Мина Мазайло
Дія 2 ДРУГА ДІЯ
Два дні згодом Р и н а допитувала в Улі
(перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом...
— Печення він тобі купував?
— Аж п`ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум`янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Р и н а вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали...
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти...
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко...
— Ну? Ну?
У л я зітхнула:
— Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи...
Р и н а
— Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе... Оя, яка ж ти дурна, розумієш?
У л я
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
—Так.
Р и н а осіклась, поморщила лоба. А У л я як У л я — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рнно!
Р и н а
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
У л я образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти меве не питан...
Р и н а
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що? Мені здається...
У л я
Ну?
Р и н а
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув...
— Мені здається, що він закохався.
У л я в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Р и н а
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
У л я
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне.
Р и н а
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
У л я випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Р и н а
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!
У л я перед люстром:
— Що ти кажеш?
Р и н а
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія...
У л я, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
"Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла.
2
Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм... це ви?
У л я
— Я... по книжку... А ви думали хто?
М о к і й
— Думав, що це... ви.
В У л і забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
У л я трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте... яку ви хочете.
М о к і й зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
У л я вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
М о к і й
— Подивіться.
У л я подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...
М о к і й
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
М о к і й піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
У л я щиро:
— Прекрасно!
М о к і й зраділо:
— Серйозно?
У л я цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському "чулки з розовой каемкой"? Отакі, як у мене. Ось...
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
У л я
— Надзвичайно!
М о к і й ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та У л я почули.
Пішла одчинити У л я.
З
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама
в довоєнному вбранні.
Д а м а до Улі:
— Я Б а р о н о в а — К о з и н о. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
У л я
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
У л я
— Мій папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мій папа.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам`ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: "У дворі злі собаки", — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
М о к і й
— Може, Мазайла?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам`ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше...
М о к і й аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
М о к і й глухим, здушеним голосом:
— Однині... (розкашлявся) у мене папи нема!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Як? Ви сказали...
М о к і й з натиском:
— Нема, кажу! Нема!..
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила... Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, "У дворі злі собаки", квартира...
4
Увійшов М а з а й л о. Кинувся до Козино:
— Жду вас, жду!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли...
М а з а й л о показав на двері.
Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароковій:
— Так, так... Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— І я вже була повірила, що ви вмерли...
М а з а й л о до Баронової, але вся його увага на Мокієві:
— Дуже приємно... (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте...
Б а р о н о в а — К о з и н о заспокоєно і задоволена:
— Мерсі!
Вийшли.
М о к і й, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:
— Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так... Бачите тепер, Улю, який я самотній?
У л я
— Серйозно?
— Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як...
У л я захвилювалась:
Серйозно?
М о к і й
— Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: "Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема..." А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця...
У л я вже никла жалощами:
— А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча...
М о к і й
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати...
У л я трепетно:
Що?
М о к і й
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами...
У л я
—Що?
М о к і й
— Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
У л я мало не впала, одскочила:
— Он ви що! Не хочу!
М о к і й у наступ:
— Улю! Ви ж українка!
— Воронь Боже! Я не українка!
— Українка!
— А нізащо! Ні! Ні!
— У вас прізвище українське — Розсоха!
— Ні!
— Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!..
У л я, спинившись:
Очі?..
М о к і й переконливо:
— Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (У л я неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо— та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано...
У л я розтанула:
— Що ви кажете?
А сама непомітно в люстро.
М о к і й
— Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82, 1, у росіян — 82, 3, в українців 83, 2, у білорусів — 85, 1... (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83, 5, у вас — 83, 1 — український індекс.
У л я серйозно:
— Серйозно?
М о к і й
— Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55, 04, у росіян — 56, 18, у білорусів...
У л я
— А скільки у мене?
Мокій взявся міряти:
— У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте... У вас тут теж український індекс...
У л я вдячно заглянула в книжку:
— Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї... і ще одна є...
М о к і й
— Не дочитав ще... Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?
У л я
— Вірю.
М о к і й
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улюї
У л я тихо:
— Українізуйте, Моко.
