Людина-будильник
Жив колись у Лондоні чоловік на ім`я Джон Сміт. Всі знали його як людину-будильника, адже щодня до світанку він проходив тісними вуличками і стукав у вікна, щоб робітники не проспали і вчасно прийшли на заводи та фабрики. Цим він і заробляв на життя. Клієнти та приятелі поважали живого хронофора, адже той мав рідкісний дар - сам вставав, коли ще півні не співали, вже два десятки років, навіть якщо пиячив напередодні.
Ніяких інших талантів, та й взагалі примітних особливостей у цього джентльмена не спостерігалося. Він мешкав у невеликий кімнатці із дружиною Анною. Любив увечері завітати до пабу, перехиливши кілька кухлів пива та похизуватися своїм умінням рано прокидатися. Вертаючись додому, міг побити дружину, щоб та «зважала на його заслуги».
Але одного разу спокійне існування нашого героя було порушено найжахливішим чином. Він відкрив очі і побачив, що крізь фіранку світить яскраве сонячне світло. Спочатку містер Сміт заплющив очі, вирішивши, що йому сниться сон, але потім почув наполегливий стукіт у двері.
- Анно, відчини! - невдоволено пробуркотів Джон.
Йому ніхто не відповів, тоді чоловік піднявся з ліжка, та досить грубо вилаявшись, почвалав до входу. На порозі його очікував констебль Сем.
- Добрий ранок, Сміт, точніше вже день. Що трапилося?! Ти сьогодні не розбудив роботяг, чортзна-скільки народу спізнилося, - приголомшив господаря охоронець порядку.
- Я... тут... ось... - пробелькотів, затинаючись, нещасний, але так і замовк, не в силах, ані зрозуміти, ні тим більше, пояснити що відбувається.
- Ну й справи! Тебе вже тут відлупцювати збиралися, але я їм не дозволю, не турбуйся. Ти захворів? Щось блідий дуже. Гаразд, іди, відпочинь. Пізніше розберешся з усіма невдоволеними в моїй присутності.
Констебль вийшов, а бідолаха повернувся до себе. У його серці закипіла лють. Як же він схибив?! Чому Анни ніде немає?! От погана баба!
- Анно! - крикнув розсерджений чоловік.
У відповідь почувся лише слабкий стогін.
Його благовірна лежала під ковдрою, і з вигляду її обличчя не важко було здогадатися, що вона занедужала.
- Милий Джоне, - звернулася вона до чоловіка, - прости мені, що я підвела тебе сьогодні, не розбудила як звичайно. Мені зле.
- Не розбудила «як звичайно»?!
- Так, я завжди прокидаюся раніше тебе. Звичка така. Встаю, тихенько гладжу твої плечі, голову, а як помічу, що ти от-от повинен прокинутися, іду на кухню. Не хотіла тобі говорити. Ти так пишався власним даром...
Як описати, що діялося в той момент в душі Джона Сміта, коли він почув зізнання місіс Сміт? Він заридав, опустився на коліна, і, взявши руку дружини, ніжно її поцілував.
- Пробач мені, люба, пробач, - промовив він зі сльозами. - Я ніколи більше не буду таким невдячним. Якщо ти одужаєш, я обіцяю стати зразковим чоловіком, добре поводитися з тобою, як ти на це і заслуговуєш, і всім розкажу, що справжній талант маєш ти - найкраща жінка у світі! Тільки не хворій, не помирай!
Анна не померла, вона видужала, а Джон –дотримав свого слова. І багато довгих років прожили вони у злагоді, являючи приклад для молодят столиці та всієї Англії. Майже щоранку чоловік-будильник стукав у вікна із вражаючою пунктуальністю, повідомляючи про початок нового трудового дня. Але поважали його тепер не за це.