Петрик, Резеда та бариня
1
Петрик жив з татком та з мамою в панській економії.
Петриків татко був у економії за корівника, а мама за доярку.
Була в Петрика старшенька сестричка Палазя. Хоча їй минув десятий рік, та вона вже ходила в економію на поденщину. Влітку садила та полола панські городи, за що їй пан платив по злоту за день, а працювала Палазя з досвіта аж до смерку.
Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила.
А як підросла Палазя — пішла на поденщину, і не було коли їй з Петриком бавитися.
Батько й мати день у день у роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам, і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.
З телятками Петрик бавився. Піде до теляток у пастівник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черевце... А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки, тільки-но Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб чухав...
Татко, та й мама, побачать було Петрика між телятами та й кажуть:
— Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.
— А я втечу! — одказував Петрик.
— Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.
Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо крім Петрикового батька, що був великим майстром за коровами доглядати, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною.
Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика і до ґанку панських горниць не підпускали.
Бариня говорила паненятам:
— Він — мужик! Він — вам не рівня! А як Петрик було скаже батькові:
— І чого ото мені в панський садок не можна? І до паничів не підпускають? Чого? Ніби я який?
Батько посміхався:
— Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші...
Грався Петрик із телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти.
А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна, — такий він був великий... Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз отуди, аж до ставка, садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посипані... По один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби нагору, ліворуч, вишник, ближче до ставка — сливник... А за ставком — ягідники: там і порічки, і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці., . Праворуч понад садком невеличка річечка, а понад річкою панські городи.». Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула.
А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини...
Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставком посидіти...
Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.
Ото хіба в річечці, там, де вона з саду на леваду вибігає, — там можна було літньої пози у річечці похлюпатися, там було дуже мілко, по коліна та й уже... Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися...
Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша...
Як прийде було в корівник, — все на батька Петрикового та на матір гримає: те їй не так, і те не так...
Влітку бариня ходила з червоною парасолькою од сонця, і як тільки було входить у корівник, зразу до Петрикового батька:
— Михайле! Резеда прив`язана?
— Прив`язана, пані!
— Не одірветься?
— Не одірветься, пані! Кріпко прив`язана.
Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо, коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити... Бариня Резеди дуже боялася.
2
Одного разу, ясного літнього дня, їіетрик пішов на панські городи до Палазі. Він знав, що через садову хвіртку біля колодязя його туди не впустять, — там завжди сидів старий дід, сторож, який слідкував за тими, хто пішов на городи. Всіх робітників городніх дід знав і чужих нікого не впускав.
Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою і там, де огорожа спускалася до річки, перейшов на город по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.
— Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя. — Тікай звідси, бо як побачить бариня, перепаде і тобі й мені.
— Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся я барині! — відповів Петрик.
— Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться, шукатимуть... Біжи додому!
А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися... Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.
Добіг він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тільки-но він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж ось:
— Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?
— Я до Палазі! Та от заблукав...
— До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі, — хапаючи Петрика за руку, заверещав Едик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було 10 років.
— Не бачив я вашої малини!! — рвонувся од Едика Петрик.— Пустіть!
— Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! — тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив.
— Пустіть! — крикнув Петрик! — А то...
— Що «а то»? До мами, я тобі кажу, а то за вухо поволочу!
Петрик рвонувся, не пускає панич.
Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вдарив його головою в груди.
Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок!
Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому, в корівник.
На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, позбігалися геть-чисто всі пани та паненята.
Ревів панич тонко, верещала бариня люто і розмахував кулаками і підскакував пан високо.
— Ой, буде Петрикові! Ой, буде!
3
Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому, Петрикова мати мила дійниці, готувалася доїти корови.
Але ось летить до корівника розгнівана бариня.
— Де ваш шибеник? Я йому... — аж засапалася бариня, що навіть не в силах була вимовити, що саме «я йому...»
Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим усе скінчиться...
А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається, люто покарає.
Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж корови ремиґати перестали.
Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві не забувала):
— Резеда прив`язана?
— Так! — похмуро відповів батько.
У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги.
— Прив`язана? — кинула лютий погляд на Петрикового батька.
— Сам прив`язував, — сказав батько. — Вона в серці налигача перервала.
Побігла люта бариня додому. А батько таки справді прив`язав Резеду, а то Петрик навмисне заховався в яслах і одв`язав корову. Сидів собі в яслах та посміхався:
— От я тобі, мовляв, покажу шибеника!..
Давно це було, ще перед революцією.
Зустрів я Петрика в 1929 році... Чорновусий, високий і ставний, він організовував на місці колишньої панської економії колгосп.
Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.
— Нема вже Резеди, — додав Петро Іванович. — А онучка її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна.
— А бариню любить?
— Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема! Колгоспників любить — корова лагідна!