М о к і й, узявши Улю за руку?
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки 3 чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої.
У л я
— Серйозно?
5
Увійшла Мазайлижа з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках.
Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
М а з а й л о увів Баронову-Козина.
Зачинив Мокієві двері. Тоді до Барокової:
— Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка!
Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась:
— Починати? Ах, Боже мій, — починати... Може, ви почнете?
М а з а й л о теж захвилювався:
— Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви!
Б а р о н о в а — К о з и н о ще гірш захвилювалась:
— За десять років я так одвикла од цього діла, що... Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці...
М а з а й л о захвилювався.
— Починайте так, як ви починали колись, молодою... У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоров-ни. Боже мійі Тоді ми всі починали молитвою. Пам`ятаєте молитву перед навчанням?
М а з а й л о
— Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в го-родському вчилищі молитву співали... Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — "без обєда" називалось...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам`ятаю слова...
М о к і й, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути... Молитва перед навчанням... Невже забула?
М а з а й л о
— Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!..
Б а р о н о в а — К о з и н о згадала. Очі засяяли. голос сам заспівав:
— Преблагій Господі, иізпошлі нам благодать...
М а з а й л о, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос:
— ...Духа Твоєго Свято-о...
Б а р о н о в а — К о з и н о крізь сльози, з просміхом у голосі поправила:
— Святаго...
М о к і й, причинивши двері, засвистів.
Проте Баронова і М а з а й л о доспівали разом:
— ...дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли... даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу.
Б а р о н о в а — К о з и н о на такий голос, як колись казали в класі після молитви:
— Садітесь!
М а з а й л о сів. Б а р о н о в а — К о з и н о утерла сльози:
— Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах?
Мазайло сумно:
— Навряд.
Б а р о н о в а — К о з и н о. розгорнувши стару читанку:
— А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій... (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому?
Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом:
— Знайшли.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Читайте вірш "Сенокос". Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово.
М а з а й л о, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно:
— Пахнєт сеном над лугами...
Б а р о н о в а — К о з и н о трошки захвилювалась:
— Прононсі Прононсі Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа...
М а з а й л о
— Над лу-гами...
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
— Ґа!
— Га!
Б а р о н о в а — К о з и н о аж вух своїх торкнулася пальцем:
— Ах, Боже мій! Та в руській мові звука "г" майже немає, а є "г". Звук "г" трапляється лише в слові "Бог", та й то вимовляється...
М а з а й л о раптом у розпач вдався:
— Знаю! Оце саме "ге" і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь!
М а з а й л о
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме "ге" увесь вік мене пекло і кар`єру поламало... Я вам скажу... Ще молодим... Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістра-тор... Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх "ге"... "ге" — одвернулась, скривилась.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Я її розумію.
— А мене?
— І вас тепер розумію.
М а з а й л о
— О, скільки я вже сам пробував у розмові казати... "кге".
Б а р о н о в а — К о з и н о
— "Кге"?
М а з а й л о
— Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене...
Б а р о н о в а — К о з и н о захвилювалась:
— Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — "ге"... Самим "ге" я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть ще раз: над луґами. Над лу-ґамі.
Мазайло
— Над лукгами. Над лугами.
— Ґамі.
— Гами.
— Ґа.
— Га.
Б а р о н о в а — К о з и н о до вух, М а з а й л о до серця — та разом:
— Ху-у-у!
М о к і й одчинив двері. Тоді голосно до Улі:
— Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано.
У л я, хвилюючись, напружено:
— Брат і сестра. Під ґарою над криницею...
М о к і й
— Не під ґарою, а під горою... Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано.
У л я
— Під ґарою...
— Під горою, го!
— Під ґорою, ґо!
— Го!
— Ґо!
— Де ж там, Улю, "ґо", коли в книжці "го" стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук "ґе" подибуємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно} ґуля, ґава, ґирлиґа, а то скрізь кажемо "ге".
Б а р о н о в а — К о з и н о раптом стрепенулась:
— Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла... Ось як: читайте, і де "ґе" стоїть, там вимовляйте ка, к.
М а з а й л о несміливо:
— Ка, ки...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Читайте!
М а з а й л о
— Пахнет сеном над лу-ками...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так! Так!
М а з ай л о сміливіш:
— Песньой...
— Песнєй.
— Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі...
Б а р о н о в а — К о з и н о рівним методичним голосом:
— Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі.
М а з а й л о старанно, аж жили напнулись:
— 3 краб-лямі...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Та ні! У вас тепер не "ге", не "кге"... Треба казати не з ґраблямі, а з ґраплямі, с... Окрім цього, в руській мові там, де звук "б" не акцентовано, треба його вимовляти як "п": с ґрап-п-плямі...
М а з а й л о обережно, як по камінцях через воду:
— С крап-лями...
— Мі.
— С к-крап-ля-мі рядамі.
— Так!
М а з а й л о сміливіш:
— Ходять, сєно шєвєля. Там сухое убірають мужічкі є-ко круком.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Не єко, а єво!
М а з а й л о
— Як? Та тут же стоїть буква "ги", себто "к", а не "в".
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В інтелігентній мові вимовляють "єво", а не "єго" і не "є-хо".
М о к і й стрепенувся. Аж підскочив. До Улі:
— Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте "г" як "х". Ну, Улю!
У л я
— Під хорою...
М о к і й
— Приблизно так.
У л я сміливіш:
— Під хорою над криницею...
М о к і й
— Улю, як у книжці написано. Над криницею, цею "е"... (Раптом). Скажіть, Улю, паляниця!
У л я
— Паляниця.
М о к і й
— Такі Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови.
У л я
— Серйозно?
— Серйозно.
Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого Мазайла:
— А що таке паляниця?
М о к і й голосно:
— Український білий хліб.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— А я й досі не знала.
М о к і й
— Отож і горе, що їсте, а не знаєте... Читайте, Улю, далі.
М а з а й л о демонстративно перебив:
— Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— В ажіданьї.
— Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто... стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт.
Б а р о н о в а — К о з и н о
—Так!
М а з а й ло голосніш:
— Только Жучка...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Толька Жучка...
М а з а й л о про себе:
— Агаї Це значить жучку звуть Толя, Толька... (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Прекрасно!
М а з а й л о, Баронова разом, натхненно:
— То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах.
У Бароновоі-Козино чути "впап`хах", у Мазайла — "упопихах".
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ну от! Прекрасно!
М а з а й л о зворушено і глибокодумно:
— Господи, то єсть преблагій Господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній!
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Запишіть їх — далі ще більше буде!
М а з а й л о побожна:
— Запишу собі на папері і на серці...
Сів писати, шепочучи, немов молитву:
— Замість г — к, замість к — в, б — п, о — а...
М о к і й до Улі:
— Читайте далі.
У л я
— Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею...
М о к і й
—Так.
У л я голосніш:
— Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою...
М о к і й
— Так.
У л я голосніш і вільніш:
— Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами...
М о к і й, як диригент, що почув фальшиву ноту, замахав благальна руками:
— М`якше! М`якше! Цьвітами...
У л я м`яко:
— Цвітами.
М о к і й
— Прекрасно.
У л я зворушено:
— Розсіємось цвітами., . Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати... (Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та... (заплакала) сестриця...
М о к і й
— От вам і маєш... Та чого ви, Улю? Чого?
У л я плачучи:
— Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне...
М о к і й, сякаючись:
— Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь... Скажіть, п`ятниця...
У л я покірливо:
— П`ятниця...
Б а р о н о в а — К о з и н о до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла:
— Ах, Боже мій! Що це таке?
М а з а й л о звівся, як дракон:
— Ха-ха-хаї Це по-їхньому зветься українізація!
Грякнувши щосили дверима, зачинив їх,
У л я здригнулася, скочила, зблідла:
— Ой, що це таке?
М о к і й, схопивши ручку з пером в одну руку:
— Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж русифікація!
Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став.
Важко нависла передгрозова тиша,
М а з а й л о, ледве стримуючись, до Бароновоі-Козино:
— З об`єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві), Замість к — г, замість г — в, п — б... Наприклад. Наприклад... (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Ні! НіІ Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама. (Почала, теж заплуталась), Замість ґ — г, замість к — х, б — П…" Ах, Боже мій, д — боо" наприклад... (У нестямі), Ґраблями єво на воз віламі кідайтєїсо
Тим часом М о к і й до Улі:
— Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею., . (У нестямі). У криницю його! У криницю!..
7
Убігли М а т и й Р и н а .
М а з а й л о до Мокія:
— Це мене?
М о к і й до батька:
— Тільки тебе.
— У криницю?
— З новим прізвищем!
— З новим прізвищем?
— З новим прізвищем! У криницю!
М а т и до Рини:
— Чуєш?.. (Трагічно), Боже мій, почалась катасттрофаі Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор. Тим часом М о к і й до батька:
— Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
М а з а й л о
— Я справді серйозно міняю наше прізвище.
М о к і й вдруге:
— Ти... наше прізвище міняєш справді, серйозно?
М а з а й л о
— Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
— Наше прізвище?
— Наше прізвище.
—Ти?
—Я.
— Мазайло?
М а з а й л о
— Я вже не Мазайло.
М о к і й
— Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто? Мазайло
— Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду...
Р и н а з дверей голосно, радісно:
— Т ь о т я приїхала! Т ь о т я Мотя приїхала!
М а т и назустріч:
— Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала...
8
Р и н а, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:
— ...А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася...
Т ь о т я
— Я розумію... Я так і знала, але... але дозвольте спитати...
Мазайло поцілував тьоті руки:
— Пахнєт сеном над лу-камі... Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію... Як до причастя підходив... І от (на Мокія) він! Він!..
Т ь о т я поцілувала Мазайла тричі в лоб:
— Я розумію. Розумію. Я тільки так і в`являла собі, але...
Мазайло показав на Баронову-Козино:
— Б а р о н о в а — К о з и н о. Учителька правільних проіз-ношеній...
Т ь о т я привіталася:
— Ах, я так і знала, але...
Р и н а на Улю:
— Моя подруга — У л я Розсохина.
Т ь о т я
— Ах, розумію, але...
М а з а й л и х а до Мокія:
— Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався.
М а т и
— Отакий, як бачиш, Мотенько!
Т ь о т я
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
Аж скрикнула Т ь о т я, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. затривожилися.
М а т и з переляку перепитала:
—А що?
Т ь о т я
— І ви отут сидите і не знаєте?
М а з а йл о
— Та що таке?
Т ь о т я
— Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже в с і разом:
— Ні...
Т ь о т я
— Не бачили, не читали? "Харків" — написано. Тільки що під`їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь — не "Харьков", а "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
М а з а й л о
— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Т ь о т я до Мокія:
— Та-ак?.. Навіщо?
М о к і й
— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
М а з а й л о
— Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?
М о к і й
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Ма-зайло-Квач — отож треба додати...
Мазайло за серце як навіжений.
М а т и зойкнула. Баронова Козина пальцями до вух — здригнула.
Т ь о т я до Мокія:
— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не "Харьков", а "Харків"?
М о к і й
— Так!
Т ь о т я
— І ти справді за... (бридливо) за Квача?
Б а р о н о в а — К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула.
М о к і й, побачивши все це:
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачіві За мільйон Квачів!
Б а р о н о в а — К о з и н о мало не знепритомніла.
Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
— Ну, що тепер з ним робити? Що?
— Ах, Боже мій, що?
М а т и
— Може, проклясти?
М а з а й л о
— Убити, кажу?
Р и н а
— Оженити?
А Т ь о т я ходила Наполеоном і думала.
М а т и сіла і заплакала:
— їв кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...
Р и н а
— Ти ж казала, що він у дядька Т а р а са вдався.
М а т и
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...
Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а . вернулась бліда, перелякана:
— Дядько Т а р а с приїхав...
М а т и й Мазайло з жахом:
—Що?
— Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештованої
Дядько Т а р а с на дверях:
— А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Т а р а с
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокае, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
1928 р.