План до двору
Глава 14-15 Глава чотирнадцята. Де зло переможно крокує, там гроби ніколи не стуляють свої пащеки
Була година 9 дня. Контора Попівського колгоспу стояла серед вигону одчинена на всі двері. І звідти чулося клацання рахівниць, голосне, але одноманітне і вперте. На ґанку сидів Тиміш Клунок. Він спирався на виломлений з верби ціпок і дивився в поле. Нарешті він ціпок узяв у другу руку і сам, випроставшись, скинув бриль і поклав його на коліна. І через мить він надів його знову, неначе почуваючи, що у нього бриль лишній. Він мав рацію. Бо проз колгоспну комору їхав голова колгоспу. І коли він порівнявся з ґанком управи, то Тиміш Клунок вже стояв, пере міняючи в стоянні ноги, неначе в нього тіло стало Бог його знає яке важке.
— Ну, що скажеш, чого ти сьогодні не на роботі? — спитався хазяїн, злазячи з бігунки.
— Та ви ж мені ще вчора сказали, щоб я прийшов саме в цю пору...— Замість здоровкання, зустрілися такими словами обидва чоловіки.
— Уже й ти разом з усіма напинаєш мені брехати у вічі. Ну, скажи, хто чув, що я тобі сказав, аби ти сьогодні прийшов сюди. Хто? Ну, чого ж ти мовчиш?
Ці слова справили надзвичайне враження на Клунка.
І він кашлянув і підсунувши бриль над чолом, яке враз покрилося потом, почав його терти правою рукою, лишаючи там темний слід від пальців, що були і в пилюці, і в бруді.
— Ви сказали, щоб я прийшов саме в цю пору... Бо моя жінка недужа вже другий тиждень... Ви обіцяли дати трохи пашні, — неначе вже з-останньої снаги проказав селянин.
— Добре діло, це коли я якогось колгоспника зустріну за цілий день раз, то це я йому там призначив побачення? Добре діло! — І вже роздратовано і злобливо став присікуватися:
— Як тільки ти мені зараз не скажеш, хто чув, то я тебе негайно арештую як брехуна і саботажника. Ну хто чув, кажи?
Тиміш Клунок мовчав і ворушив бриль у нерішучих і нещасних своїх руках, а Єшка Хахлов провадив своє у всезростаючому піднесенні:
— Мовчиш, бо боїшся... Знаєш куди за брехню та саботаж загнали і Лукіяна Кошелика. І тебе ця доля не мине, і кожного не мине, хто тільки посміє мене обдурити!" — І, глянувши на відчинені двері контори, ще з гіршим натиском став говорити:
— Ач, ви видно сьогодні всі змовилися против мене і писарі кудись порозходилися, покинувши в конторі навстіж двері, щоб туди заходили прохані і непрохані саботажники... Ану, обізвися, хто там є, га!..
І раптом там зупинилося клацання і почулися кроки. І вийшов на ґанок Бунтуш і спитався:
— Це ви кличете, товаришу голово?
— Я, я, чого це у вас двері навстіж, а мені здавалося, що там нікого нема, хоч хтось ніби й клацав?"
— Товаришу голово, це ми підбиваємо місячний баланс і одчинили двері, щоб задухи не було.
— Видно, що боялися задухи, що посадили ось тут його стерегти чи я не їду! — доводив своє Єшка Хахлов, показуючи пальцем на Клунка Тимоша, а Бунтуш, обороняючися, знову одповів:
— Учора цей колгоспник приходив до вас, щоб ви дали пашні, бо в нього недужа жінка. А через те, що ви завжди заклопотані і часто забуваєте, то ви звеліли мені запам’ятати, коли йому прийти.
Почувши таке Тиміш Клунок аж засіяв, аж полегшено утер чоло рукавом правої руки, так само, як це роблять жінки, а товариш голова кумедно та непевно заговорив знову:
— Ні, я приїхав по іншій справі... Я приїхав, аби... Аби...— І враз обернувшися стурбовано спитався: "А це хто так швидко ще до нас?.."
Але не встиг хтось із присутніх щось відповісти, як з легкового авта вилазив районовий комісар Тюрін і весело тримаючи руку під козирок, говорив:
— Будьте готові, товаришу Хахлов. Як сьогодні себе почуваєте? Бачу, бачу, що дуже добре! — А стискуючи вже руку голові, він говорив, ніби боявся забути якесь слово:
— Пошліть, будь ласка, ось цього товариша, нехай негайно покличе до контори ту сироту, дівку Кужелівну... Коли ж її нема дома, то викличте її з роботи!
І Єшка Хахлов трохи схвильовано і ніби прохаючи вибачливо звернувся до Тимоша Клунка:
— Підіть швиденько та покличте негайно до контори дівку Кужелівну і самі з нею разом прийдіть, і вже вам тоді і дозвіл видам на пшеничне борошно.
І Тюрін з Єшкою пішли просто в кабінет голови колгоспу, а Бунтуш, прив’язавши до тину коня, запряженого в бігунку, пішов знов клацати рахівницею, але вже за собою зачинивши двері. Тоді, як Тиміш Клунок, прибігши в двір до баби Пріськи і побачивши, що Мархва вішає прані сорочки, оглянувся на тім місці, де перелаз, а потім підійшов до Мархви і засапано і стеряно заговорив:
— Ну, Мархво, пропали ми всі... Пропали і собаки не брехали!
