29.10.2019 20:13
Без обмежень
3 views
Rating 0 | 0 users
 © Стельмах Михайло

Гуси-лебеді летять

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ-ДЕВ`ЯТИЙ

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу. Поменшав свiт, померхли днi мої, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од слiз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:

— Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi люди вмирають. Он бачиш зорi? — показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. — Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.

— Я не хочу, щоб умирали зорi, — кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари.

— Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi покидають її, а другi виходять на неї i все сподiваються чогось кращого собi... Засни, синку.

Я засинав на материних руках, i в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої дiди, i в моїх снах зорi, як і осiннє листя, як i люди, падали на землю.

Навiть лiси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як перше, i не зрiзав їх кiскою — хай собi поживуть, скiльки можуть жити.

Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула, поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.

— Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! — зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.

— Що ти тут робиш?

— От i не скажу.

— А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?

— Нi, — Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. — Я, Михайлику, шукала тебе.

— Не може такого бутиi — з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.

— От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе — в усiх болить серце. Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а зайти посоромилась.

— Спасибi, Любо.

— I не кажи такого, — по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила губи, а далi таємниче посмiхнулась: — Михайлику, а в мене вже сестричка є.

— Маленька?

— Звiсно, маленька, — засмiялася Люба, — лежить собi в колисцi i все губами плямкає.

— I яка вона?

— Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.

— Невже вона зовсiм безброва? — не можу повiрити я.

— Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво.

— Хм, — не знаю, що вiдповiсти на це диво.

— А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи — меншi сидять попереду, бiльшi —— позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, — хвалиться i радiє дiвчина.

— А чобiт у тебе також нема? — поглянув на босi Любинi ноги, згадав про своє i зiтхнув.

— Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiдаємось у нашу загороду?

— Там тобi чогось треба?

— Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?

— Можна i заглянути, — погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди.

Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi, на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.

Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.

— А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.

— Нi, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тiтчиного сердитого чоловiка.

— От i не вгадав! — пожвавiшало обличчя дiвчинки. — Про неї i про її голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про тiтку в газетi напишуть.

— Таке врем`я, — сказав я словами дядька Себастiяна. — А що тепер Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?

— Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все боїться, щоб тiтка не поїхала спiвати у мiсто. "Краще, — каже, — менi спiвай, я тобi буду iз усiх яєць гогель-могель колотити". I колотить! — задзвенiла смiхом дiвчина.

На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди.

— Частенько сюди навiдується, ласоїд, — пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слiдiв.

Бiля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до неї й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже зарання, до холодiв дбає про свою зимову постiль.

Отак до надвечiр`я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху розмивав мою печаль. А надвечiр`ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сiли на коняку i поїхали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя — золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба сказала, що далi пiде пiшки.

— А чого їхати не хочеш?

— Бо не годиться, — засоромилася вона.

— Чого ж не годиться?

— Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий — молода. Є такi безсовiснi.

Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать...

Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз гостей приїхав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр`ї, нi в катразi. Я пiд`їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.

I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме обличчя i знову примружився.

— Михайлику, не пiзнаєш?! — все тiснiше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами.

— Нi, не пiзнаю, — кажу я тихцем, i тепло-тепло стає менi на грудях цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. — Ви звiдки будете?

— Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше, — радiє, печалиться i цiлує мене чоловiк. — Ну, впiзнав?

— Нi.

— От тобi й маєш, — аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими.

Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далекої теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однiєю рукою притримував мої босi ноги, а другою — голову.

До нас пiдiйшла усмiхнена мати:

— Пiзнав? — запитала вона батька.

— Та нi.

— Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся:

— Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмiє.

— Еге, не вмiє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.

— Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось я його завтра до школи поведу.

— Поведете? — стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi.

— Авжеж. Хочеш учитися?

— Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову.

Побалакати з батьком нам не дали сусiди, їх одразу ж набилась повна хата, на столi з`явилися немудрi подарунки в пляшках, а мати поставила голубцi з нового пшона i сушенi в`юни, яких ми наловили ще з дiдом, та й почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про землю, полiтику, загряницю i чи пiде, чи не пiде на нас Антанта вiйною, чи довго ще ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова:

— Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на гривi — не вдержаться на хвостi!..

Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставної русокосої вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк:

— Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк.

— Побачимо, — посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись її довгастi ямки на їцоках. — Як тебе звати?

— Михайлом.

— А вчитися хочеш?

— Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у неї приємний, м`який i аж угору пiдiймає тебе.

— Тiльки пропустив чимало вiн, — сказала батьковi.

— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. — Читати вмiю...

— Ти вмiєш читати? — здивувалась Настя Василiвна.

— Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, — захистив мене батько.

— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацiкавлено запитала вчителька.

— Я сам вiд старших школярiв перейняв.

— Ану, почитай нам щось. — Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. — Читай ось на цiй сторiнцi.

Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:

— А ти ще швидше не можеш?

— Можу i швидше, ось дайте, — йде гаразд.

— А повiльнiше теж можеш?

— I повiльнiше можу, — здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.

— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.

Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.

— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.

— I цифри, до тисячi, знаю.

— А таблицю множення?

— Нi, цього не знаю, — зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько.

Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору.

— Панасе Дем`яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.

— Спасибi вам, — чемно подякував тато. — Пишiть, коли на другу потягне.

Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.

— Ось тут, Михайле, будеш сидiти, — показала менi на тримiсну парту. — Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам...

Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, — нарвати ягiд бузини, надерти дубової кори, а потiм зварити їх з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi.

Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: "I що тiльки буде з цiєї дитини?" А дядько Микола сказав:

"Увесь пiде в мене, — це по нас обох уже видно", — i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце...

Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався.

Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мої батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав:

— Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, — вiн узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надiв заячу шапку.

— Як же йому, горопасi, без чобiт? — болiсно скривилася мати.

— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.

— А що?

— Тепер головне — свiжа сорочка i чиста совiсть, — посмiхнувся батько, — Правда, Михайлику?

— Правда, — щiльно притуляюсь до тата, i ми обоє пiд зiтхання матерi покинули оселю.

Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тiєї радостi, що батько не дасть менi покинути науку.

Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвичаїлися i школярi, i вчителька, i я... Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п`єсах я зустрiчаю слово "кирея" — до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства.

Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав:

— А котрий тут безчобiтько?

— Це я! — вискочив з-за парти, де сидiли мої однокласники.

— Хто це ти? — наче не пiзнавав мене батько.

— Син Панасiв! — бадьоро вiдповiв я.

— Тодi лови! — батько кидає менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком.

— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.

— На ярмарку.

— I щось купили?

— I щось купили! — весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його брови закапав розталий снiг. — Ось дивись! — вiн потрусив киреєю i на пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята.

Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька i знову на чоботята, що пахли морозом, смолою i воском.

— Це менi? — запитав я тихо-тихо.

— А кому ж? — засмiявся батько. — Взувайся, сину. Я пiдхопив чоботята, пiдняв їх угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками.

I менi згадалися дiдовi слова: "Будеш iти межи люди i вибивати iскри..."

РОЗДIЛ ДЕВ`ЯТИЙ

Справи мої пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З такої нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене.

Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав:

— Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась:

— Що тiльки буде з цiєї дитини?

А я взявся писати п`єсу. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiвається: чому саме п`єсу, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, є свої причини. Були вони й на п`єсу.

Цiєї зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" — це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi — ет, бiльшовицька вигадка, третi — "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi — витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, буває, з`являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п`єса так i називалась "Сатана в бочцi".

Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" — стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п`ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерiї. На це дядько вiдповiв по-французьки:

— Прошу, мадам Ликерiє, пардону.

I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху.

Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це — реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати свої спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву.

Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це сталося значно пiзнiше...

Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення:

Увага! Увага!

Сьогоднi о сьомiй годинi вечора

вперше в нашому селi

буде показано лицедiйство, тобто театр.

Цiна квитка:

пшеницi — чотири фунти, 

яєць курячих — теж чотири, 

гусячих — троє, 

жита — п`ять фунтiв, 

гречки, проса, гороху —

шiсть фунтiв.

Всi, всi — у театр!!!

Прочитавши таке, я спочатку зрадiв, а потiм скис: за що ж його купити квитка. Надiючись тiльки на "а може", я пiдiйшов до матерi, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура вилiз, а далi почала глузувати:)

— Дивiться, наш парубок театру захотiв! Ще, чого доброго, i артистом захоче стати.

— Нi, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не пiду, — заспокоїв матiр. — Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте менi пашнi?

— А потiм що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, i отак згадувати тiатри? Он муки в нас лишилось тiльки на два-три замiси. Що ти на це скажеш?

Далi менi вже нiчого не хотiлось казати. Виждавши, коли мати пiшла на село, я вскочив у клуню i почав нишпорити на вишках, надiючись десь знайти потаємне куряче кубельце. Та мої розшуки нiчого не дали: на курячих гнiздах лежали однi бовтуни.

I все ж таки увечерi я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхiд до неї було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, i двi величезнi макiтри для яєць. Щасливцi за натуру одержували в касира червонi з печатками папiрцi й гордо йшли в школу, а нещасливцi, наче бджоли вiчко, обсiли шкiльнi схiдцi. Однi з них, такi, як я, надiялись, що, може, пофортунить проскочити пiд столом касира, а другi — хоч заглянути у вiкна, коли почнеться дивоглядiя.

Ось на дверях з`явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям :

— Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!

— Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усiх веснянкуватий Омелько.

— Неси! — наказав Гуменюк.

— А може, й сiна треба в театр? — обiзвався я.

— Нi, поки що обiйдемося без сiна, — пiдрiзав секретар мою останню надiю чесно ввiйти в театр.

Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не може обiйтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.

Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що юрмилися на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав:

— Та не товчiться, наче в мiшку, — дайте дорогу в тiатри! Вiн зник у дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли ж ноги касира так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кiнець столу. А я, затаївши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i... з розгону наскочив на височенного, в червонiм кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав, що i на других дверях пантрують "зайцiв"?

— Ти звiдки такий вискiпався? — пiдхопивши мене пiд боки, запитав парубок.

— Он звiдти, — невиразно промовив я. — Пустiть мене, дядьку, в театр.

— Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!

— Я вже знаю, де вони зимують... — жалiсно заскiмлив, бо не раз про це чув од дорослих.

— А куди Макар телят ганяє теж знаєш? — уже з цiкавiстю покосував на мене парубок.

— I це знаю, — бадьорiше вiдповiв я.

— Ну, а де роги козам правлять?

— Теж знаю.

— А по чому фунт лиха?

— Це як на якому ярмарку, — посмiлiшав я. Моя вiдповiдь сподобалась любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав:

— А чого ж ти не знаєш?

— Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити.

— Iч, який планетний — чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику, то надовго забудеш про театри, — i парубок повiв мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями.

Я не сказав би, що це були найкращi хвилини в моєму життi. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля самого касира: назустрiч менi з приступцiв розгонисте iшов дядько Себастiян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мої запалали, а пiд повiками защемiли сльози.

Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна, а на чоботи, надiючись тiльки на чудо: може, увiйшовши з теменi, голова комнезаму не пiзнає мене.

— Ти що, Андрiю, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастiян парубка.

— А що з ним робити: за хвiст — i на подвiр`я! — засмiявся Андрiй.

— А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скiльки воно там мiсця займе?

— Ну, коли ви так думаєте, хай i вiн має свято, — погодився парубок.

