06.08.2019 18:12
Без обмежень
5 views
Rating 0 | 0 users
 © Осьмачка Тодось

План до двору

Глава 5-7

Глава п’ята. Благородство перемагає

Коли Нерадько гуркнув на дно вантажного авта, він кілька часу лежав нерухомо, майже без пам’яті. Хоч і не можна було сказати, що він ударився об щось головою. Але коли підвів голову і глянув на світ, то побачив, що авто стоїть за селом на межі, в якої з обох боків неміренно широко, і оком неохопно повільно коливалися достигаючі вівса, а над а втом звішувала віти величезна верба. Він упізнав її. Нераз колись із батьком, ще малим хлопцем їздив у Рохмистрівку на базар і вона все оставалася праворуч від шляху, а коли він якось спитався батька: "Що це за верба?", то батько відповів: "Гатаящина". Цією відповіддю він тоді цілком задовольнився. А зараз він, її впізнавши, подумав: "Чого ж вона Гатаящина? І чого це якраз під нею зупинилося авто"? Крізь її гіляки було видно і церкву, і село. Він церкву бачив і близько від хати Шиянової облупану з порозбиваними вікнами і страшно обдертим сіро-жовтим цегловим стовбуром. І, мабуть, тоді, коли він гуркнув на дно машини, то і сонце впало за землю у якесь огненне озеро, хлюпнувши на весь захід неба вогнем, що зараз плямами та смугами стікало назад над чорною землею і світило на церкву. У банях були повибивані вікна; і якраз крізь обидві бані вогненна небесна пляма світилася через всю довжину села, серединою тієї чорної велетенської тіні, що теж падала на все село, від кам’яного церковного стовбура. Здавалося Нерадькові, що діра у двох банях наскрізь утворилася раптово од якогось пострілу, саме тепер, коли він лежав непритомний у авті і крізь неї розбризкане світло хлюпнуло з небес на все село, неначе з простреленої голови кров. А те, що фраза Скакунова: "Етой номер не пройдьоть" і те, що він шепнув на вухо, коли висаджував на авто, про втечу, — Нерадька просто придавили своєю суперечністю. І йому здавалося, що і його прострелено так само, як і церкву, і що із нього кров тече, похожа на важке вечірнє світло заходу. І він не має сили щось ясне навіть подумати через утворену непевність, не то що ще щось зробити. І у всім його єстві зашуміла тривожно кров, а в ошелешеній голові серед думок замигтіло слово "провокація".

І він мимохіть оглянувся. У авті були по боках лавки і в задку одна. З правого боку задка сидів чорнявий міліціонер і вдивлявся в сутінки пильно на дорогу і видко прислухався: На колінах у нього лежала рушниця і він її тримав обома руками, а його товариш, присадкуватий міліціонер, тримав теж обома руками рущницю, тільки що вже між ногами сторч, неначе палицю, поклавши голову на руки, і солодко спав. Його сопіння носом так безжурно одбувалося, що чорнявий міліцай позирав на нього вряди-годи з напруженою неприхильністю. Нерадько відчув холод і став шукати коло себе своєї свитки. Вона лежала в його ногах. Він зараз же надів її, і зараз же хотів сісти і собі на лаву і став відповідно рухатися, та чорнявий гостро завважив: "Сидіти не можна ні на лаві, ні так, щоб тулитися спиною до кабінки. Лежіть. І то тільки або на правий бік, або на лівий. Лежати ні ниць, ні горілиць не можна". Нерадько ліг. І, щоб затамувати в душі своє образливе становище, почав мацати руками навколо себе, чи немає при ньому часом і Кобзаря. Та чорнявий знов з досадою і роздратовано прошепотів:

— "Тільки будете ворушитися, чорт би вас узяв, то я негайно так вас заспокою, що будете заказувати й двадцятому".

В’язень подивився інстинктивно на присадкуватого, а той собі мирно спав. Чорнявий же, вловивши погляд Нерадька, роздратовано штовхнув сонного міліціонера своєю рушницею і звелів: — "Ану вставайте та підіте заляжте у вівсі над дорогою, коло межі, та швидше". Штовхнутий кинувся: "Що, га, залягти там"? І зараз же встав і, взявшись за переньчата авта, скочив на межу, а потім потяг і свій кріс до себе. Він загуркотів. Це розлютувало чорного і він знову завважив: "Та не гуркотіте ж ніби, щоб нас почули... і не засніте там, бо цілу ніч простоїмо дурнісенько"! А той, уже ідучи межею, говорив собі під ніс, але так, що чули й ті, що були на авті: "Неначе я йду на тік стерегти від курей намолочену пшеницю, де справді можна заснути. І то таке говорить, аби говорити"... А потім чути було, як над шляхом зашелестів овес і видно було, як темна постать присадкуватого упірнула в гущину. А той, що сидів на авті і тільки пильно слідкував за ним, побачивши, що товариш зник, заговорив тоном ображеного обвинувача:

"Ніби не засне? Засне. Така морда, що на шиї тільки й теліпається аби спати Оце недавно він і на варті спав". І, поглянувши знов у ніч на мовчазні вівса і ніби отямившись, знизив голос: "У камері сиділо щось із двадцять штундистів, а йому доручили їх глядіти... І він, так само спершись на кріс, задрімав, а потім похитнувся і рушниця впала додолу. Він же замість того, щоб узяти її в руки, безжурно нагнувся до неї, ніби церковний сторож до ковіньки і ліг під дверима камери спати. А рушниця лежала собі осторонь. Тоді один штунда крізь очко в дверях своїм паском від штанів виудив рушницю і нею розштовхав сонного. Каже не засне... Засне підлої душі ледащо"... І замовк. Нерадькові одлягло од серця. Він почув себе на цім світі, тут вночі під вербою між сонними нещасними селами якусь рівноправність людяносте, з тим, що пішов вартувати над шляхом, і з тими штундами, які не втекли з камери, а збудили сонного вартового і віддали рушницю, врятувавши його від воєнного суда... Із цим, що оце сидить з ним на авті і нервово реагує на оточення. Відчув і зараз же, підвівши голову із свого лежання, спитався так само просто, як і міліціонер, осуджуючи свого товариша: "Вибачте, товаришу, мене дуже турбує, де мій Кобзар, бо це тільки й розради в мене в турботах"... Але як колись із шкільним інспектором, так само і тут помилився хлопець, що людяність, блиснувши з серця, засяє на авті між його душею і душею тієї людини, яка привикла арештовувати своїх земляків нізащо і возити днями і ночами у балаклейську тюрму, аби потім уже розвозити їх по сибірах, по колимах, по соловках, а інших то й супроводити на той світ… Помилився, бо міліціонер свою людяність стріпнув, неначе якусь ганебну охлялість, і гукнув придавленим, але зловісним голосом:

— Ляж і не писни, і так лежи, як я тобі вже раз сказав!

І на авті настала тиша між двома людьми. Верба стояла з правого боку машини і половиною своїх гіляк схилялася над нею, а кінцями звисала нижче від крис автових перенчат, ніби вона хотіла свої віти з розпуки звісити аж у темряву земну.

Нерадько дивився боком крізь гущавину верби і там у просвітах галуззя блищали живі зорі на темних клаптиках неба. Із степу, з-над просторів повних вівса не чути було жодного звуку. Нічне повітря своєю рухомістю все перейшло в тишу. Бо ті птахи, що цілий день були в ньому, покинули повітря і перелетіли під хатні стріхи, і в ще цілі повіточки, і в гнізда серед рогози над болотами, і посідали на землю під полукіпки, і під покоси ще не зв’язаного жита. Цю тишу Нерадько чув своїм лежанням і чув, що це та тиша, серед якої деспоти поволі слабнуть, здаючи міць своїх нервів потужному сну, а ображені душі ширшають і наливаються розпачливим завзяттям для останньої сутички з гнобителями.

Але Нерадько, знаючи це, був у розпачі, що він не має ґрунту для боротьби, що він в руках совєтського урядовця, до чийого серця немає стежки нічому людському, навіть тоді, коли цей урядовець і покаже щілину до живого ще чуття. Бо держава і він уважає його каригідною кволістю. Нерадько почув своє нещастя, яко совєтського громадянина, який тільки потрібен на деякий час державі, а не держава йому, і який знає, що ця сама держава поводиться із своїми людьми, неначе свиня з тією їжою, що в неї в кориті. Вибирає з’їсти спочатку те, що смачніше, а решту або зовсім не їстиме, або тільки пожвакає брудним рилом і помочить тягучою слиною, гай покине лежати на дні корита, поки наймит або невільник не викине спаскудженого у гній. Нерадько вже пересвідчився, що совєтська вдасть винищує найперше найрозумніших, а між ними нищить тих, що одверто стають ділом чи словом проти неї. А потім уже добирається і до тих, що ніколи не виявляють себе нічим супроти влади ні за владою. А що до найнижчої верстви населення, то і там відкручування голів ведеться тим самим методом. Причім воно ведеться широко і без жодних обвинувачень, а просто через те, що прийшла черга. І таким чином совєтська власть себе навіки забезпечує від жодних нарікань і повстань. І мого героя знов аж затрясло нервовим морозом. Він давно знав, що ця машина діє скрізь: і серед Гепеви, і серед міліції, і серед партії, бо внизу державної піраміди не мусить хтось бути розумніший за вершок її... За державну купку, яка сидить в Політбюрі. Нерадько знав, що прийде черга і на чорнявого міліцая, який його так немилосердно образив; і на присадкуватого, не за те, що він розумний, а за те, що він дурний. Бо совєтська влада не вірить і дурості дурнів. І якби обом цим сторожам про таке сказав, то вони негайно такого арештували б і віддали б тюремщикам та катам. І Нерадько розпачливо рішив, що коли справді трапиться нагода тікати, хоч і провокаційна, то тікатиме. А там хоч і недовго буде на волі, то зате хоч один день, хоч одну годину, а таки буде на волі!

Зашелестів овес, видно проліз їжачок, а на Цвітковій загув поїзд і стало чути рвучку ходу паровика до станції Ладимировки. А небо вбік Кам’янки було торкнуте яснотою першого подиху літнього досвідку. І ніби все це підсумовуючи, міліціонер звелів:

"Шофере, дайте задній ход до шляху"... Із кабінки почулося шарудіння, а потім кашель і нарешті авто рушило по межі споришем, мокрим від передранкової роси. Машина, вийшовши на шлях, справилася на Балаклею і стала. Міліцай притуливши праву руку до рота, почав напівголосно гукати: — "Кирченко, Кирченко!.. От натура стареча, видно таки заснув. І їдь з такими ловити бандитський елемент. Спить, як зарізана, іродова кров"! Тай взяв рушницю, і притуливши приклад до грудей, а ствол трохи піднявши над автом, вистрелив. Із вівса вилетіла луна, єдиний птах цієї ночі, який мав у крилах таку швидкість, як далекі сполохи блискавки. І обрій галаснув на ввесь степ широкими перлинами такого гуку, неначе лет великої падучої зірки. І саме під цей гук із вівса вискочив і Кирченко. Він тримав у лівій руці рушницю, а правою протирав очі і силкувався щось казати, але в нього виходило із уст щось похоже на "ур..." і на "мир..." і більше нічого. І чорний його товариш не дав тим диким звукам оформитися в якесь слово, проговоривши розгнівано: "Про сон хочете говорити, годі, наслухався вже. Затуліть рота та сідайте там швидше. Шофери, рушайте помалу"... І авто рушило на Балаклею.

* * *

Небо вже добре рожевіло на сході, але сонце ще не сходило. І всі ташлицькі луки сивіли від роси та туману. Над ними недалеко в полі, під самим селом, стояв хутір, на диво ще не зруйнований: криниця в дворі, хатка і повітка, а за хатою широкий горб з трьома полукіпками жита, і тополя між ними над садком і всім подвір’ям. А внизу коло воріт у двір друга тополя торкалася ранішнього леготу то одним боком височини, то другим. І по ній проходив дзенькіт руху то в тій купці листя, то в іншій. Обидві вони рожевіли так само, як і схід.

Але радісний блиск лугових вод вирізняв обидві тополі на тлі поля, неначе невидані своєю величиною і красою дві свічки. Або швидше два дивовижні пломені тих свічок, які були закопані в землю, аж по запалені ґноти.

І ось до цього хутора і приїхав однокінним візком чоловік, і коло воріт спинив коняку. Зліз із юза та відчинивши двір, в’їхав туди. І, покинувши коло повітки віз і коня нерозпряженого, підійшов до хати і постукав у вікно. Із хати зараз же вийшла жінка, років 45, яка впізнавши гостя і не привітавшись з ним, спиталася: "Що це вас так рано принесло"?

— "Оказія. Відчиніть, будь ласка, повітку, та поможіть мені туди занести людину... Я об’їздив цю ніч жнива і той хліб, що ще на стеблі, і найшов он того чоловіка. В його прострелене плече. І ви вже його прийміть, будь ласка, і положіть у сховище, щоб сторонні люди не дізналися, аж поки не вичуняє. А я буду вряди-годи навідуватись Шкода людини. Чи він бандит, чи так якийсь дурень, що підліз під рушничний постріл, а все-таки жаль, треба врятувати"...

Жінка, призвичаєна до всяких несподіванок совєтської дійсності, сказала:

"Бачу, що треба, нічого робити, ходім зі мною і я покажу, куди можна положити. Тільки ж хто його буде доглядати"?

— Тітко Лепестино, доглядайте ви, бо коли одмовитесь, то зразу можна сказати, що цьому парубкові треба співати "Вічну пам’ять". Врятуйте його, це дурно не буде. Тільки так кажу, обходьтеся, щоб ніхто не знав. І їсти носитимете самі, і все робитимете там, що треба. І якщо він не пропаде за ті перші дні, то і йому скажіте, щоб голосно не стогнав. І щоб знав, що він у небезпеці І якщо помре, мене сповістіте, то я вже знатиму, що зробити.

— Ну, добре, — жінка одповіла.— Нехай буде й так, ходім... І то, бідна моя головонька, коли свого лиха є досить, то на тобі ще й чужого, — бідкалася вона, одкриваючи двері повітки тим ключем, який у неї був. прип’ятий до пояса. Увійшли в повітку. З правого боку лежала купа порізаних верб, а з лівого возик на двох колесах, діжки і купа дощок у кутку, а над ними на горищі повно було сіна і драбина до його приставлена.

Ось вони і внесли раненого чоловіка в повітку, і виперли його на драбині аж у сіно, на горище. Сіно було сухе, торішнє і запахуще. Чоловік стогнав і щось говорив, але так знесилено, що трудно було розібрати. Тітка Лепестина, вмостивши його там у сіні, злізла додолу і драбину поставила в кутку до дощок і обізвалася:

— Ну, добре, їдьте собі з Богом, вночі приїдьте і я скажу, в якому він стані. А чи можна фельдшера покликати?

— Ні, краще вже якби стареньку бабу, що вміє ходити коло хворих. Та глядіть, щоб він з гарячки не впав додолу, тоді якраз врятуємо...

— Про це вже ви не клопочіться, — одповіла тітка Лепестина.— Я знаю, як людей доглядати, хоч свого чоловіка і не врятувала.

— Ну, дякую дуже, дуже... Бувайте здорові...

І гість вийшов із повітки та підійшов до візка і, здивовано подивившись на солому, вигукнув, аж неначе злякано:

"Боже, як багато крові вибігло"... І прогорнувши руками солому, сказав уже тривожно:

"Їй Богу, аж до дна промокла солома"!

І зараз же старанно вибрав замазану кров’ю солому і викинув додолу, звелівши:

"Тітко Лепестино, зараз же візьміть ту солому і вкиньте в піч, нехай згорить, як топитимете вранці". І скрутнями соломи, витерши у візку дно, застелив візок знов, сів і гукнувши: "Ну то дай Боже вам добра та доброго здоров’я, моя тіточко"! — виїхав з двору. А жінка мовчки очима вирядивши його і вже, коли він був далеко, вимовила:

"Дай Боже добра... Добре добро? Сам підстрелить і сам тепер не хоче турбуватися, запріг дурну. Знає, що нікому не скажу, що і води нагрію, і рану обмию, і старою чистою сорочкою обів’ю. Добре добро, бодай моїм ворогам такого добра. А якби я спробувала одмовитися, то зараз би і двір спалив... І якби у район сказала, то мене першу і посадили б. Бо вже начальство вбиває людей, неначе колись було жидів, або тепер собак, нікого не боїться... Дивуюся тільки, чого він просить, щоб усе було затаєне, і чого він упадає коло людського горя так, неначе в добру давнину"?

І зітхнувши швиденько підібрала криваві скрутні соломи і пішла з ними в повітку. А тим часом за садком сонце з-за верби бризнуло промінням тополі в листя і пронизало її, неначе маленьку хмарку, тихими смугами золотого дощу. І кожний, вглядівши її з лугів, не втримався б і вимовив би: "Слава тобі, Господи, і сьогодні зійшло сонце, хоч і сьогодні катівська влада на Україні".

Глава шоста. Зло проти бунту добра

Через день після того, як привезли поранену людину на хутір, у Попівці почали дзвонити на сходку. І дзвонили з ранку аж до 10-ти годин дня: били залізним шворнем у рейку коло комори; і били снізкою у бляху з чиєїсь покрівлі коло кабиці. І дзвонили коло школи у "постовий" дзвоник, яким звичайно скликали школярів на лекції. Його зняли з церкви разом з усіма дзвонами і тільки він у селі зістався. І бевкання в дзвін і в рейку, і гаркання снізкою у бляху мали характер якогось розпачливого алярму і божевільного бажання зробити всім живим людям у селі дошкульної муки, щоб усяке людське бажання було перелякане і кожна людська байдужість була збуджена до найвищого неспокою, до жаху. І щоб за те, що людей начальство вибило із звичайної норми душевного стану, їх же і катували безжально, і безугавно.

І коли вже селяни від такої дикої муки стануть непритомні, щоб уперти їх у роботу, яка б не допускала нещасних із своєї невтолимості і всепоглинаючої волячої приреченості чорно трудитися до самого жаданого комуною людського скону. Щоб людина ніколи не могла вгору глянути і розправитися і дихнути широко грудьми, щоб під таку мить не влетіла в голову думка "крамольна". Щоб людина сліпо робила, сліпо їла і чамренною пила. Ці дзвони розносилися по селі з нестримною вимогою безнастанного і всеохоплюючого, просто універсального катування... Щоб життя стало і на полі, і дома єдиною новою і всенародною тюрмою, а ті тюрми, що спеціально були зроблені раніше і тепер добудовані совєтами, аби поволі зливалися з тотальною, безстінною в’язницею; так само, як серед великої води бувають острови з річками та ставками, а потім ці острови одного разу і затопить околишня вода, — і вже ніколи ніхто не довідається, що там були стави і річки, які злилися з океаном і стали одним універсальним ставом, а в данім разі тюрмою.

Попівський колгосп було збудовано на вигоні, над яром, що тягся Бог зна куди. У центрі стояла новенька управа, ще навіть не обмазана. Над дверима в неї надворі висів Сталінів портрет, як символ нового божища, жорстокішого від вавилонських, ассірійських і єгипетських божищ. Над управою стирчала антена-радіо, якою нове божище висмоктувало з населення думки і настрої. А ті з них, яких висмоктати не можна було, добивали ревом комісарських промов з усіх закутків СССРії.

На сходку люди поволі йшли. Неначе та скотина, яку тягнуть налигачем у ярмо або на продаж. Вони приходили і на сонячнім боці ставали, а деякі просто сідали на землю. Чоловіки, жінки і молодь. Було їх і прибувало купами і поодинці. Всі здивовані і збентежені. За натовпами нічого не видно було. Ні возів, ні авт. Із управи чулася дуже голосна розмова, але розібрати не можна було, про що йшла річ. Селяни спочатку зосереджені одним настроєм і думкою: що скажуть ще? Що ще треба ламати і кого везти арештованого в район? — спочатку стояли і гомоніли стишено, неначе гомін хвиль широкого простору води. А потім почалися розмови то там, то тут, все сміліше і сміліше. І нарешті ініціативу у одному великому стовпищі взяв селянин.

Він був гостроносий, чорноволосий, але сіроокий. Вуса чорні були протягнені над бородою трохи вниз, по-козацьки, а сам він був у свитці, підперезаній білим поясом. На ногах опорки з чобіт виглядали з-під широких полотняних штанів, пофарбованих бузиною. Він, обпершися спиною об стіну управи, сидів навприсідки, тримаючи ковіньку у правій руці, все підсовуючи нею бриль на потилицю, через те, що сидячи чоловікові доводилося дивитися на своїх слухачів і треба було задирати голову і тоді бриль заднім краєм крис обпирався об стіну і налазив на очі. Цей чоловік, якого було звати Лукіян Кошелик, був уважний і до своїх слухачів, і до бриля.

— Були ми хазяїни: були ми не пани, а царі. Схочеш вранці встанеш, схочеш у півдні. І ніхто тобі нічого. Тільки худоби і слухав. Схочеш вийдеш босий, а схочеш узуєш опорки, або постоли, а то й чоботи. Були свитки, були й кожухи... І тепер вони є, тільки ось запитання, де вони?

Було прийдеш у крамницю і кажеш "давай", тай несеш додому, що схочеш..., а тепер крамниць нема... Тільки ми є. І ми собі не можем казати "давай". І ось до нас приїхали і кажуть "давай", як ми колись до крамниць. А що я дам, коли ось моя душа аж пручається з грудей, щоб крикнути: "дай" хоч дьогтю на ці ось опорки"!

— Гей, дядечку Лукіяне, оглядайтеся на колеса, бо ви погубили завіздки! — хтось гукнув із гурту. А він, продовжуючи своє, кинув у гурт:

— Ні, брате, не добачаєш, я іду вже пішки, немає в мене воза, і нема мені чого губити та й оглядатися... А опорки з ніг не згублю, бо я в них і сплю. Вони ще з царського надбання... Царські. Та я ніколи не був царський і всі ми не були. І через те ми за царя не тільки дихали, але й жили. Він не був наш, бо не знав, чого ми хочемо. Ось у нас церква є...

Слава Богу, тепер довели ми її... А хто її збудував? Цар. А чи таку, як ми хотіли? Ні, не таку. Адже ви пригадуєте: Ларівон Гатибур, наші батьки розказували... Казав:

"Нам церкву треба святого Пантелімона, бо він глядить жнив, глядить, щоб лиха рука не спалила кіп". Так, це наш святий. А цар у нас йому церкви не поставив, а збудував Марії Магдалині, що охороняє дитячі захисти і приблудних дівок. Подумаєш, то справді совєтська свята. А нам треба сторожі, найбільше до жнив, до кіп. Окрім того Пантелімон розганяє громом ще й чортів. Ось тепер би він нам і знадобився"!

І тут з натовпу почувся голос. "Розганяв, розганяв, а тепер нас чорти розганяють, і ніякий святий не оступиться".

"Правильно, не оступиться, — підхопив Кошелик.— Бо ми молимося не тим святим. Бо нами керували не наші царі. Вони не знали, де наш пуп, де наше що. Ми цареві, було, заплатимо чинш і одкупимося на цілий рік і живемо, було, як царі. Ніхто до нас і ми до нікого. Самі свої, а тепер?..

— А тепер, дядушка Лукіяне, як будете довше так говорити, то вас тут ухоплять за пуп тай потягнуть за автомобілем аж у район. І не зчуєтеся, як ви вже навіки совєтський!

— Не лякай, я ще як народився, то в церкві вичитували, що я призначений на поталу совєтові... Бо совет, це значить: "іже не ідет на совет нечистивих". Совет по книгах значить погибель, значить смерть... А що, хіба брешу? Де наші клуні, де наші коні, де ми? Ми вже не свої, ми совєтські, ми на погибелі!.. Останні времена прийшли"!

Це була сміливість надзвичайна, зухвалість несамовита. У натовпі залягла густа та глибока тиша. Кожен знав, що чамренному Кошеликові така мова боком вилізе. І всі, похиливши вниз голови, шарпали за вуса, чи діставали тютюн закурити з тієї кишені, якої і не було ніколи. А що найгірше — всі після Лукіянових слів відчули себе сиротами. Та не тими, що колись хилилися в людей попід тинню, яким люди не давали загинути, і які все ж таки скрізь себе почували незалежно. Ні, люди себе відчули волами-сиротами, кіньми-сиротами, за якими наглядають бригадири і виганяють всіх одноразово на роботу, і одноразово всіх гонять з роботи у рідні хати, що стояли цілий день пустками, і які тепер зустрічали своїх мешканців невпорядковано, по-жебрацьки, скупо та голо. Людей із стану мовчанки та мовчазного сорому, бо й це почуття їм хилило голови, вивела тітка Лепестина.

Вона, аби бачити Кошелика, вилізла на купу жовтої глини, що лишилася від будування колгоспної управи, і до його закричала так, що аж натовп заворушився і підбадьорився:

— То де ж ти бісової душі, Лукіяне, був тоді, коли нас заганяли в колгосп, а нашу скотину одбирали з возами та з усім нашим реманентом? Та ми ж би тебе вибрали за царя, аби тільки врятував нас від такої наруги та досади, яку ми не переживемо, мабуть, і на тім світі? Та ти б у нас був би паном над панами, а ми всі б не знали і не чули отого чортячого клепання в рейки... А тепер к чому воно ота твоя мова? Дарма тільки допікаєш та вибиваєш очі тим, від чого вони і так вилазять? Бо все ж наше добро перемішалося: он на своїм возі я бачила вже Вузликові колеса, полудрабки ж Тихонові Кудкудакалові, а мій дишель стримить у Кирпеній теліжці.

А стовпи з наших клунь, та льохів, та хлівів хто знайде, хто впізнає? Тільки одну скотину й можна потягти, бо можна впізнати. А ти допікаєш, неначе сам не в колгоспі. Та зараз, мабуть, немає ні однієї людини, щоб не зазнала цього проклятої душі добра. А ти допікаєш, неначе ми самі себе не печемо від світання до смеркання?

Але їй у відповідь вийшли із натовпу чотири комсомольці з рушницями і, підійшовши до Лукіяна Кошелика, один сказав: "Дядюшка Лукіяне, ходім з нами в управу"... А Лукіян, що був увесь час прикутий увагою до тітки Лепестини, підсунувши бриль на потилицю, мовчки підвівся і почав з ними йти, кажучи: "Кличете? Піду... Нема чого мені тут бути, коли дома тільки батіжок та жінка"... Та інший комсомолець, його штовхнувши ззаду рушницею, крикнув: "Не смерди із своєї дурної пащеки, та йди швидше"!

У людей притаїлося дихання і від моторошної тиші в їх аж піт виступив на чола. Тільки одна Лепестина здивована, що Лукіяна тягнуть комсомольці, закричала до них:

"Скажіте, куди ви його тягнете, та він же пасталакав із чамренної своєї голови! Ви його спитайте, що він говорив, то він і не скаже... Він у нас завжди такий. Як що зморозить, то ти йому тільки дивися межиочі. Покиньте його та нехай він отямиться"! Але один з комсомольців, обернувшись до неї, гукнув: "Ще тільки ти, буржуазна шкапо, будеш довше язиком слинити, то і тебе туди потягнемо, куди і його"...

— Та хай ви виказитеся, як ви і мене будете тягти! — верескнула вона.— Подивися, бісової душі вилупок, відкіля ти такий розумний взявся"! І на купі глини перед цілою сходкою, повернулася юна до комсомольців задки, задубила своє манаття на спину, тай нагнулася чолом аж до колін... Жінки, чоловіки, молодь так і полягали від реготу, а деякі стали кричати:

"Тю на неї, причинувата, відьма, дьогтем вимазати, шолудива, виженіть її"! А юна: "Не дуже виганяйте, я й сама піду з вашого захеканого та дурного збіговиська. Тьху на вас і на ваш комсомол"! І пішла швиденько з купи глини, а потім і з сходу, не оглядаючися, ніби на закляте місце. Деякі жінки та чоловіки теж рушили йти додому, але у цей майже катастрофальний час для сходки з’явилися раптово на ґанку управи всі партійні сили району і села Попівки. Натовп сіряків, брилів, сорочок і подертих хусток знов занімів. І голова колгоспу Єшка Хахлов виступив наперед і став з районовим комісаром, який був у формі Гепеви ще й з револьвером при боці. Хахлов говорив: "Товариші колгоспники, трапився мерзенний злочин супроти совєтської влади. Якісь бандити позавчора вдосвіта у Шохиновім яру поклали на греблі дві борінки вверх зубками. І машина райміліції ввігналася в них і з пробитими шинами перекинулася. І це дало можливість польському шпійонові і буржуазному агентові втекти, покищо невідомо куди...

І той бандит і буржуазний аґент і польський шпіон у нашому ж колгоспі й жив у Євгена Шияна. Ваш колгоспник, Євген Шиян, давав притулок ворогові совєтської влади... Ворогові вашому, ворогові вашого добробуту, що товариш Сталін виборов для вас. І через те Євген Шиян буде покараний законом... І ми покараємо... Зараз ми підемо з бригадирами та міліцією до нього і поставимо йому "План до двору".

Після цих слів Єшка Хахлов став крок назад. Спереді залишився сам райкомісар і дивився, яке враження справив виступ голови колгоспу. Сходка мовчала, хоч би хто заворушився, хоч би хто зітхнув, хоч би знизу з річки крикнула якась качка, щоб стало легше людові від громової звістки. Всі вже добре знали, що то значить "План до двору". Це вигнати з власного дворища хазяїнів в одних сорочках на поневіряння між сусідами, а їх двір зламати і звезти на купи, що лежать і коло конюшень, і коло кабиць. А все те, що в хаті, забрати у власність районовому господарському відділові. Це був удар по хазяїнові, який мало чим різнився від наглої його смерти. Але протестувати ніхто не смів і не мав права. А якби хтось щось таке і зважився зробити, то і на його голову упало б оте останнє нещастя, яке мало чим відрізняється від людської смерти і яке зветься "План до двору".

І комісар районовий, помітивши справлене враження на людей, враження жаху і пригноблення, таке, як йому було й потрібне, кашлянув і додав від себе:

— "Товариші! Після того, що сказав голова колгоспу, я скажу тільки одне. Ідіть додому, пообідайте, і зараз же до жнив. Вас всіх сюди скликали, щоб ви узнали, що влада робить із ворогами трудящих. І щоб між вами ті, що ще сичать на неї, жахались і сонні, бо совєтська власть не дивиться нікому в зуби так, мов колись було цигани на базарі коням. А кожного бере за хряпи без лишньої мороки, не заглядаючи в рот, коли дізнається, що гади заворушилися! Я кончив".

І після тягучої перерви він знов обізвався: "Чого ж ви стоїте, негайно розходьтеся, поки ще міліція не вживає ніяких заходів"!

І селяни, зрозумівши, що вони ще ніби й винні за те, що прийшли на сходку, що ніби за їх жито та їх бито, подивилися останнім поглядом на комісара, неначе проходяща людина дивиться на того собаку, яка її вкусила несподівано і знов лягла на вигіднім місці для плигання та кусання знов так само несподівано. Подивилися і почали розходитись. Частина пройшла повз школу і церкву на Будяківку, а остання частина, найбільша, зійшла на шлях і тут розділившись на два гурти, розійшлася на Драчківку і на Озвозівку. Нарешті комісар і всі місцеві сили зійшли з ґанку і рушили вигоном до Шияна. Спереді йшов комісар, а за ним бригадири і Скакун. Він вийшов аж при кінці всього із управи, міліція йшла ззаду. Враження було таке, неначе бригадири ідуть під арештом. Скрізь на тих місцях, якими пройшли люди, стояли у повітрі нерухомі клубки пилу. І сонце на небі уже було в такому стані, немов збиралося не гріти, а пекти.

Глава сьома. Сліпа доля веде тільки сліпе серце

Південне сонце, неначе крізь вінець велетенського колоска, з розпеченими остюками, зупинило попівські поля, село і облупану церкву разом з кладовищем, які були все-таки не такі чутливі, як людське око. Тітка Лепестина зайшла із сходки чогось просто до одного селянина і в його хаті з півгодини побувши пішла стежкою через кладовище на Будяківський куток.

Ідучи вона не розглядалася на боки, а тільки інколи свою задуму перериваючи зиркала вперед. І враз побачила під молоденькою тополею зігнуту навсидячки жіночу постать, сперту на довгу білу ковіньку. Підійшла до неї і здивовано промовила:

— "Боже мій, а я до вас, а ви тут. Що це вас заставило такої пори себе трудити"?

— Та то сусіди кажуть тай кажуть, що людей зганяють на останню сходку і коли люди зійдуться, то комуна обступить і геть виб’є із гармат... Виб’є, а кацапні з Московщини наведе на нещасну остачу нашого добра. Та й буде по всьому, — стала говорити сива, аж біла бабуся, впізнавши Лепестину і знов звісивши білу голову на груди:

— І як уже мене Мархва не збивала, як не перебаранчала, а я все-таки пішла, думаю: що громаді, те й бабі. Та заболіли ноги і я кажу Мархві: "Іди сама, дочко, видно мені судилося вмерти на кладовищі, а не разом з людьми на сходці". І оце я сиджу і жду, що ж воно буде? Невже таки справді будуть людей вибивати?

— Господь з вами, та вже сходка розійшлася, — заперечила тітка Лепестина.— То скликали людей, щоб ішли Шияна грабувати.

— Хто, щоб люди грабували? — злякалася бабуся.

— Та ні, щоб грабували наші бригадири, а люди тільки щоб про це дізналися та йшли додому.

— Лепестино, я аж ні крихотки не розберу, що й до чого оце все мені ти говориш.— Тепер аж заворушилася сива жінка і глянула старечими очима допитливо.— Може, щоб люди були за свідків?

— Та нехай вони вам виказяться! Вам розкаже Мархва про все краще за мене, бо я не дослухала сходки. Я їм спідницю задубила... плюнула на їх, та нехай вони тямляться. Хіба то люди, якась твар недорізана...

Господи, якби я раділа, якби вони мене вимазали дьогтем аж до пупа. Моя душа врадувалася б хоч па мить, подумавши, що і люди ті самі, що колись були, і статки, і Бог ще нас не покинув. А то...— крізь плач закінчила тітка Лепестина, втерши очі правою рукою, а потім і рукавом лівої руки.

Баба знов на неї подивилася і, усміхнувшися, сказала:

— Ти таки своєї, таки не каєшся, гляди, щоб і тобі так не вийшло, як тій покійній Хіврі Кундосівні. Давно це було, викликали її на сходку, бо її годованка Калина Шерепа виходила заміж І сказали Хіврі на сходці, що в неї одбирають сирітська і віддають Шерепі. А вона, бісової чуми дочка, взяла тай задубилася перед цілим сходом тай гукнула: "Коли так, то ось вам моя дяка"! І її зараз же на місці обаранили і не дали й писнути, і геть вимазали дьогтем від п’ят аж до пупа та й почепили аж там, коло греблі в лотоках, зануривши в воду по саміські пахви...

Почепили, нехай мовляв мокне у воді, поки риба та раки не обгризуть на тілі дьогтю. Але хвалити Бога, не довелося довго мокнути. Їхав наш батюшка Лівицький маслособорувати Трохима Сколотяну, тай звелів кучерові і дякові витягти молодицю. І що то тоді того поговору було в селі? Минулося. А чого ж це тобі знадобилося аж до мене? Де твоя хата, а де моя!

Та тітка Лепестина останніх слів не чула, уже захоплена увагою до жіночої постаті, що кладовищем наближалася швидко теж до них. І нарешті, не витримавши свойого становища спостерігача, гукнула, хоч та була і на достатній відстані:

— Іди, іди швидше, дівко та почуєш новин ще кращих, як на сходці... Іди лишень сюди, та сідай коло баби та почуєш про свого отого "Куди стрело, туди й брило", Скакуна!..

— Тітко, чи в вас є совість, що ви мені ним очі довбаєте неначе якій потіпасі? — відгукнулася ображено Мархва, аж тепер зупинившись коло цих двох жінок.

Тай хороша ж була ця дівка! На ній пояс новий і зелений облягав стан, притримуючи спідницю з сивої тонкої вовни. Сорочка дуже пишно біліла на сонці, вбираючи людські очі дивезною мережкою на руках, нарівні з повними невеличкими дівочими грудьми. Голову облягала так само зелена стрічка і спадала на спину разом з грубою русою косою. Причепурилася, ідучи на сходку! І, мабуть, наділа спідницю ще материну, бо купити такої матерії за Мархвиного дівування вже не можна було. І на людях такого одягу не побачите! Може хто й мав, тільки що з переляку не надівав і на великі свята чи совєтські, чи християнські.

А те, що дівка була прибрана так незвично для колгоспної дійсності, було не то, що сміливо, а просто нерозумно і вона це усвідомлювала. В прекрасне довгобразе лице і смутні очі, і спосіб себе тримати дуже підкреслював її збудженість, справлену на те, аби все-таки була якась рівновага вражень від неї і від оточення.

— Чого ж я тобі довбаю очі? — розсердилась тітка Лепестина.— Що, хіба про це тільки я говорю, а люди мовчать? Все село гуде, що твоє діло дівоче, а його чоловіче. Крутитимешся та ховатимешся ще трохи, а потім він тебе таки десь насяде, неначе півень втомлену курку, тай буде увесь хвесь. Немає тобі чого на мене приндитись, коли я хочу сказати, що то за штука оцей жених!

— Тітко Лепестино, не діждете, щоб я з вами лаялася. На сходці балаклейський комісар казав, що кожному поставить "план до двору", коли передержуватиме в себе контрреволюцію. І я не хочу, щоб бабі Прісці теж поставили "план до двору", я їх покину, — якось по-дитячому закінчила свою звагу Марфа, що дуже відчула і тітка Лепестина, бо так і вчепилася:

— Тю на тебе! Кобила по ділу, а лоша без діла... Та Шиян же підночовував у себе отого матусівського. А ти кого, що й ти кажеш, що й тобі поставлять "план до двору"?

— А я йому помагала в’язати, отому матусівському... І за це мені, мабуть, теж поставлять "план до двору".

Цілком і зніяковіло здалася дівчина разом із своїми запевненнями тітці Лепестині, що вже Марфу допікала десь аж до живого:

— Боже мій, Боже мій, ти справді звихнулася з правдивої стежки! Та хто знає і хто відає, що ти йому помагала?.. Сиди там, де й сидиш, бо ж куди тобі йти із тією своєю опришкуватістю? Не будеш же ти тинятися по полях, а шукатимеш людської оселі і комусь таки вчепиш куркулячий гріх. А бабі однаково: вона однією ногою вже в Бога, а своїм серцем найближче до тебе. Не кидай баби.

— Тітко, я собі смерті не здолаю заподіяти, і через те сьогодні збираю свої бебехи та й іду до Скакуна. Нехай баба Пріська живуть у супокої і моя душа буде супокійна. Піду, вже нічим не вмовите...

Підчас цієї розмови баба Пріська, повернути голову до жінок, дуже пильно слухала, не втручаючися до суперечок, мабуть, через те, що тітку Лепестину взагалі тяжко було зупинити, а вона зараз саме найбільшими доказами спантеличувала Марфу:

— Іди, що я тебе спиняю, чи що? Іди, але чи довго з ним будеш розкошувати в нашому добрі? Чи довго ти будеш обминати його цілування та милування нашими слізьми, від яких всі криниці в селі водою поповніли?

Ти спитай мене лиш, чого я до баби прийшла, то не те заговориш... Чи ти знаєш, що твій любезний тієї ночі привіз побитого та постреляного парубка?.. Привіз до мене і наказав нікому не говорити і не сповіщати фельдшера, а привести бабу. І я свою стару сорочку випрала, і одірвавши рукав зробила обвиванні та й умоцювала йому прострелене плече. І оце опинилася в баби.

— А який він із себе? Чи не чорнявий, такий невеличкий? — спитала швиденько Мархва, на диво ніби аж зрадівши.

— Еге ж, чорнявий, чорнявий, ще й невеличкий. Чи не знайомий твій ще й другий бахурець?

— Я спитала вас по-людськи, — сказала Мархва, трохи схаменувшись:

— І ви іначе не спитали б, а ви он що..— Після всього цього я сьогодні ж таки піду до нього і скажу; "Бери мене, я твоя жінка"! — аж вигукнула завзято і впевнено, і радісно дівчина, дивлячись такими очима на обох жінок, неначе хотіла гукнути: що, не сподівалися? То нате ж, слухайте моє дороге та приголублене серцем. І ніби аж торкала захоплено у своїй істоті якимсь крайком власного погляду велику людську тайну.

— Потрівай Мархво, — вмішалася баба Пріська, — не можна ж так, "ґвалт, сама в хаті не дам ради кошеняті"! Треба добре роздивитися що і як. Он Лепестина каже, що сходку зігнали на те, аби громада бачила, як будуть грабувати Шияна... Ото ж, — Лепестина притаю гула не давши бабі продовжити мови:

— Хтось ойкнув, а їй і заболіло. Я пішла раніше із сходки і зайшла до Лаврика Чичітки, якраз віл ішов теж із сходки і ми зустрілися з ним коло сіней, і в хаті він мені каже:

"Годі, шабаш, Шиян має "план до двору", передержував у хаті контрреволюцію. Казав писар наш колгоспівський, Бунтуш. Ти простісінько не чула. Ти дивилася на Скакуна, уже здурівши, як мартова кішка, і він з тобою може тулі й мулі, і пшенички, і сеє, і теє, а людям все це боком вилазить". І зашарілася Мархва від сорому, і завагалася від несподіванки так само, як буває п’яний іде, іде і враз побачить у себе навпоперек стежки колоду, і піднімає ногу переступити, і хитається. Ось, ось упаде назад. Видно Мархва, справді, на сходці не на все звернула увагу і трохи сама собі забила баки. І тут якраз почулися недалеко чоловічі голоси. І обидві жінки і Мархва, і Лепестина подивилися туди і побачили, що від колгоспної комори ідуть усі "совєтчики". Ззаді всіх Скакун і високий бригадир Клунок, який був похожий на спасівчаний соняшник, обчухраний від листу аж по головку. Чулися слова:

— Ну, цей план до двору нам так не минеться. Як би хоч його дома не було. А то когось так почастує, що довго буде кородитися. Шиян — людина несамовита...

— Ну, що ж і ми дещо маємо про запас, — почувся Скакунів голос.— Коли почнеться частування, то наша чарка буде не останньою.— І витягши з халяви Мархвин колодач і, махнувши ним перед собою, затримав з ним руку в такім вигляді, який часто трапляється на дешевих картинках у тих героїв, що завжди спереду вояків ідуть із напоготовленою шаблею у бій. А Лепестина підгекнула:

— Бачиш Мархво?

— Що ж то в його в руці? — страшно захитаним голосом пробелькотіла дівчина.

— Ніби то ти вже й не бачиш? — уїдливо озвалася Лепестина:

— Та тож Скакун іде з ножакою до Шияна нарізувати землю і з того самого лану, з якого вже твоїм родителям нарізав.

І похитнулася Мархва неначе від раптового вихру той колосок на стерні, що випадково зберігся не зачеплений жаткою. А далі, ні на кого не глянувши, плигнула через гріб, скочила на стежку тай подалася підбігцем доганяти оту шайку, яка була правдивим зразком совєтської власті. Її груди пругко здригали від швидкого руху, зворушуючи сорочку і коло плечей рукава, і надавали їй тієї несказанно милої дівочої принади, яку мають і молоді жінки восени, після того, як звезуть з поля всі копи. Вона підбігла до Скакуна і страшно схвильовано і перериваючи дух прошепотіла:

"Полікарпе, це ж мій ніж". А він, побачивши Мархву і трохи змінившись на виду, на мить зупинився і проказав:

— Я тобі його віддам.

— Ні, ви мені віддайте зараз, він мені в цю мить потрібний...

— Була дурна, і лишилась дурною... Боїшся, щоб когось не зарізав?..

— Дядечку, віддайте мені цей ніж, він мені в цю ж мить потрібний, — говорила Мархва ніби завчені слова. І притуливши обидві руки до грудей, знов говорила: "Дайте мені мій ніж, мені він в цю мить потрібний... Дядечку, дайте ніж"... Ці жалібні благання збентеженої дорослої людської істоти нагадували того хлопчика в полі, який побачивши, як їде чужа хура з базару, вчепиться за возом і благає:

"Дайте гостинця, чуєте? Дайте гостинця". Жаль було і сумно дивитися на бідну дівчину. І Скакун не витримав, взяв тай кинув ніж у траву.

— На, візьми його... Казав тобі, що будеш плакати і тепер кажу. Будеш плакати та не буде до життя вороття. Прощай...

І догнавши Клунка став з ним іти понуро і мовчки. А Мархва швидко підійшовши, і наткнувшись на ніж, глянула на його і з мить повагавшись, не нагнулася і не взяла його... А переступила його і пішла помалу назад до баби Пріськи та до Лепестини.

— Це, мабуть, він той ніж узяв ще тоді, як вам хату спалив? — зустріла Мархву Лепестина.

— Тоді...

— Боже мій, Боже мій! Яка ж ти невторопна, сирото ти нещасна! Та нехай би він завирився з тим ножем, аби тобі тільки дихати дав. Однаково Шияна не врятуєш, якщо Скакун намислив його із світу зігнати... Ходімо швидше відсіля, бо та бісової душі "комісія" без стрілянини не обійдеться... І я піду, бабо, до вас, може таки чимсь допоможете в моєму горі.

І Лепестина взяла бабу Пріську за руку, помогла їй встати і справитися на стежку.

Баба йшла вперед, злягаючи на свою білу ковіньку, а молодші ішли за нею. І коли тітка Лепестина оглянулася назад, то "совєтчиків" із-за кущів уже не видно було. Тільки аж за великим шляхом, що перетинав Попівку впоперек, чулося собаче виття у тім напряму, де малася бути колгоспна управа. Витгя переходило у жалібний гавкіт, то знов ставало на тій мірі, на якій почалося. Підчас такого собачого горя люди перекидаються між собою хоч дуже значущими словами, а хоч мовчать. Мовчали і жінки.

 12 лютого 1950 р.




Рекомендуємо також:



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Тодось Осьмачка

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо