але не вештатись по вулиці.
Вперше в житті мені дозволили лишитися вдома, то чому було не послухатися батьків? Але ж мені так хотілося пригод. За кілька днів до цього батьки, після тривалих дискусій і ку́пи даних мною обіцянок, дозволили записатися в туристичний гурток. Здавалося, походи і змагання, на які їздять туристи – саме те, що мені потрібно. А найголовніше – все це подалі від школи.
Навіть не пам’ятаю, чи брав я з собою портфель і підручники. Пам’ятаю, що натрапив на «трьох мушкетерів» і посварився з ними з приводу відробляння «годин». Сказав, що відроблятиму, коли всі повернуться на уроки, а трійця наполягала, щоб я ішов відробляти негайно. Перший раз вдалося їх здихатися, а вдруге – «мушкетери», вочевидь, шукали мене і були налаштовані рішуче – застали мене одного у спортзалі. Сидячи на гімнастичній лаві я чекав вчителя фізкультури – керівника гуртка, і вже уявляв собі, як з компасом і мапою орієнтуюся на місцевості, видивляючись найкоротший шлях через ліс, але опинився в оточенні однокласників-активістів.
– Дуже, дуже термінова робота, – наполягали вони. – Іти треба негайно, просто вже.
Я відмовлявся, казав, що мушу дочекатися вчителя, але їх це не влаштовувало.
– Зрештою, якщо запишуть години, то можу і відпрацювати, – майже погодився я, але коли мова зайшла про підвал, то відмовився категорично. – Я минулого разу, з вами, там ногу пробив цвяхом. Не хочу! Не піду нікуди!
Мене вхопили за руки і спробували стягнути з лавки. Я видерся, висмикнувши руки і запхав одну ногу під лавку, щоб мати додаткову опору і своєрідний якір. Я наївно вважав, що якщо відіб’юся зараз, відштовхаюся і відгавкаюсь, то мене знову залишать в спокої, як це було після ради піонерської дружини.
За другої спроби третій з «мушкетерів» вхопив мене за голову і став тягнути з лави, допомагаючи своїм товаришам. Позбавлений повітря і затиснутий з боків, я все ж видер спочатку одну руку, потім другу, а потім став молотити кулаками живіт і груди однокласника, що обхопив мене за шию, поки не звільнився.
Розпашіла трійця відступила, оцінюючи ситуацію і за хвилину налетіла знову, тягнучи мене за руки. З кожним смиканням, голосно рикаючи, слідом за мною повзла лава, яку я тримав ногою. В якийсь момент нападники, тупцяючи навколо, не знаю, чи навмисне, чи ні, гамузом повалили мене на лаву, а потім на підлогу і самі повалилися на мене В нозі щось жалісно й приречено хруснуло і я, що було сили, закричав.
Моя права нога нижче коліна зробилася ватяна і до чорта пекуча. Щойно я спробував дістати її з-під лави – біль в нозі запульсував, пронизуючи від коліна до ступні. Я набрав повітря в груди і закричав знову. З очей бризнули сльози.
Трійця з недовірою відступила, не знаючи, чи вірити моїм крикам. А я вже й не кричав, я просто захлинався криком від болю і з відчаю. Тоді здалося, що це – кінець всьому. Кінець «туризму» і походам, кінець гурткам, ніякого відпочинку біля моря, ніякого «воднокасаніє» в дворовій сітці-площадці. Це все.
Скалічений і безпомічний я валявся на підлозі спортзалу, не соромлячись свого крику і сліз. Ніби я міг викричати цей тупий досі незнаний біль. Ніби, ще трішки і стане легше. Але варто було спробувати дістати ногу з під лави, як ногу пронизувала гостра пекуча блискавка і легені самі починали вивергати волання помираючого звіра.
Трійко нападників вже не тягнули мене в підвал, а, трішки порадившись, змінили кваліфікацію. Якимось дивом вони витягли мою набряклу ногу з пастки, яку я сам собі влаштував, покликали когось із старших, досі не знаю хто це був, і на руках понесли на вулицю. За шкільними воротами зупинили якогось «Москвича», що випадково торохтів по вулиці Щусєва, завантажили на заднє сидіння і відправили в міську лікарню з одним лише водієм.
В приймальному відділенні медсестра запитали домашню адресу, телефон і повезла на рентген. Ніхто не чекав моїх батьків, штрикнули у вену шприц і до тями я прийшов, мандруючи на каталці довгими лікарняними коридорами.
Гіпс на нозі, бліді стіни лікарняної палати і сонячна весна за далеким, недосяжним для мене, вікном третього поверху міської лікарні надовго стали тим світом, який я не міг полишити, бо лежав припнутий за ногу до двох круглих важків. Бо лікарня – окремий світ, занурений виключно в себе і у власні турботи, занурений в біль, уколи і перев’язки, процедури і години відвідування. Новини з світу зовнішнього потрапляли до мене через чорні навушники дротового радіо на подушці сусіда по палаті, та зовсім трішки через батьків. Висмикнутий травмою з остогидлого шкільного життя, я ще не знав, як мені пощастило, що не довелося марширувати під променями зірки на ймення Полин.
А за чиїмись вікнами невидимим і зримим вогнем палав Чорнобиль. Палав над Києвом і Прип’ятю, палав над Житомиром і Луцьком. І над дітьми, яких пригнали на першотравневий шабаш в якості… В якості кого?
В якості кого мусили виступити рукомахатєльні школярі з випрасуваними хустинами на шиях і синіми й червоними прапорцями в руках? Жертовних телят? Ягнят? Але для чого? Можна було відмінити святкування через надзвичайні обставини. По-справжньому Надзвичайні. Але для високих керівників головним було зберегти реноме, зберегти видимість, що начебто нічого не сталося: «Все нормально. Ми навіть діток з вулиці не прибрали. Ви ж не можете подумати, що ми не турбуємося про наших дітей?»
Я уявити не міг, що аварія десь під Києвом якимось чином може стосуватися і мене. Лишалось сумно радіти, що мій навчальний рік закінчився достроково і без екзаменів, і що навряд чи мені доведеться відробляти «години» і практику. Бо для когось же він закінчився евакуацією із зони радіоактивного ураження. І коли по радіо лунали бравурні реляції про чергове святкування «пабєди в вєлікай атєчєствєннай» від гострої променевої хвороби помирали пожежники, які першими прибули на ліквідацію.
Все це я дізнаюся через багато років. Лише через десятиліття я співставлю в часі події зі свого життя і життя інших, абсолютно незнайомих мені людей. Зрозумію зміст розмов, уривки яких чув мимоволі. Зрозумію, що батько, лишаючи мене вдома того дня, намагався хоч якось вберегти, відгородити від катастрофи планетарного масштабу, про яку він вже знав. Дізнаюся про небезпеку, яку містили в собі невеличкі папірці, що називалися «повєстками», і як розсваряться цілі родини, бо хтось чесно візьме того папірця і засвідчить це власним підписом, а хтось до останнього буде ховатися від незнайомців і телефонних дзвінків, щоб не отримати повідомлення з воєнкомату.
***
Фортечні мури блідих лікарняних стін надовго закують мене в своїх тихих обіймах. Закують і охоронять від зовнішнього світу незручними холодними суднами, гидкою їжею і товстими спицями апарата Ілізарова, який своїми перфорованими кільцями зупиняв будь-яку спробу самостійно натягнути, навмисне розрізані від коліна донизу, спортивні штани.
Зрідка опиняючись вдома намагався підтримувати телефоном зв’язок з друзями, але з часом наші розмови ставали все коротші, дзвінки лунали рідше, а з початком навчання у вересні і зовсім припинилися. Затиснутий між лікарнею і книжками, прагнув хоч якогось спілкування, але усі знайомі, хто вчився в нашій школі, посилалися на страшенну зайнятість через «робочі години».
До школи я повернувся мало не через рік після того, як потрапив до лікарні. Ніхто не зрадів моїй появі, ніхто не дивувався моїй відсутності. Наче вчора я пішов додому з цілою ногою, а сьогодні повернувся, спираючись на ціпок. Не дивно, що не знайшлося бажаючих провідати мене в лікарні.
У перший же день я з подивом дізнався, що чимало «відмовників» добровільно, за власним бажанням, перейшли до «трударів» і свій вільний від навчання час проводили за грабанням шкільних городів і спалюванням листя, а з настанням холодів заклеювали шпарини у вікнах і відкидали сніг, коли він був. Щойно заходила мова за роботу – трудовий ентузіазм фонтанував з школярів, хоча решту часу вони були схожі на хворих мух із червоними, наче від недосипання, очима.
Кожного дня перед першим уроком в класі панувало незвичне збудження. За хвилину всі розходилися по місцях, стояли усміхнені і, щойно лунав дзвоник, більше тридцять душ, як один, вигукували незнайоме мені гасло – «речьовку» – поступово нарощуючи темп, настільки, що під кінець по-кулеметному плювалися словами і слиною. Все ще усміхаючись, сідали на свої місця, щоб за кілька хвилин стерти з обличчя і збудження, і усмішки, і змінити їх на тривожну, для мене, гримасу байдужості.
По вівторках знову відновили «політінформації». Новий політінформатор виходив наперед, до дошки, і розміренно-ритмічно вигукував заголовки статей, а клас охоче повторяв за ним з тими ж інтонаціями. Це були не ті слабенькі потуги когось поінформувати, яких вимагали від трьох політінформаторів вкупі зі мною, це було повноцінне сектантське служіння, як я визначив через багато років, побувавши на одному такому заході. Щоправда, ніхто в класі не бився в екстатичних конвульсіях і не кричав «алілуя». Але коли проповідник заволав охриплим горлом: «Ісус любіт тібя!», – а зал завчено повторив його слова – я одразу згадав ті божевільні політінформації в шостому класі сімнадцятої школи.
Божевілля висіло повітрі. Божевілля оточувало мене з усіх сторін. Іноді я навіть затримувався на годинку-дві в школі, бо думав, що можу щось пропустити, щось таке, що може пояснити мені, що насправді відбувається. Здавалося, тільки я ступлю за поріг школи і всі полегшено видихнуть, бо не треба більше вдавати з себе бездушних ляльок, можна посміхатися і жартувати, бігати і кривлятися. Кілька разів, упівголоса зловтішаючись з своїх, іноді червонооких, колег «трударів», що через медичну довідку можу не лишатися на «робочі години», очікував, якщо не спалаху ненависті, то хоча б презирства. Але не дочекався навіть погляду скоса.
Всі однаково рівно, ненавиділи всіх і не знайшлося тих, хто б хотів витрачати сили окремо на мене. Здавалося, напруження електризує повітря і від нього дибки стоїть волосся на руках і шиї. Навколо мене вогонь ненависті горів, немов газ на конфорці кухонної плити, не гаснучи і не спалахуючи сильно. Не було конфліктів, як колись – з обра́зами і тривалим цькуванням. Через найменші непорозуміння спалахували короткі і жорстокі сутички, коли противнику завдавалося максимум шкоди за найкоротший час. На моїх очах школярка вдарила однокласника ногою в живіт, від чого той впав, і пішла далі, наче нічого не сталося. Став я свідком, як дівчатка з незворушним виразом облич погрожували: одна двостороннім лезом від безпечної бритви, а друга школярським циркулем, тримаючи гострий кінець між пальцями, на зразок «push-dagger»-у. Суперниці зрештою розійшлися неушкодженими, як розходяться хижаки, коли знають, що противник може завдати чималої шкоди.
