Народний Малахій
Дія 4-5 ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Здивувались робітники на заводі "Серп і молот", як побачили, що через мур до них перелазив якийсь чоловічок у брилі.
П е р ш и й
— Ти дивись — перелазить хтось... Гей гражданине!
Д р у г и й
— Цс-с-с... Це, мабуть, шпигун або злодій до нас хоче вдертися...
П е р ш и й
— Так заарештувати треба!..
Т р е т і й
(поважно, спокійно)
— Путнє тепер до нас через мур не полізе — це факт, проте не гарячіться, хлопці... П е р ш и й мовчок та пара очок краще за язичок — отак і вивідаємо, хто воно й яке на масть.
Припали до роботи, не звертаючи на гостя особливої уваги: лізе, мовляв, нехай лізе.
М а л а х і й
(з муру)
— Вітаю гегемонів! (Робітники мовчки й скупо поздоровкались. М а л а х і й це помітив, ущипливо). Вітаю і разом питаю: невже і гегемонів загороджено мурами, та ще якими? (Показав на заводські мури). Тоді, будь ласка, скажіть, що різнить вас з тими, що сидять по бупрах та по божевільнях? Там мури і тут мури...
Т р е т і й
— Там вони обмежують, тут вони захищають права, бо кругом ворогів ще багато.
М а л а х і й
— Розгородитись пора, гегемони, зруйнувати мури оці треба негайно, бо вона заступають дорогу до вас...
Т р е т і й
— Кому?
М а л а х і й
— Друзям вашим, о гегемони, — скажу я.
Т р е т і й
(до своїх)
— Для друзів, здається, у нас є ворота і двері...
М а л а х і й
— Мене не пустили в ворота.
Т р е т і й
— Не розпізнали, чи як?
М а л а х і й
— Не розпізнали й не визнали, дарма що я показав ознаки й клейноди свої, що про них оповістив у першім декреті і що по них мене мусить впізнати всяк сущий на Україні (показав на ціпочок, на бриль, подививсь на робітників)^ Невже і ви не розпізнали? (Пов`язавсь через ліве плече червоною стрічкою). І тепер не впізнаєте? От що виходить, коли не читають декретів. Слухайте ще раз: з ласки великої матері нашої революції, нас помазано народним наркомом Малахієм...
Д р у г и й
— Ну й що з того?
П е р ш и й
(до третього)
— Він п`яний.
Т р е т і й
— Ні, ні.
П е р ш и й
— Та як же ні? Дивись... Хай би до зеленого змія, а то ж до наркома допився...
Т р е т і й
— Уважніше слухай!
М а л а х і й
(тим часом зліз з муру. Підійшов до робітників)
— Що це ви робите?
Т р е т і й
— Хіба не бачите?.. Форми.
М а л а х і й
— А я прийшов до вас робити реформи.
Т р е т і й
— Які?
М а л а х і й
— Голубі. Більш точно — негайну реформу людини, бо сьогодні, знаєте, до чого вже дійшло? Зґвалтовано двох старих бабів — газетярі кричать, кричать...
П е р ш и й
— То ж охота на когось напала.
М а л а х і й
(не зрозумів іронії)
— І це напередодні соціалізму, в країні, де про кохання народ утворив найкращу в світі пісню про зелений барвінок, про зорю з місяцем, червону калину, де нарешті сам народний нарком стереже вночі голубії мрії, — зґвалтовано двох старих бабів, о люди, люди!
За муром почувся дзвінкий, бадьорий хлопчачий голос:
— Р-р-радіо! Ужасноє ізнасілованіє двох нещасних старух, которая старшая шестьдесят сєм лет імеєт.
М а л а х і й
— Чуєте?
П е р ш и й
(іронічно)
— Поласували бабусі.
М а л а х і й
— Я певен, що коли б роздати увечері на вулицях людям анкети — метелики з одним запитанням, хто про що тоді думає, то як ви гадаєте, про що здебільшого були б думки?
Т р е т і й
— Не скажу. Всячина бредеться в голову людям.
М а л а х і й
— А я скажу.
Т р е т і й
— Ану?
М а л а х і й
— Не про голубі реформи, а про форми жіночих ніг думають і мріють, зовсім не звертаючи уваги на те, що внаслідок таким мріям любов обмежується ногами, в очах не цвіте, в серці не співає, — отож і зґвалтовано двох старих бабів... Ні, далі я ждати не можу. Пора починати (засурмив в кулак, немов у сурму, військовий сигнал "вставай"). Тру-тру-ту-ру-ру-ту-ру-ру, тро-тро-то-то-то-то-тро-то-то-то, тру-ту. Ревуть сирени по заводах, гудуть гудки й дроти, співа Україна за могилами в долині, та сурма золота народного наркома над усе: про даль голубу та про голубі мрії сурмить вона вам, гегемони...
2
Поприходили ще робітники:
— Хто цей оратор? Од кого? Про що?
— Од наркомів до нас...
— Та ні!.. Сам наркомом назвався.
— По-моєму, клоун з цирку прийшов...
— Попав пальцемі.. Це артист з української трупи.
П е р ш и й
(до третього)
— Бачу-таки, — помішав горілку з пивом.
Т р е т і й
— Ти думаєш?
П е р ш и й
—Факт!
Т р е т і й
(усміхнувся)
— Уважніше слухай, кажу!
М а л а х і й
— Негайну реформу людини прийшов я робити до вас, гегемони. Слухайте мене, а більш нікого...
Хтось свиснув.
Хто там свистить на промову народного наркома. Хто заважа нам, питаю?
Х т о с ь
— А хто вам заважає в роботі?
М а л а х і й
— І так багато свисту на Україні: свистять вітри-суховії, свистять юнаки на дівчат, свистить міліція внощі, на вулицях мочаться, зґвалтовано бабів... Негайну реформу людини прийшов я зробити і в першу чергу реформу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів...
Гомін пішов поміж робітників:
— Це божевільний...
— Прикидається.
— До адміністрації йогої
— Хай старий виголоситься.
Т р е т і й
(спокійно)
— Уважніше слухайте, товариші
М а л а х і й
— Слухайте мене, гегемони, і я виведу вас з цих закурених мурів. Провулками, закавулками повз заводи й фабрики, межами та стежками, ген-ген за могили, у голубу даль поведу. Тру-ту, тру-ту! Уставайте, люди, бо несу на вас реформу, не форму, а реформуі Тру-ту, труту! Збирайтеся до нової Фавор-гори дванадцятого серпня, по-старому — шостого, несіть мак червоний, нагідки, а найбільш приносьте голубеньких мрій. Там будемо святитися, святитися — повитися... Заодно приносьте й мову українську. Чи знаєте, між іншим, чого наша мова у порога віки вистояла? Бог про неї забув, як мішав язики на вавілонській башті. Крім того, дух святий зійшов на апостоли всіма мовами, забув тільки про нашу українську. На це РНК звернув уже свою увагу, та тільки без мене навряд, щоб що вийшло...
Т р е т і й
(голосно, могутньо)
— Виходить, і вийде!!! Товариші... (Виступив наперед до Малахія). Ви селянин?
М ал а х і й
—Ні.
Т р е т і й
(навпорно)
— І не робітник?
М а л а х і й
— Я народний М а л а х і й.
Т р е т і й
— Із проулків та заулків, крученими стежечками, навіть через мури оці пролазять до нас отакії Малахії. А хто вони? Ще добре, як просто собі меланхоли-мрійники, бо таких чимало і поміж нашим братом, на превеликий жаль, водиться — очі, як в ісусів, голубий дим в голові, гріхи все збирають та на тому й їздять — добре, кажу, як ще такі ісусики на осликах...
М а л а х і й
— Осанна їм! Вони чистять світ.
Т р е т і й
— Хочеш чистити, пересядь з ослика...
Х т о с ь
(втулив збоку)
— На асенізаційну бочку.
Вибухнув сміх.
Т р е т і й
— А хоча б і на бочку, бо лучче бути бочкарем, ніж таким ісусиком, як цей. То добре, кажу, коли ще ісуси-ки вони, бо це ще півлиха. А от коли вчуваєш в їхніх благеньких проповідях десь в одному, в двох словах зовсім другу музику...
М а л а х і й
— Голубую музику...
Т р е т і й
— Не нашої кляси музику, тоді нам треба сказати — товариші! За голубими їхніми словами ховаються буржуазні шовіністичні жальця. За голубим отим туманом чигають на нас супротивники, в голубих реформах закутано їхні мірочки і форми — стережіться!
М а л а х і й
— Негайну реформу людини виголошую я, гегемони, і беруся зробити її.
Т р е т і й
(пальцем покивав)
— Ой, зробив, дядя, на себе глядя — знаємо вас... Ні, зробимо її краще ми, по образу й по подобію пролетарському.
М а л а х і й
— Тру-ту... А реформу українського роду ви зробите?.. Ген-ген сидить біля віконця в хаті, морщить постоли та вигляда, чи не везе йому старий бозя дощу на пшеницю, чи не видно синів із солдатів, із наймів дочок. І день іде, і ніч іде, бозі нема — і дощ не йде, б`ють пороги, місяць сходить, як і перше сходив, нема Січі... Очерети у Дніпра питають...
Вихопились голоси
— Стара пісня.
М а л а х і й
— Де-то наші діти ділись, де вони гуляють?
Т р е т і й
— Завтра там, де б`ють пороги, вже не місяць зійде. Завтра зійдуть електричні, можна сказать, сонця і засяють на весь степ козачий, на всю нашу Україну, аж до моря...
М а л а х і й
— Запитання: до якого моря?
Т р е т і й
— Завтра там, де скиглила чайка літаючи, заспівають сирени, можна сказать, морських пароплавів, залунають гудки нових фабрик, заводів. Вже сьогодні Дніпрельстан розбива динамо-моторами очеретяний той сум і дике, хай воно сказиться, тужіння порогів, бо чув я його на екскурсії...
М а л а х і й
— Киньте ваш Дніпрельстан! Тут ось, чуєте, кричать — ізнасілованіє двох старух, о гегемони! Не поможе!
Т р е т і й
— Поможе! Отам починаєм ми нашу реформу всього українського роду, отам, і тут, і скрізь, де тільки е рука робітника...
З
Підбіг р о б і т н и к, мокрий весь од поту:
— Готові форми?
Робітники напружились:
— Готові!
Мокрий р о б і т н и к
— Випускаємо чавун!.. (Крикнув туди, де знімалися заграва). Готово!.. Дайош!..
Полилася рівчаками та жолобами огненна рідина, освітила огняно-червоним, аж гарячим, світлом увесь цех ливарний, загравами подихнула, одсвітилась на обличчях і в очах у кожного. Знявся рух. Перескакуючи через рівчаки, припадаючи до форм, повели робітники за собою лопатами огняну лаву у форми. Несли у ковшах. Гукали на Малахія:
— З дороги, старик!
— Бережись там, гей!
— Станьте осторонь, гей, як вас!..
М а л а х і й!..
— Та покажіть йому, куди вийти, бо ще розтопиться.
А він в димі та в заграві метався між огненних річечок, аж поки хтось не вивів його до дверей, сказавши:
— Клопіт з такими реформаторами...
Отямившись, він глянув на огні, на дим, на заграви і сказав:
— У них свої, червоні мрії. Яка трагедіяі Закрив очі й пішов. Услід йому гриміла симфонія труда.
П`ЯТА ДІЯ
Турбувалась мадам А п о л і н а р а, щоб, бува, не накрила їі установу міліція, а найбільше вночі побивалась:
— Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали... говіти абощо.
А г а п і я
(на все годилася)
— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали...
— Виклопочу!
— Чи скоро ж?..
— Завжди!
— Коли ж місяць жду... (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму.
І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались тривожні свистки.
2
Вискочив з якогось чуланчика знервований гість.
Г і с т ь
— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу квартиру, щоб подалі — далі од Радянської влади... (Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застебнути підтяжки).
А п о л і н а р а
(йому вслід заломила руки)
— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальні!
Із того ж чуланчика вийшла Л ю б у ня:
— Нудно... Хай грають.
А п о л і н а р а
— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки?
Л ю б у н я
— Втечу!
А п о л і н а р а
(до музики)
— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно...
Л ю б у н я
(підійшла до Агапії)
— А що, як папонька вдома?
А г а п і я
— То Бог святий один знає...
Л ю б у н я
— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше!
4
Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями й М а т и л ь д а.
— Ось... Прийшли.
П е р ш а
— Котики, ви не пожалієте.
Г і с т ь
— "Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим..."
Д р у г а
— Браво!
Г і с т ь
— "Ув`яданья золотом охвачений..."
М а д а м А п о л і н а р а
(до дівчат)
— Прийшли, мої дітуні... А Оля ж де?
М а т и л ь д а
— Вина! А тоді про Олю...
Д р у г а
(до гостя)
— Можна грушу?
Г і с т ь
— Будь ласка... "Я не буду больше молодим..." Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..
Д і в ч а т а
— Ой, який добренький!
Г і с т ь
(злякався своєї доброти)
— Тільки з умовою.
Д і в ч а т а
— З якою?
— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..
Д і в ч а т а
— Шоколади! Вина! Пундиків!
Г і с т ь
— Якої саме шоколади? Якого вина?
Д і в ч а т а
— Червоного солодкого! Ні, білого!
Г і с т ь
— Та якого ж, кажіть?
Д р у г а д і в ч и н а
— Цукерок! Рахат-лукуму!
Г і с т ь
— Що більш вам до смаку?
Д р у г а
— Цукерки!
Г і с т ь
— Сто грам? Двісті грам? Триста грам? Півхвилини минуло.
П е р ш а
— Так скоро?
Г і с т ь
"Жізнь моя, іль ти приснілась мне..."
П е р ш а
— Я ж шоколади хотіла.
Г і с т ь
"Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне..." Ні, годі (сів на стіл).
Д р у г а
— Постривайте ж1 Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю! Півхвилинки...
А п о л і н а р а
— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхвилиноньки...
Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати дівчат.
А г а п і я
(до Любуні)
— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..
— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.
— Я й забула, що ти десь із степів... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі...
— Болить, бабуню, серце, подобно я умру...
— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму і на т р е т і й день померла...
Д і в ч а т а
(схопились з-за столу)
— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?
А п о л і н а р а
— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!
Музика заграв фокстрота.
Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок.
Л ю б у н я
— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?
А г а п і я
— Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Л ю б у н я пішла в чуланчик. А г а п і я доказувала своє}. Хіба прошення написати? Товариші, отак і отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улітку бува... А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже... (Закуняла).
5
О л я привела М а л а х і я. Ще з порога гукнула:
— І я з гостем, та ще з яким!..
Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками "ура". Музика вдарив туш.
М а л а х і й
(ставши на сходах)
— Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вітаємо наших вірноподаних!..
А п о л і н а р а
(до Олі)
— Це, здається, Мирин, Любчин...
О л я
— Батько.
А п о л і н а р а
— Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма!
О л я
— Де вона?
А п о л і н а р а
— Ша! Їй голова заболіла. Спить.
О л я
(заглянула в кабінетик)
— Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Малахія). Що дорожче, наркоме, батько чи сон?
М а л а х і й
— Сон, якщо він по роботі.
О л я
(криво всміхнулась)
— Ну да ж, по роботі. Вибачте, я піду передягнуся, а то змокла (до всіх). Дощ надворі.
6
З розгону ввійшов іще гість:
— Здорово, контрреволюціє!
А п о л і н а р а
(зраділа і разом занепокоїлась)
— Боже мій! Дівоньки! Дивіться, хто прийшов...
Дівчата (до нового гостя)
— А-а! О-о!.. Наше "ніколи" прийшло.
Г і с т ь
(подивився на годинника)
— Ото! П`ятнадцять за першу. Поїзд о другій. Ще треба телеграму вдарити... Так! Пляшку пива мені, дві пляшки вина і цукерок дівчаткам — мерщій!
А п о л і н а р а
— Може б, повечеряли б, милий...
Г і с т ь
— Ніколи! Ніколи! Де Мира?
Д і в ч а т а
— Миро! Миро! До тебе "ніколи" прийшов.
А п о л і н а р а
(ще гірш занепокоїлась)
— Ша! Піяно, дівоньки... (До гостя благально). Може б, ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали.
Г і с т ь
— Ніколи, контрреволюціє! Я на п`ять хвилин.
А п о л і н а р а
— Вона хвора.
— На що саме?
— Їй голова болить.
— Дурниці!
А п о л і н а р а
— Милий, драма буде...
Г і с т ь
— Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик).
М а л а х і й
(до Аполінари)
— Хто він такий?
А п о л і н а р а
— Знакомий наш... Що веселий, а добрий...
М а л а х і й
— До кого пішов?
А п о л і н а р а
— Я й сама не знаю... Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котора, то й з гостем... Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може, горілоньки з дощу або пива?
М а л а х і й
— Я вам забороняю продавати любов у коробках!
— Яку любов?
— У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов клозетиків. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, задудів). Всім, всім, всім декреті Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев`яних, тим паче у фанерних коробках любов... Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, вдак: дз-з-з... Нармахнар. (Подумав). Перший.
7
Убігла Л ю б у н я.
За нею гість
Г і с т ь
— Куди ти? Мені ж ніколи. Мирко!
Л ю б у н я
— Папонькин голосі Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий!.. (Поцілувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла.
8
Ускочила О л я, набігли дівчата, підійшли. хитаючись, гості.
О л я
— Це а тобі його знайшла.
А г а п і я
— А мені приснилось: ангол у сопілку золотую грає... Коли гульк — аж це Любонькин батенько.
Д і в ч а т а
— Справді, батько?
— Миро! Це твій батько?
М а л а х і й
— Я не батько. Я народний М а л а х і й. Та невже ж не читали першого декрету? Зрікся родинного стану...
Гість подивився на годинника, махнув рукою й побіг.
Л ю б у н я
— Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах...
М а л а х і й
— Зрікся родинного стану, кажу.
— Простіть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла...
А г а п і я
— Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відпустить...
Оля не спускала з Малахія очей.
Л ю б у н я
— Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу... У мене є гроші, аж п`ятдесят три рублі. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, пома-ранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький...
М а л а х і й
(одійшовши)
— Кажу, нема папоньки!.. І кума нема! Є народний М а л а х і й нарком! Нармахнар! П е р ш и й!
Л ю б у н я
— Що ж мені тепер?
О л я
(до Малахія)
— Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна!
М а л а х і й
— Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених: в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам`ятники...
Л ю б у н я
— Як же мені тепер?
О л я
— Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко!
Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дівчата й гості підхопили Олю:
— Браво! Браво!
— Колечко!
— Оля колечко співа.
О л я
(в супроводі музики заспівала)
Потеряла я колечко,
потеряла я любов,
через етоє колечко
буду плакать день і ночь.
Міл уєхал, меня бросіл,
ще й малютку на руках,
як згляну я на малютку,
так сльозами і заллюсь —
через тебя, моя малютка,
пойду в море утоплюсь.
М а л а х і й
(зійшов на східці)
— Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам, і ярам, і зорям на небі.
О л я
Довго русою косою
Трепетала по волнє,
Правой рученькой махала:
Прощай, миленький, прощай!
М а л а х і й
(самотньо)
— Перекажіть, що народний М а л а х і й вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує...
Його оточили дівчата і гості. Сміялися. Танцювали.
І от в цей момент крикнула А г а п і я:
— Любина завісилась!
А п о л і н а р а
— Завісилась!
Д і в ч а т а
(заглянули в чуланчик)
— Завісилась!
— Завісилась!.. Мирка!.. Їй-богу!
Знялась тривога. Гості, дівчата кинулись врозтіч. східцями в двері.
А г а п і я
(до Малахія)
— Ваша донечка завісилась!
М а л а х і й
— Не тривожтесь, вірноподанко, вона не завісилась, а потонула в морі... Більш точно — в голубому морі...
9
Оля
(вийшла з чуланчика)
— Зняла... Вона вже мертва... (До Малахія). Чуєтеї Це ж ви її довели... до смерті!
М а л а х і й
— Он краще ловіть молодика, бо він мочиться у море.
О л я
— Він остаточно збожеволів... Куди ж тепер, після голубих мрій? (Сама собі одповіла переконливо). Чого ж іще думаєш!.. Туди!.. Назад. На службу! (Дов`язалось хусткою й пішла, твердо ступаючи).
10
Ускочила А п о л і н а р а
з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золоті обручки, шматок шовку тощо.
А п о л і н а р а
— Я вже яка, але ж не така, як оцей... (плюнула на Малахія й побігла).
М а л а х і й
— І плювали, і били його по ланитах. Тому він, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої симфонії (заграв на дудку). Я — всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю...
А г а п і я засвітил свічечку. М а л а х і й грав. Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не вважаючи на те, що дудка гугнявила і лунала диким дисонансом.
Завіса
1927 р.