Лимерівна
Справа 1-2 СПРАВЛЯЮТЬ:
Лимериха, козача вдова; немолода вже, оже ще брава; на обличчі сліди давньої краси.
Наталя, дочка її, 18 літ; дуже вродлива.
Шкандибиха, багата міщанка; суха, згорблена і сердита.
Карпо, син її, 22 літ; забитий на голову й боязкий.
Кнур Остап, хрещений батько Наталин, заможний козак, літ до 50; низький, натоптуваний. Вигляда трохи злукава.
Оришка, його жінка, літ 45, висока суха молодиця. Вигляда якось суворо.
Маруся, дочка їх, 18 літ, подруга Наталина. Не погана, та й не красива з себе; скидається на матір.
Василь Безродний, годувальник Кнурів. Красивий парубок, 22 літ.
Чоловіки, жінки, парубки й дівчата.
Коїться в другій половині XVIII віку.
СПРАВА ПЕРША
Гай, спереду левада. На леваді попід деревом порозсідались дівчата; другі, забравшись за руки, гуляють і тихо перешіптуються. Убіга, засапавшись, дівчина.
ВИХІД І
Дівчина. Дівчата! дівчата! Ви тут сидите, шушукаєтесь; а там таке диво, таке диво!
Декілька голосів разом. Де диво? Яке диво?
Дівчина. Ось постійте, воно зараз появиться.
Голоси. Де? звідки?.. Та кажи вже, що там таке?
Дівчина (хапаючись). Там, дівчата… Іде, дівчата, Лимериха, та п’яна-п’яна! Очіпок набік, коси розпатлалися… а вона, не потураючи на те, танцює та виспівує… За нею Шкандибенко, без шапки; в одній руці пляшка, у другій — чарка… То вона халясує-халясує, та повернеться до його: "Частуй мене, зятю! нехай я таки з твоїх рук вип’ю… Хай я буду знати, кого зятем звати!"… Вип’є та знову — у боки та вскоки! А Шкандибенко чарку об пляшку б’є та приграє… Кумедія, та й годі!
Чутно співи за коном. З-за дерева виходять Лимериха і Шкандибенко.
ВИХІД II
Лимериха (б’є в долошки, танцює і приспівує).
Ой, дай — погуляю!
Бо хорошу дочку маю…
Гоп! гоп! гоп-гоп!
Поти не брав, то й до діла,
А узяв — осточортіла…
Ой, гоп! гоп-гоп!
Поти не брав — порадниця,
А як узяв — ледащиця!
Ой, гоп! гоп-гоп!
Коли б було та се знав,
То й довіку б не брав…
Чи так, зятю? Так?
Дівчата регочуться.
Карпо. Матусю! матусю! Он — дівчата…
Лимериха. То що, що дівчата?
Карпо. Сміються.
Лимериха. О, мат-тері їх дуля з мотузкою! (До дівчат). Чого ви, сороки, скрегочите?
Дівчата ще дужче регочуть.
Де ви мою дочку, Наталочку, діли?
Дівчата сходяться у гурт, дають ознаку, буцім кого переховують.
Дівчина (з гурту). Я осьде, мамо!
Лимериха. Де ти, моя дитино? Де, моя дочко?.. Іди ж сюди, я на тебе хоч подивлюся… На твоє личенько біле, на твої очиці ясні, на твою вроду красну!
Карпо. Її тут немає.
Голос (з-серед дівчат). Ось-ось, мамо!
Лимериха (прикро вдивляється). Де? (грізно)… Ви, сороки! розступіться! Пустіть мою дочку до мене.
Моя дочка, Наталочка,
Пишна, мов та паняночка!
До схід сонця вмивалася,
До дзеркальця чесалася…
А ви що? Сороки, та й годі!.. Розступіться!
Кидається між гурт; дівчата розскакуються і, одбігши, знову збираються у купу.
Голос (з-серед дівчат). Я, мамо, осьде!
Лимериха. Трясця вашій матері, як вона там! Брешете!
Карпо. Матусю! її немає між дівчатами. Вона десь інде гуляє… Ходімо далі.
Лимериха. Куди далі? Де — далі?.. Кажеш: гуляє?.. Брешеш, зятю; моя дочка не такая — моя дочка не такая, щоб із хлопцями гуляла! Брешеш, брешеш, хоч ти й зять, а брешеш, як руда собака!
Дівчата заливаються з реготу.
Чого ви, бісові сороки, заливаєтесь? Чого вам смішно?.. Сховали мою дочку та й регочете!
Дівчата. Де ж ми її, тітко, заховали? Ідіть трусіть; шукайте!..
Лимериха. А де ж ви її діли? Де ви її, гадючі дочки, затасували? Га, де? (Наскіпується на дівчат).
Дівчина (з гурту). Я, тітко, бачила Наталку біля ставка; з Марусею гуляла.
Лимериха. З якою Марусею? Біля якого ставка?
Дівчина. З Кнуревою… Біля вишневого.
Лимериха (перекривляє). З Кнуревою! Біля вишневого!.. Брешеш!
Дівчина. Чого ж мені брехати?.. Хай я на сьому місці не встою, коли не правда!
Карпо. Матусю! ходімо туди… Ходімо пошукаємо. (Бере її за рукав; веде).
Лимериха (до дівчини). Брешеш! брешеш, сучко! (Виходячи).
Ой, дай — погуляю,
Бо хорошу дочку маю!..
Скривається з Шкандибенком за деревом.
ВИХІД III
1 дівчина. Чого се вона з Шкандибенком водиться і зятем зове? Хіба, справді, заручила Наталю за Карпа? Не чутно ж було. А Василь же тепер як? Наталя ж його, либонь, давно кохає.
2 дівчина. Та це він не зна, з якого боку до Наталі підступити, та вже до матері лащиться.
3 дівчина. Нехай лащиться… То все по-дурному!
2 дівчина. Чого по-дурному? А як мати віддасть?
3 дівчина. Того ніколи не буде; а буде так, як Наталя схоче.
1 дівчина. Та ну, годі! Стане її мати слухати? Що вона придбає, як за Василя піде?.. У його ж — ні за плечима, ні перед очима… приймак — та й годі! А Шкандибенко — дука; худоби скільки, грошей… давнього заможного роду.
3 дівчина. А мати його? Та вона ж її цілком проковтне, не соливши, з’їсть!
Шкандибиха витикається з-за дерева.
Та ось і вона. Дивіться, дивіться, яка страшна!.. Іч, як похнюпилася… Чи не сина, бува, шукає, щоб йому доброї моркви вскребти? От злюка, господи!.. Як справді піде Наталя за Карпа, то вип’є чималу та ще й повну від такої свекрухи!
ВИХІД IV
Шкандибиха (про себе). О-о… зібрались!.. Чого вони зібрались?.. До хлопців, бісові сучки, аж іржуть!.. На шию серед дня б вішалися!.. Ні стида їм, ні сорому! (Плює). Який тепер світ настав? Господи! (Хреститься). Колись дівчина глянути у вічі парубкові соромилась, а тепер — сама на шию скаче!.. Тьфу! поганки! нетіпанки!
3 дівчина. О, дивіться: бурмоче, бурмоче… То, певне, нас лає.
Дівчата сміються.
Шкандибиха. Чого ви зуби скалите, сучки? Чого ви на мене витріщилися?
3 дівчина. Їй-богу, вона, мабуть, відьма…
Дівчата ще дужче заливаються з реготу.
Шкандибиха. Сміються!., регочуть!.. Ги-ги-ги! го-го-го!.. Тьфу! поганки! І мору на вас немає, і згуби! Хоч би москалі найшли на ваші дурні голови та сучі очі!.. От їм що: хи-хи та сміхи… А дома сидіти? а діжі місити? (Плює і виходе).
ВИХІД V
3 дівчина. От баталія буде, як вона де Карпа з Лимерихою зуспе… А ходімо, дівчата, за нею навзирці.
Дівчата. Ходімо! ходімо!
Розбігаються по кущах. Як вони скриваються, з противного боку виход Наталя з Марусею.
ВИХІД VI
Наталя. Ну, та ще що він казав? Розказуй-бо далі сестрице.
Маруся. Та що ж він казав? Якби, каже, я хоч трох що-небудь мав за собою — зараз би послав старостів до тебе… А то, каже: і вона убога, і в мене немає нічого!
Наталя. Та це ти вже розказувала. А ще, опріч сього?
Маруся. Та більш і нічого.
Наталя. Так таки — нічого?
Маруся. Та, бог його знає, він якийсь чудний: оце тобі веселий і говіркий, такого накаже — не переслухаєш, а це зразу немов на його що нападе! Похнюпе голову, настобурче очі, аж потемніє, як ніч та… Тоді вже і не підступай до його! Самі батько бояться його займати… І в такі часи завжди зіходе з двору.
Наталя. Куди ж він зіходе?
Маруся. А господь його знає! Світ’за очі…
Наталя (задумано). Коли б я знала, від чого то у його сум такий та туга тяжка?!
Маруся. То що б було?
Наталя (не слухаючи). Коли б можна чоловікові заглянути у чужу душу, подивитися у другого серце! (Важко зітхає).
Маруся. Хіба ти його так уже тяжко любиш, Наталко?
Наталя. Мати сина, а сестра брата ніколи не полюблять так, як я його люблю!.. Чи удень сиджу я одна, самотою, — він мені перед очима так і стоїть! Чи опівночі спати ляжу, — і сонній він мені привиджується, не дає спокою!
Маруся. Ото вже ти його так укохала!.. А гріх, Наталко, так хлопця кохати, за те тебе колись бог скарає.
Наталя. За що ж він мене буде карати? Хіба я що лихе затіяла, кохаючи його?
Маруся. Он моя мати розказують, що одна дівка покохала парубка та як він її зрадив, вона взяла і втопилася.
Наталя. То що ж, що втопилася? Коли, може, краще було утопитися, ніж на сім світі жити!
Маруся (гаряче). А душа як? хай без покути пропадає?! Хіба, ти думаєш, вона сама топилася? по своїй волі йшла? То він, — не при нас згадуючи! — нею водив; він привід давав!.. Запопаде душу християнську та тоді з нею що хоче, те й робе, як знає — так і воде!.. Через те то і гріх так гаряче кохати, бо через те кохання чоловік спізнається з ним!
Наталя. Ні, Марусю… Сам господь заповідав усіх любити; і ворога, навіть свого… злодія… розбишаку!
Маруся. То ж любити, а то — кохати… Любиш — батька, матір, людей; а кохаєш — милого.
Наталя. Що ж мені робити, Марусю? що казати?.. Скажи, порай мене, моя сестрице.
Маруся. Молися, Наталю.
Наталя. Хіба я не молюся?.. Я коліна одстояла, поклони б’ючи; серце сльозами попалила, молитви засилаючи!.. Що ж, як не помага.
Маруся. Отож то, бач, і є! Отож то він до тебе і підходить; душею твоєю заволодіти хоче… А ти на те не потурай та все молись, усе молись.
Наталя. Не поможе вже молитва, Марусю… Господи! чим я перед тобою переступила, що я таке учинила, — що мені мука така?! Хоч би він прийшов; хоч би я побачила його… розказала та розпитала б, що се діється зо мною?.. Може б, він порадив мене… Другі ж ходять, вештаються; і на гулянки виходять, а він… ні! (Закрива очі руками, збираючись плакати).
З-за дерева показується Василь.
Маруся. Наталю! Наталю! А то хто такий?
Наталя (озираючись). Де?
Маруся (указує). Он!.. між деревом.
Наталя (углядівши). Він! він!.. Марусю, голубонько! зайди куди-небудь, хай я з ним на самоті побалакаю… Заховайся в кущах; постережи нас, щоб хто, бува, не зійшов та не побачив… бо вже за нас і так є гомону на все містечко!.. Уволь мою волю, голубко, — постережи… Та як хто ітиме, ти подай звістку; кахикни, або що… Іди ж, голубко, іди.
Маруся. Та йду, йду… А ти не дуже перед ним падай; не давай йому знати, що кохаєш; а то — знаєш, які вони? (Убік). Шкода мені її; нещасна, як то побивається!.. Ох, та й моє серце чогось-то б’ється, коли я побачу його… Жаль мені її та й себе шкода… Як там кажуть: і туди — пече, і сюди — боляче… Василю! Василю! (Свариться на його і ховається за кущами).
Наталя (сама). Господи! у мене серце від щастя мре і розум міниться!
Василь іде похнюпившись, не примічаючи Наталі.
Наталя. Здоров був, Василю!
Василь (углядівши, усміхається). Наталя!.. Здорова, здорова!
Наталя. Куди се ти йдеш, так замислившись та загадавшись?
Василь. Вийшов погуляти, тугу розносити… Думав: тут хлопці-дівчата співають, аж і не чутно нікого.
Наталя (хоче жартівливо). То ти так слухав… Скільки їх тут було та співало, — аж обридло, слухаючи.
Василь (прикро дивиться на неї). Такій молоденькій та й обридло?
Наталя. Справді, обридло… Гуляють, жартують, регочуть…
Василь. А тобі хіба жарти та реготи не милі?
Наталя (журливо). Не милі, Василю!
Василь. Чого ж се так?
Наталя. Так… Коли на душі важко та нерадісно, то жарти і співи не милі!
Василь. Чого ж воно так важко та нерадісно?.. Ходімо он на тому бугорочку посідаємо.
Наталя. Ходімо…
Ідуть, сідають.
Василь (зазираючи їй у вічі). Чого ж се ти, моя горличко, журишся?
Наталя (тихо). Через тебе, мій голубе!
Василь. Отак!
Наталя. Ти все щось думаєш-гадаєш… Мабуть, мене покинути хочеш. Може, знайшов де другу, багатшу від мене?
Василь. Господь з тобою, Наталю! Що се ти кажеш? Хіба мені, приймакові безродному, та про багатство дбати? Якого мені багатства?.. Як твої очі, та чорні брови, та твоя ласка щира, — от і все моє багатство!
Наталя (важко). Не один такої співав, Василю, і не одна дівчина від зради сохла!
Василь (понуро). Не знаю за других; я про себе кажу.
Наталя. Чого ж ти завжди такий сумний та задуманий… тікаєш людей, мене цураєшся?
Василь. Я не цураюсь тебе, Наталю; а від людей тікаю, бо — сумно між ними.
Наталя. Чого ж воно сумно?.. Скажи, бога ради!
Василь (подумавши). Того, що все не до ладу… Один одного їсть, один одного насідає… Гірко, противно робиться на те дивитись!.. Іноді світ би за очі зайшов, щоб тільки того не бачити!
Наталя. Що тобі до людей? Ти сам себе знай; сам себе бережи.
Василь (гаряче). А я де живу? Не між ними валандаю? Не їх вчинки щодня бачу? Не вони зачіпають мене?.. І приймацька доля їм на заваді!? І вона їм руба у горлі стає, очі дере!.. їм заздро, що приймак, не маючи нічого, ні об чім не жалкує; завжди, бач, покійний, веселий… То украдьмо у його покій! засмутімо його радощі!.. Нащо вони йому?.. Та що? багато казати, а мало слухати!
Наталя. Кажи, кажи, мій голубе!.. Цілий би день… вік тебе слухала, не наслухалась!
Василь (понуро). Що я був для їх? Щеня, котре добрі люди у рові знайшли та з жалості узяли до себе… вигодували-виростили… А чим став тепер? — Багачем, що дере їх ненажерливі очі… щасливим, що буде їх заздрість неситу!.. Чуєш: я — багач, я — щасливий?! Я — приймак безродний!.. А, лопніть ваші очі, зсуши ваше серце ненажерливість люта!
Наталя. Ось годі, Василю, їх клясти; господь з ними! Вони — самі собі, ми — самі собі… Коли б усі були такі щасливі, як я тепер! (Схиляється до його головою і любо зазирає у вічі).
Василь (весело). То що б було?
Наталя. Що б було?.. Ось би що було!.. (Міцно обхоплює його шию руками і тулиться до його обличчя щокою).
Василь (обійма її). Горличко моя! сизая моя!.. Здається, якби саме зло вискарило на світ свої гострі зуби, щоб його пожерти, — ти б і його зупинила, і його заговорила! (Цілує її).
Наталя (палко). Бо я люблю тебе, мій голубе!.. Більше матері, себе… всього на світі люблю тебе!.. Якби ти зміг заглянути у моє серце та подивитися, що в йому коїться, як я побачу тебе… Щастя моє! і доле моя! Я тобі всього того не вимовлю словами… не зумію, не зможу… Я, здається, здурію від щастя!
Маруся (за кущами). Кахи! кахи!
Василь (обнімаючи Наталю). Зірочко моя! ясная моя! Ти кажеш: щаслива зо мною?.. А я — тільки тоді і світ бачу, як з тобою зустрінуся… Все мені немиле, все мені обридле; все не так робиться, як треба; немає правди на світі! Люди, неначе ті собаки, одне з одним гризеться, кожне кожному добра ані крихти не жадає… А найгірше ті заможні: не могли — світ би увесь зажерли!.. От тут вони у мене сидять! у самі печінки уросли-уїлися!
Маруся (з-за кущів). Кахи! кахи!.. Та ка-а-хи! (Вибіга і гукає). Наталко! Василю! Ідуть! Усі ідуть; і твоя мати іде!
Чується гам, сварка.
Наталя (схопившись). І нанесе їх лиха година!.. Ходімо далі, Василю.
Василь. Чого? Хай собі ідуть — не з’їдять же!
ВИХІД VII
Шкандибиха, Лимериха і Карпо увіходять, за ними дівчата.
Шкандибиха (до сина). Ти подумай-таки своєю дурною головою! на цілий день піти! Кинути домівку, худобу… на кого? На наймитів, що за ними і очей не спускай — дивись? На мене, стару, що ледве ноги волочу?.. І куди знявся? куди пішов? — Старців напувати!
Карпо. Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох стінах сидіти і світа білого не бачити?
Шкандибиха. Хіба я тобі бороню ходити? Хіба я тебе держу на прив’язі? Уже ж, здається, можна за такий час і находитися, і нагулятися; можна і про домівку згадати? А він як пішов, як скрився очима й плечима, та забув про все на світі! А куди пішов? де швендяє?.. Нема того, щоб піти та чесно, та поважно погуляти, як подоба Синові старого Шкандиби, а не як волоцюзі якому!.. Що люди скажуть? Що вони тільки подумають? — Син Шкандиби гуляє з старою Лимерихою, п’яницею непросипною, що прогуляла всю свою худобу, все своє добро!.. Боже мій, боже! як йому на тому світі лежатиметься? та його і кісточки під землею зворухнуться!.. Що якби він устав та подивився на свого сина, глянув на його, — од нестямки б знову умер!
Лимериха.
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
Карпо. Та годі вам, мамо. Он люди дивляться та сміються.
Шкандибиха. Що мені твої люди? Плювати я хотіла на твоїх людей! Тьфу! тьфу! тьфу! Трястя їм у пуп! Що вони мені таке? Ти тільки й дивишся на людей, тільки й слухаєш їх; а що мати каже — не чуєш… оглух!
Лимериха (танцює і приспівує).
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю…
Гоп-гоп! гоп-гоп!
Карпе, Карпе! дуля твоїй матері з мотузкою! Чому ти не граєш? (До Шкандибихи). Свахо, свахо! Нумо потанцюємо, свашечко!
Ой, гоп, гоп, гоп!
Шкандибиха. Геть к бісу, п’янице! Хай тому руба язик у роті стане, хто мене назове твоєю свахою!
Наталя (усміхаючись). Василю! Подивися-бо, подивися…
Василь (понуро). Не смійся, Наталю, не смійся… Гляди, лишень, щоб сі гулянки на твоїй голові не окошилися.
Наталя. Чого на моїй голові?
Василь. Он, бач, сваха… зять…
Наталя (махнувши рукою). Хай собі балакають… Потурай їм!
Василь. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!
Наталя (з серцем). Щоб я за Шкандибенка пішла? Щоб я за ним була? Та скоріше ніж обкипить кров’ю у моїм серці, ніж я за ним буду!
1 дівчина (углядівши Наталю, біжить до неї). Наталко! Наталко! Тебе мати питала… Увесь ліс сходила шукаючи.
Наталя. Нащо я їй здалася?
2 дівчина. Їй-богу, шукала… Ми тут гуляли; до нас наскіпалася: де та й де мою дочку діли?
Лимериха (до Шкандибихи).
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
Шкандибиха (турнувши). Геть, п’янице, волоцюго!
Наталя (забачивши, що Шкандибиха турнула її матір, мерщій побігла до неї). Мамо! ходімо додому.
Лимериха. Наталочко, моя дочко! Де ж се ти була — забарилася? Я ж тебе давно шукаю, моя голубонько! (Обніма її).
Наталя. Ходімо додому, мамо!
Лимериха. Чого додому? Що ми там забули? Погуляймо, дочко, на радощах… Я ось тобі жениха знайшла, хорошого та багатого… Де ж той у гаспида жених дівся? Карпе! Карпе!
Шкандибиха (до сина). Так, бач, чого ти, сучий сину, стару гаргару напуваєш? Дочку її сватаєш? Ні, не буде сього! не буде!.. Умру — не попущу! Хіба тобі таку жінку треба? На батьківську худобу злидні накидаєш? п’яниць та волоцюг напустити маєш? Ні, не буде сього!
Наталя (образливо до Шкандибихи). Тітко! нічого нас злиднями дорікати. Хоч злидні, та свої! На чуже не зіхаємо, чужого не заїдаємо і на ваше добро не ремствуємо! От і знайте! Ходімо, мамо. (Узявши матір під руку, виходить з нею).
Шкандибиха (услід їй). Чи бач? погань? Ще й воно бришкає! Материне молоко коло губів не обсохло, а скаче, як зінське щеня, угору! (Зривається іти, до сина). Іди мені зараз, пришелепуватий, додому!
Карпо (дивиться поперемінно то на Наталю, що так гордо пішла, то боязко на свою матір; чуха потилицю). А-а, господи!
Виходить за матір’ю.
1 дівчина (регоче). От тобі посватали та й розсватали!
3 дівчина. А Наталя? от козир-дівка! А що, може, не одрубала? Так їй, старій відьмі, і треба! Вона дума, як багачка, то так за її сина усі і учепляться. Куди ж пак яка цяця її син! Давно в його не ставало клепки в голові, а тепер і останні розгубе!
2 дівчина. Усі пішли, ходімо і ми додому. (Виходить, за нею — другі).
Василь (сам собі). Отаке бачили? Отаке чули?.. Підкидай ще дров у огнище, прикладай огню до печеного!.. Василю! весело тобі? Там — людська неправда твоє серце пиляє та точить; а тут ще новина — Шкандибенко розставляє тенета на Наталю… І мати — туди… Багатий, бач, зять буде; буде на що жінку содержати, тещу напувати… А ти що таке? Приймак безродний, з голими руками! червиві злидні з голодним ротом! Нащо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними — сила, бо у їх — достатки!.. А де зони взялися? як вони взялися? Чесною працею добуті? мозолячи руки, їх добували?.. Всі ще й досі не забули, як колись старий Шкандиба шахрав, добуваючи свої достатки; скільки людей по миру пустив та на той світ загнав, ганяючись за чужим добром!.. Усі добре знають, як Шкандибиха ще й тепер, даючи гроші під заставу, одхоплює нивку по нивці від бідноти, що не спроможеться у строк позички віддати… Та що? Даремно розказувати! Аби було багатство, аби достаток — то буде і щастя, служитиме й доля!.. Якого ж ти добра хотів знайти між сими божевільними? Про яке щастя гадав своєю дурною головою? Тьфу! (Плює і швидко виходе).
Заслона пaдa
СПРАВА ДРУГА
У хаті Кнура. На задній стіні посередині двері надвір; на праву руч у кутку піч, на ліву — вікно; біля вікна стоїть стіл, далі — лава.
ВИХІД І
Маруся сидить на лаві біля столу, шиє.
Маруся (сама собі). Та й надолужило мені оце шитво, боже! І нащо я його шию, кому вишиваю? (Задумується). Ох, важко як!.. Чого се мені так важко? Коло серця — мов гадина в’ється, а на душі — наче пугач стогне… Все мені з думки не сходить те чудне Шкандибенкове сватання… Його мати й слухати про те не хоче; її мати — з дорогою душею Наталю б віддала; а Наталя — Василя кохає… От і розбери, розплутай сю плутанину, що наплутало життя!.. Хоч воно і те сказати: чим Шкандибенко не під пару Наталі?.. Дука, багатир… і вона у розкошах зросла, у достатках викохалася… То тепер вони зубожіли, а колись про Лимареві достатки слава на все містечко стояла… Що в Шкандибенка мати сердита? Та хіба ж Наталі з нею жити? А Карпо її так кохає, не дав би в образу матері… Ніт же! запав їй у око той Василь… А Василь що? — приймак! У Василя що є? — нічого… І в його нічого, і в неї — нічого… Що ж воно буде?.. Ні, не підстать Наталя Василеві: її краса пишна, її врода красна змарніє у злиднях та недостачах, у тяжкій нагальній роботі… І Василеві не такої жінки треба. Йому треба жінки хоч некрасивої, та щоб було що за нею; щоб було об віщо руки зачепити, на ноги стати… От якої йому жінки треба!.. І я не знаю, куди його очі дивляться, що нічого не бачать… Батько його добре знає, мати ще змалку пестила та тішила, я його — як сестра, поважаю… Одно тільки слово скажи він батькові і… були б ми до віку вічного щасливі!.. Та що се я, дурна, вигадала? Оце так! Дівчина сама парубка сватає! От сором так сором!.. Добре, що ніхто не чує, не баче; а то б сказали: отто дівка! (Задумується). Ні, краще не думати, щоб не було того, що з Наталею, котра не знає, де себе діти, що з собою поробити… Краще шити. (Береться за шитво і стиха заводе пісню).
Ой горе, горе
Та чорні брови;
Ще більше лихо
Та карі очі!
Що чорні брови
Не до розмови,
А карі очі
Не сплять серед ночі!
Увіходе Шкандибенко.
Карпо. Здорова, Марусю. Чи батько дома?
Маруся. Немає… Нащо тобі?
Карпо. Та до його мені діло. (Задумується).
Маруся. Вони пішли на хрестини до сусіди.
Карпо. Шкода.
Маруся. Що ж там таке?
Карпо (понуро). Нічого… А це що ти шиєш?
Маруся. Сорочку вишиваю.
Карпо. Кому?
Маруся. Парубкові.
Карпо. Якому?
Маруся. Та вже ж не тобі!
Карпо. А якби й мені?
Маруся. У тебе є та, що пошиє.
Карпо. Хто ж мені пошиє?
Маруся. А Наталя?
Карпо (весело). Наталя?.. Якби то вона пошила!
Маруся. Попроси, то й пошиє.
Карпо (сумно). Ні, не пошиє… Просив уже.
Маруся. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б… Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.
Карпо (зітхнувши). 1-і… вже!
Маруся. Чого: вже?
Карпо (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу — то вона й одвернеться.
Маруся. То тобі так здається… Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?
Карпо. Коли б же то воно так було, як ти кажеш.
Маруся (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.
Карпо. Нічого й примічати, коли воно і так видно!
Маруся. Що ж видно?
Карпо. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!
Маруся. Кого?
Карпо. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!
Маруся. Авжеж, не знаю.
Карпо. О, ти не знаєш!.. Всі ви, бачу, однакові.
Маруся. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.
Карпо. Ще й далебі! А Василя не знаєш?
Маруся. Якого Василя?
Карпо. Вашого!.. приймака… Щоб йому…
Маруся. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!
Карпо (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?
Маруся. Отже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що — Василь? Наталя — давнього, значного роду, а Василь — приймак безродний, та й годі!
Карпо. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.
Маруся. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!
Карпо. Усі люди кажуть… Все містечко знає. Моя мати каже.
Маруся. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.
Карпо. А Наталя не кохає Василя?
Маруся. Авжеж, ні.
Карпо. Кого ж вона кохає?
Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.
Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може б, вони уговорили Наталю.
Маруся. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі, а нема того, щоб самому Наталі сказати.
Карпо. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?
Маруся. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе — язик на прив’язі? Адже ж говориш зо мною?
Карпо (зітхнувши). То ж з тобою!
Маруся. Що ж я таке?
Карпо. Ти… друга річ… Ти — доступна… а Наталя — бог його знає! — як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу — таке мене візьме, — язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!
Маруся. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є, — Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле, — у Наталі воно добріше доброго… Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!
Карпо (радо). Е-е… їй-богу?
Маруся. Що ж л тобі брехати буду?
Карпо. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?
Маруся. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам — то слухай тільки свого доброго розуму.
Карпо. Розуму, розуму!.. Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся… А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю… Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.
Маруся. Як же я тобі поможу?
Карпо. Зведи мене з нею… До себе її, чи що, попроси… Скажи: коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тільки не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав… Піду, думаю, до твого батька, пораюся… Хотів… хотів, бач… попрохати твого батька, чи… не прогнав би він Василя від себе… Що він твоєму батькові? що батько йому?.. Звідкіль узявся — хай туди і йде!.. А його не буде — може, і Наталя інша стане.
Маруся (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий… Що ж тобі Василь заподіяв, що ти так женеш на його?
Карпо. Прости мене… прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом, — нічим не таюся, нічого не крию… Мені нічого Василь не заподіяв… І я знаю, що це я гріх проти його замишляю… Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.
ВИХІД II
Увіходе Василь, увесь у поту, виморений і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.
Василь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердла поховав?
Маруся. Які свердла?.. Там же, у комірчині.
Василь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.
Карпо (понуро). Здоров.
Василь. Що се ти до нас завітав?
Карпо (заминаючись). Та се… он, до неї… То, бач, мати послали до її батька… а його немає дома.
Василь (усміхаючись). А може, й до матері?
Карпо (несміло). Ні… тільки до батька.
Василь. Ну, гаразд… Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи. (Виходить).
Карпо. Бач, бач… він сміється… Чого він з мене сміється?
Маруся. Хто там сміється? То в його натура така весела.
Карпо. Ні-ні… Я бачу, я чую… Мене ти не проведеш… То він сміється з мого кохання… Я знаю — знаю… Ні, він — ворог мій… Мені серце каже, що він — ворог… От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе… (Сидять скільки хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!
Маруся. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?
Карпо. Діждав уже… Прощай! (Виходить).
ВИХІД III
Маруся. От ще один скніє, пропадає з кохання… Зовсім йому бог розум одібрав… І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується). А воно цей Карпо хоч дурний, та хитрий… Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане… Воно справді, якби Василь на який час де дівся… може б, тоді Наталя пішла за Карпа… А там, щоб Василь знову прийшов… побачив, що немає Наталі… Може б, і на другого кого задивився… Може б… Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню).
Ой, боже, боже! що та любов може!
Та пошли того, боже, кого я люблю дуже!
ВИХІД IV
Увіходе Василь.
Василь (жартівливо). Агось і я.
Маруся. Ну, то що, що ти?
Василь. Як що? Прохала бога, щоб послав та вже й забула?
Маруся (розчовпавши). Тьфу!.. Про тебе, бач, і річ!
Василь. А про кого ж? Про того, може, що, наче п’яний, поковиляв з двору?
Маруся. А хоч би й про того… Чим не парубок?
Василь. Усім узяв, тільки бог розумом поскупився.
Маруся. У тебе всі дурні, тільки ти й розумний.
Василь. Ага-a! значить, у саме серце вцілив!.. Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла — катма! а їсти хочеться… Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба, поки що.
Маруся. Он же на столі лежить… Не бач?
Василь підходить до столу, лама шматок хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скільки хвилин мовчать обоє.
Василь (понуро). Чого се він, справді, приходив?
Маруся. Хто?
Василь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!
Маруся (образливо). Розгубила… А що?
Василь. Чи не Шкандибенко розполохав?
Маруся. Шкандибенко.
Василь. Ну, жди, поки прийде позбирати.
Маруся (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!
Василь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв невеличкий шматочок хліба та й досі половини не з’їв? А їсти — аж шкура болить!
Маруся (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звертай на хліб святий.
Василь. А то ж про що ти?
Маруся. Про твоє слово гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!
Василь. Бач, куди вона гне… Звісно: правда в вічі коле.
Маруся. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце зле та недобре.
Василь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не куштував, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.
Маруся. Видно й так, чим воно дише.
Василь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть — цибулею дихатиме, а часником — то й часником; а часом буває і стрюкуватим перцем.
Маруся. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!
Василь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся, мов кров’ю обкипіла, так почервоніла.
Маруся. У тебе все можні та заможні!
Василь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.
Маруся. А тобі чого недостало?
Василь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається). Мені їсти хочеться.
Маруся. То не їси хіба?
Василь. Їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!
Маруся. Тобі б уже, Василю, гріх таке і казати, як тобі у нас не добре?!
Василь (похнюпивши голову). Оце то те й є, що базікала стара до смерті, поти й словом подавилася!
Маруся. А що ж, може, неправда?
Василь. Та правда ж, правда. Чи не в Шкандибенка її позичила? Он у його матері ще тепліша!
Маруся. Ну чого ти у їх уївся? Чого ти у їх узлився? Що, вони тебе чим зачіпають?
Василь (хижо зареготавшись). Ага! і в тебе обізвалася господарська кров! Е-е, воно, бач, так: яблучко від яблуньки недалеко відкотиться.
Маруся. Ти все одно та одно плещеш: можні та заможні! господарі та дуки! Вони, може, про тебе і не чули ніколи, а ти все одно: вороги та напасники!
Василь (махнувши рукою). Мовчи, глуха, — менше гріха!
Маруся. А я тобі другу приказку скажу: як вовка не годуй, а він все в ліс дивиться.
Василь. Свята правда! Такий з неї холодному кожух теплий, що аж мороз поза спиною ходе.
Маруся. Тебе не переговориш.
Василь. Не шкодуй за ним, небого: то було голодне та вбоге! (Перехрестившись, виходе).
ВИХІД V
Маруся. Чудний та дивний мені оцей Василь! Все тих можних та заможних лає, на свою долю нарікає… І все йому не так, все не по його… Чого йому хочеться? Чого недостає? Щастя йому бажається? Воно за ним само гониться; хто ж винуватий, що він не баче, де його шукати? Шукає там, де його не було і немає… Хіба сказати йому? Хіба навести його на його?.. Як же йому сказати, як навести, коли він зо мною завжди отак, як сьогодні, говоре?.. Гріх сказати, щоб він недобрий був до мене… Недугувала раз я; так — хвороба якась напалася… Рідна мати не ходила так біля мене, як він падав! І вкриє мене, і розкриє; свіжої води біля мене постанове; надвір виведе, проти сонечка ясного посаде… Розговорює мене та втішає… З того безталанного часу я сама не знаю, що зо мною сталося… Не любила я його змалку за те, що був такий шустрий та насмішкуватий, а з того разу він став мені такий любий!.. Тільки всього то раз і було! Вичуняла я — знову він став давнім Василем… А я вже думала… Господи! чого я тільки не передумала?.. Та все по-дурному; все те, як сон, розіходиться… Думала, може, він хоч Наталю кохає… Не раз підслухувала їх розмову… Вона йому — як у вічі не вскочить; а він — все однаково, от як зо мною: більше веде насмішкувату та ущипливу розмову… А щось непевне у його на душі; щось у серці його коїться… Недаром і Наталя так турбується об тому… Та скритний же який! Нікому того не покаже, не признається.
ВИХІД VI
Кнур, Кнуриха і Лимериха увіходять, Лимериха трохи випивши.
Кнур. А що, діждалася нас, дочко? Забарили ми тебе? Еге, буває… Буває, що й ти нас підожди. Сумуєш одна?
Маруся. Ні, тату. Чого мені сумувати? Я ось — шию.
Лимериха (до Кнурихи). І така, я вам скажу, самохітня та самовільна! така устряла та упряма, — хоч ти їй кіл на голові теши, а вона — все одно: не піду та й не піду!
Кнуриха. А ви на неї не дуже і налягайте. Ви таки і попустіть; уважте на її молоді літа та серце гаряче. Знаєте: хто не був молодим-дурним?
Маруся (до Лимерихи). Здрастуйте, тітко!
Лимериха (уздрівши Марусю, до неї). Здорова, моя галочко! Здорова, Марусечко! Я тебе й не примічаю. Заклопоталася з твоєю матір’ю та й не туди.
Маруся. Все ви про Наталю клопочетесь?
Лимериха. А про кого ж мені більше клопотати? Про неї, моя дитино; про її долю щасну. (Повертається до Кнурихи.) Та така ж, кажу, сестрице, самохітня та самовільна, як і її мати, каторжна, була!
Кнур. Отак матері подякуй!
Лимериха. Правда, куме, правда; що правда — то не гріх! І я така замолоду була… огонь була!
Кнур. То чого ж його і на дочку ремствувати?
Лимериха. Хіба я на неї ремствую? Я ж тільки прошу її: уваж ти на мене, стару; послухайся матері своєї, що тебе на своїх руках виносила-виняньчила, он яку виростила!
Кнур. Ну, вже, коли б мене дочка моя та не послухалася!..
Кнуриха. То що б було?
Кнур. Що б було? (Суворо). Кланявся б у ноги та просив…
Кнуриха. Всі ви одним миром мазані, — знаємо ми вас… Вам аби все було по-вашому.
Кнур. А то щоб яйця та курей учили?
Лимериха. Правда, куме, правда твоя… А мені ж, нещасній, виходить тепер таке.
Кнур. Бо сама й винувата. Нащо сповадила дочку так? Нащо їй волі багато давала?
Лимериха. Як же мені було їй волі не давати? Одна ж вона у мене, як те зернятко! Тільки ж у мене й поради, тільки й утіхи.
Кнур. Ну і тішся тепер!.. А якби змалку повадки не давала, от би тепер і не скаржилася. Знаєш: учи дитину тоді, як упоперек лави лежить, а не тоді, як уподовж ляже!
Кнуриха. Та хіба в неї Наталя що? Дай, боже, кожній матері таку дочку!
Лимериха. Гріх слова сказати, — добра вона у мене. Чи п’яненька я прийду додому — вона і пригляне, і спати положе; і так — ласкава до мене, поважає… Одно тільки… Усяке бачить наші достатки, що з року на рік все зменшаються та зменшаються; та як їм і не меншати, коли тільки тим і живемо, що зосталося від покійного? Все ж воно не прибуває, а убуває… Тепер я стара; на мій вік ще стане; то сим, то тим боком проживу. А як згадаю, як то їй, молодій, у світі прийдеться жити та бідувати, — то так біля серця і запече… От би і хотілося її за свого життя пристроїти… і лучається добрий чоловік… Та ви знаєте: Шкандибихи син.
Маруся. Я пак і забула, тату, вам похвалитися: Карпо приходив до вас.
Кнур. До мене? Чого?
Маруся. Хотів вас прохати…
Лимериха (перебиває). Знаю, знаю… Я вам усе розкажу, все; постійте тільки трохи… Так ото, кажу, Шкандибенко молодий свата. Чого ж їй? Такої пари і по світу пошукати: і не поганий, і багатий, і її так кохає… Отже, підіть! Не піду та й не піду за Шкандибенка!
Кнуриха. Ну, вже, правду кажучи, я б своєї дочки ніколи не віддала за його. Там одна стара що за цяця! Цілком же проглине невістку! Знаю я її.
Кнур. Та він, либонь, і на голову трохи шкандибає. Справжній Шкандибенко!
Лимериха. Оже не вірте тому. Я ж його, як своїх п’ять пальців, знаю. Що в його серце добре та покірливе, що він матері своєї слуха, — то-то люди і наказали таке.
Кнур. То що люди, то люди; а то таки у його десятої клепки недостає.
Лимериха. Та хай у його і недостає; зате у моєї Наталі лишня є. От би й порівнялися!
Кнур. Ну, та гаразд. Так об чім же діло стало?
Лимериха. Та об тім же, що Наталя не хоче.
Кнуриха. А як не хоче, то й не силуй. Не тобі ж з ним жити, а твоїй дочці!
Лимериха. Та вона молода — дурна! Не знає свого щастя, через те і не хоче… Оце я і зайшла до вас поради попрохати.
Кнур. Якої ж тобі поради від нас треба?
Лимериха. Вона тебе, куме, за рідного батька почитає і тебе, кумо, поважає; а з вашою Марусею душа в душу живе, — такі вже вірні та щирі подруги!.. То тепер я вас і буду прохати та благати: уговоріте ви мою Наталю; хай вона викине дурну думку з голови, хай послухається матері своєї… Ото і Шкандибенко за тим приходив.
Кнуриха. Отаке вигадай: тебе не слуха — чужих послуха! Та й не приходиться нам, кумо, у се встрявати. Бог знає, яке то щастя Наталине буде за Шкандибенком. А коли ми її умовимо та вона буде нещасна, — не на кого ремствуватиме, як не на нас. І нам гріх від бога!
Кнур. Та чого ж вона не хоче? Другий на підставі є, чи що?
Лимериха. Не що ж то й що!
Кнур. Хто ж такий?
Лимериха. Я вже не знаю, як і хвалиться вам… Василь ваш.
Кнур. Василь?
Лимериха. Еге ж, він. Я його не ганю: він хлопець моторний, тільки що ж у його є?
Кнур. Василь? Хм!.. (До Марусі). Іди, лишень, дочко, відсіль; тобі не пристало такої розмови слухати
Маруся. Я, тату, піду до Наталі.
Лимериха. Іди, моя дитино! Іди, моя рідна! Іди, розговори та розвесели її. Не давай їй плакати та побиватися.
Маруся виходе.
Кнур. Василь… Відкіля ж ти знаєш, що він? Хіба хвалилася вона?
Лимериха. Вона то не хвалилася; та я добре знаю, що він.
Кнур. Добре; я на самоті з ним побалакаю.
Лимериха. Поговори, куме, побалакай, голубе. Умов його — хай одкинеться від неї. Чого йому до Наталі приставати? Він собі другу знайде, з більшими достатками… Знаєш, щоб не гаяти часу, то хоч і зараз побалакай. Ми з кумою підемо… Ходімо, кумо, до мене; ходімо до моєї Наталі, там же й Маруся.
Кнур. Ідіть, а я побалакаю.
Лимериха і Кнуриха виходять.
ВИХІД VII
Кнур (ходячи по хаті). Василь… Невже правда?.. Василь… Я ж його малим до себе взяв, ростив, годував, на добру путь наставляв… І вийшов з його парубок на все містечко: чесний, розумний… Кращої пари моїй Марусі не треба, кращого сина мені не нужно… Хм… а тепер?.. Та невже цьому правда? (Виходе на поріг, гукає). Василю! Василю!
Василь (знадвору). Чого-о?
Кнур. Іди, лишень, сюди на час.
Василь. Та хотілося б воза домайструвати.
Кнур. Віз і підожде, а тебе треба.
Василь. Зараз.
Поти Василь увіходе, Кнур задуманий ходе по хаті.
ВИХІД VIII
Василь (увійшовши). А що тут таке треба?
Кнур (стає, дивиться неспокійно йому у вічі). Слухай, Василю… (Затинається.)
Василь. Слухаю.
Кнур. Кажуть, либонь… Ти сядь, сядь… бо я довго тебе буду питати.
Василь. Та я й постою.
Кнур. Ні, сядь. Та дивись мені у вічі прямо, та кажи по правді.
Василь (усміхаючись). Що це ви, батьку, наче мене сповідати збираєтесь?
Кнур. Сповідати, сповідати… Я хочу тебе дещо розпитати та й тобі розказати.
Василь сідає.
Двадцять років тому минуло, як до мене прибували січові гості. Не самі вони приїхали, а привезли з собою малого хлопця. Я вже тоді був жонатий, та своїх дітей не було… Ото вони і напалися на мене: візьми та й візьми собі за сина… Той хлопець, Василю, був ти.
Василь. Знаю, батьку. Мені про се мати розказували.
Кнур. Не перебивай!.. Намоглися вони на мене: бери та й бери! Пораявся я з Оришкою. І вона каже: чому не взяти? Пошле нам бог дітей — буде годувальником, а не пошле — візьмемо за сина. — Ну, добре. — Питаємо у січовиків: хто ж ти? відкіля? щоб знати, бач, кого будемо годувати… Так і січовики не знають. Кажуть, либонь, одна ватага ходила у Польщу та, звернувшись, і тебе з собою до Січі привезла. От і все… Ну, ми взяли. Годували тебе, ростили, за сина видавали… Уже п’ятий рік тобі пішов, як у Оришки родилася Маруся. От, як родилася, Оришка й каже, та й я сам собі розкладаю: може, оце вже коли Оришка породила дочку, то, бог дасть, породить і сина. Чого ж нам чужого за свого приймати? А чи не породить, то невелика утрата, коли ми тебе і за чужого приймемо… Все єдно, як свою дитину, кохатимемо… І Маруся, виростаючи, щоб знала, що ти не рідний їй… щоб, бач, дивилася і бачила… з ким, може, бог судить їй і віку дожити.
Василь. Спасибі вам, батьку, за вашу ласку. Одно вам скажу: що я Марусю як рідну сестру почитаю. Оже навряд, чи бог судить так, як ви кажете.
Кнур. Як саме? Хіба ти — теє… Хіба правда тому, що Лимериха хвалилася?
Василь. Що ж вона хвалилася?
Кнур. Та, бач, що її Наталка до тебе дуже пада; та й ти, либонь, до неї.
Василь. Я Наталку люблю, як свою душу.
Кнур. То се правда?
Василь. Правда. І то правда, що стара не хоче, щоб Наталка ішла за мене, а хоче віддати за Шкандибенка; а Шкандибенко усяк круте, як би то мене з містечка вижити. Чув я: до старшини лазив, — чи не можна б мене у пікінери записати… щось велику суму сулив. І записали, либонь.
Кнур (боязко). Тебе? у пікінери?
Василь. Мене ж. Писарів родич хвалився.
Кнур (покійніше). Ну, а ти ж як?
Василь. Я?.. Я так рішив: коли мене — у пікінери, то я втечу за Дніпро — у гайдамаки.
Кнур (подумавши). Не йди ти, сину, у гайдамаки. Піймають — голову одітнуть… Краще я тобі ось що пораю: зійди ти, парубче, на півроку чи на рік зовсім від мене… Подайся у степи, або що; переховайся, поти набор пройде. А потім знову приходь до мене… Як сина, тебе прийму; як рідному, буду радий.
Василь (гаряче). Батьку! тату! хоч не рідний, то названий! Я не знаю, як вам і дякувати за вашу раду. Я, як почув, що мене у пікінери записали, то таке на мене найшло, таке зло взяло за серце, що я того Шкандибенка убити намірявся.
Кнур. Що ти, сину? Такий гріх на душу брати? Хай його краще поб’є лиха та нещасна година!
Василь. Одного тільки буду у вас, батьку, прохати, одного благаю: як піду я — одговорюйте ви Наталю від того Шкандибенка. Розкажіть їй усе, що оце було між нами; розкрийте їй очі. Стара хоче силоміць її за його віддати. Побережіть її, сироти, як і мене поберегли, а я вам, поти й віку мого — дякувати буду!
Кнур. Добре, добре. Не турбуйся, козаче; іди тепер коло роботи прався, а на завтра, сину, і в дорогу збирайся. Я тебе виряджу так, що ніхто не знатиме. Хай тоді шукають вітра в полі!
Василь. Спасибі вам, батьку! (Кланяється і виходить).
ВИХІД IX
Кнур. Отаке склалося!.. Бач, Шкандибенко дурний, а хитрий, що вигадав, — у пікінери!.. Ну, хай же, хай іде… Молода кров гаряча, як окріп на огні, кипить… Хотів, каже, убити… га? Ну — хай прохолоне… Рік мине — багато води утече… А тим часом треба Наталку за Шкандибенка зіпхнути, щоб, як вернеться Василь, не було замішки… Гарний він хлопець, чесна душа — і моїй Марусі якраз до пари. Хоч вона і буде вбиватися, як оглядиться, що його немає, та їй можна буде й похвалитися… підожде… А то — у пікінери! От сучий син! дурний, а розумне вигадав… Піти, лишень, до Лимерихи… Що там вона з Наталкою возькається? Піти, доброю звісткою утішити… у пікінери, мов!.. Хоч вона і хрещениця моя, та що?.. Все ж — своя сорочка до тіла ближче, своя кров рідніше. (Бере шапку і виходе).
Заслона пада