Мені теж дісталося через повільність і те, що став комусь завадою на шляху. По дорозі в їдальню на сходах я відчув поштовх в спину, заточився, випустив з руки ціпок і, перелітаючи перила, вчепився обома руками за поручень. Лише дякуючи власній реакцій, для мене минулося без наслідків. Повисів трохи, а потім перебрався нижче, щоб мати можливість стати на ноги. Колись я міг просто зістрибнути, але мусив дотримуватися вказівки лікаря – берегти ногу, бо дуже не хотілося знову в лікарню.
Жив я, наче, в страшному сні – в школі бути неможливо і подітися не було куди, бо в інших школах, я був певен, робиться те ж саме – наелектризована жорстокість, яка не прощала найменших вад, і байдужі обличчя однокласників; запальні промови на зборах і повна апатія усьому іншому, що не стосувалося школи; дивне збудження в школярів, яке в декого оберталося на тремор рук і тоді чергові по школі, граючи роль швидкої допомоги, забирали нещасного з уроку, а за кілька годин повертали в клас спокійного, сумного і з червоними очима. Моя спроба простежити куди ведуть на лікування трясунів закінчилася нічим, бо в медпункті я нікого не застав, а бігати по школі ще не вистачало наснаги.
В турботах, тривогах і навчанні я не помітив коли прийшла весна. З сонцем, що підморгувало з-за хмар, теплим вітром і сніговою кашою під ногами. Нога майже не боліла і я все частіше забував, що потрібно спиратися на ціпок. Мій клас, у відповідь на 23 лютого, безглуздими подарунками і невміло підписаними вітальними листівками відбув 8 березня «Міжнародний жіночий день» – староста від імені дівчат холодно, лише для годиться, подякувала «хлопчикам, майбутнім захисникам вітчизни» за вітання.
***
Коли щодня доводиться занурюватися в пекло, то починаєш до цього звикати. Ти не бачиш те, що раніше видавалося тобі диким, як от приступи жорстокості у вчителів: вчитель математики пожбурив в’язку ключів у школяра, що зазирнув у клас під час уроку, а вчителька російської мови витерла дошку волоссям учениці, яка не надто спритно давала лад брудному шматку старої марлі, – і ти не реагуєш на небезпеку тоді, коли від цього залежить твоє життя. Ти не бачиш небезпеку.
Виявилося моє одужання неабияк цікавить раду піонерської дружини і активістів у моєму класі. Хтось ретельно стежив і збирав відомості: коли я опирався на палицю, коли можу ходити без неї і скільки кроків, коли перший раз прийшов до школи без ціпка, чи приносив його пізніше і скільки разів.
Мені давали час на одужання. І хтось, пристрельте мене, але я досі не знаю хто, коригував свої плани через моє повернення.
Середина квітня. Тепло і сонячно. Я вже впевнено почуваюся без милиць чи ціпка. Уже й не пам’ятаю коли востаннє брав його до рук. Інколи навіть дозволяю собі підбігти по коридору, коли небагато народу. Активісти вже кілька разів підходили до мене з питанням коли я стану на «робочі години».
– Ніяких відпрацювань, ніяких боргів, – запевняли вони.
Я планував дотягти, досачкувати до літніх канікул, але тут підійшли і попросили допомогти, бо всі вже зайняті: в тих – репетиція до першотравня, в тих – міські змагання, ті – поїхали в зелене господарство за насінням.
– Нічого робити не треба. Просто посвітити ліхтариком, бо в підвалі світла немає. Не треба в середину заходити, постоїш на порозі. Нам лишні дірки в ногах ні до чого, – посміхались однокласники.
Чому не піти? Просять же – не гонять. Не крутять нахабно руки серед білого дня. Я пішов.
В підвал спуститися я мав зі своїми (невже колишніми?) друзями, товаришами по гуртку політінформації. Але дорогою нас перехопив новий голова ради дружини з парою старшаків і навдивовижу невимушено відправив моїх однокласників кудись носити парти.
– Тут ми швидко і прийдемо до вас, – сказав моїм супутникам, а мене заспокоїв, – Там лише подовжувач протягнути.
На сходах я обернувся і побачив погляд, яким одного разу обдарували мене друзі: «А ми тобі казали!» Прощались вони зі мною, чи просили за щось пробачення?
Ті ж самі двері, пофарбовані фарбою для підлоги, така ж тіснота в колишній роздягальні. Але лінолеум на підлозі, брудний і запилений попід стінами, був добряче витертий підошвами десятків і сотень пар ніг.
Наступні двері – отвір в товстій стіні, складеній з фундаментих блоків. Далі темрява.
Мене підпихають в спину, щоб не затримував.
– Там чисто, ніяких цвяхів, – заспокоюють мою, ще сонну, тривогу.
– Але я мав постояти на порозі з ліхтариком.
– Там постоїш. Там теж є поріг.
Все ще не вірячи, що міг отак запросто потрапити в пастку, пригнувши голову, я подерся через високий поріг. Під ногами добряче втрамбований пісок. Один попереду, двоє позаду. Таки вляпався, але вже пізно. Вирішую для себе – головне не показувати страх, але по руках вже пробігло легке тремтіння і занила зламана нога. Не лякатися теж пізно.
Попереду ще один високий поріг, невже я дерся сюди минулого разу. Світло з дверей роздягальні сяк-так освітлює своїми залишками приміщення, а за отвором до наступного – суцільний морок. Здається, там замість підлоги безкінечне чорне провалля, падати в яке можна безкінечно довго і кричати при цьому марно, бо твого крику не почує ніхто. Ти втомишся кричати в чорну порожнечу і швидше помреш від страху, ніж від зустрічі із дном могили-прірви.
Голова ради дружини іде вперед і зникає в темряві. З надією чекаю на звук, який може бути від падіння тіла, але чую клацання вимикача і по очах, що вже стали звикати до темряви, вдаряє світло одинокої жарівки, припнутої до стелі. Рука котрогось із моїх конвоїрів несильно впирається в спину і підштовхує до освітленого прямокутника проходу.
– Хочемо познайомити тебе з нашим хорошим другом, – посміхається голова ради і вказує кудись рукою.
Кілька разів кліпаю, намагаюся прогнати з перед очей нитку розжарювання, що повільними спалахами множиться перед очима і сліпить, навіть коли очі закриті. Боковим зором вичіплюю темну пляму калюжі під стіною, яку колись звільняли від решток стільців і парт. Земляний горб, що під час мого минулого відвідування майже діставав стелі – зритий наполовину, як пиріг від якого маленькими ложками намагалися відхопити величезний шматок. Землю не винесли, а розгорнули в сторони і лишили, ніби збиралися засипати яму, або знову насипати горб посеред підвального приміщення.
В спину знову підштовхнули і я ступив тонкими підошвами з високого бетонного порога на сирий ґрунт. Щоб зупинити повільне повзання посеред поля зору товстих, складених з ламаних ліній різноколірних червів – затиснув очі долонями, але мусив одразу прибрати руки, бо мене знову несильно, але наполегливо підштовхнули вперед.
– Певен, ти ніколи й не бачив такого, – приязно посміхаючись запевнив голова ради.
Я все не міг второпати, про що він торочить. Нікого, крім нас чотирьох, у підвалі не було. Однолітки інколи підгодовували бездомних собак по підвалах багатоповерхівок, чим охоче хвалилися, але тут я не бачив жодної тварини, навіть запаху, який свідчить про присутність чогось живого, не було. Натомість в повітрі підвалу тхнуло сумішшю прілої мішковини і сирої глини.
Мене знову підштовхнули до розритого земляного горба. Голова ради зробив застережний жест і мої «конвоїри» відступили на два кроки.
– Тільки не лякай нашого друга, – голова присів навпочіпки, витягнув вперед руку і обережно торкнувся земляної грудки.
Земляна грудка ледь помітно здригнулась. Вона випнулась, ніби хтось надував її з-під землі і припіднялася. Так визирають дощові черви, коли їхні нори заливає, або лопата городника руйнує щойно полишений прохід і господар визирає, чи не запросять його на риболовлю.
Землисто-зелений хвіст, величезний, як на хробака, відокремився від землі і завмер, немов розглядав нас. Голова ради, посміхаючись, пальцем торкнувся кінчика і прибрав руку. Хвіст повільно потягнувся за рукою. Спочатку тоншаючи, а за тим, попрацювавши якимись внутрішніми м’язами, підтягнувши з свої нутрощів, чи то рідину, чи органи, виріс в ширину, потовщав, і випнув зі свого тіла два напівпрозорі нарости, які наповнюючись внутрішніми соками, витягнулися в мацаки довжиною в кілька долонь. Я простежив за каскадом м’язових скорочень і зрозумів, що зморшкувате тіло істоти, вкрите шкіряними продовгуватими наростами товщиною в палець, ховається під нерозкопаною купою землі і, пронизуючи рештки земляного горба наскрізь, визирає з другої сторони більше ніж на півтора метра.
– Цікаво? – головний піонер тішився тим, яке враження справило на мене чудовисько і зовсім не турбувався, що ця істота тягнулася за його рукою.
Гострий кінчик морди, сподіваюся, що так можна сказати про ту частину тіла, завмер на рівні протягнутої руки, повільно гойдаючи прозорими мацаками-антенами, потягнувся ще трішки і доторкнувся до руки.
– Бачиш? Нічого страшного, – запевнив мене «голова». – Можеш торкнутися його. Це навіть приємно. Ось побачиш.
Мене пересмикнуло від огиди. Якийсь здоровенний глист – тіло якого майже по коліна підлітку, а в довжину навіть боюся уявити скільки, бо те, що я бачу, може бути лише невеликою частиною тіла, більшість якого знаходиться під землею – може не боячись, невідомо для чого, простягати до людей свої півпрозорі жмакальця, а люди будуть запевняти, що це приємно.
Люди бояться вовків, вовки бояться людей – це нормально. Відносини людей з тваринами швидше експлуатація, або симбіоз, ніж пошук задоволення від спілкування. Серед тварин лише ті, що містять отруту, не бояться людей, а от люди навпаки – дуже бояться всього, що не боїться їх. Гризуни ховаються від людей в нори, дощові хробаки ховаються в землю від людей, як і…
Я зрозумів на що схожа здоровенна потвора, що спокійно розлежується у підвалі моєї школи…
– Спробуй, торкнися, – голова проводить самими пальцями по горбкуватій шкірі монстра.
У відповідь я скривився і тоді двоє, що приштовхали мене сюди і стояли поруч, підкорившись якомусь малопомітному знаку, вхопили мене за руки і за плечі, потягли вперед, ближче до гидких мацаків.
Що може бути приємного в погладжуванні холодної гидоти, яка, я був певен, ще й вкрита слизом? Немов на підтвердження моїх слів головний піонер став перетирати великим пальцем на руці слиз, який щойно стер з гострої морди.
Я спробував опиратися – виставив вперед здорову ногу, щоб конвоїрам важче було мене тягнути, але хтось з них копнув носком черевика по загоєній нозі, тож через біль я повалився на землю, дивним чином вислизнувши з рук, які мене тримали.
Істота, відчувши, що з неї зняли трішки слизу, ніби захвилювалась, проганяючи під шкірою драглисті хвилі, саму шкіру штовхала вперед, немов знімала панчоху з ноги, видовжувалась і наближалася до простягнутої руки, як би це робив хижак перед стрибком на жертву. У нарості на шкірі, схожому за формою на половинку мушлі, що розтягувався і пересувався вздовж тіла разом зі шкірою, повільно відкрився отвір, котрий втягував повітря з неголосним підхропуванням. Здалося, це ніздрі пса, який мишкує у високій траві, а я одна з тих маленьких мишей, що не встигли заховатися від величезних ікол розвеселого вбивці. І якщо торкнутися його, то на руках, на тілі лишиться його запах, і за ним тварюка зможе вистежити і прикінчити мене.
Я спробував відповзти, але вперся в ноги двох, донедавна, конвоїрів, а тепер, схоже, катів. Розгублено зазирнув в їх обличчя, намагаючись роздивитися крихту співчуття, але наштовхнувся на цілковиту незворушність. Достобіса знайомий вираз за два останні роки – безмежна апатія, що ховалася за таким виразом, могла змінитися скаженою, але нетривалою агресією. Маска Сфінкса ховатиме будь-які емоції, поки її власник буде махати кулаками, викручувати суглоби, неважливо собі чи комусь, або випихати когось з вікна, чи одним рухом скидати зі сходів.
Я завмер під сонними поглядами, очікуючи прогнозованого спалаху люті. Потім, на чотирьох, боком, спробував відповзти до стіни, щоб бути на однаковій відстані і від своїх мучителів, і від вкритого слизом підвального велетня, але вперся спиною в облущені від півдесятка шарів фарби скелети шкільних меблів. Якби можна було заховатися під залишені іржавіти рештки, я, поза сумнівами, заліз би туди так глибоко, як міг. Піднятися на ноги навіть не намагався через біль в нозі – можливо тріщина, а це знову лікарня, знову милиці, знову розчаровані обличчя батьків. Але спершу треба вибратися з підвалу.
– Не робіть оце шухер, – незрозуміло до кого звернувся голова. – Всі вже спробували. Невже тобі навіть не цікаво?
– Ні! – несподівано для самого себе я відповів так різко і голосно, що потвора форкнула дихалом і на мить припинила свої підшкірні маневри.
Тим часом я намагався знайти, за що можна вхопитися, хай би потім спробували видлубати мене з цієї купи хламу. В руку потрапила дощечка, геть як та, на яку я колись наступив в цьому підвалі.
Гостра морда істоти вкоротилася і стала опливати донизу, немов купа багна, яку кинули на стіну, шкіра стала блідою і розповзлася в сторони, відкриваючи вкриту білими ворсинками поверхню пащі. Голова, посміхаючись, торкнувся пальцем тверді лусочки, що розповзлися в сторони останніми і нагадували сильно деформовані нігті людини. Потім провів долонею по білим ворсинкам і ще раз посміхнувся:
– Як язик в мого кота. Такий же шерсткий.
Потім повів далі:
– Дивно. А мені казали – ти вже пробував. Коли везли в лікарню. Не пам’ятаєш?
– Ні, не пам’ятаю! – відповів я тихіше, щоб цим трьом не захотілося закрити мені рота, а сам продовжував обережно оглядати уламки – аби ж тільки не помітили.
– Ти вищав на всю школу: «Нога, нога!», – передражнив голова мої крики. – Кричав, як свиня. Ніби тебе різали.
Ось. Знайшов. Тепер в нього є шанс мене переконати.
– Неправда!
– Правда. Ти навіть не зрозумів, що сталося.
– Я не ходив до підвалу з того часу, як пробив ногу цвяхом. І оце я бачу вперше. Його тут раніше не було.
– Було. Наш друг ховався під землею. Ми його… відкопали… і дали притулок, – ретельно добираючи слова замурмотів голова, ніби перед ним було не чудовисько, а гарненьке кошеня. – Як цікаво, – він знову погладив білі ворсинки в роті, – навіть кісток не лишається.
Серце в мене в грудях недобре тенькнуло, ніби обірвалася невидима струна, і зависло на тоненькій ниточці над прірвою. Лице, здавалося, облили окропом.
– А що такого в тому доторку? – мій голос захрип від хвилювання.
– Спробуй і дізнаєшся. Це заспокоїть тебе. Заспокоїть твій біль в нозі.
– Доторк?
– Ні, гальмо ти перебудови. Слиз. Це все слиз.
Я повільно, на чотирьох, поповз до хвоста потвори.
– А якщо не спробую, згодуєте цьому… слимаку? – хоч я і говорив неголосно, але драглистий велетень здригнувся і трішки прикрив свою пащу.
– Ні, він ще не зголоднів. Середнього школяра йому вистачає на кілька місяців.
«Середнього школяра». Середнього школяра? Середнього школяра?!
Серце, ще раз тенькнуло і взялося розгойдуватись, висячи над порожнім шлунком. Голова запаморочилась і я ледве не розтягнувся на вогкому ґрунті.
– А не можна цей слиз зібрати і забрати з собою?
– Ні. Досить вже. Давай, або туди, або сюди, – «голова» вказав на пащу, в якій погладжував шерсткі ворсинки.
Я піднявся. Повернувся до драглистого тіла. Озирнувся, зачекав коли рука, що ніжила монстра опиниться всередині того, що важко назвати ротом, коротко замахнувся дерев’яною ніжкою від вчительського стільця і встромив розколоту вздовж поперечину на всю її довжину. Тіло монстра вмить стало пружним, з дихала вилетів фонтан слизу і накрив всіх присутніх в підвалі, пащека закляпнулась навколо руки голови, а мацаки-антени в один рух м’язів збільшились в товщину вдвічі. Я вийняв свою імпровізовану, схожу на льодоруб, зброю з завданої рани і вдарив ще раз. Звір вхопив дихалом повітря, вдруге форкнув на весь підвал слизом, і стрілив у головного піонера, якого тримав за руку, тоненькою кишкою, що вилетіла десь з-під горлянки, ледве торкнулася людини і одразу сховалася серед зморщок шкіри. Я дістав бойову дерев’яху з другої рани і вдарив ще раз. Звір знову форкнув і стрілив кишкою в голову. На обличчі восьмикласника, голови ради піонерської дружини, котрий повільно хилився до землі, не було переляку, чи страху. Скоріше, то було якесь зачудування, захват і подив одночасно. І одночасно розчарування, ніби він перечепився і впав за півкроку до абсолютного щастя.
Тримаючи в руках несподівано ефективну проти підвальних монстрів ніжку від дерев’яного стільця зі сколотою вздовж поперечиною, я повернувся до своїх «конвоїрів», вважаючи їх напад неминучим. «Хоча б одного я обов’язково…»
Два бевзі, не отримавши наказу, так і не зрушили з місця. Байдуже кліпаючи очима, вони переймалися лише звуками, що видавав велетенський слизень.
Припадаючи на одну ногу і тримаючи напоготові «зброю», я прошкутильгав до виходу просто крізь своїх конвоїрів. Хоч як я не волів обійти подалі ці незворушні пики, але стріляюча кишка монстра, що лишила на своїй жертві крихітні червоні цятки, лякала мене ще більше.
Перебираючись через поріг я побачив, як підвальний мешканець буквально вкриває собою нерухоме і дивно усміхнене тіло голови. Не поглинає, не наповзає на нього, заковтуючи, як це роблять змії, коли це показують «В світі тварин» по неділях, а повільно стікає по руці, ніжно і невагомо торкаючись тіла людини, вкриває собою заспокоєне і знерухомлене тіло жертви.
Я намагався не зважати на легке пощипування на обличчі та шиї, але помітив, що досі незворушні боввани, котрі припхали мене до підвалу, після кількох мовчазних перезиркувань стали розтирати на шкірі слиз, який потрапив на них з фонтануючої потвори. Вони старанно протерли обличчя, стерли речовину з волосся і стали втирати її в шию і передпліччя.
З кожним кроком свербіж в місцях, куди потрапив слиз, ставав все нестерпнішим, зате я менше звертав увагу на біль в нозі.
Коли сповз з другого порогу і зачинив двері з роздягальні до покоїв слизнявого годуванця – шкіра на обличчі палала. Спробував витерти дрібні краплі слизу хусточкою, але стало ще гірше: де раніше пекло́ – стало колоти тисячами голочок, язик занімів, рот наповнився слиною. Нога майже не боліла, але разом з тим я втратив чутливість там, де щойно боліло і став шкутильгати ще гірше.
Десь нагорі пролунав дзвінок. Я насилу дочапав сходами до першого поверху і хотів гукнути когось на допомогу, але не зміг вичавити жодного звуку з горла. Хотілося якомога швидше змити з себе пекучу мерзоту, тому я побрів через другий поверх до умивальників в великому корпусі, де розташовувалися більшість класних кімнат. Поруч була їдальня з десятком рукомийників і спортзал, де в роздягальні був туалет, а в учительській навіть душ. Але про це я забув, чи не хотів думати, бо було лише одне бажання – десь зникнути, десь заховатися, нічого не бачити і не чути, ні про що не думати і не хвилюватися.
Пам’ятаю, як крутило руки від холодної води, так я намагався їх вимити, і одночасно пекло від слизу. Я заливав обличчя водою так, що був мокрий по пояс. Кілька разів, добре, якщо лише кілька, мене знудило прямо на підлогу туалету. Шкіра на руках, обличчі, потилиці та шиї втратила чутливість. Ковтати я не міг, тож слина просто витікала з рота тоненькою цівкою.
Не знаю, чи втрачав тоді свідомість, але геть не пам’ятаю, як дістався додому. Перший проблиск – стою серед кімнати і ляскаю себе по стегнах, щоб повернути чутливість ногам. Другий – набираю воду у ванну. Третій – чую, як батьки прийшли з роботи і відчиняють двері. Я вибираюся з чавунної купелі, витираюся і тільки тоді розумію, що лежав у геть холодній воді. Здається, це був єдиний спосіб зупинити мимовільні і болісні скорочення м’язів. Батькам сказав, що загартовувався, більше нічого в голову не прийшло.
Як я зрозумів пізніше, це був мало не подвиг. За кілька годин мене поглинула повна апатія і відсутність власної волі: я робив що казали, їв що казали, ішов туди, куди хотіли інші. Якщо нічого не казали – просто стояв нерухомо, як степова баба. Розум постійно намагався вхопитися за легку ейфорію, що витала десь на півметра над головою, і ніяк не міг зосередитися на чомусь іншому – невидима хмаринка притягувала до себе очі, занурюючи мозок у стан між сном та дійсністю. Поки завдання були нескладні – мене можна було терпіти. Варто було поставити перед найменшою дилемою, навіть спитати, чи не хочу я чого-небудь – це викликало роздратування і бридкі гримаси.
На другий день до цього додалися болі в животі і пронос. До кінця тижня довелося забути батькам про мою школу. Мама навіть лікаря не наважилася викликати, бо була впевнена, що синочка негайно доправлять до інфекційної лікарні на кілька тижнів, а це ж кінець навчального року.
Десь за тиждень я вперше поглянув на себе дзеркало: склера пожовтіла з країв і була густо всіяна мереживом дрібних судин. Якщо добряче витріщити очі, то починало здаватися, що вони от-от випадуть з орбіт і будуть теліпатися перед обличчям на ниточках судин. Більше ніяких видимих ознак отруєння слизом я виявити не зміг. Зате щойно скінчилася дія отрути і я став мислити – не став краще мислити, просто міг зосередитися на думці – постраждала нога стала при кожному кроці віддавати знайомим тупим болем. Не бажаючи знову опинитися в лікарні, я спробував приховати свою кульгавість і пересувався по квартирі з ціпком, але був успішно викритий батьками і доставлений на рентген. Лікар нічого не виявив на знімку і мама, перевершуючи саму себе в турботі про необережне дитятко, привезла мене на прийом до цілительки, яку знайшла через знайомих. Мене вклали на нешироку дошку і жінка, значно молодша за мою маму, оглянула ногу. Ніяких пасів руками, вимірювання ефірного поля чи гадання на картах. Визначила, чи однакової довжини ноги і провела рукою по місцях переломів, ніби шукала щось під шкірою. Вердикт оголошений цілителькою вказував на наявність тріщини в «великій кістці» – на ногу сильно не наступати і перемотати широким бинтом. Озброєна усним висновком «спеціаліста», мама вручила рентгенівські знімки лікарю і стурбованим голосом повідомила, що «там є тріщина», але де саме не показувала, бо, власне, не знала якою стороною тримати той знімок.
Так я отримав кілька тижнів канікул під завісу навчального року.
***
Над тим, що робилося в школі за моєї відсутності, я замислився лише коли настав час знову іти на заняття. Озброєний ціпком і з школярським циркулем в кишені (тато пропонував дати мені свою інститутську готовальню, та в мене на думці була зовсім не геометрія) я пошкутильгав до школи.
Знати – що відбувається, не те саме, що бачити, як щось відбувається. А я тепер знав, що відбувається в моїй СШ №17. Я знав, що монстр нагодований і якщо «голова» не збрехав тоді в підвалі, до вересня в школі цілком безпечно – жодна тварина не стане їсти, коли вона не голодна. Але не знав я, що очікувати від повної школи «слизоманів». Не можу навіть приблизно вказати скільки серед школярів було тих, хто на собі відчув дію виділень слизня. Ймовірно, що всі. Кожен хоча б раз, до жаху слухняний, з’являвся на уроки з червоними очима.
Тепер я розумів, для чого перед деякими уроками вчительське крісло старанно засували під стіл. І чому вчителі лаялись узявшись за вологу спинку стільця, чи дверну ручку. Або, чому учні користувалися на деяких уроках однією шматкою, а інша лишалась чистою, поки її не брав до рук хтось з викладачів.
Очевидним стало, чому для деяких школярів батьківські збори, це справжнє свято: після «слизощеплення» батьків – дома їх чекала абсолютна свобода.
Невідомим для мене було, і є досі – наскільки поширилась згубна пошесть за межі школи. І чи не пов’язана спроба мого навернення з першотравневими приготуваннями і візитом якихось гостей.
Та я дарма переймався. Ніхто мене не шукав, не оголошував алярму і не збирався відправляти за мною службових собак та бойові гвинтокрили. Я приходив на уроки, висиджував, як усі, і спокійно йшов додому. Мене не виклика́ли до дошки, не питали про виконане домашнє завдання. Не кажучи про те, що ніхто не цікавився – а що сталося в підвалі. Наче мене не існувало – учня середньої школи. По школі я пересувався немов невидимка: мене не помічали, відводили очі, але навіть випадково не штовхали. Говорили лише тоді, коли я першим звертався по імені, в інших випадках ігнорували, ніби я говорив в порожнечу. Спочатку було неприємно, але швидко звик і через тиждень навіть почало подобатися – ніяких робочих годин, дурнуватих політінформацій і доручень по громадській, а точніше по піонерській, роботі.
На щастя розпочалися канікули і в вересні я прийшов у зовсім іншу школу.
Вже на урочистій лінійці директор та завучі усім своїм видом, своєю поведінкою демонстрували – хто насправді в школі господар: святковий виступ, підготований піонерськими активістами, перервали, мало не посередині, і дали почитати віршики дошкільнятам, які щойно прийшли перший клас, через що лінійка затягнулася і під кінець, до відверто позіхаючих учнів, звернувся директор. Він довго ходив околяса в промові, що громадська активність – це добре (зміни в країні і таке інше), але головна робота учнів учитися, здобувати знання і готуватися до дорослого життя, тому будуть відмінені «робочі години», а учням (особливо випускникам) замість ходити в чергування по школі краще подумати про оцінки, які вони отримуватимуть найближчим часом. Кілька вчительок при цьому посміхнулося і мені здалося, що ці посмішки не віщують нічого хорошого. Але мало хто це помітив, бо натовп загудів, обговорюючи почуте. Хтось радів, хтось кривився, хтось насупившись дивився на директора.
Натовп неголосно гудів, як стривожений вулик і це мене вразило найбільше. Не слухняне і покірне стадо стояло на подвір’ї школи, готове з однаковою покірністю прийняти на свої голови і плечі, як покарання, так і похвалу. На подвір’ї стояв легіон думок, яким було тісно в школярських головах і вони просилися назовні словами і поглядами, вигуками і змахами рук.
Інші люди, ніж три місяці назад, були переді мною. Інша школа була переді мною.
Звичайно адреса і стіни були ті ж самі, але змінилися обличчя учнів і вчителів. Змінилися їхні очі. Вони не стали добрішими чи веселішими, ні, але в них з’явилося життя. Геть пропала незворушна байдужість і червоне мереживо судин по краях склери. Повернулися і зневага, і підліткова задерикуватість, і злість, але повернулися усмішки, галас на перервах та інтерес. Інтерес до себе, інтерес до оточуючих. Особливо до протилежної статі. Ніби щось надолужуючи, дітвора стала затискати одні одних по темних куточках, пропустивши стадію поцілунків, чому сприяли нульові уроки в першу зміну. Темні шкільні коридори на якийсь час стали улюбленим місцем розваг для деяких моїх однокласників. Швидко дорослішаючи, якісь парочки стали зустрічатися. Це називалося – «ходити». Якщо казали: «Вони ходять», – означало ці двоє зустрічаються і на дискотеці можуть тертися один об одного (чи правильно казати – одна об одного?) скільки хочуть.
Хлопцям, котрим не вистачало сміливості «ходити» з дівчатами, лишалося лише далі закладати пальці, перераховуючи свої уявні і реальні перемоги. Бійки звісно нікуди не ділися. Билися і просто так, і за дівчат, і ходили битися за район. (Ходить ходили, а битися, здається не довелося.) Втім до кінця сьомого класу і цей потяг зник.
Зник, як зникала і розчиналася в нових словах і речах ціла країна.
«Бурда Мода» і хозрасчьот, талони на цукор і госпрійомка, відеосалони з сеансами по рублю і кооперативи, двохкасетні магнітофони і злива музичного шлаку, – щодня вдиралися в наше життя з екрану телевізора, чи як криклива вулична мода. Ми жили тим же, чим жила ціла країна, захована під кремлівською ковдрою, звідки не виходить ні світло, ні тепло, ні сморід, і не знали, що країні лишалося існувати кілька років. І одного прекрасного дня ми опинимося в іншому світі, до якого нас не могла підготувати ні школа, ні поради батьків.
Кілька перших тижнів я приходив до школи і спостерігав, чи не буде хтось виходити з підвалу, в якому я колись пробив ногу, і вхід куди закривали двері, пофарбовані коричневим. Спробував сам непомітно спуститися до підвалу, але двері було зачинено, а вікна так само щільно завішані темною тканиною.
Вже пізніше, коли старому полковнику, що вів у нас уроки військової підготовки, захотілося обладнати в школі стрілецький тир, ми потрапили в підвал під майстернями, щоб оцінити кількість зібраного там хламу і кількість годин для роботи. Щоправда оцінювати мав наш вчитель, а ми мали «очистити територію».
Велетенського слимака, якщо це був слимак, я там уже не побачив. Заглибина в землі, в центрі розкопаної кучугури, вказувала, що тварина, яким шляхом потрапила сюди, таким шляхом і вирішила звідси вибиратися. Все, що лишилося від підземного жителя – білі сліди засохлого слизу в тому місці, де він лежав. Що з ним сталося і як він сюди потрапив, можу лише здогадуватися.
Можливо його приманила волога, що просочилася в ґрунт з водопровідної труби. А може він тікав на поверхню, рятуючись від хижака. Які ж тоді хижаки, там під землею? А може його сюди покликали, як викликають демонів, під час проведення таємничих обрядів?
Сьогодні можу лише гадати. Щойно пролунав останній дзвінок і, ніби даруючи нам свободу і надію на щось нове, зійшло багряне Сонце випускного ранку – я назавжди полишив свою сімнадцяту школу, щоб більше ніколи до неї не повернутися. Я з усіх сил занурився в нове життя і намагався забути кошмар з якого випірнув, наче з глибокої води, наче вистрибнув над горизонтом вранішнім світилом, щоб утекти від байдужого і жорстокого мороку.
І я впорався.
Я поїхав геть – і забув.
І моє місто легко відпустило мене, і так само легко прийняло назад. Але всі ці роки, забуваючи наяву, я добре пам’ятав у снах, чому ніколи не можу заснути на першому поверсі, і чому навіть на четвертому я схоплююся серед ночі і мені здається, що я чую, як щось моторошне проповзає десь глибоко під землею, під будинком, і нечутно кличе мене. А іноді, геть тоскної листопадової пори, коли холод, дощ і темрява виснажують ціле місто, мені здається, що за мною стежать з підвальних віконець будинків і чекають, коли я втрачу обережність.
Та крок за кроком, кошмар на кошмаром, спогади почали повертатися і ставати на свої місця, наче книги на полички в бібліотеці. Вони пояснили мої страхи, але не пояснили, що з ними робити. Була ця тварюка одиноким мутантом-переростком, чи їх існує багато? Що за отрута містилася в слизі підвального монстра і які наслідки її дії? І де він зараз, у чийому підвалі? Питання, які я ставлю собі щодня.
Зате дещо я знаю напевне.
Знаю, що слухняні діти – не завжди добро. Знаю, якщо люди сумирно нищать власне життя і кличуть біду у власний дім, то, певно, варто пошукати в їхньому підвалі такого слимака, котрий, даруючи безболісне солодке забуття, труїть мізки і перетворює людей на живих мерців – покірних, агресивних і охочих до голосних слів і простих рішень.
І вмикаючи телевізор, чи зазираючи в інтернет, мене охоплює відчуття, що світ кишить підвальними слимаками і тими хто на них молиться. І єдине чого я тоді хочу, щоб все моє життя не виявилося сном, навіяним отрутою хижої потвори.
