18.10.2019 18:04
Без обмежень
8 views
Rating 0 | 0 users
 © Стельмах Михайло

Гуси-лебеді летять

РОЗДІЛ ШОСТИЙ ТА СЬОМИЙ

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.

— От i наговорились, i заговорились, а час iде, — вiн пiдходив до вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й королями, а я смiявся, не забуваючи свого — чи вийде, чи не вийде з мене учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у черевиках.

Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посмiхаючись, питала:

— Вже на вечорницi чешеш?

— Нi, на всеношну, — весело показував зуби i вислизав з хати у тi вечори, що навiки залишили менi свої зорi.

Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко сказав:

— Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.

— А ти не брешеш? — рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.

— Дивись, — опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до нас. На його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а над запалими тривожними очима в сполосi бились довгi вiї, наче хотiли одвiяти вiд себе поганi видiння.

— Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi твої бандити, вся контрреволюцiя i дурна злоба? — гнiвно запитав дядько Себастiян, змiрюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненiсть.

— Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли, а тiльки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас... — понуро вiдповiв Порфирiй. Його закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.

— Виломили, кажеш, долю? — теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. — А ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? — махнув рукою в той бiк, де мав стояти лiс.

— Бiда, та й годi, — зiтхає Порфирiй.

— Ну, клади свої документи! — наказав дядько Себастiян i здiйняв червону китайку.

Бандит пiдiйшов до столу, поклав на нього проiржавлений втинок, двi репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз жалем подивився на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну:

— А нагороду — подарунок його iмператорської величностi за колишню хоробрiсть — передаю тобi.

— Скучив я за подарунком його iмператорської величностi, аж нiкуди! — неласкаве подивився на зброю дядько Себастiян. — Клади її до бандитської!..

Порфирiй поклав свою, колишньою хоробрiстю зароблену зброю, знову зiтхнув i похнюпився.

Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на своєму хутiрцi, де спокiйнi воли дивилися у вiчнiсть, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгiївськi хрести? Чи про безслав`я у бандi i вовчу самотнiсть у лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й ченцi, обростаючи корою, не помiчали плину часу?

В революцiю, повернувшись додому, Порфирiй знову ревно припав до свого напiвзруйнованого, обнесеного вiйною хутiрця. Вилузуючись iз шкури, недосипаючи ночей, вiн товкся в хазяйствi, наче в пеклi, надiючись зробити з нього рай. Свiтовi перемiщення, кривавi битви, падiння царств-государств, новi революцiї i змiни влад не обходили його, наче все це було чи в снi, чи на другiй планетi. Не те що партiї, товариства, а навiть церква не цiкавила його. Вiн тримався того, що церква — дiло старих, а полiтика — дiло темне i не доведе хлiбороба до добра. Селянин має жити однiєю полiтикою — своїм клаптем землi i тим, що вродить на ньому. Бiля своєї земельки i худоби, тремтячи над кожною зерниною i грошем, вiн i оживав, i дичавiв, вже не помiчаючи, як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов i опускала донизу перса. Отак би у своїй хутiрськiй шкаралупцi дожив би вiн одлюдком до мирних днiв, може, дотягнувся б i до свого раю, аби не лихий випадок.

У двадцятому роцi на його хутiрець наїхали саме тi недалекогляднi продагенти, якi мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори, прикладами висадили дверi й почали наводити свої порядки. Порфирiй з ключами пiдiйшов до них i довго, мовчки дивився, як з його засiкiв вимiтали зерно. В голову йому вдарили гнiв, бiль i пожадливiсть i там варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мiшками парокiнну фуру, вiн став на порозi комори i глухо сказав:

— А тепер їдьте!

— Ми ще маємо час, — засмiялися продагенти.

— Нiхто не знає свого часу i гробовища, — чавив i зчавити не мiг злобу. — їдьте, поки тихо лихо.

Продагенти обiзвали його чмурем i почали погрожувати оперативною трiйкою, яка в тi часи на мiсцi чинила суд i розправу. I тодi посатанiв Порфирiй. Пригинаючись, вiн метнувся до хати, вихопив з пiхов шаблю i кинувся на продагентiв. Вони, не чекаючи такого, розлетiлись iз його подвiр`я i помчали по допомогу в повiт. А Порфирiй, переодягнувшись, взяв свою золоту iмператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом i подався у банду.

