Як фіксовані ціни на хліб вбили мільйони українських селян?

Так як німці засумнівалися в тому, чи був Голодомор 1932 – 1933 років масштабним злочином з безперечними рисами геноциду, спробуємо провести власне розслідування кримінальної справи «Український народ проти Йосипа Сталіна та компартії» і, якщо не переконати їх, то зробити самим висновки з цього уроку, який свого часу дала історія.

Але, як це не дивно, перед цим, як перейти до розгляду цієї заплутаної справи, спочатку зосередимося суто на економіці та обговоримо в загальному економічну проблему державного регулювання відпускних цін на хлібо-булочні вироби та закупівельних на збіжжя умовним урядом умовної держави.

Відразу ще раз наголосимо, що аналіз проводиться не в умовах радянської планової економіки, а ринку. Це не суперечитиме висновкам по Голодомору, бо історія цього жахливого голоду почалася не в 1932 – 1933 роках, а значно раніше в середині 20-х років тобто в часи НЕПу. Крім цього обговорене дозволить більш чітко зрозуміти звідки ростуть ноги отієї радянської економіки, яку принято називати плановою.

Окрім цього варто зазначити, що в тексті значно менше приділено уваги загально прийнятим темам колективізації, індустріалізації, політичним переслідуванням за національною ознакою тощо, а описано саме вплив економіки на подальший перебіг подій і небезпідставно припускається, що саме неправильні економічні кроки породили ланцюжок дій, що, в намаганні виправити складну ситуацію будь-яким способом окрім ринкового, привели радянський режим спочатку до злочинів, а потім, коли їх кількість перетнула розумну межу, до повного ігнорування реальності з метою уникнення розплати за скоєне. Тобто ми свідомо відійдемо від суто емоційної трактовки тих подій та персоналій, вважаючи що терор був наслідком не стільки психічних вад виконавців, скільки продовженням внутрішньої політики, по аналогії з Клаузевіцом, який теж вважав війну продовженням зовнішньої політики, але іншими засобами. А значить мав державний та системний характер.

Сталін та компартія нагадували собою вбивцю, що після скоєння одного злочину погнався за випадковим свідком, вбивство якого бачили інші свідки, яких теж довелося вбити. Згодом цей кривавий ланцюжок виріс в гігантську машину по перемелюванню людських доль, де не було місця не лише ринковій економіці, але й загальноприйнятій християнській моралі. Бо, як писала Агата Крісті, вбивство має властивість перетворюватися в звичку. А також в зручний метод залагодження нагальних справ, що досі практикується мафією.

Державне регулювання цін на хліб

Фіксування цін – характерна риса військового часу. І більшість країн Європи пройшли цей шлях в часи світових воєн та активно практикували ще не один рік по їх завершенню. І, хоча неодноразово доводилась спірність та помилковість такої політики, від неї навряд чи будуть відмовлятися в майбутньому, бо у випадку війни уряд зацікавлений в покращенні ситуації саме сьогодні, для чого фіксування цін підходять заледве чи не ідеально. Про те, що буде через пів року під час війни прийнято не особливо задумуватись. Від того практично свідомо йдуть на погіршення ситуації в майбутньому, щоб миттєво покращити сьогодення.

Але в країнах з слабко розвиненою економікою, де уряд не розуміє вищеописаного, навіть у мирний час прийнято вважати, що держава має захищати найбідніші верстви населення штучно утримуючи ціни на продукти харчування на низькому рівні, щоб зробити їх якомога доступнішим. Це богоугодне діло на перший погляд виглядає на стільки зрозумілим, що не підлягає жодному сумніву чи обговоренню.

Отож, зазвичай обґрунтування фіксації цін на хліб виглядає так: у бідних людей не вистачає грошей, а точніше купівельної спроможності, щоб купувати собі хліба пропорційно власній потребі в той час, як люди багаті, ним об`їдаються. Тому ціну, яка встановлюється на ринку в результаті вільної конкуренції між виробниками, що враховує затрати на виробництво, попит та пропозицію, необхідно знизити і зафіксувати. В цьому місці політики часто спекулюють поняттям надприбутків, що отримують власники пекарень від страждання людей, щоб виправдати це нововведення. Але при цьому мовчать, що насправді ціна в більшій мірі залежить від кількості зібраного врожаю та випечених хлібин, тобто від пропозиції хліба на ринку. Боротьба влади починається не за збільшення матеріальних хлібних благ, що збило б ціну до нижчої, а лише за перерозподіл тих, що є, але з таким прицілом, ніби метод перевірений – хліба стане більше. Зрозуміло нам і заради чого: щоб цих багатств вистачило всім по справедливості. Зрештою все це виглядає в очах пересічних людей, як мудре та виважене рішення. І ні в кого не виникає бажання запитати, а чи не вплине цей підхід на те, що завтра хліб стане дефіцитом, взагалі зникне і що буде з його якістю? Іншими словами, які будуть наслідки в віддаленій перспективі? Бо в перші дні, коли вводять фіксацію, усе справді виглядає до біса чудесно і президента з його кабінетом міністрів хочеться носити на руках від вдячності.

Ще раз нагадаємо, що ціна хліба на вільному ринку встановлюється шляхом врівноваження того сукупного хліба, що є в наявності, з попитом на нього та відштовхується від затрат на його виготовлення (собівартості). А значить вона є оптимальна, бо в противному разі, якби хтось намагався з хліба викачувати надприбутки він би просто черствів на полицях. Якщо ж проблема і має місце, то вона лікується посиленням конкуренції між виробниками і ніяк інакше. Проте цю ціну починають вважати «несправедливою» і встановлюють свою, нижчу. Ця нижча ціна задовольняє усіх покупців. Вона діє невизначений час і починає повільно, але методично вимивати запаси хліба з полиць, вбивати виробництво збіжжя та виробів з нього. Проаналізуємо як.

Перше зменшення замість збільшення на полицях наступає в перший день після зниження ціни. Бо зростає попит, але не факт, що пропозиція. Йдемо далі. Собівартість виробництва хліба не фіксується на відміну від його відпускної вартості, і вона (собівартість), як відомо, має властивість частіше зростати ніж падати. В результаті виробники будуть втрачати прибуток, а дехто з найменш ефективних, влізе в збитки і збанкрутує, що автоматично зменшить кількість хліба на ринку. Перший ніж в спину від регулятора. Ті, що залишаться, будуть змушені скорочувати виробництво, працівників або, що теж не добре, відкласти процес нарощення виробництва. Ніж номер два. При ринку власники мають право (і ним користуються) вільно розпоряджатися власним капіталом. Себто невдоволені зменшенням прибутку вони повністю або частково покидають цей бізнес, а на їх місце ніхто не приходить по тій же причині, що ці покинули. Вони йдуть в сектори економіки, де таких обмежень цінових немає, але виготовляються менш значущі для суспільства товари. Удар в спину номер три. Ті, що залишаються, стиснуті в лещатах, починають ліпити той хліб з Бог зна чого, щоб скомпенсувати втрати і теж не збанкрутувати. Ще один удар під дих для суспільства від держави. Жуйте, що дають, бо хліб всьому голова. Сюди можна ще додати абсурдність фіксування ціни в плані, що бідний пенсіонер та успішний чиновник чи підприємець, який міг би зі своєї кишені фінансувати хлібну галузь, в результаті платить ті ж самі гроші, що потрошки заганяють виробництво в тупик, з якого немає розумного виходу.

Державний апарат в цей час потирає ж пітні долоні. Політичне керівництво готується до виборів, чиновники щедро субсидують (а могли б субсидувати будівництво доріг) хліб-заводи та фермерів за рахунок платників податків (часто-густо неефективних улюбленців). Що фактично є доплатою до ціни ринкової за покупців тільки з грошей, які ці покупці сплатили у вигляді податків, розраховуючи на мости та надійні кордони.

Зафіксувавши відпускні ціни на хлібо-булочні вироби, уряд з часом починає розуміти, що одних субсидій вже не досить і що було б непогано зафіксувати собівартість хліба зафіксувавши ціну сировини, з якої він виробляється, та вартість оплати праці тих, хто хліб випікає, яка теж присутня в собівартості товару. Таким чином фермери (селяни) отримують від держави фіксовані ціни закупівлі, які теж не враховують зміну затрат на вирощення урожаю зернових. А для пекарів заморожується ріст заробітної плати, що сприяє повільному відтоку найкваліфікованішого персоналу в інші сектори економіки. Хоча при цій схемі навіть нормування зарплати можна було б і не вводити, бо ріст зарплат автоматично зупиниться в зв’язку з припиненням росту прибутковості цих підприємств. Бо лише це є джерелом такого росту. Ну ще можливо друкування грошей. Інших джерел в природі не існує.

На цьому етапі уряд може відгукнутися на прохання селян і зафіксувати ціни на пальне… І, як бачимо, це означатиме, що вчасно не скасована фіксація цін на один товар починає поширюватися не лише по вертикалі до сировини, а розповзається уже по горизонталі зачіпаючи інші сектори економіки та інші товари. Вплив на інші товари діє через зайву купівельну спроможність, що залишається в населення від отримання більш дешевого хліба ніж він насправді коштує. Ці зайві гроші починають підточувати залишки на полицях в першу чергу інших видів продуктів. Причина в тому, що ця купівельна спроможність з`являється в населення раптово і економічно ніяк не обгрунтована.

Зрештою з плином часу разом з поширенням механізму фіксації цін, що, як ми показали на прикладі хліба, непомітно руйнує виробництво, усе більше виникає нестача товарів в принципі. І уряду нічого не залишається, як відреагувати на проблему дефіциту ввівши талони, щоб перейти до нормування відпуску продукції. При цьому законодавчо встановлюються норми відпуску для окреслених груп населення, щоб позбавити людей можливості купувати товари не згідно своїх наявних грошей, а згідно ще одних паралельних грошей-фантиків. І це все відбувається тому, що економіка – це надто складно, треба жити просто по справедливості.

Потім в роботу підключають силові міністерства, таємну поліцію, прокуратуру, коли усі дружно ловлять спекулянтів та кровопивць перекупників, бо у випадку того ж хліба селяни в змові з ними «припасають» збіжжя і відмовляються продавати його по «справедливих» цінах з метою отримання наживи в майбутньому чи планів скористатися так званим чорним ринком, що завжди процвітає в епоху дефіциту. У тисяч непотрібних громаді людей з`являється робота та можливості зловживати додатковими важелями впливу на суспільство. При цьому жодної мотивації займатися подальшим виробництвом прийняті рішення не створюють, лише вимивають залишки міцності, що створювалася в минулі роки. Навпаки, ми бачимо, як держава усе більше мотивує виробників йти в тінь, що сприяє загальні деградації суспільства.

Те, що при ринку само собою регулювалося ціною та можливістю отримати прибуток, при новій схемі заміняється валом руйнівних адміністративних заходів, котру мають безперервно обслуговувати купи дармоїдів, що теж потребують щоденно шматка того ж таки хліба. Вони ж стають на певному етапі інструментом примусу громадян працювати за копійки або взагалі задарма.

В цьому місці уряди зазвичай дають задню, відпускають ціни і споживачі з жахом спостерігають, що хоча товари раптом знову з`являються на поличках, але їх вартість просто захмарна. Або ж періодично підінмають поріг фіксації, що так-сяк дозволяє існувати захирілій промисловості, але аж ніяк не комфортно розвиватися. Так закінчуються експерименти з фіксацією цін та бажанням урядів підняти добробут регулятивними методами.

Проте в історії були випадки суспільств, де уряд відмовився давати задню. Мається на увазі країни заселені homo comunismus, очільники яких увірувавши в утопію, спробували ввійти в темну кімнату, в якій ніхто з економістів до цього не був. Що з цього вийшло поговоримо в наступному уроці історії, щоб на пекельному прикладі засвоїти цей урок економіки.