— Хто пропав і чого? — здивувалася дівчина.
— Ми, що до тебе вдосвіта приходили, дивитися на маленьку Шиянівну, он хто пропав.
Мархва з тими сорочками, що на плечах були і яких не встигла повісити на шворці, і з очима повними питання та тривоги стала дивитися мовчки на сусіда, а сусід говорив:
— Вони вже все знають. Я прийшов до контори, бо голова колгоспу обіцяв дати пашні, що жінка моя хвора... Прийшов, а він так і накинувся на мене, як мокрим рядном. Чого не роблю та чого сиджу коло контори, а потім як визвіриться та як закричить: "І тобі те буде, що й Кошеликові.." А тут з району неначе з хмари випав комісар та й собі: "Покличте негайно дівку Кужелівну, хоч з дому, хоч з роботи." Та й негайно погнали мене за тобою. І як собі хочеш — іди, а я не піду. Мені рятунку нема, та й тобі.. Пропали ми всі, он що!
— Дядьку Тимоше, іти туди я не боюся, однаково вони зженуть із світа де завгодно того, кого не іменували. Я піду. Я скажу тільки бабі Прісьці, щоб оту дитину на якийсь час пригріла. Мені через Ніну ховатися не можна...
— Мархво, та це ж хто його й знає, що буде, коли ми самі туди ітимемо, аби з каменюкою на шиї у Венерину кручу летіти! Та це ж.. Але, Боже милосердний, куди ж його дітися? — гукнув він якось уже несамовито, не дивлячись на Мархву, а озираючись на боки очима зацькованого і від переляку уже безглуздого собаки, якого оточили гицлі з кіллям, заради убогої його шкіри... А потім уже не сказавши і не гукнувши, а якось прохрипівши знеможеною своєю душею: "Нема куди, нема куди, хоч з мосту та в воду". І без жодного слова, покинувши дівчину теж перелякану, побіг вуличкою до своєї хати, де чути було, як кричала маленька дитина і кудкудакала курка.
А в кабінеті під цей гук у голови колгоспу одбувалася подія, переходячи у загальну картину нашої повісті. За столом сидів Єшка Хахлов у сірій кепці і дуже уважно слухав свого начальника. Його шкіряна тека лежала на столі нерозстібнута. Всі ручки і олівці були зібрані коло подвійної чорнильниці у вузенькій кавчуковий кухлик без ручки. На стіні проти нього висів картуз комісарів, форми гепеви. А за спиною в нього, коло самої стелі тримався портрет Сталіна і по-простацьки дивився на цих двох людей. Але всі події країни, що пройшли через свідомість кожного громадянина, а особливо господарча і національна політика на Україні говорили конкретніше про цей простацький погляд грузина з диявольською душею. Комісар ходив перед столом повільно, але напружено. З його ходи почувалася його думка зосереджена і настирливо одноманітна. Почувалося, що кожна передмова перед ділом зменшує його суть для комісара, і він говорив так, неначе дихав димом на тій пожежі, в якій догоряють його вороги:
— Не люблю я слів, але без них обійтися не можу, як і кожна людина, і через те мушу говорити. Справа у мене одна: зміцнити нашу совєтську державу. І коли я їм, то тільки для того, щоб комуністична партія була могутнішою. І коли я сплю, то тільки для того, щоб вона мала свіжішу голову; і коли я дивлюся і заплющую очі, то тільки для того, щоб краще бачити ворогів нашого будівництва. І я сам собі зробив висновок, що в такій країні, як Україна, не тільки потрібний всезаморожуючий жах, а й хижа солодкість зміїного почуття перед тим, як ужалити свою жертву на смерть. І царський уряд володів і цією зброєю, але так незграбно, що в розумних людей викликав противне почуття смаку. Я говорю про доми розпусти, якими він розкладав і піддавав гниттю непотрібні йому прошарки суспільства. Тільки тоді він це робив з найбіднішими, а ми мусимо це робити з недобитками куркульства. Тоді царський уряд робив доми розпусти і світив щовечора коло них ліхтарі, зовні маніфестуючи своє розкладницьке діло; а ми мусимо робити це зсередини, маніфестуючи на обличчі нашого діла привичне куркулям добро. Для цього треба вибрати найкращу якусь молодицю, чи дівчину і подарувати їй лишній будинок, ніби за якусь надзвичайну заслугу. А вже, коли вона одержить такий подарунок, то не матиме душевної сили відмовити щось своєму доброчинцеві, і — справа наша аж по нігті і по волосся!..
— Ну, а той... А хто буде перший ночувати у такій нововідкритій установі?
— Як хто? — здивовано зупинив очі комісар на голові колгоспу, неначе той враз з’явився його очам у ніколи не баченому вигляді.
— Еге ж, хто буде перший ночувати... Бо туди ж вибиратимемо найкращих. От хоч би і Кужелівну... Хто мусить з нею перший злягатися?
— Ну, це вже ви таке кажете, неначе і самі не схотіли б бути першим? — усміхнувся комісар.
— А не схотів би, бо в мене є жінка...