В лiсi вiн одразу ж попросив у отамана кiлькох бандитiв, щоб зловити продагентiв. Але той лише засмiявся:

— Дядько завжди залишиться дядьком; полiтики нема, чоловiче, в твоїй головi!

— Яка ще тут може бути полiтика? — вiдмахнувся од ненависного слова.

— А ось яка: тiльки дурнi нищили тих, що викачували хлiб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власнiй шкурi вiдчує, що таке продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас.

Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на своє померхле щастя...

I от в стражданнi i непевних надiях стоїть вiн зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнiм товаришем, шукаючи на його обличчi хоч крихiтку спiвчуття.

— Нарештi позбувся свого залiзяччя, — з клекотом, хрипом i болем вичавлює вiн з себе. — Що тепер, Себастiяне, маєш робити зi мною?

— Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася до бандитського ремесла, — гнiвно кидає голова комнезаму.

Порфирiй здригається:

— Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи.

— Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене є iнша робота.

Бандит безнадiйно махнув рукою:

— Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто умiє пекти i впекти... А пам`ятаєш, Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй тримiснiй партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого.

— А тепер стоїмо наче на двох краях землi... Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловiк.

— Чого? Бо злоба не тримається бiля розуму, — аж якось живовидячки осiв Порфирiй.

Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв i спокiйнiше спитав:

— Яка ще напасть коловоротить тобою?

— Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде мiй судний день... Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився, Себастiяне, озлобився i до краю заплутався.

— Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi — нi?

— Навiть трохи не так, Себастiяне... Ось тодi, коли в мене вигрiбали зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба це життя, коли свiй свого починає їсти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога? I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене... Що тепер маю робити в цьому свiтi?

— Поки що сiдай за стiл! — наказує дядько Себастiян i, щось роздумуючи, дивиться у вiкно.

Порфирiй сiдає за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитської i iмператорської зброї, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.

— Пиши!

— Що саме? — бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.

— Пиши, що ти, сякий не такий, навiки пориваєш з бандитизмом, з усiєю контрреволюцiєю, з безпутнiстю, признаєш закони Радянської влади i не будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?

— Потрiбна менi ця полiтика, — обома руками вiдганяє щось од себе Порфирiй. — Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в неї, — Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастiяну i, мiняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого... А тепер що скажеш iм`ям властi?

— Iди додому! От i все моє казання! — спiдлоба насмiшкувато дивиться дядько Себастiян.

Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:

— Як ти сказав? Додому йти?

— А куди тобi ще хочеться?

— Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей, до жiнки.

— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмiє. В очах Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.

— Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?

— Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн має.

— Я не про це, Себастiяне... Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi не треба?

— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи... До твого папiрця я ще в повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли...

— Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу... Невже оце зараз я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..

— Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.

Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi, попросив:

— Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi така розкiш? — нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.

— Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.

— Ет!

— Дуже прошу, вдар, Себастiяне... Зроби чоловiку радiсть.

— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очi дядька Себастiяна.

— Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри! — широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.

Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон, обтираючи спиною стiну.

— Ну, як, трохи полегшало? — насмiшкувато запитав дядько Себастiян.

— Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! — гигикаючи, випростується i пiдiймає вгору ковшистi руки Порфирiй. — А тепер я обертаюсь, переступаю порiг i йду, а потiм бiжу додому.

Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу...

На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за неї з другого кiнця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку мав сповiдь у голови комбiду.

Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi, горбився перед чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету, а заяви в повiт, губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб на Порфирiя чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрiбна була пильнiсть i недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще хотiлося Юхримовi зажити слави кореспондента — i вiд дядькiв шана, i вiд жiноцтва повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя у небезпецi, її рятує Юхрим! I вiн пише i радiє з написаного.

В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких грiхах проти революцiї: у втратi класової пильностi, у пiдозрiлих зв`язках iз класовими недобитками, в самостiйностi розуму i соображенiя та рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було вiдпустити бандита додому без погодження, дозволу й документацiї вищестоящих органiв.

В село на бричцi приїхала перша комiсiя. Голова комiсiї, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повiтря, задихаючись, вiн синiв i ставав дуже сердитим.

— Цей не помилує Себастiяна, — з жалем заговорили в селi.

— Чи не пограє вiн тепер на пiанiну аж у тюрязi? — зрадiли дукачi.

Од цих чуток i нашiптувань менi гiрко й тривожно стало на душi. Комiсiя за зачиненими дверима почала поодинцi опитувати Порфирiя, дядька Себастiяна й наприкiнцi Юхрима. А перед зачиненими дверима умлiвала вiд горя i слiз Порфирiєва дружина. Найбiльше говорив Юхрим, його пiдписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятiшому: революцiї, революцiйнiй пильностi i класовiй непримиренностi. Юхрима нiхто не перебивав, а коли вiн замовк, голова, задихаючись i синiючи, поморщився:

— Усе?

— Поки що все. Та коли треба для протокола й действiя, iще можу, — пообiцяв Юхрим, обтираючи пiт iз чола. Тодi голова комiсiї звернувся до Бабенка:

— Ви не зможете вiдповiсти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тiнити святе слово — революцiя? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совiсть?

— Я жалiтися по всiх параграфах i iнстанцiях буду за образу iндивiдуума, — заверещав Юхрим.

— Це ви зумiєте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалiтися i доти топити людей, поки з вас не скинуть штани i не всиплють по всiх параграфах. Тiльки це може допомогти вам.

Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбiду, а на його мiсце, заточуючись, увiйшла Порфирiева жiнка. Комiсiя довго не могла їй роз`яснити, що нiхто нiкуди не буде забирати її чоловiка — хай тiльки чесно вiн живе. Для цього й амнiстiя дана владою.

— Ой, спасибi вам, люди добрi, — нарештi ожила жiнка. — То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.

— Мiцний? — задихаючись, поцiкавився голова комiсiї.

— Горить синiми квiтами.

— Тодi ми його заберемо в лiкарню. Не пожалiєте?

— Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо — це вже для вас.

Комiсiя таки забрала самогон. Юхрим пронюшив i про це, зрадiв і, наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсiї, двигнув до лiкарнi. Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано головному лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно.

Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою i землею, її найчастiше прикладали до серця i ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвiрнiшим пiдмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирiєва жiнка, у великiй ненавистi до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.

А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь день, а далi почав розпускати чутки про потаємних ворогiв революцiї, якi виживають його з села, i, висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi.

Якось увечерi, коли ми з дядьком Себастiяном сидiли в комбiдi за книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очi туману: певне, власник цих штанiв ще недавно в кiннотi орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi, i в мовi. Вiн картинно зупинився бiля рiжка столу, неспокiйно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята.

Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через хвилину Юхрим повiв устами, i на них вигнулась та усмiшечка, де нахабство пiдминало непевнiсть:

— Не чекав мого вторгнення, Себастiяне? Знаю — не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем, тобто на уклiн по всiх параграфах, статтях i статуту.

— Яка, яка у тебе душа? — повеселiшав дядько Себастiян.

— Як було вже сказано — драматична!

— За якими ж це параграфами? — насочилось насмiшкою обличчя голови комбiду.

— За параграфами революцiї!

— А яка тодi в мене душа?

— Натурально — героїчна! — пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, i на його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби.

Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i влiзливий ти, чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки й треба. Вiн одразу ж повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв.

— Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? — безневинно запитав дядько Себастiян.

— Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися за фортуною-долею у мiсто?

— Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, — аж мало не зiтхнув дядько Себастiян.

— То чому? — здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима.

— Бо ти, коли наздоженеш долю, — собакою вчепишся в її приполи i триматимеш тiльки побiля своєї парсуни. А доля i людям потрiбна.

Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, вiн став таким, про яких кажуть: зверху смiється, а всерединi сичить.

— Передав ти, Себастiяне, кутi меду, а менi характеру! — викривлює усмiшку на обiдочках уст. — Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiваєшся на мене за он ту iсторiю iз комiсiєю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь — бiльше не буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя, що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв теорiєю пiдправити твою практику, бо хто ж має за революцiю болiти? Лише такi, як ти, з практичного боку, i такi, як я, з теоретичного.

— За шкуру, тiльки за свою шкуру болiєш ти з практичного i теоретичного боку! — розгнiвався дядько Себастiян. — За неї, коли її доведеться рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся!

— Чого тобi так далеко наперед заглядати? — позлiшав Юхрим, i потвердiшали грубi пружки його уст. — Шкура — дiло тонке, всякий її по-своєму рятує, а iнший ще й вiдрощує на нiй те, що має їжак. Резон?

— Чого ти ще не сказав, що iнший назбирує на шкуру слизь?

— I про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифiкацiю, — жорстокiсть спотворює обличчя Юхрима, i тiльки тепер його очi розрiзають темiнь, що зiбралась у очницях. — А зараз я до тебе, натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста?

— Говори, щоб губи не гуляли, — стримує обурення дядько Себастiян. — І чого менi iнодi здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?

— Перебор фантазiї, — не задумуючись, пояснив Юхрим.

— Ну, що в тебе?

— Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя лiчностi характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.

— А без неї приятелi з повiту не вiрять твоїй лiчностi?

— Вiрять, але революцiйний закон є законом. Черкни, Себастiяне. Робота не важка, а полегкiсть дасть нам обом.

— Менi й так легко, — уперто хитнув головою дядько Себастiян. — А характеристики тобi не дам!

— Дасиш! — нахабно витрiщився Юхрим.

— Не дам.

— Не маєш такого закону! — в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. — Всяка iндивiдуальнiсть має тепер право на характеристику лiчностi, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер, дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам`ятай: усякiй людинi, при охотi, можна обламати крила.

— Я й не знав, що ти такий криложер! — навiть здивувався дядько Себастiян.

— То знай! I лiпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села.

— Переконав! Дiдько з тобою — дам характеристику, щоб ти щез iз очей! — погодився дядько Себастiян.

— Отак би й зразу, — задоволене хихикнув Юхрим. — Якби ти не дав, я б з м`ясом видрав її. Я свого нiде не попущу: права є правами! Може, пiсля цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап`ємо! У мене дещиця забряжчала в кишенi.

— Тримай її на подзвiння таких добрих, як сам! —вiдрiзав голова комбiду.

— Вольному — воля, а спасенному, по всiх параграфах, рай, — здвигнув плечима Юхрим. Лихий полиск осiдає на денця його круглих очей, а наверх спливає вдоволення.

Тим часом голова комбiду дiстав папiр, чорнило, ручку i сiв писати характеристику.

— Може, тобi пособити коментарiями? — прихилив голову до столу Юхрим.

— Обiйдеться без них. Не застуй свiтла.

— I прошу тебе, Себастiяне, натурально, iз документальним ефектом увернути, що я був у рядах робiтничо-селянської Червоної Армiї. Це тепер усюди вiдчиняє дверi й коридори.

— Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: твоє вiд тебе нiкуди не втече, — заспокоїв Юхрима дядько Себастiян. — Ти вже хоч трохи спокiйно посидь.

Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув: адже через кiлька днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька Себастiяна, який навiть за всi свої рани нiчого не може вiдхопити собi. Коли б це йому, Юхримовi, хоч клаптик такої бiографiї, то вiн би уже в самiй столицi крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому.

— Може, прочитати тобi характеристику? — пiдвiвся з-за столу Себастiян.

— Прочитай, прочитай, послухаємо розумне слово, — аж подобрiшало Юхримове тонкогуб`я.

— То слухай i не перебивай.

— Не буду.

— "Характеристика, — почав читати дядько Себастiян. — Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс..."

— Ти що, смiєшся, щоб потiм заплакати!? — скочив Юхрим, од злостi в нього вищирились зуби, наче в печеного кабана.

— Я ж казав: не перебаранчай. Починаю спочатку: "Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс. Основнi прикмети даного iндивiдуума: ледачий, як паразит, брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, нiби тхiр: що видить, те бридить. Основа життя i дiяльностi його — на чужому горi попасти в рай i зачинити за собою дверi, щоб туди бiльше нiхто не потрапив. Люди кажуть, що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок, але документально пiдтвердити цього не можу, а пiдтверджую, що вiн соцiальне небезпечний на всiх державних посадах, без них теж буде каламутити воду, але з меншими коментарiями..."

— Я... я... я тобi... — затрясся Юхрим, в голосi його з`явилися козячi ноти, обриваючи їх, вiн провiв кулаком по губах, що тремтiли вiд образи i злостi.

— Що ти менi!? — дядько Себастiян презирливо нацiлив на Юхрима вiї.

— Я тобi теж колись напишу i пропечатаю характеристику.

— Вона уже написана аж на двох вiйнах, так що не дуже старайся. I не пiд писарi, i не рiзнi вигнилки писали її...

— Знаю — життя писало її, — когось перекривив Юхрим. — Воно черкало тебе кулями, а дехто ще черкне тебе пером пiд печiнку, i побачимо, що вийде з цього дiла! — шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима. — Сьогоднi твоє зверху, але сам бог на небi ще не вiдає, що буде завтра на землi! Я, натурально, дочекаюсь своєї години, i тодi хтось узнає, чим пишуться, а чим вихлюпуються характеристики! Як не високо пiдiймаються крила, а пiр`я з них летить донизу! Резон?

— Резон для того, хто виплодився ранiше птицi!

— А хто ж ранiше виплодився? — трохи розгубився Юхрим.

— Гад!

Дядько Себастiян розгнiвано ступив крок уперед, а Юхрим крутнувся на мiсцi i, пригинаючись, вислизнув iз комнезаму.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Зоря iде — долю веде.

Народ

Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер стає чутнiшою мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок.

Мене все життя ваблять i хвилюють зорi — їхня довершена i завжди нова краса, i таємнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi спогади мого дитинства починаються з зiрок.

I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрнє стависько, потемнiлi в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць, останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi своїх крилець росу, i дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м`ята, павинi вiчка, дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi.

А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушує туман i дух молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства. Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж здається менi зорею, що стала в чиємусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зiрку в свою оселю...

I здається менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов`ї на другому покосi, торкається повiк i наближає до мене зiрки.

їх стає все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхнiй шелест, їхню музику... i поплив, поплив на хиткому човнику по химерних рiках сну...

Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить мiсяць, ми з дiдусем повертаємося iз Майданiв. Тут у лiсових оселях дiдусь робив людям вулики i лагодив немудру сiльську машинерiю. Були ми навiть у першiй комунi, де хлiбороби, спасаючись бандитiв, i в поля виїжджають iз зброєю. Дiд якось показав менi неподалiк од орачiв тринiжник з гвинтiвками, а пiд ним на пiлочцi лежав святий хлiб.

Оксамитний холоднуватий вечiр ворушиться навколо нас, пiд колесами попискують вологi колiї, шелестить i шипить листя, у долинках нам переходять дорогу клаптi туману — i нiде нi лялечки, тiльки зажуренi верби обабiч дороги, тiльки мiсяць i зорi вгорi. Ось одна упала на дальнi поля, i дiд говорить до неї i до себе:

— Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк, — а далi обертається до мене: — Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?

— Не треба, дiду, — кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд мосту, що попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i вiд перелiска, що сповзає в луги.

— Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.

— Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, — повторюю дiдовi слова.

— Он як! — дiдусь добряче натрушує посмiшку на сиву, аж пожовклу на мiсяцi бороду, далi защiбає верхнiй гудзик на моїй катанцi, а на босi ноги кладе оберемок сiна.

Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тiнi, вискочили троє озброєних вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд однiєю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на мої плечi. Пiд першим кiбцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним мiсяцем накупаний, кiнь.

"Бандити", — холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда.

— Добрий вечiр! — владно здоровкається вершник на мальованому конi, а двоє других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль.

— Доброго здоров`я, коли людина добра, — вiдповiдає дiд. В його голосi не чути нi страху, нi тривоги.

— Що везеш, чоловiче?

— Онука, не перелякайте його.

— Дiтей ми не лякаємо, — стишив голос вершник. — А зброю не везете?

— Нащо нам таке смiття!? — замахав руками дiд. — Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа.

Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав:

— Злякався?

— А ви б хiба не злякалися? — ще з опаскою пробурмотiв я.

— Звичайно, злякався б, — закивав головою вершник. — Як тебе звати?

— Михайлом.

— Славне iм`я. У школу ходиш?

— Нi.

— Еге, — невдоволено випнулись губи у вершника. — Як же ти дав такого маху?

— Мусив, бо на зиму нема чобiт.

— А ви хiба не з багатих?

Я ображено потискую плечима, а верхiвець починає смiятися, i тiльки тепер на його картузi помiчаю п`ятикутну зiрку. Виходить, я даремне бив дрижаки.

Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене:

— Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здивуєш — ще дуже бiднi ми. Та все одно маємо вчитися: так революцiї треба! Зрозумiв?

— Аякже, геть-усе зрозумiли, — каже дiд i похитує сивою головою.

— Що ж ви геть-усе зрозумiли? — лукаво пiдсмiюється вершник.

— От слухай: революцiї треба хлiб... — починає дiд, а вершники дружно регочуть.

— Хiба не вгадав? — дивується дiд.

— Угадали, угадали, та не все.

— А хто його все вгадає? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я ще не доказав... Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I дiти нашi були потрiбнi всiм до чужої роботи, а не в школi. Ось воно й вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.

— Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! — Здивовано i весело заговорили вершники. — А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, — Закинувши за плечi карабiни, вони прощаються з нами.

Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м`яко застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над притихлими полями:

Зоре моя вечiрняя, 

Зiйди над горою...

Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.

Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене:

— Житте... Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи.

— Дiдусю, це насправдi? — аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.

— Атож: як сказав, так i зроблю.

— I книжку менi купите? — в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.

— I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб`єм їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри...

— Справдi? — вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя...

I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.

В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув`язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не буває...

Мiсяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали додому. Дiд зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарiчанськi осокори, на пiдсиненi хати, на сонне, обведене рамками тiней, подвiр`я, на город, на грушу. Все це, накупане мiсячним маревом, висяювало росою, вигойдувало шелест i мiнилося, наче хто його потихеньку зсовував з мiсця.

З дерева зiрвалася грушка, застрибала по гiллi, упала на кореневище, i знову благословенна тиша, i повiв прив`ялих чорнобривцiв, i подих чи зiтхання землi.

— Як гарно в свiтi, — говорить сам до себе дiд. Стоячи на латцi споришу, вiн перебирає свої видiння, смутки i думи. До нього тягнеться коняка, i вiн кладе їй руку на гриву. — Зараз i ти вiдпочиватимеш. Пора... Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити нi бабуню, нi матiр, — наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров`я. Ляжемо собi в клунi на сiнi та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?

— Еге ж, у клунi i просторнiш, i здоровiше, — знову ж вiдповiдаю словами дiда.

— Вiрно. Ти в мене молодчага. Ось тобi рядно, вилазь на сiно. Я скоро прийду до тебе.

Вiтрець пiдколисував його великi напатланi брови i тiнi пiд ними, пiдбивав їх на високе чоло, де в кожнiй зморшцi лежать роки, нестатки, непереробна праця i непереводний пiт.

— То не барiться.

— А чого я маю баритися? Хiба в мене такими внуками поле засiяне?

— Еге, ви завжди так говорите, а потiм сiдаєте бiля вiкна, де бабуся спить.

— Зараз не сяду, бо холодно, — добряче-добряче посмiхнувся менi дiд, щось подумав своє i махнув рукою: — Iди вже.

Заточуючись, входжу в клуню, вилiзаю на засторонок з долинковим сiном, вкриваюся, й одразу солодка дрiмота наближає до моїх очей i далекi Майдани, i трьох вершникiв на шляху, i близьку школу. Там запитають, як мене звати i чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не вельми печалиться — їй-бо, наздожену прогаяне.

А чого ж так довго дiдусь не приходить? Я насилу-насилу розплющую обважнiлi повiки i трохи пiдводжусь.

Крiзь щiлини мiж цiвками в клуню падають пiдволохаченi мiсячнi смуги, бiля однiєї з них раптом починає сонно дихати й пiдiйматися земля — то крiт кротив свою шапку. Бiля повiтки форкнула коняка, дiд щось тихо сказав їй. Це мене заспокоїло, i я кудись почав летiти, вже не чуючи, як горе входило на наше подвiр`я...

Дiдусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором i городом, розмовляючи iз ними, i з людьми, що приходили йому на пам`ять. Коли сон почав i його зморювати, вiн пiдiйшов до хати, сiв на призьбу пiд вiкном, бiля якого спочивала його невтомна дружина...

Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досi мої старi жили, наче молодята: не тiльки на людях, а й помiж собою вони увесь вiк були делiкатнi, уважнi, привiтнi.

Умiли шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину, i святу працю, i святий хлiб, тiльки не вмiли шанувати свого здоров`я.

Отак бiля вiкна дружини i прихопив мого дiда останнiй осiннiй сон i простуда.

Прокинувся вiн на свiтанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка.

Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шальвiя... I хоч як я плакав, як благав, щоб вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене...

Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив`ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню.

При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї... Та, напевне, бiль душi — найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади...



Київ — Iрпiнь — Дякiвцi 1963-1964 рр.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Михайло Стельмах

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо