22.09.2019 08:47
Без обмежень
17 views
Rating 0 | 0 users
 © Стельмах Михайло

Гуси-лебеді летять

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На човнику й веслi вiд нас вiд`їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов`їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто.

Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене вiкно й таємниче питає:

— Михайлику, ти нiчого не чуєш?

Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.

— Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? — дивується мати.

— Нi, — кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.

— Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, — так само таємниче говорить мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. — Ось бачиш, сьогоднi лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.

Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з`явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?

— Добрий ранок, тiтко Ганно! — бiля перелазу з`являється попова наймичка Мар`яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.

— Добрий ранок, непосидо, — посмiхається мати. — Куди так зарання чешеш?

— До вас. Можна?

— То чом не можна?

Мар`яна, майнувши важкими косами, по-хлоп`ячи перестрибує перелаз i одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.

— Це що за напасть з самого ранку на мене? — жартуючи, дивується мати.

— Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, — смiється Мар`яна, аж висяюючи зубами.

— Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.

— Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? — наспiвне говорить дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.

— Авжеж, правда, — охоче погоджуюсь, бо Мар`яна дуже подобається менi та й у пiлочцi щось смачно пахне.

— Якi в тебе квiти гарнi, — придивляється мати до рукавiв Мар`яниної сорочки.

Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:

— Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, — та вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: — Раненько ви його, малого, будите.

— Раненько, — якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, — бо все хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.

— Хiба що так, — похитала головою Мар`яна i чогось зiтхнула. — Ти, Михайлику, й досi не бачив лiта?

— Не бачив, Мар`яно.

— То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на перелоги збираєшся?

— Куди дiдусь скаже.

— Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?

— Чом не знаю.

— Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.

— Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.

— Достигли.

— Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив — i скрiзь однi зеленухи.

— То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi? Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?

— Поїхати — не штука, — засумнiвався я. — Та чи не перепаде менi за тi черешнi?

— Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.

— От спасибi, Мар`яно!

— Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на сережки, — показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: — Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!

— Розкажи — знатиму.

Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:

— Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю. В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :

— Кому ти, Мар`яно, мiсиш дiжу?

— А я тихенько їй: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке диво?

Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на її устах i зморшках, що йшли вiд них:

— Скажу тобi, Мар`яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а своєму мiсяцю.

— О, таке й придумаєте, — засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках її заграла радiсть.

— Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, — зiтхнула мати. Дiвчина припала до неї, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась:

— Побiжу, бо, може, прокинулася моя попадя i вже кричить iз постелi: "Кохвiю!"

— I де вона його тепер дiстає?

— Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо. Пани i свинi полюбляють їх, — засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.

— Вiхола, та й годi. I де вона в бога зростає ця краса, i кого вона виворожить собi? — посмiхнулась їй услiд мати, а далi зажурилась : — Коли б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi.

Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок, убогих дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому й молодiсть майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень не переспiвала вона з моєю матiр`ю, яких тiльки таємниць не розказала їй. Навiть у недоброї пам`ятi тисяча дев`ятсот тридцять сьомий рiк, коли над моєю, тодi кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втiшала мене своєю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем молила долю, щоб вона була справедливою до її дитини...

— Мамо, то я поїду сьогоднi в Якимiвську загороду.

— А не заблудиш, сину?

— Я ж казав, що дорогу знаю.

— I звiдки це знаття? — дивується мати. — Я сама, надiйсь, не трапила б туди.

— Жiнки чогось погано запам`ятовують лiсовi урочища, — кажу трохи спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах. Та я їх так люблю, так зрiднився з ними, що навiть колишнi прикрощi тепер згадуються з усмiхом.

А була ж у мене одна пригода, про яку й досi нiкому не казав. Перед зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов нашої шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе її — i шукай вiтра в полi. Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повiд прив`язав собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг спати. Обмiнна попасається, потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з моїх очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне, тiльки туман i роса врятували їх вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна в моїй головi, але я тримався, як i належало хлопцевi...

Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв iз стаєнки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синiх очах настороженiсть, потаємнiсть i той пiдступний вогник, що умiє одразу спалахнути злобою. Це ж треба домудритися щоб за свої грошi доп`ясти ось таку напасть!

Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй калитцi трохи забряжчало грошенят, вiн, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у тi Багринiвцi, де люди чомусь не полюбляли лiтеру "г". Замiсть Грицько, груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм.

Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому не так просто було дiйти до кiнської торговицi — його одразу потягли в тi незаконнi "дiмки", де люди по-рiзному залишали свої грошi: однi набиралися за них веселощiв, а iншi — смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють веселощi на душу, а рум`янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанiї за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й виводив свою улюблену:

Як продала дiвчина курку, 

То купила козаковi люльку, 

Люльку за курку купила, 

Бо козака вiрно любила...

А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку — губку, за гребiнь — кремiнь, за сало — кресало, а за душу — тютюну папушу.

— Людоньки добрi та краснi, дай боже всiм довгого вiку та доброго здоров`я, i нащо вам ото спiвати? — бiдкався i хапався за перестиглi кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду....

— Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного чоловiка найдорожче? — похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.

Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:

— Що найдорожче, питаєте? Грошi i чарка отiєї, що нежурницею називається.

— I що ти мелеш, нещасний грошолюб! — розгнiвався дiдусь. — Найдорожчим для бiдного чоловiка є земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю дiвчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! — i дiд звертався до земляцтва: —Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курцi, курцi, маєте довiчний пам`ятник собi!

Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню. Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з`являвся на лицях пiт, а в других — сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок i сушених в`юнiв, якi тепер замiняли тараню.

Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз`їжджатися.

— Та коли ж той день промайнув? — здивувався дiд.

— Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, — переконано сказав дядько Трохим. — Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважає.

— Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.

Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.

— Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? — похитуючись, гукнув цигану.

Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.

— Скiльки правлю, хазяїне? — пожалiснiли очi в цигана. — Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не стане коня — не стане мого серця.

— То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? — взялось спiвчуттям дiдове обличчя.

— Не я його вивiв — само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах...

— Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, — п`яненько засмiявся дядько Трохим. — Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?

— Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, — зажурився продавець i вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. — А за коня правлю п`ятдесят золотом чи срiблом.

— Ого! — тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна золота п`ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.

— А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? — Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию, офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим надвечiр`ям.

— Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, маєтнiших купцiв, — з сумом сказав дiдусь.

Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима й плечем:

— А все-таки: скiльки б ви дали?

— Скiльки? Десять карбованцiв! — одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви".

А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному покупцевi:

— Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий дешево дає.

— От злоязичне сiм`я, ще патякає! — дядько Трохим посварився кулаком цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.

Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий i теж п`яненький, у вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина, нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум`янець.

— Скiльки цей рисак править? — запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.

— Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! — повеселiшав довговусий, ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очі.

— Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? — вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.

— Усi вашi грошi! — не думаючи, випалив цибань.

— Як це всi? — здивувався дiдусь. — Ще нiколи не чув такої дивовижної цiни.

— То чуйте!

— Та вiн п`яний, i цiна його п`яна, — ледве повернув язика дядько Трохим.

— Я п`яний?! — обурився чоловiк. — То ви п`янi, як чопи в сивушних барилах.

— Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п`яного, — примирливо сказав дiдусь. — Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.

— Авжеж, землi, — погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.

— То скiльки ж за вашого коня?

— Усi вашi грошi, усi до копiєчки.

— Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, — засмiявся дiдусь.

— Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi теж виджу. — Вiн навiть тихенько мугикнув: — Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.

Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, i сказав:

— Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець на розвод i могорич.

— На розвод? — задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. — Це можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.

Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька Трохима:

— Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?

— Та що ви! Отак перебрати? — щиросерде обурився дядько Трохим. — За кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi зуби з`їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.

Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од смiху:

— Дем`яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?

— Та наче проспався, i в головi не джмелить, — бадьоро вiдповiв дід.

— Справдi не джмелить? — ще бiльше розвеселилась бабуся. — То скажи, що ти вчора купив на ярмарку?

— Ще й питаєш? Коня! — гордовито вiдповiв дiдусь.

— Коня? — припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала бабуся. — А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?

— Ти що мелеш, стара!? — ошелешено запитав дiд. — Як же кiнь може стати кобилою?

— Пiди подивись!

Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.

— То що ти, Дем`яне, скажеш на це? — бабуся почала рукою витирати сльози смiху.

— Обмiнна! — тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми втрьох: бабуся, мама i я.

— А вiн же казав, що всi зуби з`їв на конях! Прийде — утоплю! — грiзно поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов майструвати в катрагу.

Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр`я. А потiм, якось врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в кишенi.

— Ану, покажи свої зуби, як ти їх з`їв на конях! — одразу пiдсiк його дiдусь.

— Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите, дiло... — В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.

— Та помовч уже, Трохиме, — не втерпiла бабуся. — Таких мимрачiв гидко й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку винувать. Через неї обезглуздiли обоє.

— I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?

— Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до таких чопiв! — засмiялась бабуня.

Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.

Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi, а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi, благальне протягнув:

— Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.

— А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр`ям? — запитав дядько, знаючи титареву вдачу.

— Рiзними, Трохиме, — вичавив скупiй.

Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим зауважив:

— То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i приноровлюватись до неї.

Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.

На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать. Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?

Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв легенький смiх.

Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси, рум`янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.

— А я знаю, як тебе звати, — довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.

— Не може такого бути.

— От i може таке бути, — показує чорнява свої рiдкуватi зуби.

— Звiдки ж ти дiзналась?

— А зимою, пам`ятаєш?.. — пирснула вона.

— Що зимою?

— Пам`ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає.

— Я тодi й подумала: смiливий ти!

— А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.

— Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком.

Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у дiвчинки, i я байдуже кажу:

— Нi, не хочу.

— Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.

Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.

— Правда, смачнi?

— Смачнi. — Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. — А як тебе звати?

— Любою.

— I що ти робиш тут?

— Пасiку доглядаю.

— Сама?

— Сама-самiсiнька, — посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.

— А де ж твої батьки?

— Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною.

— А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? — махаю рукою на той край загороди.

— В терновiй хустцi?

— В терновiй.

— То моя тiтка Василина, — одразу прояснилось обличчя Люби. — Вона так гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не принаджувала людей на голос.

— Он як! — Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини, яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що йде по землi й творить свої дива.

— Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? — торкає мене за рукав Люба.

— А що там є?

— Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав рвати?

— Звiдки ти знаєш? — дивуюсь я.

— Знаю, — таємниче каже дiвчина. — Хтось менi в лiсi шепнув на оце вухо.

— Хто ж тобi шепнув на оце вухо?

Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри, весело пирхнула:

— Мар`яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?

— Дуже славна, — погоджуюсь я.

— А бачив, як вона вишиває гарно?

— Бачив.

— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар`яну i я бiльше не побачу її.

— А в нас дома козеня є, — дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.

— А в нас автомобiль був.

— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?

— Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, — радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.

— Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? — вiрить i не вiрить Люба моїм словам.

— Хай тобi тато про це розповiсть — вiн повинен знати. — Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.

— Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, — заiскрились оченята. — Це так цiкаво.

— Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.

— I не побоявся? — аж зойкнула дiвчина.

— Чого ж боятись?

— А може, там чорт сидiв, що тягне машину?

— Машину тягне не чорт, а мотор.

— Хто його знає, — засумнiвалась Люба. — У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?

— Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила : запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було — i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр`я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.

— I гарно було їхати?

— I гарно, i м`яко.

— Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, — замрiяно посмiхнулась Люба.

— I це може бути, коли не побоїшся, — зверхньо погодився я.

— А куди ж ви подiли свого автомобiля?

— У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити. Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар`ятство дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.

— А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого дала.

— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.

— Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве "пiснею".

— Чого ж вона її так зве?

— Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на тiтчиних пiснях сльози.

Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар`янi замiсть сережок.

— Лiзь, — каже менi Люба.

— Може, й тебе пiдсадити?

— Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде не страшна.

Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню. Рвати ягоди на такому деревi —любота: потягнеш вiночок до себе — i в руцi аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...

Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов, яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi, наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола, яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на ньому, поки не впала на землю.

— Оце ми так збираємо суницi на зиму!? — гукнув я з самого вершечка.

Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:

— Не будь вишкваркою!

— А ти не пащекуй!

— О, найшов пащекувату! — засмiялася Люба. — Ходи-но краще сюди.

— Чого?

— Поможеш видмухнути вогонь.

— А нащо вiн тобi?

— Треба!

Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi, так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.

— Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого вуглячка. — Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав, задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.

— Ось ми й кулешу наваримо, — Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого сала.

— I ти вмiєш кулiш варити? — здивувався я.

— Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...

I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.

— I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити — це дiло труднiше.

— А ти вмiєш?

— З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу трясогузку бачив?

— Блакитну бачив, а бiлої — нi.

— А борсука?

— Теж нi.

— А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.

Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до кислички, де зараз жила бiла трясогузка.

Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але трясогузка не кинула свого кубельця.

— Ходiмо, Михайлику, — тихенько сказала Люба. — Хай не тривожиться вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...

Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i собi, й своїй подрузi.

— Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, — попрохала, прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. — Коняка буде пастися, а ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.

— Тобi не страшно самiй залишатися?

— Трохи страшнувато, — обвела поглядом лiси. — Але ось-ось надiйде тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть борсук, не бачив мене, — повела довгими чорними брiвками, а над ними жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.

Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з`явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi...

Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука "нашим годувальником", а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне рiчкою.

— А чого рiчкою?

— Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?

— Таки пристану! — радiсно вигукнув я.

— От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б`ються.

— Діду, а як це чорти б`ються навкулачки?

— Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i аж земля двигтить пiд нею, — навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.

— Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої недiлi? — докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм iм`ям, а тiльки — Гнатом-безп`ятком або тим, хто в греблi сидить.

— А що ж тут такого? Йому все треба знати.

— Дiду, а чим будемо ловити рибу?

— Саком. Я знаю одне мiсце в`юняче...

— А щупаки там будуть?

— I щупаки, i карасi, i лини будуть, — лагiдно говорить дiд, i хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи, й пускають у дiло сорочки: зав`яжуть рукава, ковнiр — та й у рiчку. Наловлять отак рибки — i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрiбноти.

Ми виходимо з дiдом на подвiр`я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!

— День завтра буде як золото, — дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною до ворiт.

— Звiдки ви знаєте?

— Зорi вiщують, — i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових словах.

Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:

— Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема стельмахiв.

Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов`єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм`я не вважається сiм`єю, коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси називають Китаєм.

— А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?

— Бо там живуть однi святi.

— То й що? — пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. — Хiба святi не їздять один до одного в гостi?

— Нi, не їздять — вони пiшки ходять.

— Пiшки? Це насправдi?

— Насправдi.

Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду...

— Діду, а святi багато ходять?

— Багато.

— А в них ноги не болять?

— У святих нiчого не болить, їм добре живеться.

— А чого їм добре живеться?

— Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.

— А хто їм поле оре?

— Нiхто їм не оре, — вони мають хлiб не з поля.

— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок.

На сiнешньому порозi з`являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає — смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.

Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з їхнiх уст не торкнулося жодної людини.

З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.

Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п`ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев`ять рокiв — по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1, 1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.

I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв...

Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху — садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув`язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.

Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт.

"А може, це тато приїхав?" — схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.

Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.

А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивляється до неба й смiється:

— Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в`юнiв наловив.

I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в`юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...

Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.

"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? — завмер я на мiсцi. — Але чого воно було таким схожим на Мар`яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар`яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама...





Київ — Iрпiнь — Дякiвцi 1963-1964 рр.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Михайло Стельмах

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо