30.07.2019 00:31
Без обмежень
9 views
Rating 0 | 0 users
 © Квітка-Основ`яненко Григорій

Сватання на Гончарівці

Дія 1 Малороссийская опера в трех действиях

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА:

П р о к и п Ш к у р а т — обыватель из-за Лопани.

О д а р к а — жена его.

У л я н а — дочь их.

О л е к с и й — помещичий крестьянин.

П а в л о К а н д з ю б а — обыватель из-за Харькова.

С т е ц ь к о — сын его.

О с и п С к о р и к — отставной солдат.

Т ы м и ш — обыватель из Заиковки.

Д е в к и, п о д р у г и У л ь я н ы.

Действие в городе, на Гончаровке.

ДЕЙСТВИЕ ПЕРВОЕ

Улица на Гончаровке. Вдали видна Холодная гора.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ

П р о к i п (в расхмель, выходит из своего двора без пояса и шапки, свиту несет на плече и поет).

Спить жiнка, не чує, 

Що мужик її мандрує.

Спи, жiнко, спи!

Я тим часом одягнуся.

Та на вольну заберуся, 

А ти, жiнко, спи!

Хоч немає нi алтина, 

Вiдвiчатиме свитина, 

А ти, жiнко, спи!

Як заставлю я свитину, 

То i вип`ю четвертину, 

А ти, жiнко, спи!

О, та мудра ж i сивуха!

А ти, жiнко, псяюха, 

Спи крiпко, спи!

Як уволю я нап`юся, 

Чорта й жiнки не боюся, —

Нехай вона спить!

(Крадется через театр).

О д а р к а (выходит из избы, не выходя со двора). А куди-то вже потяг, йолопе? Чи то вп`ять на вольну? Вернися лишень сюди!

П р о к i п (с неудовольствием, в сторону). От чортова доглядачка! Таки i вздрiла! (Кричит ей с досадою). Чого там вертатися? Нiколи!

О д а р к а. Яке там нiколи припало? Вернися, бузовiре! (Он ее не слушает, она ему грозит кулаками). Вернись, кажу тобi, вернись! Чи хоч, щоб за патли вп`ять притягла? (Он хочет идти; она, разозлясь, выбегает из-за ворот и кричит). Вернись, вернись, вернись!

П р о к i п (с досадою возвращается). Т`адже i вернувсь! Ну, чого там так пильно припало?

О д а р к а. А кажи, куди було помандрував?

П р о к i п (все с сердцем). Та де тобi помандрував? Тiльки хотiв було йти до шевця, щоб чобiт залатав.

О д а р к а. Яке тепер латання? Недiленька свята; забув єси, католиче? Чи з глузду спився? Ще добрi люди i з церков не повиходили, а ти вже i на вольну швандяв! Знаю я тебе! оце було б так, як позавчора: п`ятiнка свята, люди нi рiсочки у рот не беруть, а вiн на вольнiй, та так впився, що не змiг i додому дiйти. Ввалився у провалля оттам на Холоднiй горi та й спав цiлу нiч. Ще то навдивовижу, як тебе москалi не обiдрали? Чи то ж не стид та й не сором? Гай, гай! Побила мене лиха година та нещаслива! Занапастила я свою головоньку з таким п`яницею! Тiльки б йому по вольним i шлятись!..

П р о к i п. Оттак пак! А чому вольну зробили далеко? Постановили б її ось тут, на нашiй вулицi, так би я випив та й додому потрапив би, а то бiда! Iдеш, iдеш, поки до тiєї вольної дiйдеш!

О д а р к а. А, дурний та божевiльний! А про те не кажуть, що нащо б то пити? Ось коли б кабатчики та вiдмежували б геть по Залютин, то-то б я спасибi сказала!

П р о к i п. Холодком i туди недалеко. Аби б туди дiйти, а то й байдуже!

О д а р к а. Бач, п`яницi море по колiно! Вiн знай своє товче! Я тобi кажу, нащо ти п`єш? Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн; були волики, була й коровка. Була й одежа, неначе у якого мiщанина; усе позбував, усе попропивав, звiвся нiнащо. Одним одна свитина, а пояса i шапки катма!

П р о к i п. Брешеш-бо, не усе попропивав: шапка i тепер цiлiсiнька у тебе у скринi, а пояс застановив.

О д а р к а. А бодай тебе заставляла трясця та болячка! Нащо ти заставляв?

П р о к i п. Оттак пак! Чи я ж винен, коли шинкар у борг не дає?

О д а р к а. Та нащо ти п`єш?

П р о к i п. Але, нащо! Шинкар дуже до мене добрий, хоч опiвночi прийду, то й вiдчиня; та таки i горiлка не розведена. Вже пак до кабатчикiв не пiду. Та нащо i горiлку вигадали, коли її не пити? Якби її не було на свiтi, то я б i не пив. Тогдi б послухав тебе.

О д а р к а. Ох, моя головонька бiдна! Що менi з п`яницею робити? Усе одно товче: усе пить та пить. А за що вже й пити? Коли б не своїми бубликами торгувала, то досi усi б з голоду попухли! Який мене гаспид понiс за сього п`яницю? — Була козир-дiвка: чи на вулицi, чи у танцях, чи в дружках, чи у колядцi, — усiм була голова; на жарти, на скоки, — усiм була приводниця! А й казала покiйнiй матерi: "Не вiддавай мене, мамо, за мужика, за хлiбороба, я собi дiвка не проста: мiй дiдусь та був на Iванiвцi попом; та його мати — що вона протiв мене? Вона сластьоним торгувала, а я собi бублейниця, та ще й перва по базарю. Старша сестра за школяром, може, й за мене лучиться панич з правленiя". Так-таки iди та iди! От же i пiшла; от i живу! Люди у щастi та у багацтвi i не чують, як живуть; а я занапастила себе. Де мої молодiї лiта? Де моя дiвичая краса? Усе заїв оцей п`яниця, шибеник, харцизяка, воло... (Увидев, что Прокип между тем все тихо пробирался и чуть было не ушел, бежит за ним). А куди-то, куди? Тривай лишень! (Тащит его из-за кулис за чуб). Ось так же, коли честю не слухав.

ДУЭТ

О д а р к а.

Чи я ж тобi не говорила?

Чи я ж тобi та не велiла?

Щоб ти дома сидiв

I на вольну не ходив?

П р о к i п (кланяясь).

Ой ти, жiнко моя!

Ти, голубко моя!

Пусти ж мене прогулятись, 

Коли ласка твоя!

О д а р к а (толкая его во двор и затворяя ворота)

Ой, тут гуляй, мiй миленький!

Мов той цуцик кривенький, 

Сиди там, пропадай

I нiкуди не втiкай!

П р о к i п (из-за ворот).

Та тут же я скучатиму, 

Усiм, усiм казатиму:

Била жiнка мужика, 

Била, била i товкла!

(Вместе).

Не брешу я, не брешу:

Била жiнка i товкла!

Брешеш, брешеш, песька

донько, 

Била мене i товкла.

О д а р к а.

Брешеш, брешеш, вражий сину!

Я не била, не товкла.

Потягла я за чуприну, 

Тiльки страху задала.

О д а р к а. Сиди, сиди собi там, мандрований цуцику! Та й гляди: ось тiльки хоч ногою вийдеш, то не побоюся грiха, битиму, кажу тобi, що битиму. Коли б менi знати, як то у панiв бува? Адже розказувала клюшниця отого пана, що у великих хоромах з зеленим верхом живе, так, каже, панi так над паном вередує, що i крий боже! I чого б то нi забажала, — чи мочених кисличок, чи нiмецьких медяничкiв, чи якої хустки або одежi, то усе i є: хоч опiвночi забажа чого, то усе їй i поставля, i без її волi з хати не iде. Через що-небудь же вона так їм овладала? Вже ж не приходиться жiнцi мужика бити; хiба у панiв така мода? А дуже б добре було, якби ми по-панськи вередували над мужиками!

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Те же и Кандзюба.

К а н д з ю б а. Дай боже день добрий! З недiлею будьте здоровi.

О д а р к а. Спасибi, будьте i ви здоровi. Як ся маєте?

К а н д з ю б а. Та до якого часу, ще б то i не теє.

О д а р к а. А вашi за-харкiвцi, чи усi живi?

К а н д з ю б а. Та вже нашим за-харкiвцям така прийшла бiда, що й сказати не можна.

О д а р к а. А що там за бiда?

К а н д з ю б а. Там таких салдатiв найшло, що й сказати не можна! Таки що вулиця, то й салдат на кватерi. Видимо-невидимо! Аж тридцятеро їх, кажуть, прийшло. Така бiда! — А старий ваш дома?

О д а р к а. Та через силу дома. Оце тiльки спинила мандрувати.

К а н д з ю б а. А куди ж то?

О д а р к а. Та ви знаєте його натуру? Йому нi празника, нi недiленьки; усе б йому шваньдять по шинкам.

К а н д з ю б а. Ось, знаєте, що я вам посовiтую: така була в мене перша жiнка, п`яниця непросипенна. От же я її i повiз до знахура; вiн i дав їй якоїсь води, та й побожився, що вже, каже, не буде бiльш пити. Що ж? мабуть би, i перестала, та не до горiлки їй було; пробi кричала, що у животi пече, та до вечора і вмерла. Ось повезiте лишень i ви по знахурам, то й вам таке щастя буде.

О д а р к а. Та я ж возила, i де то вже не була! Була i у Тишках, була i у Деркачах, об правiй середi аж у Водолагу їздила; так що ж? Усi ув один голос кажуть: "Починено та й починено". Та, спасибi, вже у Островерхiвцi ворожка, так та заочi вiдгадала; каже, що любощiв давано, та, не вмiючи, переборщили. А хто ж то й дав, так навдивовижу! Каже, дала йому чорнява молодиця, а в неї хата з немазаним верхом. От як ув око улiпила! Чи знаєте Грициху, старого Пискавки невiстку? Вона, вона йому починила! Адже ж сама чорнява, та и верх на хатi немазаний. Я ще її, падлюку, буду позивати, щоб не вiдбивала мужика. — Ну, одже ж то ворожка i дала менi зiлля та й каже: "Звари та й дай йому якраз на молодику, у глуху пiвнiч, як першi пiвнi заспiвають", а я, собi на лихо, чи проспала, чи так на мене наслано, що перших пiвнiв не почула та дала, як другi заспiвали. Що ж: як випив, як зскоче, як дерне з хати, та на вулицю, а там як чкурне, так аж ляпотить; та й поченчекував аж на Косолапiвку. Пив, пив, три дня там пив, усе з себе попропивав. Вже сама знайшла та насилу додому доволокла. Та вiд того часу ще гiрш п`є. Та вже хiба крадькома вирветься, а то як того цуцика на верьовцi держу.

К а н д з ю б а. Де ж вiн тепер?

О д а р к а. Оттам заперла, нехай висидиться.

П р ок i п (за воротами поет). Била жiнка мужика, за чуприну взявши...

К а н д з ю б а. Бач, де обiзвався! — Здоров, приятелю; а ходи ке сюда!

П р о к i п. Рада б душа в рай, так грiхи не пускають. Як жiнка скаже.

К а н д з ю б а (Одарке). Випустiть-бо його, будьте ласкавi. Маю до вас дiло.

О д а р к а. Ану вже iди сюди, iди! (Прокип выходит).

ТЕРЦЕТ

К а н д з ю б а.

Послухайте мене.

Ось будьмо ми сватами!

О д а р к а.

Кажiть, кажiть, у чiм?

Сьому ми радi сами.

П р о к i п.

На вольну щоб сходить?

Горiлки принести?

О д а р к а.

Та годi тобi, дурню, 

Не знать про що товкти!

(Кандзюбе).

Вiн, знай, своє.

Кажiть, а що таке?

К а н д з ю б а. А що? Дочка в вас є?

П р о к i п i О д а р к а. Є, є!

К а н д з ю б а. Така, що треба годувати?

О д а р к а. Хоч сьогоднi вiддавати.

К а н д з ю б а. Сина маю.

П р о к i п i О д а р к а. Знаю.

К а н д в ю б а. Так вiддайте!

О д а р к а. Потурайте! Чи вiн нам рiвня?

П р о к i п. От i треба добувати. Та на вольну швидш чухрати. А де твоя гривня?

О д а р к а (мужу). Вiдв`яжися; врагова дитина! (Кандзюбе).

Усяк зна, 

Що в вашого сина

Та клепки нема!

К а н д з ю б а.

Щоб то як?

О д а р к а.

Та так:

Прибитий на цвiту.

К а н д з ю б а.

Тю-тю!

Та ще фiть, фiть!

Ви дiло тут кажiть:

Чи вiддасте? (с насмешкою).

Чи нехай ще пiдросте?

Мене ви не держiть.

(Вместе).

К а н д з ю б а.

А чому ж i не вiддати?

В нього всього є.

П р о к i п.

Як же можна i вiддати, 

Коли горiлки вiн не п`є?

О д а р к а.

Як же можна i вiддати?

Дурний! його всяк б`є.

К а н д з ю б а. Гай, гай! Товкуєте не знать об чiм! Горшка окропу не стоїть. Та хоч би i зовсiм дурний був, так не узяв його кат, буде багатий пiсля моєї смерти; аж розумнiй жiнцi за ним i добре буде. Слава тобi, господи! Є воликiв пар, може, двадцятеро; ходимо у Крим за сiллю i за рибою на Дiн, i усякую хуру беремо, чи у Кирсон, чи ув Одесу. Є й коров`ят з п`ятнадцятеро, та овечат там чи двi сотнi, чи й бiльш; батракiв дома з десяток, та при скотинi на бразi скiльки є. Буде чим орудувати; перепадатиме копiйка. А мiй же Стецько та не зовсiм i дурний: вiн, собi на лихо, трошки непам`ятливий та нерозсудливий, та до сьома не налiчить, та не зна, що руб, а що гривня; а то зовсiм парень друзяка. Та й яка нужда, що нiчого не зна; жiнка навчить i усьому товк дасть, та й буде панею жити. Коли схоче яке ремество держати, чи коцарювати, чи по-вашому бублейничати...

П р о к i п. Або й шинкарювати; i то дiло дуже добре!

К а н д з ю б а. Та що захоче, то вже не пiде до людей позичати. Нуте, чого тут думати? Так чи не так, так я пiду по других; бачите, вже не рано.

О д а р к а. (с явным удовольствием слушала его). А що, Прокопе, як думаєш?

П р о к i п. Ти думай, а я вже за тобою.

(Поют).

К а н д з ю б а.

Так будьмо ж ми сватами!

О д а р к а.

Сьому ми радi сами.

(Вместе).

К а н д з ю б а.

Пришлю, пришлю людей, 

Свати мої любезнi!

Отецька свого пришлю.

П р о к i п.

Пришлiть, пришлiть людей, 

Ой сватушко любезний!

Горiлки накуплю.

О д а р к а.

Пришлiть, пришлiть людей, 

Ой сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

(Обнявшись, приплясывают).

О д а р к а. Е! тривайте лишень: ще треба дiвки спитати, як-то вона ще скаже?

К а н д з ю б а. Хiба вона часом i не туди?

О д а р к а. Та таки трошки вередливенька. То скаже: не варiте з салом, а з яловичиною; то м`яса не схоче, а сала забажа; то тараня солона, та що-небудь i вигадує; така вже собi нiжна! То щоб i з женихами не стала вередувати.

К а н д з ю б а. Та вона ж не панянка! Нехай вже тi вередують, поки довередуються до свого. Та нiчого грiха таїти, тепер i усюди така мода: нашi мужички — так усе б то за мiщан; а мiщанка вже i об купцевi не дуже дума, а щоб вискочити за палатського або за скубента! то i гляди: дiвують, сердешнi, до того, що можна буде їми на Донцi греблю загатити. — А з своєю як хочете, а я людей пришлю. Не наробiть тiльки бешкету.

О д а р к а. Та не бiйтесь, не бiйтесь, присилайте-таки старостiв; вже ж вона не без розуму, вмiє розсудити.

К а н д з ю б а. Спасибi ж за ласку. Ждiть вiд нас людей по закону, увечерi; а я Стецька пришлю, нехай з дiвкою... Я щось її не знаю; а як її зовуть?

О д а р к а. Та Уляна ж i досi.

П р о к i п. Та ще й Прокiпiвна.

К а н д з ю б а. Так нехай мiй Стецько з Уляною, як там треба, поговорють; а ви її навчiть, щоб часом не брикалась. Прощайте до якого часу.

(Повторяют последний куплет).

(Вместе).

К а н д з ю б а.

Пришлю, пришлю людей, 

Свати мої любезнi!

Стецька свого пришлю.

П р о к i п.

Пришлiть, пришлiть людей, 

Мiй сватушко любезний!

Горiлки накуплю.

О д а р к а.

Пришлiть, пришлiть людей, 

Мiй сватушко любезний!

Я хустку почеплю.

(Обнявшись, приплясывают, потом Кандзюба уходит).

П р о к i п. От же скверно, що свата без чарки горiлки вiдпустили! Чому б то дома про нужду не держати? Тепер треба збiгати на вольну та на сватання придбати.

О д а р к а. А вже ти менi з тою вольною остив та споганiв! I як би то ти пронiс вiд об`їздчикiв?

П р о к i п. Але! будьте i первина! Через лiсок, та через ярок, та вскочив у садок, та й дома, от їм i дуля пiд нiс! Так посилай же.

О д а р к а. Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило! Iди лишень додому, я пiдожду Уляни, та й прийду, i сядемо обiдати.

П р о к i п. (неохотно). Та вже i пiду. Таки-то i урвався на вольну! (Уходит).

ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ

О д а р к а и У л я н а.

У л я н а. Здоровi, мамо, були! 3 недiленькою будьте здоровi.

О д а р к а. Спасибi, будь i ти здорова! Де-то ти так рано ходила? Поки я упоралась, дивлюсь, вже тебе i нема.

У л я н а. Ходила, мамо, на базар, поки до ранньої, та купила дещо. Ось скиндячки у коси, а оце шпалерiв купила на голуби та на квiтки. А оце, бач, так обiщалась: на тi грошi, що по п`ятинкам заробляла, так вiдкладала, та, зiбравши, от i купила, платок. Бач, який? (Разворачивает платок). I не гарний, скажеш? Великий та модний, з квiтками; тепер усюди такi на мiщанках.

О д а р к а (рассматривает платок). Нащо було тратитись? Мабуть, i дорогий?

У л я н а. Дала я за нього сiм кiп та золотого з п`ятаком; та вже торгувалась, торгувалась! Морока та й годi! Бiля круглого трахтиря чугуєвська перекупка, так аж забожилась, що не можна дешевше. Та ще там смiх: вона узяла, та на мою голову примiряє i каже: виш, як тобi к лицю! — А тут де узявсь пан, таки справжнiй пан; тут хрест (указывая на грудь), а тут кавалерiя (указывая на шею), та й каже: "От славная девушка! Пристало, пристало. Вот красавица!"— А я як засоромилась. Ув очах почервонiло, та не знаю, куди й дивитись; а вiн усе хвалить та смiється.

О д а р к а. Потурай панам, чого вони не набрешуть! То вiн над тобою глузував.

У л я н а. Будто б то пани i брешуть? Вони сього не вмiють i над дiвкою не будуть гнущатись. Вони письменнi.

О д а р к а. Та знаю я i письменних. Є, душко, з них усяковi. Чи мало тут на Гончарiвцi дiвчат з ума позводили i письменнi, i купцi, i усякi? Хто молодого чоловiка зупинить!

У л я н а. Та сей, мамо, вже пiдтоптаний.

О д а р к а. Потурай, потурай! Такий ще бiльш лиха наробить, чим молодий. Ох, знаю я такiвських! — Та скажи ж ти менi, нащо тобi сей платок?

У л я н а. Оттак, нащо? Лучиться чоловiк, от у мене i хустка. Рушники є, хустки не було, тепер пiде йому на хустку, а як вийду замiж, так буду сама пов`язуватись. Тепер вже така мода, що очiпкiв не носють, i на попадях не побачиш; не так, як ви усе у очiпцi, по-старосвiтськи.

О д а р к а. Тим-то й горе, що новина старовину прогонить. Потурай людям! Пркинули свiй закон, та усе б то по-панськи, то й нашi будуть, як паннi з мужиками жити. А се добре зробила, що купила хустку. Увечерi жди старостiв, казали, прийдуть.

У л я н а. (жеманно). Якi там старости? Вiд кого б то?

О д а р к а. Чи знаєш iз-за Харкова Павла Кандзюбу, що чумакує? Вiн колись до нас заходив з монастиря на спаса.

У л я н а. От за того старого? Лисого?

У л я н а. Тю-тю, дурна! — За Стецька, його сина, коли знаєш.

У л я н а. За того божевiльного? Се ще краще! Та вiн, мамо, зовсiм дурний!

О д а р к а. Дурний! — Так багатий.

У л я н а. Цур йому з його багатством, коли в нього глузду нема.

О д а р к а. Глузду нема, так багатий.

У л я н а. Як i по нашiй вулицi йде, то малi дiти з нього смiються.

О д а р к а. Нехай смiються, а вiн собi багатий.

У л я н а. А як прийшов раз до нас на Оснiв`янську мойку, так там такий з нього регiт був, що вже хазяїн насилу прогнав, щоб ми через нього не гуляли. Се вже побила лиха година та нещаслива, коли за такого iти; неначе усi люди повимирали.

О д а р к а. Так кажу тобi, що багатий! Скiльки пар волiв чи усякої худоби! У нього будеш у золотi ходити; а помре старий, так усьому добру будеш господиня. Нема на свiтi луччого щастя, як з дурнем жити! Вiн тебе не б`є, не вередує; а коли там здуру хоч i налає, так тiльки крикни на нього, то вiн i замовче. Куди схочеш, пiдеш; як задумаєш, так i худобою орудуєш. Та що то й казати! Усе не те, що з розумним; нема тобi воленьки; нi погуляти, нi в хорошi походити. А сварка, а лайка, а бiйка!.. Ось i мiй п`яниця: що з нього, що вiн не дурний? Коли б пак одурiв, то я б зрадувалась.

У л я н а. Та вже, мимо, що хочете, кажiте, а я за того дурня, за того бецмана не пiду та й не пiду.

О д а р к а. Нiчого вередувати. За такого багатого не пiдеш, так кого ще тобi треба? Чи якого повитчика будеш ждати? Та доки нам тебе i содержати? Бач, батько п`яниця непросипенний; я своїми бубликами тiльки вас i содержу, та вже i в мене сила не та; звалюсь, хто вас буде годувати?

У л я н а. Чим я тобi, мамо, у тягiсть? Лiтом на мойцi — слава тобi, господи, — скiльки заробляю? А зимою пряду; та й зiбрала чимало: повнiсiнька скриня на колесах. Коли ж я стiльки у дiвоцтвi зiбрала, то можу себе i содержувати, i зодягати i без мужика-дурня.

О д а р к а. Те-таки, що зiбрала, то гаразд, а що за багатим мужиком бiльш збереш, так то ще лучче. Послухай мене, Улясю! Послухай мене, доню! Не дрочись! Iди за Стецька, даром що дурний. Бач, нiхто не трапляється. За кого ж тебе i вiддати? Де тi люди?

У л я н а (застенчиво). Мамо!.. Я б вам... щось сказала...

О д а р к а. Ану, кажи.

У л я н а. Адже ви знаєте Олексiя?

О д а р к а. Якого се?

У л я н а (смелее). Коваля. Ось чи впам`ятку вам, що доварив вам кочергу, а оце недавно чаплiю зробив?

О д а р к а (вспоминая). Еге-ге-ге! Коваль? Знаю. А що? Чи не дума вiн?

У л я н а (стыдливо). Атож!

О д а р к а. Нехай собi i у головi не доклада. Чи можна, щоб я за нього вiддала? Хiба вiн тобi казав?

У л я н а. Еге!

О д а р к а. А ти що? А ти йому i не плюнула межи очi?

У л я н а. От так пак! А за що?

О д а р к а. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього?

У л я н а. Атож!

О д а р к а. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п`є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!

У л я н а. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде.

О д а р к а. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!

У л я н а. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його!

О д а р к а. А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!

У л я н а. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий боже, як то хвалються, що як добре за панами жити!

О д а р к а. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали.

У л я н а. Ох, менi лихо! сьогоднi?..

О д а р к а. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна...

У л я н а. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю...

О д а р к а. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. —Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (Уходит).

У л я н а (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап`юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет).

Хусточко ж моя шовковая!

Чи на те ж я заробляла, 

Щоб нелюбу, та й немилому, 

Та її я почiпляла?

Хусточко моя шовковая!

Обiтри мої слiзоньки!

Нехай же, нехай же вiд них

Полиняють квiтоньки!

Хусточко моя шовковая!

Прийшлось тебе заховати.

З плiточкою та i дротяною

Тепер треба привикати!

Хусточко моя шовковая!

Не доставайся ворогу.

Покрий мої яснiї очi, 

Як я ляжу у гробу!

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Уляна и Стецько выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит.

С т е ц ь к о. Та й патлата! (Смеется громко и, по-дошел к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит). А що в вас варили?

У л я н а. (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нiчого!

С т е ц ь к о. (долго вспоминая). Ну!.. ну!.. а тепер... що?

У л я н а. Що?

С т е ц ь к о. Що?

У л я н а. Що?

С т е ц ь к о. Що?

У л я н а. Що? Нiчого.

С т е ц ь к о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.

У л я н а. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси!

С т е ц ь к о. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся.

У л я н а. Нi об чiм нам домовлятися.

С т е ц ь к о. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?

У л я н а. Нi, голубчику, сього нiколи не буде.

С т е ц ь к о. А чом не буде?

У л я н а. Тим, що я за тебе не пiду.

С т е ц ь к о. А чом не пiдеш?

У л я н а. Тим, що не хочу.

С т е ц ь к о. Та чому не хочеш?

У л я н а. А не хочу — тим, що не хочу.

С т е ц ь к о. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.

У л я н а. Не пiду.

С т е ц ь к о. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:

На курочцi пiр`ячко рябоє;

Любимося, серденько, обоє.

Диб, диб на село, 

Кив, морг на нього.

Я не дiвка його.

Не пiду я за нього.

Ой полола дiвчина пастернак

Та сколола нiженьку на будяк.

Диб, диб на село... и проч.

Не так болить нiженька з будяка, 

Ой як болить серденько вiд дяка.

Диб, диб... и проч.

Ой, чия ти, дiвчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

Диб, диб... и проч.

А що? чи хороша моя пiсня?

У л я н а. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого i не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Поет).

В мене думка не така, 

Щоб пiшла я за Стецька.

Стецько стидкий!

Стецько бридкий!

Цур тобi, не в`яжися!

Пек тобi, вiдчепися!

Божевiльний!

Не дурна я i не п`яна, 

Щоб пiшла я за Степана.

Стецько стидкий... и проч.

Лучче впасти менi з дубу, 

Чим йти замiж за Кандзюбу.

Стецько стидкий... и проч.

Лучче менi з мосту в воду, 

Чим достатися уроду!

Стецько стидкий... и проч.

А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?

С т е ц ь к о. (долго смотрит на нее молча, потом вдруг вскрикивает). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Зачим ти її спiваєш? Га?

У л я н а. Та я тобi i спiваю i кажу, що не люблю тебе i не пiду за тебе.

С т е ц ь к о. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Вздохнув). Я вже пробував.

У л я н а. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу.

С т е ц ь к о. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти не дрочилась.

У л я н а. А чого менi дрочитись? Я не скотина, нехай бог милує! А щоб я пiшла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.

С т е ц ь к о. Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б`є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер, не можна. Дарма! я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене!

У л я н а. (в сторону). Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати.

ЯВЛЕНИЕ ПЯТОЕ

Те же и Олексий, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает.

С т е ц ь к о. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать?

У л я н а. А як же? присилай, присилай. (В сторону). Побачиш, якого облизня пiньмають.

С т е ц ь к о. А пiч колупатимеш?

У л я н а. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами).

С т е ц ь к о. (Оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?

У л я н а. Затим, що я тебе шаную (тихо), — як ту собаку рудую!

О л е к с i й. (в сторону, с огорчением). От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде.

С т е ц ь к о. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.

У л я н а. Ти знаєш, а я не знаю.

С т е ц ь к о. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?

У л я н а. Та не знаю. Ну тебе зовсiм.

С т е ц ь к о (смеясь). Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько навчив. Чи сказати? (Более смеется). Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш? (Увидя у нее шелковый платок). А що то в тебе? Хустка? Чи не менi то?

У л я н а. Кому ж, як не тобi, мiй вороне чорнесенький! (Тихо). Твоїй пицi вона i пристала.

С т е ц ь к о. А ке сюди, я примiряю.

У л я н а. Та нехай же увечерi, сама тобi почеплю (тихо), що i у дверi не потовпишся.

С т е ц ь к о. Що то, мабуть, гарно з хусткою? Чи знаєш що? Я ще зроду не женився. То-то, десь, гарно жонатому; що усi ж то, усi, куди оком закинеш, усi женються. Будеш же менi головоньку мити i голубити?

У л я н а. Змию, змию (тихо), що тебе i чорт не пiзна. Цур вже йому! прожену його вiдсiля та й втечу додому. (Ему). А приголублю ось так: ось ходи сюди. (Протягивает к нему руки, а он, разнежась и охорашиваясь, хочет подойти к ней).

О л е к с i й (с сердцем становится между ними). Здорова, Уляно! Нехай тобi бог помага!

У л я н а (обрадовавшись, бросается к нему). А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала.

О л е к с i й (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi.

У л я н а (испугавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя?

О л е к с i й. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!

С т е ц ь к о (важно). Спасибi.

О л е к с i й. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш?

С т е ц ь к о. Пришлемо.

О л е к с i й. Боже ж вам помагай! (Медленно идет).

С т е ц ь к о. Спасибi.

О л е к с i й (все уходя, горестно). Прощай, Уляно!

С т е ц ь к о. Iди здоров!

У л я н а (в сторону). О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (Громко). Олексiю!

О л е к с i й (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет).

У л я н а. Олексiю-бо!

О л е к с i й (останавливаясь). А чого там?

У л я н а. Чого-бо ти сердишся?

О л е к с i й (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його?

У л я н а. Так що ж, що правда?

О л е к с i й (поет).

Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався?

Женихався, не смiявся, хотiв її взяти, 

Уродила товариша, нечистая мати!

Чи ждав же я бiдиноньки такої на себе, 

Щоб почути в дiвчиноньки, що не йде за мене, 

Не за мене, за другого йде моя дiвчина!

Що робити? Тiльки iти свiт за очима!

Уляно, Уляно! як же менi не сердитись? Як менi стояти i слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася, ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як з тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, опрiч мене, а тут при менi кажеш, щоб присилав за рушниками... Грiх тобi, Уляно! Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти iдеш за Стецька, що у посмiх на увесь город за навiженного, за дурня...

С т е ц ь к о (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома. Та дарма: хоч би i дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.

О л е к с i й. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?

С т е ц ь к о. Робити, пожалуй, вмiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу, замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Смеется). А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.

О л е к с i й. Ходив же ти у дорогу?

С т е ц ь к о. Ходив.

О л е к с i й. А куди?

С т е ц ь к о. З хурою, до моря.

О л е к с і й. До якого мiсця?

С т е ц ь к о. Аж до Основи.

О л е к с i й (смеется). Крий боже, як далеко! Аж двi верстви!

У л я н а. О, щоб тебе, Стецю! i мене розсмiшив.

О л е к с i й. За чим же ти ув Основу з хурою ходив? Чи не в бiр по шишки?

С т е ц ь к о. По шишки! Тю-тю! ще й смiється. Кажуть тобi, пiшла хура до моря, за рибою. От i менi батько дав пару волiв: нехай, каже, хлоп`я привчається. От ми iдемо, iдемо, усе iдемо, усе iдемо... аж гульк! прийшли ув Основу. Там чорт надай дядькiв, Дикані, коли знаєш; та й закликали мене обiдати. От я й сiв та й обiдаю, усе обiдаю... та й забув про хуру, а вона, брат, як учистила, та аж до Пилипового села, а я усе обiдаю, усе обiдаю... та як пообiдав, та й потяг у солому, таки до дядькiв на тiк, та як дав хропака, так аж геть-геть до вечора. Ну, знаєш, батько побiг провiдати хури, та й нагнав, та й питається: а де Стецько? А Стецька катма! (Смеется). Хропе, сердега, у соломi, мов пан на подушках. Аж гульк батько у солому, як потягне мене рубанцем! Аж я спросоння як злякаюсь, як побiжу та через городи! А батько як гукне: хлопцi, сюди! Тут, брат, неначе з псюрнi хорти до дертi, так хлопцi повибiгали, та мене ловити, та й пiймали, узяли менi руки скрутили, та зв`язали гарненько, та у город, та до волосного правленiя, та у колоду, а уранцi i у привод...

О л е к с i й. Так тебе i у привод водили? Я сього i не чув.

С т е ц ь к о. Водили, голубчику! Сказано, слухай батька, та не втiкай.

О л е к с i й. Що ж тобi було у приводi?

С т е ц ь к о. Потилицю виголили та й пустили. Не що!

О л е к с i й. Через що тебе не прийняли у салдати?

С т е ц ь к о. Та так, бiда сталася: не зумiв пальцiв перелiчити. (Перебирает пальцы). Та й до бiса ж їх на руках: Станеш їх лiчити, та так один одного i попережа. Ось бач! (Перебирая пальцы, задумался). На якого гаспида так багацько пальцiв? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собi дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.

О д а р к а (из-за ворот кричит). Уляно, Уляно! А iди обiдати!

У л я н а. Зараз, мамо, прийду.

О д а р к а. Коли Стецько тут, клич i його.

С т е ц ь к о. Ось-осьдечки я. Обiдати? Зараз. Що то вже я люблю обiдати! Я б i вдень i вночi усе б обiдав.(Уходит во двор).

О л е к с i й. Що, Уляно, чула? От за якого дурня iдеш!

У л я н а. Чи я ж сама за нього iду, чи що?

О л е к с i й. А як же? коли i за рушниками велiла присилати? Я сам чув. Прощай, Уляно! Бог з тобою! Тiльки мене i бачила. Сам собi смерть заподiю.

У л я н а (бросаясь к нему). Олексiєчку, мiй голубчику! I я без тебе не хочу на бiлiм свiтi жити! Не вмирай без мене, озьми i мене з собою! Не покинь мене сиротинкою!

О л е к с i й (стоит, не обнимая ее). Так се правда? Де ж твоя божба, Уляно? Тяжко моєму серцю, коли вже й ти не держиш правди i мiняєш того, хто тебе любив, вiд щирого серця... дуже, дуже любив... i мiняєш на кого? Не боїшся ж ти бога, га?

У л я н а (все обнимая его). Бога я боюсь, люблю тебе, мiй лебедику, мiй сизий голубоньку; чає вiд часу бiльш люблю, чим уперш на вулиці зiйшлися. Не покинула б я тебе нiзащо на свiтi; що ж будеш робити? Не моя воленька: мати силує!

О л е к с i й. Ти ж їй казала, що мене любиш?

У л я н а. Казала усе: казала, що не хочу за Стецька, казала, що коли не за тебе, то й нi за кого не пiду; так i говорити не дає. Та вже ж: на усе пiду, а за Стецьком не буду. Приголуб же мене у останнiй разочок! (Обнимаются).

ДУЭТ

У л я н а.

Горе, лихо i бiда!

Не дають за тебе!

Олексiю, серце моє, 

Не покинь ти мене!

О л е к с i й.

Не вбивайсь, моя Уляно!

Буду вiчно я любити, 

Бо нiяк менi не можна

Без тебе на свiтi жити!

У л я н а.

Я боюся зоставатись;

Вже i мати скоро вийде.

О л е к с i й.

Тяжко, важко розставатись!

Що ж? Нехай же хоч i прийде.

В ноги їй оттут впаду.

Слiзоньками обiллю.

У л я н а.

Станьмо ми її молити, 

Станьмо жалiбно просити:

(вместе)

Не розлучай нас, мамо рiдна!

Ой, дай пожити ще нам, бiдним!

Не пий, не пий ти нашой кровi, 

Не розривай мiж нас любовi!

У л я н а. Умру без тебе, Олексiю!

О л е к с і й. Собi я смерть заподiю!

(вместе)

Горе, лихо i бiда!

Не дають за мене!

Ой Улясю, серце моє, 

Не забудь ти мене!

У л я н а.

Горе, лихо i бiда!

Не дають за тебе!

Олексiю, серце моє, 

Не покинь ти мене!

(Обнимаются).

С т е ц ь к о (выходя из-за ворот). Чи то тебе довго ждати? Вже й борщ поїли, i яловичину покришили, а вона i не iде. (Увидев, что любовники обнимаются). Бач, з ким тут, вона! Мати не збрехала, казала, що вона, мабуть, з Олексiєм розмовля; а вона добре розмовля, що женихається! Iди ж, iди. Казала мати, що коли, каже, честю не послуха, то жени її у потилицю!

У л я н а. Та iду, зараз iду. — Олексiєчку! не втiкай вiдсiля; я швидко вийду. За слiзоньками i не їстиму нiчого та й поспiшу до тебе. Послiдня наша годинонька, тiльки i наговоритися з тобою. (Плача, уходит во двор).

С т е ц ь к о. Вийдеш, вийдеш, коли-то ще пущу. (Подходит к Олексию). А ти чого тут, пробишака?

О л е к с i й. Чого? Я до Уляни приходив.

С т е ц ь к о. До Уляни? А зась не знаєш? До Уляни!

О л е к с i й. Що? ще i сей став на мене гримати!

С т е ц ь к о. А то ж i не гримати? Одарка казала: прожени його.

О л е к с i й. Ти мене проженеш? О, вражий сину? Через тебе така напасть! (Бросается к нему. Стецько, испуганный, бежит; Олексий, поймав его, схватывает за грудь и трясет). Задушу, анахтемську вiру! О, якби не боявсь грiха, тут би i амiнь моєму супостатовi! (Отталкивает его от себя). Згинь з очей, католиче!

(Стецько до чрезвычайности испуганный, не может кричать, а стоит в углу и во все время стонет и дрожит).

О л е к с i й (успокоившись). Дурний i я, що з дурнем зв`язався. Що, менi робити? Де ськати помочi? Тяжко моєму серцю! Сам би на себе руки пiдняв! Похожу по горi, поки Уляна вийде; чи не придумаю чого? (Уходит).

С т е ц ь к о (осматривается во все стороны и, не видя Олексия, бегает и кричит). Пробi, ратуйте, ратуйте! Хто в бога вiрує, ратуйте! Ой, ратуйте!..

ЯВЛЕНИЕ ШЕСТОЕ

Стецько и Прокіп с Одаркою выбегают.

О д а р к а (бросаясь к Стецьку). Що, що тут таке? Чого ти кричищ?

П р о к i п. Чи не об`їздчики кого з горiлкою злапали?

ТЕРЦЕТ

С т е ц ь к о.

Харцизяка мене бив!

А я й кашi ще не їв...

О д а р к а.

Ось внесу тобi я кашi...

(Уходит).

Стецько (плачет).

Ги, ги, ги, ги, ги!

Кашi хочу, кашi, кашi!

П р о к i п.

Ой, ходiм ми за лiсок, 

Там новенький є шинок, 

Купимо горiлки глек...

С т е ц ь к о.

Цур тобi iз нею, пек!

Кашi хочу, кашi, кашi!

О д а р к а (приносит ему большой кусок каши).

Одже й кашi на шматок.

Їж же, сину, та не плач.

С т е ц ь к о.

Его! Ось побач:

Я хоч i зовсiм

Оцю грудку з`їм, 

А плакати ще буду.

Ще-бо м`яса я не їв:

Так сього я не забуду.

О д а р к а.

Ходiм до хати ми, ходiм!

Тобi м`яса я добуду.

С т е ц ь к о.

Та я і м`ясо хоч поїм, 

А плакати таки все буду.

П р о к i п.

От лихо, лихо i зовсiм, 

Нiгде горiлки не добуду!

(Уводят Стецька с собою).

 1835 р.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Григорій Квітка-Основ'яненко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо