14.08.2019 00:05
Без обмежень
4 views
Rating 0 | 0 users
 © Мирний Панас

Лимерівна

Справа 4-5

СПРАВА ЧЕТВЕРТА

Хата Шкандибихи, багато убрана; по стінах вишивані рушники порозвішувані, замість лав стільці, червоною краскою викрашені. На середній стіні — двері, на праву руч — груба з лежанкою, у кутку — стіл, над столом божниця, шовковими рушниками огорнена, перед нею на ретязькові лампадка, а геть трохи далі — на ниточці голубок кружляє.

ВИХІД І

Шкандибиха сидить на лежанці. Карпо стоїть недалеко від порога.

Шкандибиха. Казала я тобі, сину, не бери ледащо в двір! Візьми ти отецького роду та міщанського звання; щоб і в себе що мала, була рівна та була вірна. А то — яка вона в тебе жінка? Що вона тобі принесла? Узяв же, як той кілок, голу; нарядив її, як ту паву… Що ж вона, вдячна за те? Діждешся дяки — дожидай!.. Ті бісові злидні такі самохітні та самовільні, що й слова накриво не кажи, так зразу і стрибне вгору! Нащо брав? Хто примушував брати?! А ти — мовчиш; ти дивишся — та потураєш.

Карпо. Що ж мені робити, мамо?

Шкандибиха. Як що робити? Бери дрючину та бий до рук! Як ту товаряку, лупи! От вона і буде боятися, буде поважати… Де страх — там і бог… А то немає на неї страху ніякого — вона свою волю все більше та більше забирає… Ти не кажеш нічого, мене слухати не хочеш, — який же між вами лад буде? От і тепер: куди вона повіялася? чого вона повіялася?

Карпо. Вона хвалилася, що до матері піде.

Шкандибиха. Чого?.. Чого до тії матері день у день тьопатися? Чоловіка та свекруху судити? Знаю, знаю… Там то вже наговоряться та насудяться! І сяка і така! і сякий і такий! Чоловік противний, свекруха уїдлива! Чого з ними дома сидіти?

Карпо. Що ж, коли я її, мамо, так люблю, що у мене рука не здійметься її ударити.

Шкандибиха. Бо дурень пришелепуватий!.. Ти любиш, а вона тебе?.. Дурень, дурень! Люби жінку, як душу, а труси, як грушу! Не б’єш, не учиш її, — за що ж вона тебе буде любити? Якби не раз — не два виманіжив добре — от би вона і знала, що то чоловік у неї, а не макуха яка-небудь… А то: який з тебе чоловік? Що з тебе за чоловік?.. Вона тебе по всьому містечку славе, дурним величає, а ти — мов не чуєш… Сину, сину! ти таки зведеш мене на той світ... Незабаром закриються очі мої, зложу свої руки, — що тоді буде з вами? Що станеться з тим добром, що надбала для вас? Вона ж його рознесе по всьому світу, розтринькає по всіх усюдах! Як мені буде лежатися на тому світі і дивитися, як чужа ледача дитина розносе добро, нажите віками… Оханися! Що ти таки думаєш собі?

Карпо. Та я вже терплю-терплю, та як і одважуся! то знатиме вона мене!

Шкандибиха. Знатиме! По чім вона тебе знатиме, коли ти їй у всьому волю даєш, у всьому потураєш? От якби пішов та загнав гострим батогом додому, то вона б не ходила! А то, може, там з другими хихи та сміхи заводе, а ти дома сидиш, її дожидаєш… Може, сама мати і зводні зводе… Крутила ж, небійсь, та вертіла, як сватався; підставила якогось ланця-пройдисвіта, щоб тебе обдурити та твою голову закрутити!.. Знаю я тих Лимерів; споконвіку вони такі були! А ся ще в надаток і до скляного бога молиться! Чому ж його не спіймати дурня якого, щоб ради дочки заливав їй очі? Був один, що збула за його., думала: от то багатого зятя знайшла; то-то заживу! Добре ж, що в сього зятя та мати жива, — не попустила чужим добром порядкувати… А якби її не було? То обійшли дурня; окрутили, як знали, а то б — і добра його посіли!

Карпо. Еге-е! Так би я їх до добра ї підпустив!

Шкандибиха. Хто, ти? А навіщо ж її, як ту куклу, рядиш, як ту паву, водиш?

Карпо. Хіба воно, мамо, гарно буде, коли вона, моя жінка, та як старчиха ходитиме?

Шкандибиха. Хіба я велю тобі у дрантя та шмаття її рядити? як ту старчиху водити? Можна ж і простеньке яке справити та щоб воно не било, як те сонце, у вічі. А то на-пиндючив на неї аж горить усе! налегичив рублів і в десять не вбереш! Носи та вихорся перед людьми! Іди — щоб усі тебе бачили! Може, знайдеш другого, кращого від чоловіка.

Карпо. Наталка, мамо, не така.

Шкандибиха. Вір ти їй! Вона в тебе свята та божа! А наряджається отак — чого? А щодня тьопається з двору — куди? Нема того, щоб дома сидіти та чоловіка глядіти, — ніт, повіялася! Свекрусі, може б, коли і в голову треба заглянути, — дарма! Хай свекруху хоч і нужа з’їсть!

Карпо. То я її, мамо, піду покличу, щоб піськала вам.

Шкандибиха. Нужне мені її ськання, — куди пак! Хай би вона хоч тебе гляділа, а то… Он плещуть, що той пройдисвіт-утікач незабаром звернеться… Гляди: наплює на твоє багатство та за ним повіється.

Карпо. Хто, Василь звернеться?

Шкандибиха. Не який же біс, як не він!.. Я вже чула, переказував до Кнурів: незабаром звернуся… Утішайте Наталку, хай не сумує.

Карпо. То це Василь? То як же се? Хіба вінчану можна одняти?

Шкандибиха. Ох, йолопе, йолопе! дурню, дурню! І того не розбереш, і того не розшулічиш, що такому, як Василь, — і ніж не сват!.. Що йому до того, що вінчана? Прийде, змовляться та й змандрують обоє.

Карпо (заметушившись). То я зараз піду… Я її зразу приведу… Запру її, нікуди не пускатиму!.. Де моя шапка? Я зараз, однією минутою звернуся. (Вибігає).

ВИХІД II

Шкандибиха (сама). Слава богу, хоч цим його пройняла, хоч цим підшпигонула! Може, хоч тепер за розум візьметься; а то ж розпустив її, розпонадив — і не кажи, і не говори нічого, — так і стрибне вгору, так і заб’є баки!.. "Коли мені чоловік нічого не каже, а ви будете бучу збивати…" Ох, гірка ти мені та ненависна! Ще дівчиною бувши, ти мене в саме серце образила. Не забуду я тії образи!.. Думала: невісткою станеш, — згадаю я тобі давнє, — одригнеться воно тобі печінками! А ти й тут, як та лисиця, хвостом крутиш: як вода, поміж пальцями пробігаєш! Його, видно, кошачим мозком обпоїла, блекотою обгодувала та думаєш і надо мною верх узяти? Не діждеш, зла личино! Не дамся я тобі до рук! Погуляю ще я над твоєю головою та над твоєю пихою!.. Мені аби його проти тебе зняти, до себе привернути, а тоді я скручу тебе! Отут, у жмені в мене будеш сидіти, у ногах, як гадюка, звиватись… Схочу — попущу жити; схочу — розтопчу!.. Підожди ще трохи; підожди — незабаром діждешся.

Увіходе Наталя.

Наталя. Куди се Карпо так побіг? Гукала-гукала, а він — мов оглух.

Шкандибиха. Туди, куди й ти віялася.

Наталя. Я ходила до матері.

Шкандибиха. Чого до тії матері день у день ходити?

Наталя. Я ж не знала, що до матері не можна.

Шкандибиха. І до неї без спросу не ходять!

Наталя. Кого ж мені питати?

Шкандибиха. Кого питати? Хіба в тебе чоловіка немає? Хіба в його матері немає, а в тебе свекрухи? Ні-і, потьопалася, повіялася!

Наталя. Я ж не знала. Я ж думала, що до матері можна.

Шкандибиха. Ти все не знаєш! Ти все думаєш: не знаєш! А нема того, щоб спитати?

Наталя. Та я ж до рідної матері пішла. Не до кого ж я ходила?

Шкандибиха. Хоч і до рідної, а без спросу не ходи! Чого ти до неї пішла? Давно була? Ще не наговорилася та не насудилася з матір’ю про свекруху та дурного чоловіка, що жаліє жінку… А-а — дурний, дурний! Якби взяв арапій та одтюжив-одідрав, як ту шкодливу кішку, щоб не ходила щодня, не тьопалася без спросу не знать куди та не знать чого!

Наталя. Ну, скажіть мені, мамо: чого ви від мене хочете? Чого вам треба? Я ж, здається, і годжу вам, і послухаюся в усьому.

Шкандибиха. Як ти годиш? Як ти послухаєшся? Ти хоч би своєму чоловікові годила, його доглядала, щоб не ходив, як навісний, з задуреною головою!

Наталя. Хто ж сьому виною? Ви ж усьому виною… Завжди ви нас цькуєте та каламутите; завжди йому наказуєте бити мене та нівечити.

Шкандибиха. Ще тебе не бити? Ще не бити? Та тебе вбити — мало! На огні пекти — мало!

Наталя. За що?

Шкандибиха. Щоб не дурила світом! Не зводила з ума!

Наталя. Кого я дурю? Кого я з ума зводжу?

Шкандибиха. Кого? Не знаєш кого? — Чоловіка свого дурного!.. Адже ж вішалася там на одного волоцюгу — не повісилася; та знайшла дурня, що прийняв покуту на себе.

Наталя (з жалем). І се ви кажете? І в вас язик повертається се казати? (Гордо). Спитайте ж Карпа! Спитайте його: хто вішався? Я вішалася, чи ваш Карпо мою матір напував та підбивав, щоб віддала за його? Спитайте увесь мир, все містечко, — хай нас люди розсудять!

Шкандибиха. Чого се ти так розпащекувалася та розбазікалася? Чи, бач, яке сказала? Чи, бач, як уразила?

Наталя. Яка ж добра свекруха таке скаже про свою невістку?.. Покуту прийняв на себе?.. Та ви б же мене живцем з’їли, не соливши ковтнули, якби то була правда!

Шкандибиха. Мовчи, сучко! мовчи! Ти тільки себе знаєш, за себе умієш стояти; а до других тобі байдуже.

Наталя. До кого ж, других?

Шкандибиха. А до чоловіка! До Карпа! Що ти з ним робиш? Поти не знався з тобою — як огірочок той був; а тепер як тінь та став — не знать, на що перевівся!

Наталя. То спитайте його: чи я йому що роблю?

Шкандибиха. Буде й того… Обпоїла чимсь, з глузду збила та ще мало?

Наталя. Побий того, мамо, сила божа, хто й здума таке робити!

Шкандибиха. І поб`є! Ти думаєш: помилує? Поб’є! Я таки вимолю; сльозами-крів’ю виплачу, а се — не пройде так… Душа християнська не полова, щоб нею віяти, як схочеш!

Наталя (махнувши рукою). Мовчатиму вже!

Шкандибиха. І заціпить тобі, коли, не мовчатимеш!.. Нехая! Недбаля! Все б тільки нехаяти та гайнувати!.. Рада, що на чуже добро прийшла; що все, чого душа забажає, є!.. У матері була! У неї була!.. Злидні! погань! нечисть!.. Недопаскуде чого дома, та ще украде, та до матері однесе!

Наталя. Хай над тим ворони попокрякають!

Шкандибиха. Мо-о-вчи-и! а то я тебе задавлю! (Хижо дивиться на неї і виходе, грюкнувши дверима.)

ВИХІД III

Наталя. Отаке-то моє життя, моє щастя, моя доля гіркая! І от уже до року добирається, як мене отак мучать, живцем їдять!.. Краще б було під водою лежати, на трямку бовтатися, ніж отаке чути! Недбаля, нехая, сучка, волоцюга, злодюга… Господи! Як у неї язик повертається? (Задумується). Що ж, коли в неї немає добра у серці, коли воно в неї висохло, як кізяк, холодне, як крижина, а розум задурений злом та гордощами. Чому ж їй не плести всякої всячини? (Задумується). Куди ж я дивилася? На що я гляділа, даючи своє слово? Краще б було дати себе злидням сточити, у дівках посивіти, ніж продати свою молоду вроду за се багатство!.. А все ти, мамо; всьому ти виною. (Задумується). Господи! прости мене, що я подумала таке за матір. Хіба й вона тепер не боліє? Хіба й вона зо мною не плаче, що так, нещасна, помилилася. Ні, мамо! я не рушу твоєї святої любові. Ти мене любиш, як і любила; ти тільки помилилася, ненечко! (Задумується). Що ж мені робити на світі? Така молода… жити б та… любити… Ох, Василю, Василю! на тебе плачуся, на тебе нарікаю! Ти один усьому виною! (Плаче).

ВИХІД IV

Убіга Маруся.

Маруся. Здрастуй, Наталю! Здорова, моя давня подруго! Ти хоч на мене, може, і досі сердишся, а я все-таки прийшла до тебе.

Наталя. Спасибі, Марусю. Ні, я на тебе не серджуся.

Маруся. Ти сама. Дома немає нікого?

Наталя. Немає.

Маруся. Ти плакала?.. Твоя мати оце приходила до нас, хвалилася і своїм горем, і твоїм лихом. — Гірке, каже, життя моїй нещасній Наталі! Думала, каже, що за багатим чоловіком добре їй буде, а вийшло — і ворогові б своєму не пожадала!.. Розказує оце нашим, та плаче-плаче, та просе коли-небудь зібратися провідати тебе. Батько, згадуючи, як ти колись їх образила, мали були сперечитись, та твоя мати і моя таки умовили його. То коли було, — пора уже й забути! А я така рада, така рада! Думаю: от тепер то я з Наталею і насиджуся, і наговорюся… Оце вони збираються до тебе. Поти там раяться та радяться, я мерщій уперед побігла. Побіжу, думаю, уперед, провідаю мою давню та щиру подругу

Наталя. Спасибі тобі, сестрице. Одно тільки не добре, що ти раніше про се не згадала.

Маруся. Хіба, ти думаєш, я не гадала? Та моя душа давно вже рвалася до тебе! Що ж, коли батько не веліли.

Наталя (зітхнувши). Ох, моя добра подруго! Тебе побачила — і мені зразу полегшало.

Маруся. А то гірко тобі було?

Наталя. Ще й як!.. Оце недавнечко свекруха так визолила та вибілила.

Маруся. Нещасна ти, Наталю. Я давно вже чула, що ти нещасна. Та так мені тебе жалко, так шкода.

Наталя. І вже, Марусю! Батька, кажуть, в наймах не вжалієш, то так і мене тепер.

Маруся. А я тобі похвалюся своєю радістю. Така я рада, така рада! Оце раніше і побігла, щоб тобі похвалитися. Певне, і ти зрадієш моєму щастю.

Наталя. Коли свого не знаю, то й чужому буду рада.

Маруся. Чи знаєш: Василь швидко вернеться?

Наталя (злякано). Як? Василь?

Маруся. Чого ж ти злякалася?

Наталя (покійніше). Ні, нічого… Кажи, кажи далі.

Маруся. Знаєш, Наталю… Тільки ти не сердься на мене, — їй-богу, я не винувата нічого… Я… давно люблю Василя.

Наталя. І ти… любиш?

Маруся. Так люблю його, так люблю! он як люблю! І батько мій його люблять, і мати… Батько давно вже намітили нас попарувати; ще тоді, як і ти його любила. І йому казали, так він каже, що тебе одну кохає. А за тобою тоді саме Шкандибенко присватувався. Ну, батько й думають… Ач, які хитрі! Тепер тільки усе розказали, а то робили так, що ніхто й не знав нічого… Яка, думають, пара Наталя Василеві? Хай Наталя за Шкандибенка іде. Чого їй? Він багатий, вона за ним щаслива буде; а Маруся Василеві достанеться… Ото так надумали та й настроїли, щоб Василя з дому вирядити. А тут Шкандибенко з своїми пікінерами підтисся, — якраз на руку ковінька!.. Чого ж ти, Наталю, на лиці мінишся?

Наталя. Так то все брехня була?

Маруся. Я не знаю. Кажуть, либонь, то таку тільки ману пустили, що Василя у пікінери беруть, щоб, бач, його з дому звести… Я як виряджала його, то плакала-плакала, думала — вже навіки розстаємося; а він мене, як брат, утішав та цілував і прохав тобі кланятися. Я б і поклонилася, та що ж, коли не можна було до тебе доступитися; коли батько не веліли… А тепер, Наталю, Василь подає звістку, що незабаром до нас прибуде. І всім, усім кланяється, і тобі шле низесенький поклін. А батько кажуть: тільки Василь прийде, то зразу нас і повінчають.

Наталя (гірко). Чом же я не оглухла! Чому мені не заложило!

Маруся. То ти хіба, Наталю, не рада сьому? Не рада, що я буду за Василем? А я думала, що й ти будеш рада.

Наталя (ломаючи руки). Боже ж мій, боже! Отак обійти, отак окрутити! О я нещасна! безталанна я! (Плаче).

Маруся. Наталочко! Наталю! Ти плачеш? Я ж, їй-богу, не винувата; ні в чому не винувата… Коли б же я знала, Наталю, що так тебе ся вістка образе, я б ніколи тобі не похвалилася… Наталю! голубочко! перестань. Ось мати твоя іде… і моя мати… і батько.

Наталя. Ох, важко мені! Ніж би краще в моє серце вгородили!

Увіходять Лимериха, Кнур і Кнуриха.

Лимериха. Ось і я, дочко, не забарилася, — ти до мене, я — до тебе. Та ще й не сама йду і гостей до тебе веду. То-то будеш рада таким дорогим гостям!

Кнур. Здорова, Наталко. Чи ще ти ще?

Кнуриха. Здорова, Наталю, моя дорога дитино! Як я тебе давно бачила. Чого ж се ти така смутна та неспокійна? Плачеш усе?

Лимериха. Не що ж їй тепер і зосталося, як не плакати.

Кнур. Та годі вам. От зібралися провідати Наталку, розвеселити її, а вони до плачу доводять. Годі, кажу. Що се ти сама дома? А де ж чоловік, свекруха?

Наталя (божевільно). Чоловік здурів, свекруху сказило, та безвісти й забігли обоє.

Кнур. Ото й краще! Куди ж вони забігли?

Наталя. Полякались.

Кнур. Чого?

Наталя. Своєї тіні!

Лимериха. Та годі тобі, моя дитино.

Наталя. Бачите, бувають на світі усякі люди: одні бояться самі себе та біжать безвісти, а другі не соромляться і тих, кому вони зло заподіяли, та ще до їх і в гості йдуть.

Маруся. Наталю!

Лимериха. Що се ти плещеш, дочко? Оханися! Хіба ти не рада гостям?

Наталя. Як не рада? Я — рада.

Кнур. Хе-хе-е… Та вона трохи теє…

Кнуриха (до Марусі). Ти давно тут, дочко?

Маруся. Я ото зараз пішла.

Кнуриха. Он у тебе кісник розв’язався.

Маруся. Де? (Прибирає косу).

Лимериха. Боже мій, боже! Чи думала я таке, чи гадала?

Кнур. Та годі тобі побиватися, кумо. Видно, чогось посварились сьогодні.

Лимериха. Поли своєї б урізала та тікала!.. І коли до їх не зайди, коли не заверни — то все отак; все, як у тому горшку, кипить.

Наталя (божевільно глянувши на всіх). Що се я своїх гостей не вітаю нічим? Сідайте, мої дорогі гості. Я зараз. (Виходе).

Лимериха. Ох, уже ж, моя дитино, і привітала! Тільки на поріг — зараз і привітала.

Кнур. Ось годі тобі, стара. Чого у сім’ї не перевернеться? Чого не трапиться коли? Не потурай тому, — перемелеться — мука буде. Наталя гаряча у тебе та вразлива. Може, Карпо сказав що або свекруха налаяла… Погартується та й перестане.

Лимериха. Перестане!.. Ох, не перестане вона ніколи сліз лити та себе сушити; знаю я її. Тільки ж то були сльози та жалощі, а се вже з нею щось інше сталося… Ох, лиха моя та безталанна доле! (Плаче).

Кнуриха. Ось годі, годі; перестань. Не вбивай себе та й її не вражай.

Маруся. Не плачте, тітко, а то Наталя, як побаче, що ви плачете, то й собі почне плакати.

Наталя увіходе з пляшкою горілки і закусками.

ВИХІД V

Наталя. Ви вже, матусю, і плачете? От тобі! А я збиралася погуляти з вами. Ось і горілочку несу. (Усміхається).

Лимериха (крізь сльози). Погуляти… А бодай тебе дочко! Ти разом плачеш і смієшся.

Кнур. От бач, кумо! Я й казав, не вбивайся. Ось Наталя і могоричу принесла.

Наталя (приговорює). Могоричу, могоричу! я ж тебе дуже хочу! (Налива і підносе матері). Прошу вас, матусю, викушайте!

Лимериха (бере чарку). Дай же, боже, Наталко, щоб ти щаслива була, весело жила та не журилася. (П’є).

Наталя. Не журилася!.. Чого мені журитися?.. Буде мати сваритися та заміж віддасть. (Заводе пісню).

Ой журбо-журбо, упряма!

Чого ти до мене пристала?

Тьфу! Що се я? Ще й не пила, а вже заспівала. (До Кнура). Я за вас і забула, батьку хрещений, пораднику вірний. (Наливає).

Кнур (узявши чарку). Пошли ж, боже, щоб усе було гоже; а негоже — одверни, боже! (П’є).

Наталя. Казав, що буде. (Налива і підносе Кнурисі).

Кнуриха (одводить чарку рукою). Ні, моя рідна! ж знаєш — я не вживаю.

Наталя. Від мене не вип’єте? Від мене?.. Хіба ж ви не вмісті були, не один могорич пили, не один замір мали?

Кнур. Та вона в мене, Наталко, така, що не то що не п’є, а й не їсть. Залиши її, дочко!

Наталя. Як за мене, то й пили, а від мене то й не хочете!

Кнуриха. Не можу ж я, моя дитино; не п’ю я, моя рідна!

Лимериха. Хіба ти забула, Наталю, що Оришка ніколи не п’є. Не силуй!

Наталя. Забула, забула, як на огонь дула, поти не впеклася… Хоч пригубте ж!

Кнур. Та ну вже, стара.

Кнуриха (бере чарку). А-а, господи! яка ти, Наталко, неймовірна! Пошли ж тобі, боже, всякого щастя та здоров’я! (Надпива трошки і віддає чарку).

Наталя. Оце тільки?

Кнуриха. Не п’ю ж я; не можу… Ти ж казала пригубити, я й пригубила.

Лимериха. Не силуй, Наталко!

Наталя. Бач, як Наталку силували, а Наталці так і ні! (Бере чарку).

Лимериха. Коли ж ми тебе, моя дитино, силували?

Наталя. Мати забула, як на огонь дула! (До Марусі). Ось ми з ким вип’ємо!

Маруся (жартовливо). О, я вип’ю! Мені тільки й тії пляшки мало.

Наталя (приговорює).

Зліз кіт на сало, 

Та кричить: мало!

А собака знизу:

— На гору не злізу!

Сало увірвалось, 

Собаці досталось!

Отак і мені: колись було сало, та цюця з’їла. (Дає чарку). Випий, Марусю!

Кнуриха (грізно дивиться на дочку). Марусю! (Хита головою).

Маруся. Та що се ти, справді, пристала?

Кнур. Других, бач, частує, а сама — й ні. Випий, лиш, спершу сама.

Наталя. Я вип’ю… Я та не вип’ю? (Зразу випиває). Ух, гірка! як і моє лихо.

Кнур. От тобі й гірка! Нам солодка, а їй — гірка.

Наталя. Чуже лихо за сахар… А проте — будемо пити, будемо пити, поти будем жити! Дядьку Остапе, а ну-те ще. (Налива і підносе).

Кнур. Та нас і не проси; ми, ось, з нею. (Указує на Лимериху; випива).

Наталя. Ну-те, мамо. (Налива матері).

Лимериха. Дай, боже, пити та сліз не лити! (П’є).

Наталя. А Маруся оце так і не випила нічого? Як же се можна!.. Не хоч горілочки, я тобі наливочки… Хіба я не хазяйка в себе? Хіба не господиня в своєму дворі?.. О, чорт би вбив їх батька та матір! Я зараз, Марусю. (Швидко виходе).

ВИХІД VI

Кнур. От бач, кумо, казала: Наталка журиться; а вона, бач, як розходилася… Давай же, кумо, ще по одній пройдемося.

Кнуриха. Тобі тільки постав, то ти — й вже!

Кнур. А тобі — зась! Не п’єш сама, — їж, що поставлено!

Кнуриха. Зась!

Лимериха. Вип’ємо! вип’ємо! (Заводе).

Ой випиймо, родино, 

Щоб нам жито родило.

Кнур підносе чарку.

І житечко, і овес…

І зібрався рід увесь.

(Випива).

ВИХІД VII

Наталя вбігає з пляшкою наливки.

Наталя. Постійте! постійте! Ось я Марусю почастую та разом заспіваємо. (Налива і підносе Марусі).

Лимериха (співає).

Ой, випиймо, родино, 

Щоб нам жито родило…

Кнур (кінча).

І житечко, і овес…

І зібрався рід увесь.

Маруся. Будь же здорова, Наталю. (Надпива трохи і віддає чарку).

Наталя (беручи чарку). Випиймо! випиймо! (Долива, випивши, станове чарку і пляшку на стіл). А тепер заспіваймо. (Заводе).

Ой, випиймо, роде, 

Та горілочки добре…

Ні, се погана! Такої тільки п’яниці в шинку співають, а не Шкандибихи поважні гості. Стривайте, я іншу згадаю. (Заводе).

Ой, в неділю зрана

Синє море грало…

Та віддала мати дочку

В чужу стороночку.

Лимериха почина плакати. На сей саме час Шкандибенко одхиля двері і, глянувши по хаті, мерщій зачиняє їх, щоб ніхто його не примітив.

Кнур (перебиваючи Наталю).

Ой, випиймо, родино, 

Щоб нам жито родило.

(Забачивши, що Лимериха плаче). А ти, кумо, й плачеш? Гай-гай! А ну, лишень, сії червоненької, червоненької. (Налива).

Бач, — як кров! (П’є). Та й добра ж яка, вража!

Наталя. О, моя кров добра! Недаром усі за неї так торгувалися.

Кнур (наливає). Ось ну, лишень, кумо. (Дає Лимерисі.)

Лимериха (п’є). Добра… солодка… Ні, я вам похвалюся… Ще коли сей мій зять та не був зятем та частував мене медом… От мед, так мед! Такого я зроду не пила і вже, мабуть, і не доведеться ніколи.

Наталя (співає).

Ой, пила, пила та Лимериха на меду, 

Та пропила свою дочку молоду…

(Набік). А батько хрещений помагав.

Лимериха (дослухається). То се ти про мене, моя дитино, пісню зложила?.. Правда, їй-богу, правда: пропила я свою дочку молоду. (Плаче).

З-за дверей доносяться голоси.

Карпів. Мамо, мамо! Мамо!

Шкандибиха. Чого там тобі так припало? дивись!

Карпів. Підождіть, я щось скажу.

Шкандибиха. Що там таке? Кажи вже швидше.

Карпів. Там гості… У Наталі гості… Не йдіть.

Шкандибиха. О-о, чорт їх не видав! Чого ж ти, дурню, тут тиняєшся? Вони п’ють, гуляють, а тебе на сторожу випхнули… Чому в хату не йдеш? Чого тут блукаєш? (Швидко увіходе).

Наталя. Прилетіла шульпіка — стережіться, курчата!.. Відьма в хату, а чорт на сторожу!

Лимериха (схоплюється, до Шкандибихи). Свашечко! свашечко-голубочко! А ми тебе ждемо — не дождемося… Де се наша свашечка ділась? куди залетіла?

Шкандибиха (сердито). Видно, що ждете.

Кнур. Доброго здоров’я, Миколаївна… А ми тут без вас теє… Спасибі Наталці, так ми… й — теє…

Шкандибиха. Про Наталку усе станеться! Вона на чуже здавна звикла.

Наталка поривається одказувати.

Кнуриха. Цить, Наталко! Змовчи…

Наталя. На все, мамо, звикла. У вас до всього привикнеш. От тільки не зумію людьми торгувати… Навчіть мене мамо!

Шкандибиха (дивуючись). Якими людьми? (Угледівши наливку). А, то ти й наливку точила? От тобі й раз! хазяйка, от господиня! Давно налили, а вона й сточила… Отак, як бачите! Отак у нас усе!

Лимериха. Та вгамуйтеся, свашечко; не сердьтеся моя голубочко! Дурна-нерозумна дитина зраділа, що при йшли до неї рідні, та й уточила.

Шкандибиха. Яке коріння — таке й насіння! Як мати — така й дочка!

Кнуриха (до чоловіка). Остапе! Ходімо додому.

Кнур. Підожди.

Лимериха. Так, свашечко, так, голубочко! Яке коріння — таке й насіння… Хіба ми знаємо у тій наливці толк, коли вона наливається, коли сточується? Нам — аби випити.

Шкандибиха. Отак і добре! Отакому і дочку учи. Коли недбаля, то хай учиться ще пити.

Наталя. Що — пити? Ми не забаримося і людьми торгувати… Всьому свекруха научить.

Шкандибиха. Ти збожеволіла чи залила очі? Що це ти плещеш?

Наталя. Оладочки з правдочки!

Шкандибиха. Дивіться, коли не збожеволіла! От очевидячки збожеволіла! Цу-цу, дурочка; цу-цу, навіжена! Гар-гар!

Наталя. Та не вкусиш!

Лимериха (смика Наталю за рукав). Наталко!

Шкандибиха. Сучко! Чого се ти сучишся? Що се за знак? Хто тебе так розпустив та розпонадив? Бісова мати?.. Чоловіка, кажеш, випхнула з хати, а сама напилася, що й лик не в’яжеш!.. З своїм чортовим родом зібралася та й зіпаєш?.. Вон, п’яниці, з моєї хати! Хто вас просив? Хто вас сюди навів?

Кнур. Отуди к лихій годині! Отак тепер багачі гостей шанують! (Устає).

Наталя. Не по коневі — то по оглоблях!

Шкандибиха.А що ж, це ви в шинок прийшли, що розпустили свої гуки та співи? Моя хата зроду-віку такого не бачила!

Кнур (узявши шапку). Та вона зроду-віку у себе і доброї людини не бачила. Ходімо, жінко, ходімо, дочко… Прощай, Наталко.

Кнуриха і Маруся. Прощай, Наталю.

Кнур. Не подумай, що ми на тебе гніваємося.

Виходять Кнур, Кнуриха і Маруся.

ВИХІД VIII

Шкандибиха. Туди вам і дорога, п’яниці непросипні! Плювати я хотіла на ваш гнів.

Лимериха. Так отаке, дочко, твоє життя замужем? Отака твоя доля?

Наталя. Еге, мамо, порадійте… Моя доля щасна: чоловік без толку, а свекруха — з вовчим зубом! (Усміхається).

Шкандибиха. А ти, стара відьмо, чого зосталася? Дочку змалку розпонадила та й тепер ще на все лихе навчаєш!

Лимериха. Так, свашечко, так… Поти не ’ддавала — то була люба і мила, а як віддала — то й розпонадила і на лихе навчаю!

Шкандибиха. Який тебе біс прохав віддавати? Носилася б з нею, як з писанкою… Може б, знайшовся який москаль, щоб на шию повісити.

Лимериха. Гріх тобі, свахо, та сором таке плескати! Не набивалася я на вас з своєю дочкою і не вішалася… А коли правду хоч знати, — то твій Карпо сам за нею трохи не повісився… І коли б я знала таку лиху та нещасну годину, — що б там не було, а не віддала своєї дочки.

Наталя. Не журіться, мамо, не вбивайтеся… Коли ваша дочка не знала, як вішатися на шию другим, то свекруха всьому научить!

Шкандибиха. То се я навчу? Чому ж я тебе навчу, сучко? Чому?

Наталя. Вішатися на шию другим.

Шкандибиха. Кому?!

Наталя. Та хоч і москалям! (Усміхається.)

Шкандибиха. Так я москалям вішаюся? я?.. Я тебе задавлю, триклята! Брехухо!.. сучко! (Кидається на неї).

Наталя (наставляючи руку, грізно дивиться). Побійтесь, мамо, лихої години!.. Не лізьте! Буде вам і того, що ви вже наробили. Ви ж мене з своїм дурноверхим Карпом зовсім обійшли, он як окрутили!.. Ви думаєте, я нічого не знаю? Все знаю, все!.. Як ви і Василя в пікінери писали, як ви його і з містечка виживали… Нащо ви те робили? Щоб наглузуватися надо мною, наглумитися над моєю головою?.. Глузуйте ж! глуміться!.. Тепер ось він незабаром вернеться… Біжіть, кричіть, що ваша невістка його любить, як і любила; що радніша у полюбовниці до його йти, ніж у сій живій труні мучитися-скніти!

Лимериха. Дочко, голубко! Прошу тебе: змовчи.

Шкандибиха (кидається на Наталю; та пхає її, Шкандибиха пaдa). Карпе! Карпе!.. Ох, лихо! ох-ох!.. Так отака в тебе жінка? Отаку ти вибрав мені невістку?.. Карпе, розтриклятий сину!

ВИХІД IX

Карпо (убігаючи). Я осьде, мамо… Чого вам?

Шкандибиха. Била ж мене твоя жінка, била-нівечила; руки викручувала, ноги вивірчувала! Ох-ох! умираю… Чому ж ти не кинешся на неї, скурвий сину! Чому не задавиш її… не розтрощиш кісток?.. Проклятий!

Карпо (топцюється, ламає руки). Мамо!., мамо!..

Наталя (регоче). Ха-ха-ха! Мамо, мамо! Дивіться-бо, дивіться… Ха-ха-ха!

Шкандибиха. Бий! Бий її, сучку, а то я умру!

Карпо. Як же мені її бити?.. Мені страшно її бити.

Шкандибиха. Ти любиш її?.. Кого ти любиш? Чорта! біса! ірода! Обпоїла, дурня, кошачим мозком та й регоче.

Наталя. Ха-ха-ха!.. Відьма сповідається у гріхах перед іродом… Ха-ха-ха!

Шкандибиха. Як вона тебе любить? як вона тебе шанує? Ти знаєш, як жінка повинна свого чоловіка любити, — ноги йому помити і ту юшечку випити!

Наталя. Відьма закохалася в ірода і плеще йому, як то кохає… Ха-ха-ха!

Шкандибиха. Чого вона сміється? Чого вона регоче? Заткни їй бісову вершу! У мене кров стигне і серце холоне від її реготу… Заткни, а то я тебе задавлю, задушу! (Скрегоче зубами).

Наталя. Ага, ага! Страшно стало відьмі гіркого реготу божевільної душі!.. Хто ж її збожеволив?

Лимериха. Наталко, голубко! Прошу тебе, молю тебе: уйми ти своє серце.

Наталя. Гетьте! не лізьте!.. Вона з мене кров ссала, мої жили мотала, розум задурила-звихнула!.. Дайте ж мені хоч упосліднє наглузуватися, востаннє нареготатися над її затіями!

Шкандибиха. Ох-ох!.. умираю.

Лимериха. Я тебе покину, моя дитино! Я тебе проклену, коли не змовчиш, зречуся тебе навіки!

Наталя. Нічого мене, мамо, зрікатися, коли я й так не ваша; нічого й проклинати, коли я давно вже проклята… Немає у мене кісточки, нема тії жилочки, щоб не прокляла їх свекруха!.. Ідіть собі, мамо, і я за вами. (Ідуть обидві).

Шкандибиха (репетує). Не-е пу-у-скай! Не пу-у-ускай її!.. Дай мені сюди її, у руки мої подай… Я їй пальці загороджу у горло… Не пу-ускай!

Карпо (метається). Мамо!.. Наталю! Куди ти, моє серденько?

Наталя (гостро). Краще мені повіситися, ніж з отакими, як ви, чортами жити! (Призро глянувши на його, виходе; за нею Лимериха).

ВИХІД X

Шкандибиха (схопившись). Нащо ти пустив її? Нащо пустив? Пу-устив нащо. (Кидається на його).

Карпо (плаче). Мамо… Хіба я пускав; вона сама пішла… Я боюся її… Ви бачите, яка вона страшна — рішуча.

Шкандибиха. Геть! Вон з моєї хати! Ти не син мій, я не твоя мати! Шкандибиха ніколи не зроде такої дитини! (Плаче, схилившись на стіл). Муже мій, затуло моя! Нащо ж ти покинув мене безталанною удовою, гіркою сиротою!.. Чужа дитина насміялася над матір’ю, а своя й не заступилася… Устань же, твоя тінь святая, побий його, скарай його, клятого, щоб не сміявся з своєї нещасної матері!

Карпо (плаче). О, боже! боже!

Шкандибиха. Чого ти ревеш, бугаю? Біжи за нею скоріше!.. Біжи та заверни назад, а то, навісна, повіситься!

Карпо (злякано). Хто? Наталя? Наталя повіситься? (Бігає по хаті, не знаючи, що робити).

Шкандибиха. Чого ж ти топцюєшся, дурню? Біжи мерщій! Та он ніж на столі… Бери ніж та біжи мерщій; переріжеш вірьовку, поти не залилася… Біжи! біжи!

Карпо хапає ножа, шапку і мерщій вибігає.

Заслона пaдa

СПРАВА П’ЯТА

Обставини першої справи. Наталя ходе по леваді, бліда, засмучена.

ВИХІД І

Наталя. Казали мати, як провела їх: іди додому. Чого я туди піду? Знову на сварку та лайку?.. І так вона вже мені в печінках сіла; і так до живого дойняла… не піду! (Задумується). Куди ж я тепер піду? До матері? Ох!., хата матерна така ж остогидла та обридла, як і моє життя… Там уперше заклюнулося моє лихо; там воно за мене учепилося; звідти я його понесла у світ!.. (Задумується). Як би я бажала під сими деревами околіти… Моя б душа невеличкою пташечкою літала б тут, по сих місцях, по сих деревах… А сі місця мені такі любі, такі милі!.. Тут уперше я стрілася з ним, з його сумом гірким… Сі місця пестили наше кохання; дерева своїми вітами крили нас від людських очей… Святі місця! святі дерева! Я прийшла до вас уостаннє побачитися, попрощатися… Мені здається… щось мені пророкує, що я вже не довго буду жити… Та й нащо?.. Що я тут таке на сьому світі? — Приблуда, що не знає, де себе діти; сліпець — котрому довіку не бачити просвітку!.. (Задумується.) Он Маруся каже: він незабаром звернеться, і радіє, що буде за ним… Чого ж моє серце обкипіло крів’ю, як я почула те?.. Що я тепер йому? — Чужа, вінчана дружина! Що він мені?.. — нова мука до тих, що і без того, наче хмари, облягли мене!.. Краще умерти… (Задумується). Коли б мені знайти його слід у травиці зеленій; я б до його припала, як горличка до кубелечка, і не одійшла б, поти над ним не спустила свою мучену душу… Господи! і чого я безталанна така? Єсть же люди щасливі, чого ж я нещасна? Чого така неправда до мене?.. При таких достатках, у такому добрі… другі б усього зреклися, усе забули… а я? Я — не можу… Василю! мученько моя і доленько моя! я тебе довіку не зречуся! (Задумується). А вони, вони? Добрі та любі… і свої, і чужі… отаке зробити!.. У мене розум знову мутиться… мене зло обіймає нелюдське… Чому не дано чоловікові волі мучити других їх же неправдою? От якби дано було!.. Я б перша збудила у ваших душах ту лиху неправду, що ви заподіяли мені… Щоб та неправда чорним вороном носилася над вашими головами; хижим круком вилася над вашими душами і щипала… по оттакісінькому шматочку дзьобала ваше зле серце!.. Ха-ха-ха!.. Отоді б то я засміялася!.. Ха-ха-ха! (Регоче, божевільно озираючись). Що се я? Де се в мене взялося? Крила?.. Крила… (Тріпає руками). Я — пташка. Полечу-понесусь! Гай-гай! гай-гай! (Підніма руки і біжить, розмахуючи ними, буцім летить).

Увіходе Василь, чорний, закурений, як чоловік з великої дороги, з клунками за плечима.

Василь (не примічаючи Наталі). Ось і левада та, де збирається молодіж, і лісок, що криє її від літньої спеки. Все те по-давньому, — як було — так і зосталося… Тут і ми з нею зіходилися. Коли то було? боже мій! наче сон той, давній-забутній, манячить воно передо мною… Як то вона тепер поживає? Що то скаже, як доведеться стрінутися з нею? Погладить, певне. Добрий, скаже, — на цілий рік піти, скритися з очей і не сказати: куди, чого?.. Нічого, нічого, моє серце! Довге розставання, зате буде радісне та щасливе стрічання… Ось у сьому клункові, — дарма, що він латаний та драний (б’є по клункові рукою), є ті кругляки, що скрасять і наше життя, хоч ми будемо і без їх щасливі; та другі, бач, не вірять без їх в щастя… Ох, швидше б тільки, скоріше…

ВИХІД II

Наталя (підбігаючи до Василя). Гай-гай! гай-гай!

Василь (злякано). Наталя!.. В жіночому уборі й голова покрита? (Випускає клунок з рук, котрий з грюком падає.)

Наталя. Чоловіче добрий! Чого ти злякався? Мене? Чого ж ти пташки злякався? Я — пташка, що кинула рідна мати між чужих хижих пташок… і немає мені спокою від їх… Ганяються вони за мною всюди, стережуть моєї бідної головоньки… Ох! нічим мені її прикрити, нігде захистити. Була одна душа на світі, що її приголубила б, та й ту лихі Люди спровадили геть!..

Василь. Наталю! Наталочко!

Наталя. По чім ти знаєш, що я Наталя? Хто тобі сказав про се, забродо? Я тепер пташка, а не Наталя! Була колись нею, та пташкою стала… Я вмію й літати… Дивись!.. Гай-гай! гай-гай! (Бігає, махаючи руками).

Василь. Наталочко! що це сталося з тобою? Невже ти не пізнаєш мене?

Наталя. Хто ж ти такий?.. Ти щось мені по знаку: обличчя наче знайоме і голос рідний. Стій, я згадаю, у кого я його чула й коли… То давно було, давно… Ще я людиною тоді була… і щасливою… або хоч вірила в щастя, поти мене не обійшли лихі люди.

Василь. Я ж Василь, Наталю, Василь Безродний, що так кохав тебе щиро і досі кохає.

Наталя. Ти Василь? (Придивляється до його). Ні! Мій Василь не такий. У мого Василя були слова вірні… А ти що? — Приблуда! заброда! Он яка на тобі одежа лиха, руки чорні, обличчя заросле…

А в мого Василечка

(приспівує)

В Василечка — вся силечка!

Одначе, хто б ти не був, певне, ти добрий чоловік… У тебе очі жалісливі. (Підходе до його). Пригорни ж мене до себе, прикрий мене від напасті… Я тобі все розкажу, все… не скрию ні крихти від тебе… Проти мене усі люди встали, усі-усі… і свої, і чужі… Всі на мене налягли… Мого Василечка вирядили з дому, а мене віддали нелюбому Шкандибенкові… Він-то сам плохута, та його мати з вовчими зубами… їла вона мене, їла; гризла мене, гризла, трохи душі моєї не загризла… На одну волосиночку тільки й зосталося.

Василь (безнадійно ухопившись за голову). Так он воно що? Ти тепер Шкандибенкова жінка?

Наталя. Я тепер пташка!

Василь. Хто ж тебе присилував до сього? Хто нараяв за його іти?

Наталя. І мати, хрещений батько, і всі.

Василь. Хрещений батько? Кнур?.. Я ж його прохав, я ж його благав, він же мені обіцяв берегти тебе!

Наталя (примовляє).

Ой, казала обіцянка:

Жди мене спозаранку.

Сама в мандри пішла, 

Щастя-долю занесла.

(Плеще в долошки.)

Василь (гірко). Боже праведний! вона з розуму звихнулася… От до чого її довели! (Сідає на пагорбику, узявшись за голову руками).

Наталя. От ти казав, що знаєш Василя… Ні, ти не знаєш його!.. Якби ти його знав, я б тебе попрохала щось йому передати. (Прикро дивиться на його). Стій! я йому виплету такий віночок, як колись плела. (Вириває гілку з деревини і круте її у руках). То було давно, давно… Ми у лісі були; у такій темній гущавині, що й світу не видно… Він був сумний та похмурий, а я навпаки — весела. Вирвала гілку з крушини та нею йому голову й обвила, як тим віночком. От так! (Обводе його голову гілкою). Та й гарний же він тоді був! Очі, як зорі ті, грали; дивився він на мене та усміхався ними… Я прихилилася до його, а він — хитрий! — взяв мене та й поцілував. То він уперше поцілував мене… Отак! (Пригорнувшись до його, злегка цілує). Тільки доторкнувся, а наче огнем опік! Душно мені зразу стало, душно!.. Я прихилилася до його, а він мене, наче ту дитину, почав колихати. (Прихиляється до Василя головою, стиха колишеться і приспівує).

Люляй, люляй, вродлива дитино! тихенько засни, 

Он бозя із неба глядить-доглядає твої любі сни…

Ох, не догляділа бозя!

Убігає Шкандибенко, з ножем у руках.

ВИХІД III

Карпо (угледівши Василя, злякано). Василь!.. і з нею!

Наталя (схопившись). Шульпіка! шульпіка! Тікайте, горобці, по кущах! Мишенята, по норах ховайтеся!.. Гай-гай! Гай-гай! (Бігає кругом Василя, розмахуючи руками).

Карпо (несміло до Василя). Ти чого сюди прийшов?.. Чужих жінок з пантелику збивати?

Василь (хижо). Глянь! глянь ти, бевзню, на неї! Хто її з пантелику збив? Хто її до сього довів?

Наталя (бігаючи). Гай-гай! Гай-гай!

Карпо (понуро). А тобі яке діло? (До Наталі). Наталочко! ходімо додому… там тебе мати жде… Мати убивається за тобою… Каже: не дай, боже, заподієш що з собою… Ходімо додому.

Василь. Хіба ще що можна собі заподіяти, як і так ви їй заподіяли?!

Наталя (дивуючись). Мати?.. Яка мати? Хіба у пташки була мати? Хіба вона знає свою матір?.. Була мати, та в ірій полетіла, а там її кішка й з’їла!.. Кішка пташкина мати! Кішка пташкина мати!.. Стережися, пташечко, своєї матері. Гай-гай! гай-гай! (Бігає, розмахуючи руками).

Василь (указуючи на Наталю). Що, радісно тобі на неї дивитись? Тішся ж нею! Бери її та тішся.

Карпо. Наталко! (Женеться за нею і лове).

Наталя (спіймана). Пі-пі-пі-і! Пропала, пропала!.. Кішка пташку спіймала! (Схиляється до Шкандибенка і, уздрівши ніж у його руках, хапається за його). А це що у тебе? (Вириває ножа).

Карпо (злякано). Наталочко! Наталю! покинь його! То ніж гострий, ще уріжешся.

Наталя (одбігаючи геть, любується ножем, ворочаючи його у руках). А блищить як!.. Гарно, їй-богу, гарно!.. Любий мій гостинчику! Це ж тебе мені моя свекруха прислала!.. От добре, от — спасибі!.. Я ж тебе понесу з собою аж у ірій, покажу самому богові… Похвалюся перед ним, яка є правда на світі… Гай-гай! (Замахує ножем і стромляє його у груди. Тріпнувшись, причитує).

Кипи, кипи, моє серденько, на ножі, 

А ніж в того Шкандибенка на дворі!

(Падає).

Карпо (кинувшись до неї). Кров! кров… О лишенько! Убилася! зарізалася!

Василь (гірко). Цього ще тільки і недоставало! (До Карпа). А що, натішився нею?

Карпо (побиваючись). О боже, боже!.. О людочки, рятуйте! рятуйте!..

Збігаються люди.

ВИХІД IV

Люди. Що тут за крик? Убив хто кого? Зарізав?

Василь. Он гляньте! подивіться, до чого поламана правда доводе!

Люди (до Карпа). Се ти її ухолохав?

Карпо. Ні, їй-богу, ні… Вона сама… От побий мене грім і запали блискавка свята, коли я! Он він бачив. (Указує на Василя)… Дома, значиться, буча… Мати кажуть: біжи, сину, та візьми ножа, щоб не заподіяла чого собі… А я, дурний… краще б я був простромив себе ним! — послухався… А вона сама; їй-богу, сама.

Люди. Брешеш, брешеш! Не так ти тремтиш і помиляєшся. Беріть його та в’яжіть. (Кидаються до його).

Карпо. От хай мене, розсучого сина, сира земля не прийме! Хай на сьому місці не встою, коли не правда!.. Наталочко! Наталю! проснися, моя голубко! Відкрий свої очиці ясні і скажи їм, що я не винуватий, що то ти сама заподіяла собі, бо вони ж мене з’їдять, розірвуть!

Василь. Не займайте його. Хіба і такий дурень на що здатний?

Люди. А ти що тут таке?

Василь. Я?.. Покидьок долі!

Люди. Якої долі?

Василь. Тії, що і вас, дурнів, на світ привела!

Люди. Овва, який розумний! Підожди, лишень, цього І скрутимо та й до тебе приймемося.

Наталя (поводе очима). Не займайте його… Він не винуватий… Я сама… сама… Ох, душно мені… Василю, Василю! де ти тоді був, як нас наші вороги обходили?.. А тепер?.. Прощай усе! (Умирає).

Люди кидають Карпа і зіходяться над Наталею.

Василь (підступивши до неї). Отак! кинула свята душа свою оселю; зосталася одна пустка глуха та німа!

ВИХІД V

Убігають Кнур, Кнуриха і Маруся.

Кнур (угледівши Василя). І Василь тут!

Кнуриха (побачивши мертву Наталю). О, лишенько!

Маруся. Матінко! то ж вона зарізалася?

ВИХІД VI

Убігає Шкандибиха.

Шкандибиха (до сина). Чого ти тут витріщився, пришелепуватий? Милуєшся дурноверхою, що зарізалася? Геть! тікай чимдуж додому! Тікай від напасті!

Карпо. Гетьте ви, мамо! К бісу собі! Не послухайся я вас, не бери того гаспидського ножа з собою, може б, вона і жива була… Ох, лихо, лихо! (Плаче).

Шкандибиха. Брешеш, сучий сину, брешеш! То ти її зарізав, ти її простромив!.. Підожди, я з тобою дома побалакаю! (Мерщій вибігає).

ВИХІД VII

Убігає Лимериха.

Лимериха. Невже правда? Невже правда? (Углядівши Наталю). Ох, правда ж, правда!.. Дочко моя! голубко моя! (Падає на труп, голосе. Люди обступають їх).

Василь (до Кнура.) Батьку! дядьку! Що то таке? Чиїх то рук діло?

Кнуриха. А що, старий, а що? Не я тобі казала, не я говорила: не бери гріха на душу!

Кнур. Боже ж наш, боже! Хто ж думав, що сподіється таке?

Карпо (плаче). О боже, боже! що ж це сталося, що наробилося?

Василь (гірко). Тепер до бога? Тепер до його?.. Плачетесь? Над чим ви плачетесь?.. Плачтесь не над нею, плачтесь самі над собою; над своїми дурними головами та замірами лукавими!.. Тьфу на вас! пришелепуваті! (Іде, потім вертається). Дядьку! отам у моєму збіжжі знайдете гроші… Візьміть їх та поховайте її. (Іде).

Кнур (з плачем). А ти ж куди, сину?

Василь (махнувши рукою). Туди!.. де правда карає кривду!.. За Дніпром мене шукайте… у гайдамаках… (Виходе).

Маруся (падаючи навколішки). Мамо! тату!.. Немає щастя на світі, немає долі!.. Простіть мене… пустіть мене… я піду у черниці.

Кнуриха. Куди, дочко?

Маруся. У черниці, мамо… Я буду богові молитися і за вас, і за батька… і за безталанну Наталю, мою подругу, що і через нас трохи свою душу загубила.

Кнуриха. Боже тебе благослови, моя дитино! І я за тобою!

Кнур. Що ти? що ти, стара? схаменися! А я ж як, а мене хто догляне, поховає?

Кнуриха (указуючи на Лимериху). Он — вона… Ходімо, дочко!

Виходять.

Карпо. О боже, боже!

Люди. Отаке скойся! отаке учинися! Гонобив собі зятя, а втеряв дочку і жінку.

Заслона почина спускатися.

Лимериха (голосе). Дочко моя! дитина моя! Недаром же ти співала, сама пісню складала, що пила-пила Лимериха на меду та пропила свою дочку молоду… Пропила ж я тебе, каторжна! пропила я тебе, клятая!

Заслона пада

Кінець




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Панас Мирний

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо