24.02.2019 10:32
Без обмежень
28 views
Rating 5 | 3 users
 © Ольга Білицька

Почесні проводи Петра Івановича

Петро Іванович їхав у метро на роботу. Він дивився, майже не кліпаючи очима, у простір і ні про що не думав. Психологи стверджують, що це неможливо. Але чоловік часто впадав у такий стан, коли все довкола віддалялося від його свідомості. Можливо десь в глибині і жевріли думки та спогади, але втомлений мозок опирався їм, впадаючи у транс.

З цього сну наяву Петра Івановича вивів тупий біль у грудях. Він важко зітхнув і озирнувся довкола. Люди із похмурим та заклопотаним виразом обличчя у темному одязі ніби належали до таємної секти Незадоволених Життям. Петро Іванович і сам частково скидався на них, але давно перестав ображатися на долю.

Майже двадцять років він пропрацював друкарем у типографії, вивчив двох дітей, розплатився з боргами за житло. Йому вдавалося тримати руку на пульсі нових технологій: із сучасними друкарськими машинами Петро Іванович був «на ти», так само як з їх старими попередниками. Часто залишався на робочому місці допізна, коли траплялися значні замовлення або ламалося обладнання, або як треба було вчити помічників, що постійно змінювались. Роботи не боявся, от тільки не любив прискіпливості молодих менеджерів, які часто дошкуляли йому своїми порадами та модними виразами. Він навіть полюбив запах фарби, хоча лікар на останньому медогляді зазначив, що це аж ніяк не покращує слабкого здоров’я цього маленького п’ятдесятирічного чоловічка.

Петро Іванович повільно дійшов до будинку, де знаходилась типографія. Дорога сьогодні давалося неймовірно важко: не вистачало повітря і кожен подих вимагав великих зусиль. Задуху і спеку здавалось можна виміряти у кілограмах. Та взяти лікарняний він не міг, адже цього не любило начальство. До того ж Петро Іванович не був офіційно працевлаштований. Так, так, два десятки років він був поза межами трудового закону, отримуючи зарплатню в конверті. Її розмір компенсував невеличкі паперові труднощі.

Інколи чоловіка бентежило майбутнє і перспектива лишитися без пенсії. Але ж до неї далеко, ще треба дожити. Бідолашний не знав, що доживати йому лишилося всього дві години. А ще через півгодини після неминучої події, себто смерті, що спіткала Петра Івановича, як спіткає і кожного з нас, його бездиханне тіло знайшов Павло – молодий хлопець, що працював його учнем. Схвильований парубок покликав Сергія Сергійовича – начальника виробництва та менеджера – Лілію, теж юну дівчину, нещодавно прилучену до їх не дуже дружнього колективу.

- Ти впевнений, що він помер, Павло? – спитав переляканий Сергій Сергійович, що намагався не показувати власного страху.

- Авжеж, не дихає, серце не б’ється, я й дзеркальце підніс до губ і воно не запітніло. Намагався робити штучне дихання, та все марно.

Лілія або просто Ліля схилилася над нещасним Петром Івановичем і переконалася у правдивості слів хлопця. На її очі навернулися сльози.

- Припини ревіти! – гримнув на неї Сергій Сергійович.

Думки начальника виробництва пробігали у голові, наче сполохані котом миші. Він звернувся до Павла: «Ти швидку викликав?».

- Ні, – боязко відказав той. – А треба було? Я зараз!

Хлопець засунув руку у кишеню, аби дістати звідтіля мобільний.

- Не треба, не дзвони. Краще зачини поки двері і нікого не впускай, бо зараз тут збереться вся типографія! - Сергій Сергійович відійшов убік і зателефонував директорові друкарні.

Після напруженої десятихвилинної бесіди він повернувся до Павла і Лілі, які мовчки стоїли над померлим, немов збентежені діти: «Слухайте мене уважно. Ти, Ліля, йди наверх в офіс і тримай язика за зубами. А ми з тобою Павлусь, зараз дещо зробимо».

Коли дівчина, озираючись, покинула приміщення, Сергій Сергійович наказав Павлові разом з ним винести тіло Петра Івановича на двір через чорний хід.

- І куди ми його віднесемо? – спитав Павло. – Та необхідно ж швидку та поліцію викликати.

- Роби, що я тобі кажу, якщо не хочеш, щоб тебе вигнали без платні! – голосно крикнув начальник.

Двоє чоловіків легко винесли Петра Івановича із типографії, забравши також його особисті речі, бо важив він не так вже й багато. Важка праця і хвороба, що виснажили його організм, значно полегшили їхнє завдання.

Поклавши тіло на тацю та прикривши пакетами, вони вивезли його у вузький провулок, що йшов повз промзону, і довезли до невеличкого занедбаного парку. Затишний гай насадили ще в радянські часи, коли так піклувалися про відпочинок робочих, що навіть робили сквери у таких глухих промислових кутках міста. Він весь поріс чагарником, доріжок майже не було видно, лавки давно поламалися.

- Отут його і залишимо! – наказав Сергій Сергійович.

- Але ж хіба так можна?! – не витримав Павло.

- А як можна? Щоб приїхала поліція і дізналася, що в нас людина двадцять років нелегально працює. Тоді і тобі, Павлусю, не світить премія. А що мені та директорові світить, про це я вже і не згадуватиму. А йому, – він вказав на Петра Івановича, – все одно вже байдуже. Тут ввечері багато народу йтиме на автобус, хтось знайде тіло. І нехай з’ясовують, хто він такий і як тут опинився. А ми не знаємо ніякого Петра Івановича і ніколи він у нас не працював. Затям це собі! Запам’ятав?

Павло похитав головою на знак згоди, та на душі в нього було кепсько, так наче це він вбив Петра Івановича і тепер намагався позбавитися від трупа. Хлопець поклав покійного на землю обережно, склавши йому руку на грудях навхрест.

- Та ти йому ще іконку зверху поклади! – закричав Сергій Сергійович, додавши міцне слівце. – Ти, що знущаєшся? Все має виглядати, як раптова смерть. Не повинно бути видно, що його сюди принесли. Йшов, стало погано, упав і помер. Розумієш?!

Начальник виробництва швидко і грубо «відкоригував» позу Петра Івановича, кинув поруч його сумку та окуляри, так нібито вони впали разом з їх власником. Ще раз швидко оглянув покійного, озирнувся і потягнув за собою ошелешеного Павла.

Бездиханний Петро Іванович залишився спокійно лежати на висохлій траві старого парку і передчасно пожовтіли листки тополі повільно падали згори на його обличчя.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Людина-будильник / Нарис | Ольга Білицька».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 25.02.2019 19:50  Каранда Галина => Проба Пера 

)) Людовік був монархом. Тому та фраза означала "держава це я, а не всі ви, і плював я на вас з високої гори".

 25.02.2019 14:01  Проба Пера => © 

Погоджуюсь. Держава - це я (Людовік ніби 14). Будь, як Людовік..

 25.02.2019 11:45  © ... => Проба Пера 

Так, Петро Іванович по-своєму винний. Але ж держава - це і є кожен з нас. Коли ми погоджуємося давати хабарі, мовчимо, поки порушуються наші права, то система продовжує існувати. Хоча знаю з досвіду власної родини, що боротьба і "пошуки правди" можуть дорого коштувати. 

 25.02.2019 11:41  © ... => Каранда Галина 

Нажаль, показова. Не хочеться сіяти песимістичні настрої, просто нагадати про те, що власні права треба відстоювати. 

 25.02.2019 00:40  Каранда Галина => Проба Пера 

Як там у Маркса: "буття визначає свідомість"? Причому підмет в цьому неоднозначно складеному реченні - все-таки "буття".

Правила гри визначає держава. Для  громадян по факту це не якась ідеалізована деперсоналізована держава, а конкретні люди на різних ступенях владної піраміди. Від їхнього ставлення  до людей залежить ставлення людей до держави і до правил, які вона встановлює. В тому то й біда, що в нас нікого нічого не влаштовує, всі знають, що їх однак одурять, тому намагаються одурити першими. Починаючи порушувати закони державні, йдуть далі, порушуючи закони моральні. Грань тонка. 

І - я не сказала, що мені це подобається. 

 24.02.2019 23:02  Проба Пера => Каранда Галина 

Держава НЕ зможе нічим допомогти, якщо працівники допомагають керівництву приховувати багаторічне беззаконня і в разі потреби ще й труп свого колеги. Мотиви тут не настільки важливі. Коли усіх усе влаштовує це стає нормою. 

 24.02.2019 17:34  Каранда Галина => Проба Пера 

Ну, добре, що до Вас держава завжди справедливо ставилася. До мене - ще більш-менш. А моїм батькам якось не особливо поталанило в цьому плані.
Не кожна професія дозволяє при доброму здоров`ї допрацювати до пенсії.
Вибір кожного - це правильно. Але в умовах, коли правила гри постійно змінюються, виграє точно не той, хто грає по правилах.
В даному конкретному випадку особисто я б викликала швидку, не думаючи про наслідки ні для себе, ні для підприємства. Але це тільки тому, що я дурна, і найстрашніше почуття для мене - це почуття вини.
Але тверезим розумом я дуже добре розумію цих людей.
Хоч дійсно, ситуація достатньо дивна. Як вони умудрилися не оформляти працівника 20 років хоча б на мінімалку - не ясно. Тут уже питання до місцевої податкової. Явно підприємство кришувалося.
В деяких містах з роботою так туго, що люди готові терпіти й мовчати дуже довго. Так що я не схильна осуджувати Петра Івановича. 

 24.02.2019 14:28  Проба Пера => Каранда Галина 

Персонаж держави, як винуватець всього і вся завжди збиває з толку. А може все-таки держава тут ні до чого. Може все-таки тут йдеться про особистий вибір кожного... І Петра Івановича в тому числі, який 20 років не працював де юре, а значить справедливо залишився б без пенсії де факто.

 24.02.2019 12:01  Каранда Галина => © 

Жах...
Найстрашніше те, що держава заганяє в такий кут, що абсолютно чесно вижити неможливо. А брехня - вона як лавина. Починається з малого, а потім тягне за собою геометричну прогресію все більших і більших зол... По факту - ваш герой таки не дожив до пенсії, тому при житті таки залишився в плюсах... Не знаю, що там із загробним життям, але найгірше тепер тим, хто був змушений виносити тіло... їм тепер з цим жити... хоч Петра дуже шкода.
Тут цілий пласт соціальних проблем піднято. Показова історія. 

 24.02.2019 11:45  © ... 

Дякую за увагу та відгук, пані Галино! Можна було, та, мабуть, люди розгубилися і вчинили саме так. 

 24.02.2019 10:50  Каранда Галина => © 

Впевнена, що саме так і було... А зробити вигляд, що ця людина - відвідувач - не можна було??? 

Публікації автора Ольга Білицька

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо