Почесні проводи Петра Івановича
Петро Іванович їхав у метро на роботу. Він дивився, майже не кліпаючи очима, у простір і ні про що не думав. Психологи стверджують, що це неможливо. Але чоловік часто впадав у такий стан, коли все довкола віддалялося від його свідомості. Можливо десь в глибині і жевріли думки та спогади, але втомлений мозок опирався їм, впадаючи у транс.
З цього сну наяву Петра Івановича вивів тупий біль у грудях. Він важко зітхнув і озирнувся довкола. Люди із похмурим та заклопотаним виразом обличчя у темному одязі ніби належали до таємної секти Незадоволених Життям. Петро Іванович і сам частково скидався на них, але давно перестав ображатися на долю.
Майже двадцять років він пропрацював друкарем у типографії, вивчив двох дітей, розплатився з боргами за житло. Йому вдавалося тримати руку на пульсі нових технологій: із сучасними друкарськими машинами Петро Іванович був «на ти», так само як з їх старими попередниками. Часто залишався на робочому місці допізна, коли траплялися значні замовлення або ламалося обладнання, або як треба було вчити помічників, що постійно змінювались. Роботи не боявся, от тільки не любив прискіпливості молодих менеджерів, які часто дошкуляли йому своїми порадами та модними виразами. Він навіть полюбив запах фарби, хоча лікар на останньому медогляді зазначив, що це аж ніяк не покращує слабкого здоров’я цього маленького п’ятдесятирічного чоловічка.
Петро Іванович повільно дійшов до будинку, де знаходилась типографія. Дорога сьогодні давалося неймовірно важко: не вистачало повітря і кожен подих вимагав великих зусиль. Задуху і спеку здавалось можна виміряти у кілограмах. Та взяти лікарняний він не міг, адже цього не любило начальство. До того ж Петро Іванович не був офіційно працевлаштований. Так, так, два десятки років він був поза межами трудового закону, отримуючи зарплатню в конверті. Її розмір компенсував невеличкі паперові труднощі.
Інколи чоловіка бентежило майбутнє і перспектива лишитися без пенсії. Але ж до неї далеко, ще треба дожити. Бідолашний не знав, що доживати йому лишилося всього дві години. А ще через півгодини після неминучої події, себто смерті, що спіткала Петра Івановича, як спіткає і кожного з нас, його бездиханне тіло знайшов Павло – молодий хлопець, що працював його учнем. Схвильований парубок покликав Сергія Сергійовича – начальника виробництва та менеджера – Лілію, теж юну дівчину, нещодавно прилучену до їх не дуже дружнього колективу.
- Ти впевнений, що він помер, Павло? – спитав переляканий Сергій Сергійович, що намагався не показувати власного страху.
- Авжеж, не дихає, серце не б’ється, я й дзеркальце підніс до губ і воно не запітніло. Намагався робити штучне дихання, та все марно.
Лілія або просто Ліля схилилася над нещасним Петром Івановичем і переконалася у правдивості слів хлопця. На її очі навернулися сльози.
- Припини ревіти! – гримнув на неї Сергій Сергійович.
Думки начальника виробництва пробігали у голові, наче сполохані котом миші. Він звернувся до Павла: «Ти швидку викликав?».
- Ні, – боязко відказав той. – А треба було? Я зараз!
Хлопець засунув руку у кишеню, аби дістати звідтіля мобільний.
- Не треба, не дзвони. Краще зачини поки двері і нікого не впускай, бо зараз тут збереться вся типографія! - Сергій Сергійович відійшов убік і зателефонував директорові друкарні.
Після напруженої десятихвилинної бесіди він повернувся до Павла і Лілі, які мовчки стоїли над померлим, немов збентежені діти: «Слухайте мене уважно. Ти, Ліля, йди наверх в офіс і тримай язика за зубами. А ми з тобою Павлусь, зараз дещо зробимо».
Коли дівчина, озираючись, покинула приміщення, Сергій Сергійович наказав Павлові разом з ним винести тіло Петра Івановича на двір через чорний хід.
- І куди ми його віднесемо? – спитав Павло. – Та необхідно ж швидку та поліцію викликати.
- Роби, що я тобі кажу, якщо не хочеш, щоб тебе вигнали без платні! – голосно крикнув начальник.
Двоє чоловіків легко винесли Петра Івановича із типографії, забравши також його особисті речі, бо важив він не так вже й багато. Важка праця і хвороба, що виснажили його організм, значно полегшили їхнє завдання.
Поклавши тіло на тацю та прикривши пакетами, вони вивезли його у вузький провулок, що йшов повз промзону, і довезли до невеличкого занедбаного парку. Затишний гай насадили ще в радянські часи, коли так піклувалися про відпочинок робочих, що навіть робили сквери у таких глухих промислових кутках міста. Він весь поріс чагарником, доріжок майже не було видно, лавки давно поламалися.
- Отут його і залишимо! – наказав Сергій Сергійович.
- Але ж хіба так можна?! – не витримав Павло.
- А як можна? Щоб приїхала поліція і дізналася, що в нас людина двадцять років нелегально працює. Тоді і тобі, Павлусю, не світить премія. А що мені та директорові світить, про це я вже і не згадуватиму. А йому, – він вказав на Петра Івановича, – все одно вже байдуже. Тут ввечері багато народу йтиме на автобус, хтось знайде тіло. І нехай з’ясовують, хто він такий і як тут опинився. А ми не знаємо ніякого Петра Івановича і ніколи він у нас не працював. Затям це собі! Запам’ятав?
Павло похитав головою на знак згоди, та на душі в нього було кепсько, так наче це він вбив Петра Івановича і тепер намагався позбавитися від трупа. Хлопець поклав покійного на землю обережно, склавши йому руку на грудях навхрест.
- Та ти йому ще іконку зверху поклади! – закричав Сергій Сергійович, додавши міцне слівце. – Ти, що знущаєшся? Все має виглядати, як раптова смерть. Не повинно бути видно, що його сюди принесли. Йшов, стало погано, упав і помер. Розумієш?!
Начальник виробництва швидко і грубо «відкоригував» позу Петра Івановича, кинув поруч його сумку та окуляри, так нібито вони впали разом з їх власником. Ще раз швидко оглянув покійного, озирнувся і потягнув за собою ошелешеного Павла.
Бездиханний Петро Іванович залишився спокійно лежати на висохлій траві старого парку і передчасно пожовтіли листки тополі повільно падали згори на його обличчя.