— Не турбуйтеся за це, товаришу голово. Такі обов’язки не ляжуть на ваше сумління! — різким тоном почав знов говорити Тюрін, уже оговтавшись од несподіванки:
— Це справа надзвичайної ваги. Не будуть же молоді куркуленята завжди вовченятами, що тільки знають, що вити до тієї вовчиці, яка скочила в ліс. Знайте, що з такими завжди ночувати буде голова районної гепеви. Не важно, чи він буде одружений, чи парубок: державна повинність для всіх обов’язкова. І після цього так чи інак, а ночована дівчина буде повертати свою увагу до свого першого. А перший не забуватиме її тим більше, чим згадана дівчина буде мати ширше коло клієнтів. Таким чином і справи розшуку політичного і розшуку карного ближчі будуть до опіки державного нагляду.
— Он що!..— протяг удавано, глибокодумно Єшка Хахлов і голос цієї креатури прозвучав ніби насмішкою.
— Немає вам чого "онщокати" тоді, коли ви повинні бути в шорах певного порядку. Бо цей розрахунок справлений на те, щоб партія могла тримати людей за найглибші струни їх буття! — процідив крізь зуби загрозливо Тюрін.
— І запам’ятайте ще і те, до найглибших фібрів уже вашого єства, що ці "нововідкриті установи", як ви зводили сказати, ми введемо в культ так само, як християни ввели в культ батьків хрещених, які хрещеникам ставали найближчими людьми після рідних батька та матері... А в данім разі начальники районних гепевів будуть найріднішими особами по батьках всім куркулівнам, і потім..." І повернувся спиною до свого співрозмовника і пішов до вікна мовчки. А голова колгоспу від швидких змін душевного стану, що стали тепер причиною нападу страху, аж скинув із голови кепку і, положивши її на течку, встав і почав був схвильовано мимрити:
"Вибачте мені мою непередбаченість..." Але помітивши, що Тюрін коло вікна зупинився і перегнувши праву руку дивиться на годинник і зовсім вже не зважає ні на які слова, Єшка Хахлов зніяковіло замовк. І саме в цей момент хтось несміливо постукав у двері. І Хахлов зразу хотів сказати: "Ввійдіть". Але тривожно глянувши на начальство тільки кашлянув все-таки голосно і знов сів на своє місце, зиркаючи нерішучо то на Тюріна, то на двері. А комісар, дивлячися лише на двері, підійшов до них і, ставши перед ними, сказав: "Можна".
Двері відчинилися і на порозі зупинився рахівник Бунтуш. Він, спочатку заникуючись, ніби не знав, що говорити, а потім: "Там... Той.. Прийшла Кужелівна", — насилу вимовив, неначе та людина, що признається приятелям, як вона не мала сили врятувати того, що вчора втонув. А Тюрін же йому на те:
— Підіте зараз до мого авта. Там лежить у ньому з фанери скринька на сидінні. Ви її принесіть сюди.— І коли Бунтуш її вніс, завбільшки з добру теку, комісар звелів: "Попрохайте колгоспницю Кужелівну почекати, поки її покличуть".
Бунтуш вийшов. Скринька зараз же була поставлена на стіл перед Єшкою Хахловим рядом з його текою і урочисто відчинена. У ній у червоних гніздах, навмисне для цього зроблених, лежало два револьвери і ніж-колодач, такий, яким колись селяни кололи свиней. І власник колекції, не питаючися, чи хоче того Хахлов чи ні, почав робити пояснення до своєї чудної колекції:
— Ось дивіться, це револьвер носачівського бандита, що звав себе вільним козаком. Він убив цією зброєю п’ять комсомольців, чотирьох червоноармійців і одного продкомісара. І нарешті я його із своєю рейдуючою командою упіймав... Правда, уже нетямущого від ран. Він умер через п’ятнадцять хвилин на руках у мене. Я люблю такі експерименти, а це ось... Це револьвер, яким я убив Шияна, після чого знайшов у траві, як ішов назад до колгоспної управи, вже ось цей колодач... Скажіте...— І він тут випростався і глянув у очі Єшки Хахлова:
— Ви знаєте, чия це зброя? Чий це ніж?
В питанні почувалося надзвичайне задоволення тієї людини, що впіймала другу на такім учинку, за який нікому не жалує голови. Але це почування було фальшиве, бо збудоване було на ефекті чекістсько-артистичному. Такі ефекти привикли вживати советчики один до другого, без всяких на те підстав, лише з однією метою, потішити себе хвилинним ніяковінням товариша, за яким іноді стоїть один відсоток причастности до діла. Так само, як і рибалка закидає вудку у воду не тому, що на тім місці є риба, а тому, що там вода, а в воді можлива скрізь риба. Хахлов же, почуваючи на своїй совісті тягар попередніх розмов, уже був певний, що машину заводять на нього. І нагнувшись над ножем і торкаючи його обережно пальцем указової правої руки, безтямно кректав і говорив: "Цей ніж?.. Гм... Мені здається, що я його десь бачив... Гм... А де, їй-богу не знаю...
— О, коли не знаєте, то не турбуйтеся, швидко взнаєте! — тим самим тоном психічного терориста заспокоїв свого колегу Тюрін. І потім, не зачиняючи скриньки, гукнув туди, звідкіля чулося клацання рахівниці.
— А покличте колгоспницю Кужелівну!
Клацання затихло. Ще мить і відчинилися несміливою рукою двері і в кабінет голови колгоспу увійшла Мархва і стала мовчки коло порогу. Після цього знов стало доноситися клацання рахівниці. Але у Мархвиних вухах стала нити та тиша, під час якої летить смертельна куля до чиїхось живих грудей; або розтинається останній крик життя з-під облупаних мурів сонного міста. Мархва мовчала. Мовчав і голова колгоспу, і мовчав Тюрін, ніби ждучи першого слова від дівчини. І разом з тим він її з приємністю озирав, немов ту річ, яку зараз візьме і скрізь там обмацає, куди ще не сягнуло око. Але диво з див. Мархва і зараз так само була прибрана, як і тоді, коли йшла на сходку... У сивенькій вовняній спідниці, в зеленім поясі і зелена стрічка звисала на спину разом з русою косою. А ті молоденькі дівочі груди випирали гострі крайки, прикриті білесенькою сорочкою. Здавалося, що то кінці двох крил, якими летить її серце у гаряче та рожеве чуття чоловічого захоплення... Боже, Боже, яке велике щастя зустріти такий лет ще чулими та молоденькими грудьми!
Але ж яке то і велике горе знати, що ці рожево-ніжні крила жаги зламаються під тиском тягару грудей ґвалтівника, який не раз роз’юшувався звіриною люттю до земляків і родичів нещасної полонянки!..
І майже містичну мовчанку перервав Єшка Хахлов. Мабуть, він хотів перед комісаром показати ще і свою пам’ятливість так само, як уже показав свою догадливість:
— Дівчино, чи прийшов з тобою і той товариш колгоспник, який тобі передав наказ товариша комісара прийти сюди?
— Ні, я сама прийшла, — відповіла вона спалахнувши блідим лицем тій небезпеці, що чигала на неї з кожної порожньої точки сумної установи.
— Як же це так?.. А я ж йому сказав прийти...— здивувався він і встав ненатурально швидко і рушив у другу кімнату. Та йому вслід гукнув начальник:
— Ви тут потрібні.
— Я зараз, — затята і вже цілком натуральна була відповідь за межами досягнень комісарового погляду.
І коли Єшка Хахлов вернувся назад, то Тюрін сидів вже за столом на його місці, а Мархва стояла перед ним і слухала комісара. Єшка навшпиньках вийшов знов, вніс стілець і, сівши збоку свойого місця, став теж слухати:
— Не думай, дівчино, що я ворог оцим людям, що живуть у селі. Я не ворог. Я мав би найбільше щастя на цім світі, якби селяни стали справді щиро і в думках совєтськими людьми, а не тільки на язик, і через те я тобі найбільший приятель... І коли я перед тобою розчинив цю скриньку з усякою зброєю, то не для того, аби тебе злякати, а для того, щоб ти бачила оцю диявольську силу, якою люди вбивають один другого. Бачиш, між револьверами, якими я не одну лукаву людину застрелив, і ніж лежить невідомо чий... Його я знайшов у вашім селі. Здається, коло Шияна. І як не помиляюся, ним вимахував Скакун Полікарп, як ішли робити "план до двору"... Може, ти знаєш хазяїна цьому ножеві?
Мархва тремтячою рукою взяла рукав лівої руки і втерши ліве, а потім праве око, і спустивши руки до фартуха, обвела очима, неначе впізнаючи стіл і комісара, і ледве чутно відповіла:
— Я не знаю...
— Не знаєш?.. Буває всьо на світі...
І, вставши з місця, він узяв ніж із скриньки і подаючи його Мархві з лисиним виглядом обличчя, попрохав:
— Візьми, будь ласка, і подивися, може ти його десь і бачила?
Мархва, взявши, глянула і зараз же поклала назад у скриньку. І трохи оговтавшись сказала: "Ніж наш". І тепер сміливо і ясно подивилася комісарові у вічі. А він ніби аж зрадів, аж руки став терти та приговорювати:
— От і добре, справді добре... Ніж твій, і я тобі його верну... Люблю... Такі люди мені змалку подобалися. Сміливо і щиро. Добре...
І вже неначе давній дівчинин приятель спитався так, як це роблять, коли розгадують загадки:
— А як ти думаєш, що я з тобою зроблю за цей ніж, яким вимахував Скакун Полікарп?
— Уб’єте мене, — стишеним, але рівним голосом вимовила Кужелівна і глянула нерухомими очима на комісара.
— Ні, за те діло, через яке я тебе покликав, не вбивають, а нагороджують... Ти ж відняла колодач у Скакуна і кинула в траву. Якби була не одняла, він був би зарізав мене. Ти, видно, знала, що він на мене має зуб?
Тут уже Мархва здивована і вибита з тільки що утвореної ясноти душевної, мов якась домашня маленька тварина, що впала в річку і, знесилено плаваючи у глибокій воді, не кричить, а тільки дивиться жалібними очима, хто з живих на березі її врятує. І взялася правою рукою за стіл і ледве-ледве помітно похитнулася.
— Що ж ти мовчиш, невже не хочеш говорити? — наполягав "приятель селян".
— Я нічого про думки Скакунові не знаю. А я тоді побачила свій ніж і одняла, тай годі..
— Дуже добре, дуже добре... Ти не признаєшся, що ти у нього відняла ніж на те, щоб він не зарізав комісара, та мені байдуже. Тебе совєтська власть нагородить за таки прекрасний вчинок громадянки. Я прикладав до цього всі зусилля, бо я не люблю, щоб славна справа була не оцінена належно. І ти ніби серцем чула, що тебе чекає нагорода, та й убралася сьогодні неначе на великі свята.
— Я убралася на смерть у все своє найкраще. Я не йшла сюди по нагороду...— ніби аж зойкнула від внутрішнього болю, який раптовим підступом ударив і в душу дівчини, і в її серце.
— Не йшла? І отже будеш нагороджена.— І тут він витягнув з кишені піджака на лівім боці завчасу напоготовлений папір. І поволі розклавши його, став читати:
"Через те, що Кужелівна Мархва героїчно врятувала життя совєтському робітникові балаклейської надзвичайної тройки по боротьбі з бандитизмом, совєтська власть віддає їй хату, відняту у зрадника і польського шпіона Євгена Шияна"..
Прочитавши все, він замовк і став пильно дивитися, яке враження зробило на дівчину. А та, неначе опущена у якусь велетенську пустку тиші, збліднувши, мовчала. Здавалося, в неї зупинилося і серце від несподіванки і не видно було, щоб ворушилися груди від подиху. З таким виглядом приймають не нагороди, а страшні і не зароблені моральні муки. Не знаю, як це у свою увагу занотував комісар, але він устав із-за столу і, швидко підійшовши до мовчазної дівчини і взявши її руку в обидві свої, став вітати:
— Вітаю тебе з винятковою увагою совєтської власті, і совєтська власть сподівається, що ти уже із завтрашнього дня перейдеш у свою хату жити і даси можливість приїхати до тебе найближчими днями і привітати тебе з новоосідком, у твоїй уже хаті...— І повернувшися до Єшки Хахлова закінчив:
— Щоб ви конче взавтра рано перевезли все добро цієї громадянки в нову оселю і потім оголосили всьому населенню про подію...
І схопився Єшка Хахлов із свойого місця і зробив крок і собі в напрямку до дівчини, видно теж вітати. Але юна у цей момент похитнулася і почала падати, ставши непритомною. Її підхопив комісар за стан і посадив на стілець, промовивши до свойого товариша:
— Внесіть склянку води.
Але в цю саме мить відчинилися двері без стуку і Бунтуш схвильований став на порозі. Він був байдужий до всіх цих людей, бувши сповнений враженням, яке своїм розміром переростає всі перепони в людських стосунках:
— Товаришу голою, Клунок Тиміш утопився у власній криниці, він упав туди сторч головою. І зараз із води видно тільки одну ногу, якою зачепився за жолоб...
А комісар, тримаючи Мархву за стан, визвірився на Єшку:
— Я кажу, подайте склянку води!.. А ти чого вилупив очі і стоїш, як дурний? Іди до свого діла негайно!
І голова колгоспу, і Бунтуш вийшли і зачинили за собою двері.
Глава п’ятнадцята. Людська кривда немилосердна навіть до своїх слуг
Та голова колгоспу, Єшка Хахлов, замість того, щоб принести води і привести до пам’яти Мархву, вискочив із управи і одв’язав свого коняку. І, вже сидячи на бігунці, стьобнув його з усієї сили батогом і помчав до своєї хати.
Коло хати ж в його садочку колгоспна дівчина Секлета, якраз вивізши возиком його дитину, дивилася чогось на вишню, не випускаючи з рук билець візка.
Єшка Хахлов, підлетівши до тину своєї хати, зупинив коня і не прив’язуючи його, а тільки кинувши віжки на бігунку, побіг у хату. А його запряжений кінь, спочатку смикнувши головою віжки, а потім нагнувши голову, ніби зацікавлений травою, рушив з місця. І почувши, що ніхто не спиняє, з піднятою головою швиденько повернувся на місці з бігункою і помчав до конюшні... І Секлета тепер вже не дивилася на вишню, а в той слід, що залишився від коняки...
Єшка ж Хахлов, ускочивши в кухню і скинувши з голови ленінську кепку та з усього розмаху повісивши її на кілку, підійшов до жінки, яка ліпила вареники коло столу, і гукнув схвильовано:
— Ну, Маша, такого ганебного становища я ще ніколи не мав, як у цім колгоспі з моїм земляком Тюріном. Якась божевільна і противна особа. Я вже сьогодні витримати не міг. Поводиться мерзотник так і зі мною, як з кожним пересічним колгоспником... А я... Я вже тобі казав, що мені треба відпочити... Я собою володіти не можу. При ньому я просто безвольний... Не можу заперечувати найодвертішій брехні... Завжди згоджуюся... А як він з очей... Вся ненависть накипіла вибухає з грудей... Але ж яка мені від цього користь? Коли при стосунках із колгоспниками я відчуваю, що підробляюся під його смак і стиль, і завжди роблю проти себе і проти совісті. От і сьогодні довів отого Клунка до самогубства.
— Якого Клунка? Що ти говориш?
Обернулася з вареницею в руці, а в другій з ложкою сира Хахловша:
— І будь ласка, так не хвилюйся... Бо так ти ще гірше себе заморочуєш... До якого самогубства?
— Та ти знаєш... Він був бригадиром. І скинули його з тієї посади за те, що він коло Шиянової хати, як робили "план до двору", щось сказав... І тепер він втопився... І все винен він... Тюрін винен, а виходить по всьому, що це я винен... І де ти другу таку особу знайдеш, щоб усі злочини, які Тюрін наробив, лежали на совісті цієї другої особи, а він щоб був чистим голубом, а ця особа злочинцем?!!
— Ну вже наказав, хто його зна й чого і для чого? Найшов голуба! Та хоч би ти і всі твої колеги щодня убивали чи доводили до смерти по одному куркулеві, то й товариш Тюрін ніколи не здаватиметься стороннім людям святим. І завжди буде своєю голубиністю чорніший від чорта, осмаленого пекельним вогнем... І що це на тебе найшло?.. Бери он там у мисці свіжі вареники та з’їж та їдь у поле до роботи. Це важніше від твоїх стосунків із районним комісаром. І він підлягає парткому...
І повернувшися від чоловіка, стала вкладати сир у вареницю. А він, неначе торкнутий гарячим у незав’язану виразку, аж ойкнув від обурення:
— Та ти ж розумієш, що селянин утопився! І що я покинув їх усіх з районним комісаром у колгоспній конторі через те, що серце не витримало! Що я мусів це зробити, аби врятувати якусь незалежність своєї думки... Я просто їх покинув, щоб не виконувати волі Тюріна... Щоб хоч раз він наткнувся на мою твердість і на мою рішучість...
— Ну, ну, вже цього то я від тебе не сподівалася! — поволі знов від своєї роботи повернулася Хахловша:
— І це ти справді зробив через оці причини?
— Та кажу ж тобі, а не якомусь глушманові. Ти ж чуєш, що в душі у мене все кипить і що мені зараз не до брехні, або якогось мерзенного боягузкання... Я страждаю!
Не знаю, що сказала б на це жінка своєму чоловікові, якби їх розмови не перервав стукіт у двері... Від нього вони обоє аж здригнули, і не зразу у їх вийшло звичайне у таких випадках слово дозволу, а тільки тоді Хахловша його сказала, коли самі двері відчинилися і за порогом показалася постать Тюріна, зігнута чемною усмішкою і чемними словами:
— Чи можна до вас?
— Будь ласка, ідіть, ідіть! — пролунало ніби спокійно з хазяйчиних уст.
Тюрін переступив поріг і з тією чемною усмішкою, звернувся до хазяйки:
— Ви мені вибачте... що я візьму вашого чоловіка в його кабінет на кілька хвилин.
Але сам Єшка Хахлов, не зважаючи на те, що непроханий гість звернувся до господині, а не до нього, схвильовано і трохи ненатурально піднятим голосом вимовив:
— Товаришу комісаре... Я до ваших послуг буду готовий тільки через годину.
— Дуже радий... Дуже радий. Тільки шкода, що ви забуваєте про те, що я ще начальник балаклейської районної гепеви. І ви напевно прекрасно знаєте, які права дала партія цій організації... І повірте, товаришу Хахлов, що я вас більше п’яти хвилин не затримаю", — твердо підкреслив своє бажання Тюрін.
І Хахловша, вже не ліплячи вареників, дивилася на комісара схвильованими очима, і чекала, щоб умішатися в розмову. І коли ця нагода трапилася, вона продиктувала чоловікові:
— Я ж тобі казала, що обід буде готовий через годину... А ти не дочув і, мабуть, думав, що обід кінчиться через годину...— І, повернувшись до комісара, попрохала:
— Товаришу комісаре, це я винна, що він вас так зустрів. У нього в голові, видно, отой випадок із селянином, що, кажуть, втопився. І, ви лишайтесь в нас і разом пообідаємо і за обідом розв’яжете свої справи. Запрошую вас і від себе, і від свого чоловіка...
Тюрін подивився на неї всерозуміючим поглядом і вимовив заспокоююче:
— Бачите, шановна товаришко. Сьогодні ваш чоловік повівся в конторі як непримиренний ворог куркулячого класу і я прийшов йому висловити співчуття та й годі... Ну, іще там дещо сказати. І ви вже мені вибачте, я на кілька хвилин візьму вашого чоловіка в його кабінет...
— О, прошу, прошу... Він завжди мені говорить, що ваші розмови його активізують надзвичайно.
І Єшка Хахлов уже відчиняв двері, а за ним ішов Тюрін. В кабінеті комісар, не сідаючи на запрошення, і цим не давши сісти Хахлову, почав з приємною усмішкою:
— Я ще раз зазначаю, що на мене ви справили прекрасне враження сьогодні в конторі... Дай, Боже, такої непримиренності у всіх партійців до куркулів, то в нас все буде на мазі... Але я через кілька хвилин поспішаю назад у Балаклею... Ви, звичайно, не забули про те, що я казав, аби Кужелівну завтра перевезти у подаровану хату. Але я забув вам додати, що треба перед тим зробити. Ті двері, що до сіней і до хати — викиньте... Пошліть плотників і вставте нові... І щоб вони були із осередніми замками. До кожного замка зробіть по два ключі. І ніяких гачків до дверей не чіпляти... Замки робити доручіте певному слюсарові. І щоб він зробив у кожному за лису дві дірки в такому становищі, як ото на карті фігури королів чи дам. Аби виходило так: коли в одній— дірці стримить ключ, то щоб другим ключем і в другу дірку можна було відперти двері. Розумієте? І одну пару ключів віддати їй, а другу пару мені віддасте; коли я приїду. А їй треба сказати, що то тепер така мода робити замки. Далі, коли вона схоче взяти з собою маленьку Шиянівну, то нехай бере. Нехай ця дівчина призвичаюється змалку до майбутньої ролі... Оце і все. Дуже прохаю не забути. Бувайте здорові!"
І махнувши вийшов з кабінету і щось сказав у кухні і хазяйці. Цього Єшка Хахлов не чув. Він стояв посеред свого кабінету ошелешений. І нарешті, отямившись, підійшов до вікна, і відчинивши, його і вихилившись на двір, побув так, мабуть, хвилин зо дві і гукнув:
— Секлето, Секлето! Чи комісар поїхав у поле чи в село?
— У поле, — почулася відповідь.
А потім Єшка Хахлов оглянувшися навколо швидко спитав:
— А куди ж це дівся мій кінь?
— Побіг до конюшні..— знов почувся Секлетин голос.
— Побіжи мерщій і ти туди та приведи його сюди. А якщо боїшся, то нехай котрийсь з конюхів приведе. Чуєш? Та швидше.
І зачинив вікно. А потім підійшов до шафи і витяг відти нову червоноармійську одежу і почепив на стілець. І через кілька хвилин він уже був одягнений і заглядав у дзеркало мимрячи:
— Паскудно, що не голений... А бритва як на зло десь пропала. Учора голився в садку і забув, і тепер чорт його зна, де вона... Що ж, буду й неголений...
А коли почулося клацання коліс бігунки, голова колгоспу у червоноармійській одежі пішов у кухню, де жінка доводила краю клопоту коло обіду. Побачивши чоловіка, вона здивовано спиталася:
— Що це з тобою? Почекай, зараз обідатимеш.
— Мені не до обіду. Їду в район, у партком. Бо далі вже терпіти поведінку цієї людини я не маю сили.
— Та пообідай, прошу я тебе. Із гарячої голови нічого пертися в холодну воду. Подумай, що ти робиш!
— Маша, слухав я вже не тільки його, а й тебе... Раз у раз ти мене збивала. І зараз хочеш збити мій намір... Якби ти почула, що він верзе, що робить, то ти сама не витримала б... Він уже хоче мене переробити з голови колгоспу на бандура коло його бардака. Це ж.. Слів немає до назви... Подумай, так Далі не можна. Я у парткомі прохатиму, аби мене перевели звідси у другий колгосп. Або назад у Росію нехай відправлять, аби тільки не терпіти цього Юду!
— Почекай хвилину. Сідай до столу та розкажи до ладу, бо з поспіху щось може вийти непоправиме. А в нас же є обов’язки і до дитини... Чи як ти думаєш?
— Годі, ніякими обов’язками уже мене не спиниш... Я не маю спокою. Я хочу мати рівновагу в душі. Що мені до всього, коли я ввесь час себе почуваю у якомусь ятері, у якім безнастанно борсаюся і не вирвуся на простір, щоб дати собі волю. До побачення, Маша! Баритися там не буду!
І швиденько вийшов із хати. За ним услід вибігла його жінка, але він, почуваючи, що за ним спішать, ще швидше напружився і, скочивши на бігунку, ударив коня батогом... І вже летів на балаклейський шлях... А його жінка, зробивши за бігункою кілька кроків і зупинившися, дивилася вслід, поки він не зник за селом... А потім гірко вимовивши:
"От лиха година, неначе з прив’язу зірвався", — повернулася і пішла помалу в хату.
Хахлов свого коня не стримував і тоді, коли він виїхав на шлях між луками і Ташлицьким полем. Кінь біг, але їздець тримаючи віжки в руках почав поволі розглядати поле і луки. І так само, як і в полі, вже не видно було ніде ні кіп, ні скирт немолочених, так і в луках сіно було скошене і звезене в колгосп, і осінню пустку заповняла тільки річка, що бігла серединою луків, та верби тоненькі понад річкою... Але той лист, який опадав із вербичок і чіплявся під ними за лопуцьки скошеної трави, і той, що падав у річечку і плив разом з її хвилями, додавали сумного настрою всьому осінньому простору.
Хахлов знов торкнув батогом коня і почав швидко наближатися до хутора, який так стояв, що його видно було і не видно. Цьому сприяла та одна височезна тополя, що над ним на бугрі бовваніла. Вона була першою в картині. І око, її вловивши, уже не зважало на другорядне. Тепер у неї все листя було золоте і, тільки дякуючи останньому тижневі, в якому жодного дня не було вітряного, позолочений лист не спав з тополі. А той, що раніше спав, не був розвіяний і лежав коло самого її стовбура золотим килимком. А по боках дерева і над ним жахтіло пусткою і далеким холодом безхмарне осіннє небо.
І Хахлов натяг віжки, і кінь став помалу йти. В людини серце відчувало самоту і невблаганну безпорадність серед природи. І в нього мигнула думка, що небезпечно людині відриватися від тієї людини, до якої звикають, навіть на недовгий час. І як то мудро серед безмежного світу той розум, що пустив на світ людину, дав їй і пару, і клопіт, аби не почувати жаху пустельності серед природи. І піддавшись цьому настрою Хахлов не зоглядівся, як його бігунка порівнялася з хутором, і він зиркнув у двір. І що за диво? З криниці тягне воду той самий чоловік чи парубок, якого міліція шукає і через якого знищено родину Шиянів, і взагалі на все село упало страшно багато клопоту. Придивився. Він. Той самий. Хахлов добре його пам’ятає, бо бачив на авті коло колгоспної комори...
Добра штука! І він швидко знов ударив коня і кінь пішов тюпака проз хутір. І коли голова Попівського колгоспу оглянувся, то ззаду виднів лише вершок тополі, а все інше затулило поле горбом. Кінь став. Їздець його не гонив, їздець почав нерішучо оглядатися на боки; і нікого не помітивши, крім села Санджарівки в долині, якось винувато потяг за ліву возжину коняку, і той повернув назад у напрямку до Попівки... Проз хутір... І коли він тепер уже проз нього проїздив, то очі в нього були одвернуті у протилежний бік від хутора. Голова колгоспу не дивився туди. Він двічі ударив батогом коняку, аби швидше пробігав проз людський двір. І бігункою під’їхав не до хати, а до конюшні, а потім помалу наблизився пішки до хати і відчинив сінешні двері.
