Елегантне рішення
Зелений спінер в кутку екрана показував, що зв’язок з «Бібіліотекою», головним бортовим комп’ютером першого і єдиного міжзоряного корабля «Пілігрим», не втрачено, але протягом години відповіді на поставлене питання так і не надійшло. Головний Психолог екіпажу обвів поглядом усіх присутніх в наметі. Робоча нарада, що спочатку переросла в мозковий штурм і несамовито фонтанувала ідеями, поступово втратила первинний запал і припинилася зовсім після пропозиції запитати в «Бібліотеки». Якщо на кораблі під час польоту психологи могли впоратися з будь-якою проблемою, то до нових викликів, що постали перед командою після висадки на Кеплері XX4, мозкоправи навіть не знали як підступитися.
Але, якщо поміркувати, ні вони, ні їхні попередники геть не були готові до подібного.
«Життя народжується зі смерті. І смерть живить життя.»
Ці істини вони засвоювали з народження. Їм це повторювали батьки, повторювали вихователі і вчителі. Їх напихали цим знанням кожен день. Поки не наставав день, коли вони вже самі мусили повторювати це своїм дітям, своїм нащадкам, щоб полегшити гіркоту розставання, і повторювали собі до самого кінця, щоб приспати бажання жити, яке обов’язково волатиме про порятунок, коли прийде час звільнити місце на кораблі для наступного покоління і перетворитися на поживу для рослин.
– Помри з честю! Помри гідно! Своєю смертю врятуй життя тим, хто іде за тобою! – повторювали собі і оточуючим кожен день.
Роками. Століттями. Покоління за поколінням. Весь час, що був відведений на зоряну мандрівку біженцям з Землі.
Хороший трюк, щоб налаштувати весь екіпаж і пасажирів на жорстку економію і примусити всіх змиритися з думкою, що салат в твоїй тарілці виріс на кістках твого ж дідуся, чи бабусі.
Життя народжується зі смерті. І смерть живить життя.
Вистачало двох понять, щоб в зародку придушувати заколоти і загнуздати людські інстинкти. Контроль життя. Контроль смерті. Контроль народжуваності. Контроль ресурсів. Люди самі себе перетворили на ресурс і це стало їх ідеологію і релігією.
Але те, що дозволило подолати світлові роки мертвої порожнечі, перенести втрати, які приносив людський відчай, і тримало в безжальному клінчі бажання жити і бажання померти – не давало звільнити жодне з цих бажань, навіть сьогодні, на п’ятому році освоєння планети, коли польові табори почали переростати в невеликі містечка.
Бажання жити. Жити і продовжувати рід. Місія з порятунку людства могла провалитися у, здавалося, найбільш сприятливий момент, бо жінки не бажали вагітніти, а чоловіки – покладати на себе тягар сімейного життя.
Спінер в кутку екрану продовжував обертатися. А ще горів червоний світлодіод біля вічка камери відеозв’язку – Головний Психолог лише зараз звернув на це увагу. Отже старий пройдисвіт – корабельний комп’ютер, збудований ще на Землі їхніми предками – продовжував вивчати людей і досі, через таку прірву часу і безліч поколінь. Неквапливий і непоступливий, залізний мозок «Бібліотеки» не поспішав видавати нагора готові рішення.
– Що ж, це буде довше ніж ми гадали, – Головний Психолог припинив барабанити пальцями по стільниці. – Підіб’ємо підсумки. Необхідно якомога швидше офіційно оголосити відміну верхньої вікової межі. Більше ніхто не повинен переступати поріг останнього кубрика. Нехай це формальність, але її повинна затвердити рада. Тепер щодо решти пропозицій. Я категорично проти заборони коротких стрижок для жінок. Хочете жінок з довгим волоссям – одягайте лінзи з AR, – кілька молодих спеціалістів опустили очі і стали ретельно вивчати стіл, чим викликали гнівні погляди присутніх жінок. – А ще я проти введення регламенту щодо одягу: довжин рукавів, колош і спідниць, – звичайно, якщо це не робочий одяг, – а поглянувши на оголені коліна колеги, що сидів поблизу, додав. – Хоча для чоловіків я би встановив максимальну довжину.
Молодик в спідниці сором’язливо сховав ноги під стіл.
– Така пора, колеги, що треба мислити по новому. Мінімум заборон. Мінімум. Треба переглянути всі існуючі порядки. Я за відміну заповнення кубриків за психологічною сумісністю. Нехай селяться, хто з ким хоче. Встановимо санітарну норму на кожну одиницю…, – Головний поглянув на червоний світлодіод відеозв’язку, – …на кожну людину. А хоча ні – до біса! Норми оголосимо, а оди… а люди хай самі вирішують – згодні, чи ні.
Спершу по одному, несміливо, психологи стали висловлювати пропозиції. Далі справа пішла швидше, тож ідеї сипалися, як з рогу достатку.
– Відмінити обов’язкове навчання після тридцяти п’яти…
– Перевести бортовий годинник в режим – тридцять годин на добу, як на планеті…
– Заборонити жіночі протизаплідні…
– Заборонити чоловічі протизаплідні…
– Відмінити…
– Заборонити…
Ніхто й не помітив коли на моніторі «Бібліотеки» з’явився рядок з цифр і букв. Ні спінера в кутку екрану, ані червоного вогника – комп’ютер завершив сеанс, вважаючи, що він вже не потрібен.
– Знайоме кодування. Здається, так позначають об’єкти в Лабораторії стазису, – козирнув ерудицією хтось молодих вчених.
Розібратися з кодом та замовити доставку найближчим шатлом з кріосховища на «Пілігримі» не зайняло й десяти хвилин.
– Хто що думає? – Головний Психолог не приховував хвилювання.
– Ну, це синантропний вид…, – озвався ерудований молодик і розгублено замовк.
– Це дуже…, – після хвилинного затишшя озвалась світловолоса завідувачка відділу історичної психології, – … дуже елегантне, я б сказала, рішення. Надзвичайно елегантне. Не розумію, чому мені це не спало на думку. Це з нашими ресурсами геть не складно.
Дискусія серед науковців спалахнула з новою силою.
Вже через кілька років, згадуючи події того дня, Головний Психолог дивувався, що ніхто не постраждав під час гарячих суперечок. Врятувало зверхнє ставлення науковців до обов’язку носити при собі зброю індивідуального захисту.
Але саме того дня було прийнято ряд рішень, які в результаті призвели про відновлення вихідного дня, раз на місяць, а нещодавно – про закладку невеличкого парку в межа охоронного периметру, хоча мало хто з Ради Головних розумів, навіщо таке безглузде витрачання ресурсів.
Жіночі руки ніжно обійняли його за талію:
– Ну що там, де вони? – за спиною почув голос дружини – світловолосої завідувачки відділу історичної психології.
– Літають, – він вказав на небо, де в бірюзовій височині повільно кружляли два силуети.
– А ти чув, як вони вранці робили? Отак, – дружина зацмокала язиком і губами невдало імітуючи незнайомий звук. – В мене аж мурашки по шкірі…
Він посміхнувся, обернувся і обійняв дружину.
– Чув. Вони так спілкуються. Мабуть всіх перебудили?
– Знаю що спілкуються. Все одно мурашки.
Дві пари очей стежили за двома ширяючими силуетами в небі. Він мовчки погойдав головою.
– Може в тобі прокинувся голос предків?
– Якщо в мені й прокинеться голос, то зовсім не предків.
Жінка припала до чоловікових губ. Він, здивований і втішений її бажанням, віддався тій пристрасті, розуміючи, що рішення і справді було дуже елегантним.
Містечко накривало любовне безумство, а над ним в неземному небі велично ширяла пара білих лелек.
Луцьк, Червень, 2018
.gif "{#}")
