Вітер
Ти виціловуєш мене прохолодою, пестиш волосся невидимою рукою, їси мене всю прозорими очима. Я не можу пручатися... Навіщо тікати? Це тебе лише більше спокусить, впіймаєш – і тоді я отримаю сповна такий розряд по тілу, що – о, леле! Буде несила втриматися на землі, не врятують дерева, за які я чіплятимусь руками, бо ти ніжно, але настирливо розгинатимеш мої пальці… і – кінець моєму свободолюбству. Ні, краще трішечки піддамся тобі, звабнику, і надалі залишуся собою... Стою на березі річки, що неподалік соснового лісу. Хвильки вводять мене у транс рельєфністю та легеньким хлюпотом, аромат хвої ненав’язливо лоскоче ніздрі, проникає в легені... я повністю розслабилася. І тут – "шшшшшшшшшшшшш"... Знову несподівана зустріч... Хвилююся, бо хтозна, який у тебе, ворохобника, сьогодні настрій? Може, знову візьмеш мене на свої крила і влаштуєш екскурсію у захмар`я? Літати дуже люблю, та не так довго, не так високо, як тоді, коли ти перетворився з ніжного леготу у потужний борвій. Даремно й просила не займати мене! Поклав мене на хмару і хвацько заволодів моєю свідомістю, нашіптуючи: "шшшшш… я ж казав... не тікати.... від мене.... шшшшшшш, тепер начувайся, моя дівчинко". Ооо, це було чудово! Прохолода проникала крізь ситцеве плаття, через обціловану шкіру потрапляла у кожну клітину тіла, наповнювала усі фібри душі. Думала, це ніколи не закінчиться... Хіба хтось може позмагатися у витривалості з тобою? Коли я заснула, ти, любий Вітре, став ніжним бризом і покрив бережно собою, мов покривалом. Хтозна скільки спала? День? Місяць? Рік? Століття? Час втратив межі... Коли я почула манливе "шшшшшшшшшшш", вирішила не тікати... Привіявся пестливий легіт, нашептав на вухо море жаги, поцілував очі, погладив русяве волося... Наше побачення було дуже трепетним... Я зрозуміла, що навіки закохана у тебе. Зі мною ти особливий, бо – мій. Роблю тебе своїм. Навчилася управляти стихією... Може, я – несамовита Бора, якщо у мені так багато польоту?
13.08.2015
***
Тихий осінній вечір. Раптом ввірвався Вітер крізь прочинене вікно. Не лякай мене так, приятелю! Ти як завжди нестримний! Та за це я і люблю тебе, – щиро зізналася давньому знайомому. Він, обійнявши мене прохолодою, взяв на руки і поніс у поле. – Хочеш відчути себе насправді вільною, дівчинко? – Свобода – моє друге я. Але лещата буднів не дозволяють наповну насолодитися нею, завжди доводиться стримувати пориви злетіти, щоби інші не здогадалися, що маю крила. –Знаю, знаю, люди не розуміють крилатих. Тому-то і сидять у чотирьох стінах, не відаючи, який солодкий політ. Накопичують матеріальне, забуваючи про вічне. Ти невипадково стала моєю обранницею. Я помітив тебе вже давно. Пам’ятаєш, як мало не впала зі скелі, підійшовши занадто близько? Я підставив тобі своє прозоре плече, відновив рівновагу, а сірооке дівча, навіть не злякавшись, запитало: "Ти хто?". Який же був тоді здивований, що мене помітили! Зрозумів, що ти незвичайна. – Я відчула тоді твою присутність. Одразу полюбила тебе! У тобі стільки свіжості та запалу, мій Борвію! – Сьогодні я буду ніжним... Вітрові теж іноді набридає працювати – колихати дерева, розвіювати листя, давати енергію, дмухати у вітрила. Наше побачення тривало усю ніч. Ти вдихав у мене волю, забирав утому, розповідав про свої пригоди, поклавши невагому голову на мої коліна. Я щаслива з тобою! Люблю тебе, Вітре! 03.09.2015