Дядько Себастiян обернувся до касира:

— Олександре, дай хлопчаковi контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. — Далi вiн лише приторкнувся рукою до моєї голови i пiшов у школу. Я знаю, чого дядько Себастiян не зупинився: вiн бачив, що мої сльози були на пiдходi, а вiн мав делiкатну душу.

Олександр змiряв мене точнiсiнько таким поглядом, як мiряють тих, що проскакують на дурничку в театр, i тицьнув клаптик паперу.

— А де ж контрамарка? — не пiдводячи голови, запитав я, бо хiба мiг подумати, що таке велике й урочисте слово мiститься на такiй крихiтцi паперу, на якiй не могла навiть викруглитись уся печатка.

— Оце вона й є. Бiжи, тiльки не займай нiчиного мiсця — твоє стояче!

Затиснувши в руцi контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гудiла, неначе вулик, смiялася i нещадно трощила насiння. Тепер тут стояли не шкiльнi парти, а колоди, на них були настеленi свiжi дошки, i тому всiм було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нiчого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завiса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з пiдземелля, почувся смiх. Я оглянувся. Хто ж це мiг збиткуватися надi мною? Але нiде нiкого. Та досить було пiдвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, i знов пiдземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й є та нечиста сила, що дiє в театрах? Менi стало страшнувато. Я трохи одiйшов од сцени, а в цей час хтось з пiдземелля прошепотiв:

— Михайле, залазь до нас, тут безпечнiше: перевiряти не будуть. Я трохи пригнувся i в дiрi пiд сценою побачив своїх однокласникiв Софрона, Вiктора, Уляна i Григорiя. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявляється, отряхуватi хлопцi, щоб побачити театр, ще вдень, пiсля урокiв, забилися пiд сцену i там, терплячи незручнiсть i голод, дожидалися вистави.

— А мати вже тебе по всьому селi розшукувала, — нахилився я до Софрона.

— З дубцем чи без нього? — зажадав уточнення школяр.

— Без нього.

— Все одно тепер буде вдома пiсля театру ще один театр, — спохмурнiв хлопець, а далi запитав: — У тебе часом нiчого нема їсти?

— Є пряжений горох.

— О! — тiльки й вирвалось у хлопцiв. Вони одразу накинулись на мiй горох, | i незабаром пiд сценою обiзвався безтурботний смiх i дружна робота щелепiв.

Та ось загойдалася i почала пiднiматися вгору завiса. Все в школi притихло. Друзi повилазили з-пiд кону i посiдали на пiдлозi бiля нiг дорослих. Ось на сценi заговорили артисти, i заговорив зал: мало не всi почали вгадувати, хто ж саме грає ту чи iншу роль.

— їй-бо, це не дiд, а Явтух, — хтось радiсно пiзнавав артиста.

— Теж сказав! Як би Явтух змiг отак постарiти? — не йняв вiри другий голос.

— А вони, артисти, й старiсть вигадують: з пачiсок налiплюють каруком бороду й вуса, — розважливо пояснював третiй. — Старiсть легше вигадати, нiж молодiсть.

— Нi, це не Явтух: у нього ж голос дзвiнкiший, — не погоджувався четвертий.

— Дурний, вiн же грає.

— Давайте краще запитаємо його... Явтуше, це ти чи нi? — летить через голови запитання артисту.

I раптом дiд, що по ходу п`єси мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далi так почав смiятися, що в нього спочатку полетiли на сцену вуса, а потiм i борода. Вiд цього лицедiйства усi глядачi вибухнули реготом i так почали вигойдуватись на дошках, що тi затрiщали, а одна зламалась. Тi, хто сидiв на нiй, — попадали на пiдлогу, i театр став ще веселiшим. Лише одному суфлеру чогось не догодила людська радiсть. Вiн вискочив зi своєї будки, як Пилип iз конопель, i почав кричати: "Завiса! Завiса!" Чого йому було шкода, щоб усi вдосталь насмiялися за свою пашню? "

Пiсля того як завiса вдруге пiднялася, глядачi знов угадували артистiв i мали вiд цього неабияке вдоволення. Усiм припала до серця й картина, де парубок бiля криницi обнiмав дiвчину. Правда, дiвчата в залi трохи засоромились вiд такого лицедiйства й посхиляли голови. Зате парубки аж пiдросли на лавах, а далi почали гукати до закоханих, щоб вони поцiлувались. Але в тi часи молодь у нас прилюдно не цiлувалась нi на вулицi, нi в п`єсi, хоча там, як я незабаром довiдався, i стояло дрiбненькими лiтерами: "цiлуються".

А от коли в останнiй дiї чоловiк почав убивати жiнку, усi захвилювались i стали гримати, а далi й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси i так востаннє вдарив дружину, що вона впала бiля столу. Зал зойкнув дiвочими голосами, а кiлька парубкiв кинулись на сцену бити й в`язати убивцю. Та його врятував суфлер. Вiн, як ошпарений, перекинувши будку, вилетiв з-пiд кону i не своїм голосом знову закричав: "Завiса! Завiса!"

— Яка там завiса, коли тут людей убивають! — обiзвався од вiкна якийсь басогласий чоловiк.

Тодi суфлер обернувся до зали i, розмахуючи руками, як млинком, почав совiстити людей — i що вони за народ! Коли купуєш квиток у революцiйний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навiть до елементiв, а не те що до безщасної жiнки, яка в минулу епоху мала самi тiльки пригнiчення. А далi вiн обернувся до артистки i наказав їй устати. Вона встала, обтрушуючи пил з спiдницi, засмiялась од такого однодушного спiвчуття i уваги, i в залi теж усi почали смiятися i плескати в долонi.

П`єса пройшла з таким успiхом, що пiсля завiси глядачi кинулись на сцену й почали, не жалiючи рук, пiдкидати своїх перших артистiв. Такого єднання глядачiв i митцiв я чогось потiм не бачив навiть у столичних театрах. Та й переживали, смiялися й плакали у нас щирiше, нiж будь-де.

На другий день пiсля вистави я попросив у вчительки почитати яку-небудь п`єсу. Вона менi розшукала "Мартина Борулю" i ще якусь зашарпану книгу. Я уважно прочитав їх, а потiм почав докопуватися, як пишуться п`єси i що означають — дiя, картина, ява та iнша премудрiсть. Це все було незвичним i дуже iнтересним. А прочитавши кiлька п`єс, я вирiшив написати свою, щоб там були i дядько Себастiян, i дядько Микола, i Мар`яна, й iншi люди з нашого села. Найбiльше мене з технологiї турбувало, як виводити тi слова, що стоять у дужках, бо в п`єсах вони друкувались так, нiби їх хтось дрiбненько писав. Тодi я вирiшив усю п`єсу писати своїм звичайним навскiсним почерком, а те, що в дужках, — косувати на протилежний бiк. I все у мене пiшло нiби гаразд...

От i зараз — iще тiльки розвиднiлось, а я морочусь над третьою дiєю — нiяк не можу пiдiбрати дiвчинi слiв про любов. А пiдiбрати їх треба, бо що то за п`єса, коли в нiй мало любовi й поцiлункiв? З поцiлунками дiло простiше — їх у всiх дiях досить, а любовi мало. Спитати ж про це старших не виходить, бо засмiють. Нi, таки важко бути драматургом, коли тобi тiльки десять рокiв. Може, на вiршi перейти? Але яка радiсть iз них? Хто тiльки не читає на вечорах вiршi, то чогось завиває й завиває, а вiд п`єси всякий має i радiсть i печаль.

Поки я так розмiрковував над особливостями жанрiв, у хатi все свiтлiшало й свiтлiшало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вiкно, а за вiкном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворi загуркотiв вiз, як заскрипiла наша хвiртка, обiзвалась радiсно качка, загупали швидко кроки, забряжчали однi й другi дверi, i на порозi, наче весняночка, стала розрум`янена i осяйна Мар`яна. На її новенькому кожушку в петельцi погойдувалось два перших пiдснiжники.

— Добрий день i доброго здоров`я вам у хату! — приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матерi й менi.

— Доброго здоров`я, Мар`янко, доброго здоров`я, дитино, — дрогнув голос у матерi.

Ми всi зрозумiли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дiвчина.

Мар`яна притулилась до матерi, щось зашепотiла їй, i на материних вiях заблищали сльози.

— Не плачте, тiточко, бо я сама розплачусь, — смiючись, заплакала Мар`яна.

— Який же вiн, твiй мiсяць?

— Отакої! Невже ви його влiтку не бачили, коли вiн до мене у ваш садочок приходив? — здивувалась дiвчина. Мати вибачливо посмiхнулась:

— Ти тiльки шепотiла менi про свого козака, а показати забулась.

— То вийдiть — погляньте, — кивнула головою на вiкно. — Сидить собi на возi й так пишається, що далi нiкуди. — I вже тихо, тiльки матерi сказала: —Вiн княгинею i зiронькою називає мене.

— Ти й справдi зiронька, — витирає мати рукою очi. — А як вiн тобi?

— Чогось i судженим, i наче батьком здається, — пошепки сказала Мар`яна.

— Та що ти? — здивувалась мати.

— Це, напевне, тому, що я й не пам`ятаю свого тата. А ще до того, мiй Максим у самого Котовського кiннотником був i так шаблею орудував, що навiть ордена заробив.

— Ордена!? — радiсно скрикнув я.

— Атож! — гордовито сказала Мар`яна, а далi нахилилась до мене й поцiлувала в щоку. — Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радiсть, бо вже нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!

Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати:

— Ти приїжджай до нас, Мар`яночко, бо ми всi дуже любимо тебе.

— Як буде нагода. Прощавай, дорогий, — вона ще раз цiлує мене й виходить з хати.

На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок в шинелi красиво повертає голову до нас i приязно посмiхається. Батько першим пiдходить, здоровкається з ним.

— Зумiв же ти, парубче, назорiти дiвчину. Довго таку треба було попошукати.

— А я таки й довго шукав її. Три роки в сiдлi проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, — сердечне говорить парубок i простягає руку молодiй: — Сiдай, Мар`яно.

Дiвчина проворно вискакує на пiдводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.

Я оглядаюсь. Бiля тину, з торбинкою через плече, непомiтно стала Люба. I в неї теж чогось висявають очi.

— Молода? — пiдводить голову на Мар`яну.

— Молода, — дивуюсь, як про це одразу могла довiдатися Люба.

— Ой, це так славно! — радiє дiвчина, не розумiючи, як менi важко прощатися iз Мар`яною.

— Прощайте, люди добрi, — торкнувся рукою шапки молодий i трусонув вiжками. Конi вдарили з копита, i пiд ними задзвенiла i бризнула соком березнева земля.

Ми всi повертаємо голови i довго-довго дивимося услiд Мар`янi. Ось уже конi беруть на другу вулицю, ось уже востаннє промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося i на дальнi приiмленi весною поля, i на сонце, i на вiтряк — оту селянську птицю-казку, що все збирається злетiти в небо, та не може розлучитися iз землею.

— Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землi, питається мати.

А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, iдемо по тих свiжих колiях, що залишились на березневiй дорозi.

I враз угорi над моїм смутком обiзвались бентежнi звуки далеких дзвонiв. Ми з Любою пiдiймаємо голови до неба, до святково бiлих хмар i бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi i натрушують на хати, на землю i в душу свою лебедину пiсню.

I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...

— А лебедi летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..





Київ — Iрпiнь — Дякiвцi 1963-1964 рр.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Михайло Стельмах

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо