Мина Мазайло
Дія 4 ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Четвертого дня прибігла У л я. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Р и н а
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
У л я
— Учора ввечері пішли ми в сквер... Ні, постривай, не так... Пам`ятаєш, я тобі розповіла... (Спинилась). Мока вдома?
Р и н а кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти, ..
У л я радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам`ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...
Р и н а
— Пам`ятаю! Ну?
У л я
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка; Чуб., римське п`ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, так він по бібліотеках гріється, — дізналася, Чубинського, том п`ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… і от учора ввечері у сквері я стала перед Мокою та:
Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер не звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п`ятий. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав...
Р и н а радісно: "Затремтів!".
Стиснув мені руки, в очі дивився: "Улю, — каже, — Улю..."
Р и н а : "Улю, — каже, — Улю"
Давайте разом...
Р и н а аж пригорнула Улю: "Давайте разом!"
читати.
Р и н а одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
У л я
— Давайте разом жити...
Р и н а перестала:
— Ну?..
У л я
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...
Р и н а
— Так і сказав?
У л я
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли!
У Рини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно... (До Улі). Сьогодні, Улько, ти ідеш до своєї тітки... Розумієш?
У л я здивовано:
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
Р и н а
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
У л я
— Рино!
Р и н а
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
У л я
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...
Р и н а
— Улько! Ти мусиші..
У л я
— Не можу! Я... я сама вже українка...
У Р и н и трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать Т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а. Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Р и н а
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
У л я
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Т ь о т я Мотя й М а з а й л и х а
— Ноги?
— Но-ги?
Р и н а
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
У л я
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от...
(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Р и н а і Т ь о т я бликнули на свої).
Р и н а
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Т ь о т я
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче...
М а з а й л и х а
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...
Т ь о т я Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Р и н а
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все!
Т ь о т я
— Або — або!
М а з а й л и х а
— Або — або!
Пішли. Т ь о т я, побачивши, що У л я увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Р и н а вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Т ь о т я зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв`язка спала... Пішла до Рини. Причинила двері.
З
Увійшли М о к і й і У л я. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... І знаєте... Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, —
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
У л я
— Я їду жити до тітки... В Одесу, Моко.
М о к і й приголомшений:
— Як це... до тітки в Одесу?!
У л я
— Так... в Одесу, до тітки... жити...
М о к і й глухо:
— Серйозно?
У л я
— Серйозно... Заставляють...
М о к і й
—Хто?
У л я
— Різні тьо... обставини, нєпрєодолімиє препятствія...
М о к і й
— По-українському — непоборні перешкоди кажуть.
У л я з натиском:
— Так... з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди.
М о к і й
— Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу... (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема.
З-за дверей почулось понукальне шипіння:
ну-с-с... нуш-ш...
У л я щиро з болем:
— Моко!.. А ви б могли зробити... шось, щоб я зосталася?
М о к і й
— Щось? Що саме, Улю?... Що?..
У л я
— Що?.. Прощайте!..
З-за дверей проповзло шипіння. М о к і й глухо:
— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?
У л я
— Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, нєдогадлівий...
М о к і й
— Ну, недомека...
У л я
— Поцілуйте ж, недомеко милий...
М о к і й незграбно, але палко й міцно поцілував Улю.
Тоді зворушено:
— Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все!
У л я
— Що?.. (Нависла мертва тиша. У лі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!..
Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
4
Ускочили прожогом Т ь о т я, Р и н а і М а з а й л и х а. Т ь о т я до Рини:
— Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити...
Р и н а була кинулась, але вернулась:
— Скажіть краще ви, тьотю...
І Т ь о т я кинулась була, але теж стала, махнула рукою:
— Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде.
М а з а й л и х а заплакала.
5
Ускочив напіводягнений М а з а й л о з газетою в руках:
— Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом
— Де?
— Невже, папо?
— Господи!
М а з а й л о
— Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу… Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!, .
Т ь о т я взяла у Мазайла газету:
— Дайте я прочитаю…
М а з а й л о
— Обережніше, не помніть! Не помніть! Т ь о т я урочисто:
— Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошуєм громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини}. А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля…
Р и н а
— Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами...
М а з а й л и х а
— Ходят, сєно шевєля... (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Т а р а с:
— Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги).
Мазайло до тьоті:
— І з`явіть ви собі, як я зразу одшукав... Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком...
Д я д ь к о Т а р а с
— Гм... Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги.
М а з а й л и х а
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають...
Р и н а
—Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині а Р и н а Мазєніна!
М а з а й л и х а
— Лина Мазєніна!
Мазайло
— Мина Мазенін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом...
Д я д ь к о Т а р а с
— Га, питаюся?
Т ь о т я Мотя
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиції] газету завести у рямці...
Р и н а
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі... Ура-а!
Т ь о т я Мотя узяла газету:
— В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати... (Пішла і, проходячи повз дядька Т а р а са, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть... Ха-ха-ха. (Вийшла).
М а з а й л о
— Уші врозь, ду-кою но-кі... Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук.
Став перед люстром. Р и н а і М а з а й л и х а побігли.
Д я д ь к о Т а р а с
— Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня "маз" вийде, а вийшов Мазєнін. П`ять на п`ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).
7
Убігла М а з а й л и х а з сюртуком:
— На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра... Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мерщій же, Минусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт...
Поцілувавши чоловіка, побігла. М а з а й л о сам:
— Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Маркевичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянинеї (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м`якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін... (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін...
8
Убігла М а з а й л и х а:
— Р и н а вже дістала з горища раму... Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?..
Замріяний, М а з а й л о машинально застебнув штани і знов до когось:
— Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина.
М а з а й л и х а
—Ах, Мазєніна... А тепер, Минасю, я... Це мій чоло...
М а з а й л о перехопив:
— Ні, не так... (Немов подзвонив і тоді до покоївки). Тут живуть Мазєніни?.. Будь ласка...
М а з а й л и х а
— А ще краще так... (Немов вітаючись і цілуючись з кимось). Прошу ласкаво, заходьте... Це мій чоло...
М а з а й л о вклонився:
— Мазєнін! Ні, краще так: вип`ємо за здоров`я нашого вельмишановного Мини Маркевича Мазєніна!..
М а з а й л и х а
— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).
9
Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Т а р а с:
— Дурень же я, дуреньї
М а з а й л о, теж нічого не помічаючи, немов випивши:
— Вип`ємо, Мазєнін, га?
М а з а й л и х а. кокетуючи, пальчиком:
— Мадам Мазєніна!.. Випийте...
10
Вскочила Р и н а :
— Т ь о т я вже заводить газету під скло. Ви ско... Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася...
М а з а й л о замріяно:
— Слово має Мина Маркевич Мазєнін.
М а з а й л и х а замріяно:
— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?
М а з а й л о
— Браво! Хай живе Мазєнін!..
М а з а й л и х а
— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...
Р и н а замріяно:
— Рині Мазєніній...
М а з а й л о
— Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркевич...
М а з а й л й х а
— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...
— І дочка Мазєніни... (Замислилась).
11
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Т а р а с:
— Ой-ой-йой же дурень!
М а з а й л о
— На цвинтарі пам`ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Маркевича".
М а з а й л и х а
— Мазєніна.
М а з а й л о
— Або просто: тут Мазєнін...
Р и н а
— І наша вулиця — вулиця Мазєніних.
Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла Т ь о т я М о т я:
— Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско... Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?..
М а з а й л о
— Це ми з радості... Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, М а з а й л и х а, Мазайлята, Мазайлівна... І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін!
Т ь о т я й собі слізку вронила:
— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ...
Увійшов дядько Т а р а с:
— Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися Т ь о т я, Мазайло, М а з а й л и х а, Р и н а ). Так... Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п`ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть... Ну, то я послі прийду... Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний?
Т ь о т я Мотя
— Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!..
Дядько Т а р а с услід:
— Ну, то я послі прийду.
Т ь о т я Мотя
— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Маркевича... Будь ласка! (Пішли).
Дядько Т а р а с од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:
— Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув М о к і й:
— Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні.
Тоді дядько Т а р а с у люстро:
— А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П`ять на п`ять, га! Ні, таки ти дурень, Т а р а се! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дуре-пенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас!
Задзвонив у сінях дзвоник.
Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді:
— Гаразді Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!..
Пішов, одчинив і ще в сінях:
Ага-а!
14
Увійшла Б а р о н о в а — К о з и н о з букетом квіток.
Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася.
Д я д ь к о Т а р а с
— Так. Виходить, це я вам одчинив двері?
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Так...
Дядько Т а р а с з прихованою погрозою в голосі:
— Гм... Підождіть.
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Вибачте, тобто — мерсі... Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніни?
Д я д ь к о Т а р а с
— Гм... Зайломази, ви хотіли спитати.
У Баронової —Козина закалатало серце. Пальцями до вух:
— Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація...
Д я д ь к о Т а р а с
— А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так; раз, два, три — і вже Мазєніни, гаї Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище, — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко?
Б а р о н о в а — К о з и н о, ойкнувши, сіла.
Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка,
Б а р о н о в а — К о з и н о тихо знепритомніла.
а далі, ну ніяк не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександр Третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га?! (Помітив, що Б а р о н о в а — К о з и н о знепритомніла). Ага-а!.. Це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га? Га, питаюся! (Ло паузі). Що ж тепер мені ще зробити? (Побачив на люстрі газету). Хіба газету почитати! Ну й що ж! (Сів читати). З горя козак "Вісті" читає, бо своїх немає. (Прочитав дещо, заплющив очі). Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш... (Подивився ще в газету і раптом). Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий! Люблю зладєя!
Б а р о н о в а — К о з и н о очулася:
— Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!
Д я д ь к о Т а р а с
— Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий.
Б а р о н о в а — К о з и н о встала:
— Будь ласка, але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело...
Підійшла до другої кімнати, та в цей момент...
Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Ма-зайлів і од Мокія. Разом увійшли: М а з а й л о в чорному сюртуці, Т ь о т я Мотя з газетним аркушем, заведеним у рямці під скло, М а з а й л и х а, Р и н а з букетом з одного, самотній М о к і й — з другого боку. Заграла музика, і почався балет. Б а р о н о в а — К о з и н о поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла:
— А не забули ще... Пахнєт сеном над...
М а з а й л о
— Пахнєт сеном над лу-ка-мі...
Б а р о н о в а — К о з и н о
— Браво! Браво! Браво! Прекрасно!
М а з а й л о
— Гех! Пєсньой душу вєсєля...
Б а р о н о в а — К о з и н о, М а з а й л о, Т ь о т я, Р и н а, М а з а й л и х а разом:
— Баби с к-рап-лямі рядамі
Ходят, сєно шевєля.
Дядько Т а р а с демонстративно:
— Вийшли в поле косарі,
Косить ранком на зорі,
Гей нуте, косарі,
Бо не рано почали.
М о к і й самітно:
— Під горою над криницею
Горювали брат з сестрицею...
Т ь о т я М о т я прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:
— Хай живе Мина Маркевич Мазєніні Ура-а!
Д я д ь к о Т а р а с
— Хай живе Мазайловський! (Нишком). Гетьман Виговський!
М о к і й
— Мазайло-Квач!
Т ь о т я, М а з а й л о. М а з а й л и х а,
Б а р о н о в а — К о з и н о. Р и н а оточили Мокія:
— Мазєнін! Мазєнін!
М о к і й
— Мазайло-Квач!
Т ь о т я та інші:
— Мазєнін!
М о к і й
— Мазайло-КвачІ
Т ь о т я, за нею інші закрутилися метелицею, приспівуючи:
— Там сухоє убірають і т. д.
— Хоч не рано почали,
Так багато утяли і т. д.
Т ь о т я Мотя
— Хай живе Мазєнін! Мазєнін!
Д я д ь к о Т а р а с
— Хай живе Мазайлович! (Нишком: "Гетьман Самойловичі")
М о к і й
— Мазайло-КвачІ
Т ь о т я Мотя та інші трохи не збили з ніг Мокія:
— В ажіданьї коиь убогій і т. д.
— Хай живе Мазєнін!
— Мазєнін! Ха-ха-ха! Мазєнін!
Д я д ь к о Т а р а с
— Мазайленко. (Нишком: "Гетьман Дорошенко!")
М о к і й у колі, заткнувши вуха. Знесилено:
— Мазайло-Квач! Мазайло-Квач!
Т ь о т я Мотя та інші заскакали:
— Только Жучка удалая
В рихлом сєнє, как в волнах,
То взлєтая, то ниряя,
Скачет, лая, впопихах,
(У Мазайла: упопихах).
Закрутились кругом Мокія, переможно вигукуючи:
— Хай живе Мазєнін!
— Мазєнін!
16
Раптом увійшли: Тертика, з м`ячем і з газетою "Комсомолець України", Губа і в перспективі за ними У л я. М о к і й до них:
— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите...
Т е р т и к а м`ячем бац у підлогу:
— А скажіть, що за шум сочинився?
Г у б а
— З якого приводу? Чого?
Т ь о т я Мотя показала на газету в рямцях:
— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!
Губа підійшов до газети:
— А що тут таке?
М а з а й л о
— Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, д двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім!
Губа, придивляючись, почав читати:
— Українізація.
Т ь о т я Мотя
— Не те читаєте, мій милий, і не там!...
М а з а й л о
— Не те і не там!.. Дивіться знизу.
Т е р т и к а з м`ячем:
— Читай, Ваню, згори, коли на те пішло!
Губа швидко:
— "Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації..."
Т ь о т я й М а з а й л о
— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об`явах!
Г у б а
— "За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За систематичний зловмисний опір українізації..."
Т ь о т я
— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію... Ви знизу прочитайте! Оповістки!
М а з а й л о
— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзаго на підставі арт. 142—144 Кодексу...
Г у б а
— Стривайте! Стривайте! Та невже?... (Перечитав якісь рядки в газеті).
М а з а й л о
— А ви думали! Серце ж, кажу...
Г у б а
— "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна…"
Ойкнули. Т ь о т я Мотя розгубилася. До Мазайла:
— Що ж це таке?.. Як це?..
Р и н а до батька:
— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?
Т ь о т я і Р и н а з одного і другого боку:
— Мино Маркевичу!
— Папо!
Дядько Т а р а с, підійшовши, вдивився в Мазайла:
— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!
М а з а й л и х а
— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..
Т е р т и к а до Мокія:
— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну?
У л я
— Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так Я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.
Т е р т и к а
— Ну!
М о к і й до Улі:
— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер...
Г у б а
— Знаю. Це з вірша Яновського:
Десять літ будуєм владу Рад.
Маяком стоїть УСРР.
Нація не піде вже назад!
Т е р т и к а
— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!
Ударив м`яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.
Завіса
1928 р.