— Ну, чого це ти вернувся? — зустріла на порозі чоловіка Хахловша. Та віл не одповідаючи їй ні слова, попростував до себе в кабінет і почав переодягатися.
— Я питаю тебе, чого це ти вернувся? — не відступала вона, стоячи вже на порозі кабінету чоловікового... А той, натягаючи на себе ту одежину, яку недавно був скинув, випростався і став на жінку мовчки дивитися...
— Боже мій, та говори, не дивися так по-дурному... Ти ж розумієш, що це ж нечуваний сором, покищо тільки мені, а як хтось узнає інший, то тоді вже справді треба тікати з цього села. Що з села?.. З району!
— Хто може знати, чого я їхав і чого вернувся? Будь ласка, Маша, не тягни мене за печінки. Дай я приведу себе до порядку, тоді все скажу і все буде ясно, — нарешті відповів чоловік жінці— Та вона не гамувалася і приставала до його:
— Ні, ти не викручуйся, ти мені зараз говори... Заспокой мене, бо я тобі не дам спокою ще більше, ніж твій райкомісар. Я ж тебе перша не пускала, а коли поїхав, ну то я й рішила, що нехай буде й так. Ти мені рішучою поставою був нагадав себе давнього, коли був героєм... Коли в Москві був такий день, що про тебе тільки й говорили, коли ти на Канатчиковій дачі під пострілами підкладав міну під будинок, із якого відстрілювалися білі... І будинок увесь шарахнув у повітря. І тебе відкинуло вибухом напівживого... Це ж було... І яка сила, які обставини тебе зробили таким, як зараз?
— Маша, сядь не хвилюйся, я тобі все розкажу.
— Боже мій, що за людина, що за вузел якихось суперечностей? Сьогоднішній день став мені порогом, чи жити з тобою, чи ні. Я не подивлюся, що ти батько моєї дитини. Я дитині і сама дам раду... Але я хочу, щоб ти мені все сказав. Може, ти хворий, то тоді треба тебе кудись на відпочинок. Я покличу із Смілої партійного лікаря. Ну, говори!
— Маша, як ти будеш і далі так насідати, то повір, я не матиму спромоги ні слова сказати.
— Ну, говори, говори, я мовчатиму.
— Що говори, нема чого говорити. Я тобі вже сьогодні говорив... Та може і ще хтось говорив, що селянин Клунок умер від самогубства... Причина і досі та сама, що довела до погибелі всю Шиянівську родину... Цей випадок і досі тяжить над цим селом і наді мною... Я уже з селянами не можу розмовляти спокійно і всі слова, які я говорю, здаються не моїми, а комісаровими... І ось їду я проз Лепестинин хутір і що ж бачу? Із криниці тягне воду той матусівський чоловік, якого шукає міліція, і через якого на все село упав несподіваний терор. Ти розумієш, що якби я їхав сьогодні у район скаржитися на Тюріна, то мусів би, як порядний партієць, сказати і про те, що в Лепестини ховається Нерадько. А це ж ти розумієш, другий "план до двору" був би! І я цього вже не можу взяти на свої плечі... Смерть Клункова уже мене вибила з норми. Уже я випав із партійної дисципліни... Ну, ну, розумієш тепер, чого я вернувся з дороги, чи ні?
— Одно я розумію і бачу, що ти хворий.
— Кажи ти мені: хворий! Я просто нездатний до інтриг... У строю, у битві я завжди перший... Єсть же такі люди, що хоч убий — не заспіває. А другому співати, то це однаково, що мені на бігунці їхати.
— Ні, чоловіче, я завтра з тобою їду у Смілу до партійного лікаря. І я певна, що ти підеш хоч на місяць одпочити... А потім, як повернешся, набравшись сил і той... Як його? Нерадько, коли ще не буде арештований, то ти його тоді і арештуєш. Не попереджаючи про це навіть район.
— Все-таки, жінко, ти голову непогану маєш... Послухаю тебе і цей раз...
Хахловша ж важко зітхнувши щось хотіла йому відповісти, але Секлета у вікно знадвору перебила її:
— Хазяйко, дозвольте завтра не приходити до вас: я матері поможу прати сорочки.
— А дитина ж де? Де ти його покинула? — стривожилася жінка.
— Ось воно, коло мене у візку. Спить. Скажіть же, чи дозволяєте?
— Ні, треба завтра зранку тут бути; упораєшся до півдня і можеш іти. І будеш дома знов аж до ранку, бо ми завтра їдемо... І я беру і дитину з собою...
— Дякую за ласку, — відповіла Секлета і зараз же одвернувшись од вікна повезла дитину у друге місце.. А Хахловша, ніби закінчуючи розмову з чоловіком, і сказавши:
— Піду зготую щось їсти, бо ти, здається, і не обідав сьогодні! — вийшла в кухню.
І закинув руки Хахлов за голову, і потягся стоячи серед хати з такою приємністю, неначе збувся несподівано того тягару, якого взагалі не надіявся коли-небудь скинути.
12 лютого 1950 р.