Що спільного між Україною та друшляком?
Урок історіїВоістину, якщо не робити висновків зі своїх поразок та невдач, вони рано чи пізно в тій чи іншій інтерпретації будуть повторюватися. Це твердження стосується, як окремої людини, так і цілих держав та народів. Про нас українців це вже сказано тисячу і один раз. Від того цінність цієї думки девальвована, а цитування стало правилом поганого тону та прикладом диверсії. Проте все інколи виглядає так просто і зрозуміло, що навіть дивно, як це може траплятися знову. А відбувається це так…
Процитуємо нашого знаного співвітчизника Миколу Гоголю, який у своїх «Арабесках» писав:
Усі притоки Дніпра «розгалужені в його осерді, жодна з них не протікала на рубежі й не слугувала природним кордоном для сусідніх народів… Якби існував природний кордон зі сторони гір або моря, народ, що оселився тут, зберіг би своє політичне буття і створив окрему державу.»
Феноменально. Микола Гоголь в двох реченнях розповів на століття наперед усім нащадкам, чому повноцінна українська держава з`явиться лише в 1991 році скоріше за примхою долі, а не за прагненням, якого за цей час було більше ніж вдосталь.
В той час, коли з перших шпальт не сходять відомості про ситуацію на Донбасі, яка хором підхоплюється інтернет-натовпом, що вимагає повернути усе і вся, відібрати негайно, припинити зраду, погрожують стерти агресора з лиця Землі та дійти, якщо буде треба, до Москви, проблема піднята ще Миколою Гоголем в біс зна якому році досі не вирішена. Українці, вкотре уже в своїй історії, зосередившись на пожежі, перестало озиратися довкола і помічати будь-що. Передові уми епохи людино-блогери, а за ними політики, що залежні від голосів людей в свою чергу залежних від інтернету, дружно перебігають від однієї гарячої теми до іншої, як купа моторних пожежників, що не загасивши попередню пожежу уже мчать на новий димок на горизонті, вважаючи, що набагато ціннішим є не копати в суть того, що відбувається, а зібрати по більше лайків за спритність і засвідчити свою присутність на місці події. Усі живуть в режимі онлайн та прагнуть свіжих новин, періодично скаржачись, що цю їх ваду починають використовувати з метою відволікання від більш важливих тем. Проте, нагадаю, найбільш ефективними вважаються не швидке реагування, а недопущення виникнення пожеж в принципі
Якщо Ви уважно подивитесь на карту, то лише в Африці можна помітити кордони держав наведені під лінійку, що так і наводились, коли імперії ділили між собою колонії чи коли надавали їм пізніше суверенітет. Усі ж інші обмежені дуже часто океанами, морями, річками, хребтами, ущелинами… Бувають звичайно й виключення. Але тоді замість карти варто полистати підручник історії і виявиться, що скрізь, де доступ між державами був вільний, цей простір всіяний трупами. Люди перебиралися через океани, щоб вчепитися один одному в горлянки, а тим, хто поруч, уже й сам Бог велів надавати один одному підсрачників. Дуже часто кордони між народами пересувались до тих пір поки не впиралися в якісь перешкоди і тоді наставав спокій. А деколи, як це було в Китаї, мудрі правителі не жаліли коштів на зведення стін. Бо безпека держави та її громадян – найвища мета.
А що ж ми маємо у нас з кордонами? А у нас ми маємо традиційний друшляк, що, як і раніше, оточує більшу частину України з боку Росії, Чорного моря та Білорусії. При всій повазі до наших західних сусідів, але проти них такий-сякий захист у нас є у вигляді річок та Карпат, що так вдало використав Захар Беркут у своєму протистоянні з монголами. Цей друшляк став причиною, про що вже ніхто й не згадує, анексії Криму та військових дій на Донбасі, куди з усіх щілин полізли спочатку чисельні диверсанти, а потім літаки та танки, в результаті чого наші військові частини (теж нечисленні, бо мілітаризм не наша фішка) опинилися в мішках цілком подібних тим, що створювали німецькі ударні групи розсікаючи фронти. Вони теж, як усі пам’ятають, без жодних труднощів прорвали тодішній радянський друшляк, бо висунуті Сталіним на нові рубежі армії опинилися в чистому полі і не встигли створити жодної інфраструктури. Та й не факт, що й збиралися.
Не знаю, що там з стіною Яценюка, але чомусь думається, що на найближче десятиліття, якщо у теперішнього покоління є почуття власної безпеки та поваги до нащадків, усі, вивільнені від менш нагальних потреб, ресурси варто спрямувати не на відбудову донецького аеропорту чи запеклу боротьбу за його повернення, а на ремонт друшляка. Фундаментальне укріплення, де ЗСУ буде відчувати себе певним того, що завтра донбаські та кримський мішки не повториться знову, коли, до прикладу, приймуть рішення звільняти окуповану територію у військовий спосіб, а інвестори, яких з таким нетерпіння очікує президент Зеленський щойно стихнуть гармати, що їх заводи, спаковані в найкращих радянських традиціях, не переїдуть кудись за Урал. Бо те брязкання гусениць, що інколи чутно в білоруських лісах поблизу України і трапляє зрідка на відео аматорів, наводить на думку, що поки Штайнмаєр з Макроном намагається допомогти нам заткнути грандіозну пробоїну, а ми з них глузуємо чи щиро ненавидимо, саме і є тим відволіканням від більш важливих тем, яких ми не в стані відрізнити від другорядних. І це все буде наслідком того, що нам усе ніколи мислити масштабно та хоч інколи вдумливо читати класиків.
