Народний Малахій
Дія 1 1
Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, № 37)
мадам С т а х а н ч и х а Т а р а с о в н а:
— Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти. Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого ж мене, бідну, покида-а-є?".
Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать.
Тільки д о ч к а с е р е ду л ь ш а біля матері впада:
— Мамонько!
— Не перебивай!
— Випийте, люба...
— Що це?
— Валер`янові краплі.
— Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер`янкою впинити... Дай мені отрути!
— Сіли б ви краще од вікна, абощо.
— А то що?
— Люди ж проходять повз вікон...
— Товченого скла дай, я втруюся!..
— Сусіди ж он бачать і чують.
— Хай бачать! Хай чують! Як друзі, — хай пожаліють, а вороги, — хай ізрадіють, що драма така в нас у домі, що муж мій законний тіка-а-є...
2
Увійшла с т а р ш а д о ч к а. С е р е д у л ь ш а до неї:
— Покликала хрещеного?
— Ідуть.
Т а р а с о в н а
(так і скинулась)
— Де він, далеко?
— Зараз увійдуть.
— Де, питаю?
— Та кажу ж вам, мамонько, зараз... Заскочили в одне місце, заслабли на шлунок...
Т а р а с о в н а
(утерлась)
— А господи, так би й сказала відразу. Та чи прибрано ж там?
— Я мила учора.
С е р е д у л ь ш а
(до старшої)
— Ти ж сказала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт?
— Аякже.
— А він що?
— Сказали, що вже знають про це.
Т а р а с о в н а
— А басів із церкви покликала?
— Любуня ж побігла.
— А горілки басам?
— Вона й горілки купить.
— Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою помасти на закуску людям.
С т а р ш а
(так і пирснула)
— Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона он стоїть, ізгорнувши ручки...
С е р е д у л ь ш а
— А хто квіти полив, як не я? А хто з валер`янкою, як не я? Повилазило?
Ущипнули одна одну, щоб М а т и не бачила.
— Ой!
— Ой-ой!
Т а р а с о в н а
— Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах і сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають." Дайте мені карти! Ще раз кину на його… Ще раз, та й годі. (Кинула на карти, Глянула. За серце взялася)
— Ой, знову дорога кладеться!..
Д о ч к и
— Та невже ж, невже, мамонько мила?
— Хіба повилазило? Червоная шістка?
А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний:
— Ворожу, ворожу — і все оця карта... А тут іще й сон; дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня. Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі...
Д о ч к и
— Мамонько, цитьте!..
— Сусіди йдуть.
Т а р а с о в н а
— Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма...
З
Увійшли с у с і д и, тихо й поважно, як і годиться заходити про такий случай. Стали. То д о ч к и обидві, як ті ластівки до матері:
— Може, вам, мамонько, компреса накласти?
— Може б, ви, мамонько, лягли та спочили?
С у с і д и
(Зітхнули. Покивали головами. І як годиться про такий случай, сказали філософічно)
— А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).
— Отам уже виспимось вволю.
— Здрастуйте, Тарасовно!
Т а р а с о в н а
(Ледве, через силу підвелась. Привіталася)
— Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку!
С е р е д у л ь ш а
— Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько?
С у с і д и
(на таке питання всміхнулись, примовивши)
— Гм... А чому й ні?
— Питає.
— Сказано — молоде, зелене...
Т а р а с о в н а
— Не так себе жалько, як їх, моїх діток; що `дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є...
С у с і д и
— Та невже М а л а х і й Минович, сказать би, вже при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться.
Т а р а с о в н а
— Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина а сухарями.
С т а р ш а
— Самі й сушили.
Т а р а с о в н а
— Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати... Сьогодні й така.
С у с і д и
— Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно!
— Не питайте!
С т а р ш а
— Не кажуть.
Т а р а с о в н а
— Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п`яним напували — не каже...
С у с і д и
(ще більше здивувались)
— Гм... Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?
Т а р а с о в н а
— Де вже йому до ікони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив був пекти...
— Та що ви кажете?
— Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Семий годок отак — нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила).
Д о ч к и
— Ой, ой, мамонько, ой!..
С у с і д и
— Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?
Т а р а с о в н а
— Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди... Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно...
С у с і д и
(Вже й їх пройняло. У хустки та в фартухи сякаючись)
— Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По паузі). Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як?
Д о ч к и
(так і сипнули)
— Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили…
— Неправда! Як куля ударила в сіни…
— Я розкажу!
— Я!
Т а р а с о в н а
(впинила дочок)
— Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, — тільки я... Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж будень... Ще як почалась ота революція, як почалась, як почалася...
Д о ч к и
— Салдати...
— Не перебивай, ідійотко!
— ...паркан наш спалили.
С у с і д и
— У нас тоді свиней покололи красноголові македони.
Т а р а с о в н а й д о ч к и
(наввипередки)
— З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду нишком...
— У папоньки аж цокотіли...
— Не перебивай, бо `дна я бачила... Три дочки, три дівулі в домі, а ніхто, пріч мене, не бачив, як пив воду мій Маласик і як в його цокотіли зуби...
— ...І в мене цокотіли, мамонько...
— Брешеш! Ти й в революцію спала. То Любуня свої зубки зціплювала, бідна, щоб не заплакати од революції...
— ...Ми всі зціплювали.
— Мовчи!.. А вночі перед світом, сусідоньки, як уже й революція засинала, ми, збившись докупки, плакали, плакали й плакали...
С у с і д и
(розтривожились)
— Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила!
Т а р а с о в н а
— А найдужче мене і за що? За віщо?
Д о ч к и
(як горохом)
— Отоді як...
— Не перебивай.
— ...було вбито начальника пошти...
Т а р а с о в н а
— Мовчи! Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затрусивсь, затремтів і замурувавсь у чулані...
С у с і д и
— Га? Що?
Д о ч к и
— Папонька...
— Замурувавсь...
— ...а двері замазали.
Т а р а с о в н а
— Два роки висидів.
С у с і д и
(аж повставали)
— Та що ви кажете!
— Два роки в чулані?
Т а р а с о в н а
— Тож подумайте, яка мука була мовчати... Мовчала я й вони мовчали, мов у рот води понабирали.
С у с і д и
(скинулись очима)
— То виходить, що М а л а х і й Минович і не їздив, як казали, на село до брата?
— Ні, ні... Аж тепер одкриюсь, сусідоньки, аж тепер усю правду скажу…
— І не служив там?
— Ні й ще раз ні! Тільки Бог знав, що Маласик замурований сидить, тільки Бог, та ще я, та ще дівоньки, та ще кум...
С у с і д и
(досадно стало, що як же це вони не дізналися про це)
— Ну, хто пойме віри!.. От драма... Тож нам чулося вночі... Та куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив?
С е р е д у л ь ш а
— У віконечко.
Т а р а с о в н а
— Цить!.. У потайне віконечко, в горілочок...
С у с і д и
— Це в той, що полуплений?
Т а р а с о в н а
— У той саме... Ще як Любунею ходила, то купила.
С у с і д и
(звели плечима)
— Хм... То ж щоранку дивишся...
— Горщок на паркані... А й не туди, що то ж М а л а х і й Минович у чулані замурований...
— Сидить...
Т а р а с о в н а
— Вже як зайшла непа... Пам`ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили торгувать іконами?
— Аякжеі Вперше за всю революцію ладану купили...
С е р е д у л ь ш а
— Аж тоді папочка розмурувався...
Т а р а с о в н а
— Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, із дому тіка-а-а...
4
Тут убігла Л ю б у н я, молодша дочка. Кошика додолу, руки до серця:
— Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з виконкому вийшли.
Йокнула Т а р а с о в н а.
Мене поцілували, а самі раді та веселі...
Т а р а с о в н а
— Пашпорта узяв?
— Не знаю... Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколішки впала, помолилася:
Боже, кажу. Боже, не дай мені щастя-долі, тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько?
Т а р а с о в н а
— Гаразд, моя доню... А баси? Баси?
— Зараз прийдуть.
С у с і д и
— Молебня найняли, чи що?
Л ю б у н я
— Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку співами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав, що найбільш любить папонька не "милость мира", а "вскую мя отринув еси".".
Т а р а с о в н а
(заметушилась)
— Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшої). Біжи нагукай!
С т а р ш а
— Та як же їх нагукаєш, коли вони... заскочили!
5
Та й прикусила язика, бо повагом увіходив к у м. Знесилений.
Т а р а с о в н а (як до Бога)
— Хіба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме!
К у м
(не пускаючи руки з живота)
— Спокійно!., На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по паузі, як всі дослухатися стали, додав). Чуєте, як булькотить?.. Ху... Так, каєте, тіка?
Т а р а с о в н а
— Вже вийшов з виконкому.
К у м
(авторитетно)
— Знаю.
Л ю б у н я
— Мене поцілували, а самі раді та веселі.
К у м
(авторитетніше )
— І про це знаю.
Т а р а с о в н а
— Подавсь до начраймила.
К у м
(непереможно авторитетно)
— І це мені не секрет.
Т а р а с о в н а
— То за що ж, куме, така мені драма? За віщо?
К у м
(глибокодумно показав угору пальцем)
— Тілько Той знає.
С у с і д и
(примовились)
— А правда, правда... Тільки Той знає, за віщо.
К у м
(до сусід)
— Здоровенькі були!
С у с і д и
— Здрастуйте й вам!
К у м
— От яких мук зазнаєм. Тіка од нас кум, а куди — то й сам, ма`ть, не зна.
Т а р а с о в н а
— Карти в одну душу — дорога.
К у м
— Знаю й про це і кажу: хай вже на гробки дорога йому ляже, тільки не туди...
Т а р а с о в н а, д о ч к и й с у с і д и
— Господи, куди? Куди, хрещений? Куди?
К у м
(до клітки. Журно похитав головою)
— Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуешся й ти, що тіка твій хазяїн? (Обернувся до сусід). Не дурно ж у пісні співається: "канареєчка так жалібно пойоть"... (Тоді став драматичний весь і возговорив). Слухайте, кумо, і ви, хрещениці, й ви, с у с і д и! Довідався оце я, що виконком не в силах заборонити кумові нашому тікати...
Т а р а с о в н а
(хитнулась. Тоді до кума, до всіх)
— Дзвенить... в ухах... тонюсінько ж отак дзвенить...
К у м
(побачив, що Л ю б у н я якось чудно дивиться, не рухається — до неї)
— А ти ще держишся, хрещенице?
Л ю б у н я
— Як була революція, хрещений, то всі пили воду й цокотіли зубами... Одна я отак стояла і всю революцію як "страсті" вистояла. Тільки отут (показала на щелепи) боліло... А тепер тут болить (на щелепи), і тут болить (взялася за серце), і в колінках болить, болить...
К у м
— І навіть начраймил сказав мені, еге... Нема, ка, в Радянської влади такого закону, щоб забороняв тікати з дому, тим паче, ка, немалолітньому вашому кумові.
Т а р а с о в н а, д о ч к и, с у с і д и
— Куме! Що ж тепер робити?
— Хрещений, порадьте!
— Така ж драма, така драма!
К у м
— Спокійно!.. От тепер ви вповні зрозуміли, од чого живіт, нерви і все чисто в світі... Через кума!.. Басів покликали?
Л ю б у н я
— Зараз, сказали.
К у м
— Слухайте ж ще раз!.. Спокійно — себто, не плакати, тим паче в непритоміє не падати, аж поки не скажу — це раз...
С у с і д и
— Слухайте! Слухайте!
К у м
— Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак... Засвітіть лампадика!
Т а р а с о в н а й д о ч к и
— Розіб`є, куме!
— Папонька вже не вірять у лампадик.
К у м
— А я кажу — засвітіть!.. Ладан є?
Т а р а с о в н а
— Є... Отам достань, доню, отам на божниці!..
К у м
— Накадіть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогодні він проти релігії. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло, у співах церковних кохалась — і щоб даром оце все минулось йому? Це — два...
С у с і д и
(хитали, вихитували головами)
— А так, так!
— Авжеж, так!
К у м
— От що, — которую курку найбільш любив кум?
Т а р а с о в н а
— Жовтяву, золотий чубок.
К у м
— Убийте жовтяву!
Т а р а с о в н а
— Та що ви, куме! Таку курку!...
К у м
— Убить, кажу! І хай прибіжить котора з дівчат... Ну, от ти, Любуню!.. Ні, ти гратимеш на фісгармонії... Ти, Віруню!.. Прибіжи з куркою й кричи, що немов сусіда Тухля убив курку кийком по голові...
Т а р а с о в н а
— Це ж курка — нема ціни, куме.
К у м
— Отут-то й воно! Убить кілком, щоб око вискочило, щоб розтривожився він!.. Може, бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до війни позивавсь він три роки за півня...
С у с і д и
— А справді — це спосіб розумний... Біжи котора.
Т а р а с о в н а
— Вірунько, біжи!
Всі
(разом на Віруню і сама вона на себе)
— Біжи, біжи! (Побігла).
К у м
— Це — тільки три... Чотири, спокійно, — я оце йшов і на природу дивився... І знаєте, що я помітив (по паузі). Помітив, що вже й природа не та, що за старого режиму була (по паузі). А чого так?.. А того, що попсували комуністи й природу... Отак запитаннями самими заплутаю кума — не втече... Недавно в райсельбуді центральний оратор виступав, дак я його запитаннями, немов каміннями отак... От і б а си.
6
Тільки х о р и с т и у двері, а вже кожне їм дорогу дає.
Т е н о р, заїка, привітавшись, як почав:
— Чу-чу-чув, що...
Та, спасибі, б а с підхопив:
— Тікають М а л а х і й Минович?
К у м
— Не так тяжко було б, якби він помер добровільно, навіть сьогодні. Сорок сім років, подумайте, сім`я, честь честю, і тут тобі наї — тіка.
Т е н о р і б а с
(здивувалися)
— А ку-ку-ку...
— Куди, інтересно, тіка?
К у м
— Іду, каже, куме. Куди, питаюся? Послі, ка, одкриюся.
Т е н о р і б а с
— Чу-чу-чудно!
— Чудно!
К у м
— Заболіло, защеміло мені серце, немов кропивою він ударив. Все життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували, і от тобі наї — тіка, і от тобі на! — сьогодні тіка.
Т е н о р
— А чи-чи не краще на його подіє — ра-ра... (заспівав). "Разбойника благоразумного во єдинім часе..."
К у м
— Ні, ні Тільки "милость мира" Дехтярьова! Милость мира найбільш він вподобав. Рибу, було, ловимо, а він "милость мира" тихенько співа. Сам казав — умліваю, ка, видіння божественні бачу, як зачую цей спів...
7
С т а р ш а
(на дверях)
— Папонька!.. Папонька йдуть!
Знялася тривога. Зарухались всі:
— Далеко?
— До двору доходять.
— Куме! Як же тепер?
— Може, починати? (б а с).
— До-соль-мі-до! (Т е н о р).
До кума всі обернулись. А він рукою, як булавою:
— Спокійно! Я тоді знак покажу... Курку ж убийте! Кадильницю винесіть!..
8
Увійшов М а л а х і й. Став на порозі. Тиша. Тільки шелест очей.
К у м
— Чого, куме, став у порога?.. Хіба не впізнав? Це ж друзі твої посходились, зачувши, що ти сьогодні тікаєш.
М а л а х і й (очі замріяні, з порога зійшов)
— Не тікаю, а йду.
К у м
— Це все одно — тікаєш.
М а л а х і й
— Ой, як ми не втямимо, навіть ще не бачимо, — яких прав, яких прав надавала революція людині! Істинно потрібні оновлені очі, щоб бачити Їх.
— Це ж до чого, куме, хоч і знаю я?
— Хотів заборонити мені йти у подорож... А ще начраймил. Він, як і ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала мені революція...
— Так ти, значить, йдеш?
— Іду, куме! Іду, друзі мої!
— Куди?
— Куди?.. У голубую даль.
С у с і д и
(як очерет од вітру — ш-ш-ш)
— Куди він сказав? Куди? Як?
К у м
(ударив Малахія очима)
— Не шуткуючи скажи, куди?
Т а р а с о в н а
— Люди ж прийшли на проводи, хоч їм скажи — куди?
М а л а х і й
(повінь мрійна в очах)
— Ах, куме, і ви, друзі! Якби ви знали — немов музику чую і справді бачу голубую даль. Який восторг! Іду!.. Між іншим, погасіть лампадик!
К у м
— Невже лампадик заважа тобі тікати.
М а л а х і й
— Не мені, а вам заважа він втікати з полону релігійного. Погасіть!.. Скоро вже місяць стане непотрібний — електрика ж! А ви з лампадиком...
К у м
— Запитання!
М а л а х і й
І ладаном пахне... Як посміли кадити! Одчиніть вікно!
Зворухнулась була Т а р а с о в н а, та кум її поглядом спинив.
Помітивши це, М а л а х і й сам одчинив вікно, погасив лампадика.
К у м
— Спокійно! Запитання маю...
М а л а х і й
— Будь ласка,
— Тільки спокійно! Ти, куме, за соціалізм?
— Так.
— І навіть за кооперацію?
— А ти за лампадик?
— Спокійно! Раз я питаю, то просю одповісти.
— Будь ласка, питай!
— Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли вся вона до останнього ґудзика фальшива?
— Себто?
— Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт, як двічі два?
С у с і д и
— А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк — а воно вже полиняло, аж біле.
М а л а х і й
(усміхнувся)
— Далі!
К у м
— Чому жінка купила радянського гребінця, нарочито з найкращого сорту, і хоч би сама чесалася, а то ж... (повернувся до всіх, як до свідків). Нінонька, дитя неповинне, ще й волоссячко, як льон (закивали всі головами — мовляв, знаєм). То чому, я питаю, з гребінця зразу аж три зубці випало, і це теж факт?
— Три зубці. Далі!
— Чому нитки гнилі, а панчохи на Т р е т і й день рвуться, чом у бані не так чисто, як колись було? і лікаря не докличешся, хоч тричі помирай?
— Панчохи і баня. Далі!
К у м
(голосом гучним, як трибун)
— І чому вже Т р е т і й рік, як весни нема, а все якесь недоуміння в природі: холодно, навіть сніг, і раптом — трах, бах, як у бані на вишній полиці!.. І це хіба не факт, скажеш?
Б а с і Т е н о р
— Факт!
— Факт!
С у с і д и
— А факт!
— Авжеж, факт.
М а л а х і й
— Все?
К у м
— Нехай буде все, хоч таких запитань маю я мільйон.
М а л а х і й
(повінь в очах)
— Скажіть мені, чому я, ти, куме, всі ми до революції дуМ а т и боялись, а тепер я думаю про все, про все?
К у м
(одійшов до канарки)
— Далі!
М а л а х і й
— Скажи, чому я мріяти боявся, хоч і мануло взяти торбинку, ціпок і пойти, пойти отак в далечінь, — я гнав тії мрії, е тепер... вільно беру ціпочок в руки, сухарів у торбу і йду й..
К у м
(ущипливо)
— Тікаєш. Далі!
М а л а х і й
— Скажи, чому я трепетав начальства, на службі, вдома навшпиньках ходив (заходив навшпиньках). — Отак, отак... Мухам дорогу давав, а тепер (глянув чудно якось на всіх) пишу листи до раднаркомів України і маю відповідь (вийняв листа, урочисто підніс голос). Просю встати! (Прочитав). "УеСеРеР, Управління Ради Народних Комісарів, Харків, дата, нумер. На ваш: запитання канцелярія РНК повідомляє, що ваші проекти та листи одержано й передано до НКО та НКОЗ..." Який восторг! РНК України, Олімп пролетарської мудрості й сили, сповіщає мене, колишнього поштальйона, що мої проекти одержано... (Трошки велично). Мої проєктиі От куди я йду. А на всі твої запитання, куме, є відповідь у моїх проектах. Як тільки їх буде розглянуто й ухвалено, тоді ти, куме, і всі ви, всі одержите всяку відповідь негайно. Негайно, кажу, і зараз рушаю. Любуню! Дай мені в дорогу сорочку й підштаники!
К у м
— Куме! Не ходи!
М а л а х і й
— Невже ж ти не зрозумів? Проекти передано на попередній розгляд... Невкоснительно треба поспіша-тись, боюсь-бо, що дещо в проектах наркоми не зрозуміють і потрібні будуть пояснення... Сорочку й підштаники! (Та й вийшов у другу кімнатку).
Принишкли всі.
Т а р а с о в н а
(зашепотіла помертвілими губами)
— Матінко Божа! Куме! Сусідоньки! Рятуйте!.. Просю вас — рятуйте!.. Не пускайте, благаю!..
К у м
— Спокійно!.. Одкрився... Так ось воно що! Тож він цілісінький рік щось писав уночі й на марки у мене позичав...
Л ю б у н я
(вхопилась за матір)
— Ой, мамонько! Хрещений! Страшно! Сьогодні, у церкві молившись, відчула — немов духом холодним подуло на мене... Глянула — в Божих очах сум і тінь неминущого... Тінь неминущого.
Т а р а с о в н а
— Скинулось серце! Чую і я, що на смертну путь іде він...
К у м
— Спокійно! До ВеЦеКа, до РеНеКа возноситься. Вже гордість у голову вдарила, а ми раби і немов дурні... І це наш кум! Ні! Не пустюі Не я буду. Богом присягаюсь, як не поверну його назад. З дороги верну. Сам до ВеЦеКа вдарюся!.. От що: зараз, як вийде, я промову скажу, а ви, Мокій Яковичу, почніть "Милость мира"...
Т е н о р
(так і кинувся)
— До-до, соль, мі, до-до. Любо Малахієвно! На-ду-ду-ню! Ставайте до фісгармонії...
К у м
(рукою, знов як булавою)
— Спокійно! Не зразу, кажу! Порядок даю: перше — я промову скажу, далі канарка, "Милость мира", сльози і курка. Глядіть лишень не збийтесь! Я знак покажу.
Кожне пошепки собі повторило:
— Промова, канарка, "Милость мира", сльози і курка.
9
Увійшов М а л а х і й, готовий в путь. Кум заступив йому дорогу:
— Ти справді йдеш, куме?
— Іду, куме.
К у м
(глянув на всіх. Тихо)
— Промова. (Голосно). Слухай, Малахіє, — не тільки ти, а всі, хто в домі сему сущі! Гадалося нам, що доживеш ти безмалахольно свого віку і сконання життя вчиниш на руках у нас, у друзів, і ми за труною твоєю підемо, співаючи: "Святий Боже, Безсмертний, помилуй нас..." Дайте води! (Випив, тяжко зітхнув). Спокійно! Гадалося, що цю промову скажу я над труною твоєю, або ти над моєю, бо це ж однаково, а вийшло не так. Не ту путь ти собі ізбрав і зрадив релігію, закон, жону, і діток, і нас, друзів та кумів твоїх... І куди ото ти взагалі йдеш, подумай тільки!.. Випийте води, Тарасовно!
Т а р а с о в н а
(випила води. Ледве вимовила)
— Я ж не виживу сама, помру я, Маласику...
Іще хтось хотів випити води, та кум, строго зиркнувши, графина заткнув.
К у м
— Та не вірю я, не вірю, що підеш ти на темну путь, бо хто ж, як не ти, найвірніший християнин був і на клиросі 27 год виспівав, а що вже святоє письмо, то до буковки знаєш! Не йдиі Тебе просить церковна громада, обрати на голову хочуть, і це факт...
Б а с, Т е н о р, с у с і д и
— Фактично так, бо в неділю й збори!
К у м
— Як ідеш, то оглянься, подивись, як сумує жона твоя та й доньки похилились, немов вербиноньки над ставом у степу... Ти глянь, канарка — і та засумувала!
М а л а х і й
(підійшов до клітки. Замисливсь. Затаїли всі дух. Зняв клітку)
— Отак і я сидів, отак у клітці життя свого найкращі роки (до вікна та й пустив канарку). Лети, пташко, і ти в голубую даль. (Повернувся до всіх). Прощавайте!
К у м
(показавши знак Тенорові, до Малахія)
— Куме, не ходи, бо загинеш!
М а л а х і й
— Хай і загину!
— Заради чого, куме?
— Заради вищої мети.
Л ю б у н я забрала на фісгармонію, Т е н о р руками, як крилами, махнув і залунало: "Милость мира жертву хваленій" (Дехтярьова). М а л а х і й спинився, хотів щось промовити, та б а с не дав: покрив усі голоси й фісгармонію, аж жили на шиі набрякли — вивів: "Імами ко Господу".
М а л а х і й
(болісна усміхнувшись, до кума)
— От і повимітав з душі павутиння релігії, а не знаю, чого мене спів цей так чудно тривожить...
Хор далі: "Достойно і праведно єсть поклонятися Отцу, і Сину, і Святому Духу, Тройце єдиносущней і нераздельней...
М а л а х і й
— Ще малим, пам`ятаю, на зелені у церкві святки, як співали це, уздрілось мені, немов за нашим містечком Бог зійшов на землю, в царині ходить і кадить... Такий собі дідок сивенький у білій одежі, а очі сумні... Кадить на жито, на квіти, на всю Україну. (До сусід, до кума). Чуєте, бринить кадило і співають жайворонки.
К у м
— У неділю, куме, в церкві співатимуть оце "Милость мира" хіба так! Зоставайся з нами! (Узяв Ма-лахія за руку, налагодивсь вже торбину з нього зняти).
М а л а х і й
(раптом зчувся)
— Пусти!.. Геть спів цей отруйний! Замовчіть!
К у м
(рукою)
— Співайте!
М а л а х і й
— А-а, це ти вмисне хористів церковних накликав, Іцоб мене співом оцим та ладаном знов отруїти. Так не вдасться тобі це зробити! Бо дивіться — підходить до старенького Бога хтось в червоному, лиця не видно і кила гранату.
Хор гримнув: "Свят, свят, свят Господь Саваоф ісполнь небо і земля слави твоєя"."
Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських... Кришиться, дивіться, пала розбитеє небо, он сорок мучеників сторч головою, Христос і Маго-мет, Адам і Апокаліпсис раком летять... І сузір`я Рака й Козерога в пух і прах... (Заспівав щосили). "Чуєш, сурми заграли..." Сурми революції чую. Бачу даль голубого соціалізму. Іду! (До жінки). Будь здорова і щаслива, старенька...
Т а р а с о в н а
(заридала)
— Не йди, Маласику, бо вмру я отут!.. Прийде, прийде журба горбата та й сядеть в головах вночі... Засушить, задавить...
10
Раптом ускочила с т а р ш а дочка з убитою куркою:
— Мамонько! Папонько! Курку нашу вбитої Тиша нависла.
К у м
—Яку?
— Жовтяву ось, золотий чубок.
М а л а х і й
(взяв курку. Обдивився)
— Хто вбив?
Д о ч к а
— Тухля Василь Іванович. Кийком у толову влучив...
К у м
(до Малахія)
— Що, куме! Ще й з двору не вийшов, а вже вороги твої дибки пішли. То я б, тобою бувши, не подарував цього Тухлі довіку. Зараз би по міліцію і на суд.. о
С у с і д и
— Авжеж, на суд треба!
Т а р а с о в н а
— Це ж золото, а не курка. Пам`ятаєш, Маласику, як ти й` ще курчатком пшоняною кашкою годував, а воно попоїсть та на плечі хур-хур.
К у м
(побачив, що М а л а х і й замислився)
— Кличте міліцію! Я за свідка буду. Люди добрі! Подивіться, яке варварство! Вбито неповинну курку, і за що?
М а л а х і й
— Так. Це варварство.
К у м
— То клич міліцію протокола писати!
М а л а х і й
— Ні, не треба... Протоколами зла не зруйнуєш і соціалізму не збудуєш. Цей злочин ще раз переконує мене, щоб я негайно поспішив до раднаркомів, щоб прискорити ухвалу моїх проектів... Бо головне ж тепер — реформа людини, і саме про це проекти я склав… Іду!
К у м
(уже й він розгубився)
— Куме, не йди! Пам`ятаєш, як ще школярами крашанки ми їли у страсну п`ятницю.
М а л а х і й картузика на голову натяг.
Не йди, бо вдарю!..
Л ю б у н я впала перед батьком навколішки. Очима самими просила.
М а л а х і й
— Зворушили мене розхвилювали., , . Та не можу, доню, не можу, куме, зостатися" бо в сто крат дужче зворушений і потрясений я од революції.
11
Т а р а с о в н а
(тим часом примчала із кухні солодку бабку)
— Маласику! Ось я бабку тобі улюблену спекла... Не йди, Маласику! Така вже ж вийшла пуховита, запашна І зірка, ось глянь, п`ятикутна з озюминок...
Ще тричі хитнувшись, пішов М а л а х і й. Через силу ступав, немов видирався з болота. За порогом хода його стала вільніша. Випала бабка. Шдогнулись ноги в Тарасовни. Припала вона до розбитої миски.
С у с і д и
— І миска розбилась…
Т а р а с о в н а
— Не миска, сусідоньки, — це жисть моя розбилася...
Заплакала тихо і тяжко. Доньки помліли. Любуня, мов статуя та, — скаменіла. Нум, одчинивши двері, дивився услід. І, як очерет той вечірньої пори, шелестіли с у с і д и:
— От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!..
1927 р.