Історії сміттєвого бачка
Віртуальна реальність Частина І
що відображають діалектичний характер розвитку…
Будь-яка можливість має певний ступінь імовірності реалізації.
Можливість, для реалізації якої є всі достатні умови, перетворюється
на дійсність...
УРЕ, т.7,ст.70, К, 1982
“...Диви, он моя планета – саме над нами. Але як до неї далеко!..
– Гарна планета, – мовила гадюка. – А що ти робитимеш тут,
у нас?
– Я посварився зі своєю квіткою, – мовив маленький принц.”
Антуан де Сент-Екзюпері. ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ.
ВІД ПЕРЕПОВІДАЧА
Якщо наявність читача є дійсністю, а не очікуваною свого часу можливістю, то він (читач), звичайно ж, усе зрозумів у цьому зібранні мудрих епіграфів. Ні для кого не буде відкриттям, коли я скажу , що ми з вами живемо на цілком пристойній для існування планеті. Наша дійсна (жорстка) планета – це конкретна реальність, котру не будемо заперечувати. Та спокійно живучи на ній із дня в день, придивіться уважніше, і тоді, можливо, виявите існування безлічі потенційно можливих віртуальних планет, котрі, накладаючись своїм простором на простір дійсної, і самі перетворюються на реальність. Ця безліч віртуальних планет різна за розміром, кількістю та структурою населення, діючими законами існування. Щоб потрапити на будь-яку з них, не знадобиться школа підготовки космонавтів чи спеціальний зореліт. Потрібні структурні перебудови вашого мислення, умов вашого повсякденного існування. Тільки майте на увазі: навіть коли потрапите випадково на іншу планету, вам не так просто вдасться пристосуватися до чужих незрозумілих вам умов життя, і ви ще довго, а можливо, і завжди будете відчувати себе на ній прибульцем.
Згадайте планету Кін-Дза-Дза! Тільки поживши на ній, випадкові прибульці змогли її осягнути, і що важливо, оправдати. Щодо кількості і якості населення будь-якої з планет, то все це суто індивідуально. Пригадайте, що Маленький Принц мав на своїй віртуальній планеті тільки чарівну Троянду, та декілька молоденьких баобабів.
Простори віртуальних планет існують не самі по собі, а в тісному контакті, маючи спільне світило. Вони перетинаються, стикаються, схрещуються. В місцях взаємодії просторів планет взаємодіють і їх жителі, так чи інакше контактуючи одні з одними. Буває, ми не завжди знаходимо розуміння з боку cпіврозмовника, спілкуючись по суті з іншопланетянином, грубо вдершись у простір його планети, не бажаючи розуміти її законів буття та законів міжпланетного віртуального співіснування (див. додаток 1).
Я хочу познайомити вас із частинкою простору теж доволі незвичайної віртуальної планети, котру умовно називаю Бом-Жа, що населена доволі чисельним специфічно-оригінальним населенням – бомжами (не поспішайте кривится).
Відомо, що слово "бомж" виникло як аббревіатура російського виразу " Без Определенного Места Жительства" дуже давно, але, на мою думку, поступово трохи втратило свій первинний смисл і зв`язок з місцем проживання. Справді, ви можете тимчасово не мати де жити, але не будете бомжем по суті, а можеш мати власну квартиру і вести "бомжацьке" життя. Бо бомж – це те, як ти добуваєш засоби існування, це структура мислення та світосприйняття (перша ознака) і те, де й на яких правах ти живеш (друга ознака). Якщо першу ознаку мають усі жителі планети Бом-Жа, то за місцем чи, вірніше, способом проживання їх можна поділити на три основні категорії:
1. Із власним житлом (найзабезпеченіші; бомжі за першою ознакою).
2. З можливістю тимчасового проживання (бомжі за півтора ознаками, що легко переходять до 3 категорії)
3. Без місця проживання (бомжі за обома ознаками).
Якщо бажаєте, перенесіться на деякий час на планету Бом-Жа, познайомтесь хоч коротко з її жителями, суворою віртуальною дійсністю їхньої планети. Тільки прошу не ставитися до побаченого завідома упереджено. Адже ви в даний момент усе ж таки чужі тут. Ви прибульці. Тому не маєте права судити.
ПЕРЕДМОВА ЖИТЕЛІВ ПЛАНЕТИ БОМ-ЖА
Нема нам про що особливо говорити! Ми не якісь там піддослідні кролі, яких ви надумали розглядати в лупу. Маємо сонце над головою, свою планету, на котрій ми – свої, рідні. Ми – мирне населення і нікого не хочемо образити чи обсміяти, якщо тільки ви не почнете перші. А коли й почнете, то в більшості випадків відмовчимося. Від гріха подалі. Для нас не секрет, якої ви всі, чистоплюї, про нас думки. Чому ми риємось на цьому смітнику? Тому що тут є чим поживитися. Побудьте на нашому місці, тоді й матимете право щось казати. А з своїми повчаннями та нотаціями ідіть к чортовій матері! Та швидше йдіть! Поки далі не послали. А втім...Можна домовитися за сто грам і жменьку тульки за кожну історію. Згода? Тоді починаєм хоча б із отого, з двома ковіньками, що саме дибає до сміттєвих бачків. То Вінідєшка.
ВІНІДЄШКА (бомж із двома ковіньками)
Усім шкода цього каліку, коли він риється у смітнику. Невеличкого зросту, з ледь сивіючими кучерями, у старому засмальцьованому одязі. Він має якусь хворобу ніг – не гнуться вони в нього допуття. Через те й не може так вправно, як інші бомжі, забезпечити себе усим необхідним для існування. Але хто знає Вінідєшку, чи хоч ближче до нього придивиться, помітить,з якою вправністю орудує він ковіньками в сміттєвих бачках.
А коли почує, що назвуть його Вінідєшкою, то може й очі повидирати, злющий такий
зробиться. Хоче, щоб казали йому – Вєня. Вєня так Вєня, але позаочі все одно прилипло Вінідєшка. Нехай скільки хоче, сердиться, така вже у нього противна вдача. Злиться він на все підряд..
Злився колись на батьків, що привели його такого калікуватого на світ і здали в інтернат. Хоч в тому інтернаті він виріс, отримав середню освіту ще й закінчив бухгалтерські курси, маючи схильність до математичних наук.
Злився на тих же батьків, що неначе на сміх, назвали його таким чудернацьким іменем – Венедікт, не подумавши, яке воно може бути насмішкувате для каліки. Навіть не мріяв, щоб його називали Венедіктом чи Венедіктом Михайловичем, представлявся при нагоді Вєнею. Та ненависне Вінідєшка все одно прилипло.
Злився на дружину, що не така попалась, як хотілося, хоч кому-кому, а йому треба було б мовчати. Бо зійшлися вони за домовленістю, двоє інвалідів ( вона з епілепсією). Правда в жінки було житло – кімната в комунальній квартирі, де Вєня й живе до цього часу.
Злився на жінчину примітивну роботу прибиральниці в бібліотеці, хоча з її допомогою влаштувався туди бухгалтером і його, каліку, там довго терпіли.
Злився на те, що вона, у всьому Вєні догоджаючи, пішла підробляти, мила під`їзди вечорами, щоб мати змогу щось смачненьке приготувати своєму сердитому чоловікові.
Злився, що, збирала пляшки та макулатуру на смітниках.
Злився на свою пристрасть до курива, а потім і до випивки, котра якось несподівано стала непереборною. Якщо каліку на роботі ще терпіли, то калікуватого п`яницю терпіти не захотіли, як жінка не просила.
Злився на ту ж таки жінку, що після одного з приступів епілепсії померла і так безсовісно залишила Вєню напризволяще без засобів існування.
Злився на сусідів по квартирі, які надоїли йому, як гірка редька, коли помагали хоронити та робити скромний поминальний обід та потім час від часу заглядали до нього, жаліючи осиротілого каліку, поки не умудрився з усіма перелаятися.
Накінець, Вєні не було на кого злитися. Але не було від кого й чекати підмоги.Позичати гроші перестали, бо не було з чого віддавати. Інвалідної пенсії вистачало тільки на світло та за квартиру. Вєня платив справно, бо жив у квартирі на птичих правах (був не розписаний з померлою, тому не мав офіційно ніяких прав на свою кімнату) і боявся, щоб його не виселили.
Вінідєшка має пристрасть до читання. Коли ще працював у бібліотеці, перечитав майже весь її фонд. Отже, залишившись без дружини і без засобів існування, лежав і читав. Спочатку лежав на дивані, а потім, коли той жінчин диванчик забрали сусіди за борги, перебрався на старий ватний матрац.
Голод – не тітка. Це правду говорить приказка. Якогось дня, коли дуже вже захотілось їсти, Вєня встав із свого матраца, взяв стару торбину та й подибав на двох ковіньках в місця колишньої жінчиної "пристрасті". Так у нашому дворі об‘явився ще один бомж – бомж другої категорії, з тимчасовим місцем проживання.
З часом бомжацькі навики Вінідєшки відшліфовувалися. Він став розуміти, що не зважаючи на погоду, дурний настрій чи простуду, треба йти на обхід сміттєвих "точок" дуже зарані, інакше проворніші встигнуть усе повихвачувати з-під носа. Скоро він досить вправно став вигрібати з бачків окрайці хліба чи ще якоїсь більш-менш путньої їжі, розганяючи ковіньками отих хвостатих котяр, котрі тільки й знають, що перетоптувати пристойне сміття.
Макулатури Вєня багато піднести не може. Зате полює за скляними пляшками, здає їх та купує дещо з харчів ( не самі ж об`їдки їсти). Бували такі везучі дні, коли пляшок вистачало навіть на півлітру вскладчину чи й на пиво. На куриво Вінідєшка тратиться рідко, старається збирати "бички". Не економить тільки на газетах і в ті дні, коли не п`яний, читає їх на своєму матраці. Коли ж із свого "заробітку" вдавається виділити хоч на якусь книжечку з букіністичного базарчика, тоді вже Венедікт Михайлович по справжньому щасливий.
ІГОРЬОК ІВАНОВИЧ (кучерявий бомж)
Коли йому випадало знайомитися з кимось, то простягав поважно руку і вимовляв:
– Ігор Іванович.
Неначе він був щонайменше міністром. Та хай не задається, звичайнісінький він бомж, хоч і елітної першої категорії з законним житлом . Поважний Ігор Іванович проживає сам, як палець, в досить пристойній однокімнатній квартирі. Правда, за комунальні послуги не платив уже давно, але не переймається тими боргами. Якось воно буде.
Ніби зговорившись, Ігоря Івановича, рум`янощокого молодця років сорока з густою русою кучерявою шевелюрою , всі чомусь називають Ігорьком. Може за веселий компанійський характер. А може за якусь майже дитячу безшабашність.
Ігорьок колись жив у селі, але батьки його чомусь померли рано, а одинока тітка Марина . Чоловік її був завзятим рибалкою, але на нещастя втопився вже давно. Тітка забрала малого Ігорька до міста і любила як рідного. Годувала, одягала, після школи влаштувала в училище, де він вивчився на електрика.А коли виріс, то й оженила свого вихованця, справила весілля пристойне в складчину із сватами.
Та не вжився Ігор Іванович у приймах, менше чим через два роки вернувся назад до тітки, котра перед сусідами хаяла Ігорькову жінку і у всьому звинувачувала тільки її. Хоч Ігорьок також добра птиця. До чарки прикладався ще до подружнього життя , бо навчився добряче пити ще в училищі. Тітка терпіла, коли Ігорьок продавав дещо з її речей на випивку, а дружина не схотіла того терпіти . А втім, нам нема до цього ніякого діла.
Завод, де працював Ігорьок елктриком, закрився, і він, як багато хто, опинився на вулиці , приторговував то сим то тим на базарі і потихеньку спився остаточно. Люблячий племінник жив із своєю тіткою на її пенсію, яку також умудрявся наполовину пропити. Тітка Марина чи то з горя, чи від якоїсь хвороби померла також, залишивши племіннику квартиру.
Без тітки Ігорьок ще частіше прикладався до чарки і мусив спродувати направо й наліво все тітчине, а значить і своє барахло. Опам`ятався у порожній квартирі з тумбочкою без дверцят, поламаним стільцем на кухні та старомодним металевим ліжком із якимось хламом замість постелі. Планети Бом-Жа та Ал-Ка-Ша захопили його в своє віртуальне лоно.
Хто не робив ніяких помилок у житті, не міг опинитися на планеті Бом-Жа. Але це ще не значить, що всі її жителі – останні покидьки. Запитайте будь-кого у дворі, і вам розкажуть про природну щирість та людяність кучерявого бомжа. Навіть до останніх доходяг Ігор Іванович ставиться, як до людей, відгукується майже на кожне прохання, може поділитися останнім шматком, добутими грішми чи випивкою.
А ще поважають Ігорька за те, що попавши волею обставин у скрутне становище, не скімлив, а крутився, як міг. Проходив кожного дня якщо не сотні, то десятки кілометрів у пошуках засобів існування. Знайшов випадково дядькового риболовного сачка на балконі, навчився ловити ним голубів на сміттєвих бачках, та варити досить пристойну дієтичну юшку. І це допомагає підтримувати його велике тіло (любить казати, що козак після ста кілограм починається) в належному стані.
На місцевому базарі всі знають Ігорька, бо він ледь не кожен день ходить поміж рядами продавців та пропонує їм щось у нього купити. І хоч ясно ,що спродується нехитре добро з своєї ( чи чужої) оселі, у Ігорька завжди знаходиться покупець, зважаючи на дешевизну пропонованого товару.
Тож, якщо ви якось випадково станете місцевим бомжем, то майте на увазі, що Ігорьок Іванович ніколи не відмовить узяти знайдену чи вкрадену вами річ на продаж. Хіба що візьме з вирученого проценти на сто грам чи бокал пива.
АФРОДІТА
Надежда знає, що її прозивають Синьою Бомжихою, та не дуже тим переймається. Хай буде, як буде. У неї справді синє та здуте лице вічної п`яниці, бо давно вже від того п`янства не просихалє. З історії Надьчиного життя-буття можна було б зняти набагато плаксивіший серіал, ніж ті бразильсько-мексіканські шедеври. І тоді плакали б слабкі на сльози жіночки не над долею іноземної героїні, а над її, Надьчиною долею. Поки ж, дивлячись на п`яну, тільки сміються чи судять услід. Ну й нехай.
Вийшла заміж Надюша, як її називав чоловік, дуже рано. Вчилася в торговому технікумі, та чоловік настояв, щоб покинула, він, мов, сам забезпечить сім`ю всім необхідним. Спочатку так і було. Отримав на роботі малосімейку. Їздив у Польщу з товаром, а потім у Туреччину за товаром. Привозив Надюші дорогий одяг та різні дрібнички. Працювати не дав Надюшці, навіть для продажу свого товару найняв реалізаторку. Дітей своїх не було у них. А хрещеними до чужих брали їх з охотою, бо багаті та щедрі були. Кумів завелося повно по всьому місту. Було до кого в гості ходити і в них часто компанії гостювали.
Казали Надьці, що в неї золотий чоловік. Поки той "золотий" не проміняв її на ту ж таки реалізаторку. Розійшлися цивілізовано. Чоловік залишив їй малосімейку з усим добром. Переживала Надька дуже. Шукала співчуття то в одних кумів, то в других. Утішали, наливали. Мабуть і спиватися почала , шукаючи в гостях за чаркою розради. Коли ж спилася геть, то перестали приймати, не потрібна вже нікому. Довго жила Надежда сама, років з вісім. Усе чекала, що чоловік вернеться. А коли чекати вже перестала, то просто заливала сліпи за звичкою. Поки не була ще синьою, робила реалізаторкою на базарі, а тепер ніде вже на роботу не беруть.
Льоньку, хахаля нараяли ті ж таки куми, хоч потім сміялися поза очі ( а Надежді й донесли добрі люди), що тюряжника прийняла. Ну й що! Да, засудили на п‘ять років, і нікому немає до того діла, за що. І відсидів. І вийшов. Пристав до синьої спитої Надьки, бо не було де дітися. Живуть може й без любові, але він Надьку поважає і жаліє. По пляшки чи макулатуру Надежда з Льонькою тепер ходить. І їсти щось кожного дня мудрують, і п‘ють разом нарівні, як голубки. Тільки Надежда слабша на ноги по п’яні, за свого Льоньку. Хіба раз бачили, як тягнув її готову додому.
Той випадок зовсім недавно стався. Якось Надежда задрімала в тролейбусі. Хтозна, де Льонька був. Опам‘яталася аж на кінцевій зупинці й їхала тим же тролейбусом назад, дивуючись, як попала на другий кінець міста. Разом із дрімотою вивітрився з голови хміль, і Надежду боляче зачіпали презирливі погляди кондукторки в її бік. Не було настрою, тому й не запам‘ятала, на якій саме зупинці зайшов той чоловік, що сів раптом біля неї. Випадковий пасажир з сивіючими скронями глянув на неї якось зачаровано і назвав Афродітою. Надька бликнула пильно з-під лоба, але не вловила іронії в його очах. Сиділа ошелешена, щось невпопад відповідаючи. Раптом на одній із зупинок незнайомець підвівся і вийшов, кинувши якось розгублено на прощання:
– До побачення, Афродіто!
Надежда твереза та хмурна приїхала додому і цілий вечір не говорила з Льонькою. Льонька думав, що вона сердиться, і без кінця оправдовувався за те, що від неї згубився. Наступного дня Надежда не встала до бачків, Льонька сам побрів із торбами, треба ж десь добувати на хліб та чарку. Наша ж синя бомжиха, навіть не похмелившись, прибралася, наскільки могла, і заспішила до тролейбусної зупинки. Декілька разів прокаталася вона по вчорашньому маршруту , ще хмурніша повернулася до здивованого Льоньки і не схотіла
пити принесену ним "чекушку".
Ще днів зо три Надька каталася в тролейбусі, хоч не знала, впізнала б вона незнайомця, зустрівши ще раз, чи ні. Не могла зрозуміти, чим так вразила її та зустріч. В її житті було два чоловіки. Той колишній не задумуючись зрадив. Цей теперішній сприймав такою, якою вона стала, навіть не бажаючи нічого кращого. Та одної миті вистачило для того, в тролейбусі, щоб розпізнати в ній те, чого не бачили й не хотіли бачити ті два, про що вона вже й сама забула. Надька була вражена. Вона не знаходила собі місця.
Льонька також ходив, як у воду опущений. Варив сам якусь їжу, діставав випивку,а коли Надька не хотіла пити, то не знав, куди себе діти від горя. Йому і в голову не приходило, що його Надежда у сорок з лишнім років ( а на вигляд і у всі п`ятдесят з ) надумала за кимось сохнути. Льонька думав, що Надька заслабла на якусь психічну хворобу і тепер сходить з ума, або й, не дай Боже, помирає. Льонька горював, бо за ці роки, що жив з Надькою, звик до неї, такої негарної та смішної для всіх , і по своєму полюбив. Тому, коли Надежда четвертого дня не пішла на тролейбус, а попросила горілки, Льонька зрадів, як дитина. Напилися вони в той день по чорному. Все знову стало на свої місця.
АРНОЛЬД (бомж з ковінькою) ТА ЙОГО ХОББІ
З ковінькою він ходить не того, що кульгає. Знайшов десь та й носить, щоб зручніше було ритися в смітті., коли йде до сміттєвих бачків "на полювання". Кажуть, що був колись артистом, але хтозна, чи правда. Не дуже любить про своє минуле говорити, то й не випитує ніхто. Називає себе Арнольдом. І зимою й літом вдягнутий у білий затасканий плащ, як у лейтенанта Коломбо. Якщо людина хоче бути Арнольдом, то й будемо так звати.
Так от, того Арнольда не часто побачите біля сміттєвих бачків. Він не любить збирати пляшки та макулатуру і робить це тільки в скрутні часи. Не просив він ніколи й милостиню, бо занадто гордий для цього заняття, як сам колись висловився. Для того ж, щоб прогодуватися у цьому світі, має Арнольд своєрідне хоббі, яке не любить порівнювати зі старцюванням. Може цілими днями ошиватися біля продуктових магазинів, пильно спостерігаючи за покупцями, що виходять із дверей. Вірніше, очікує лише на жіночу половину тих покупців.
Мабуть Арнольд у своєму минулому житті таки був артистом чи психологом, бо якимсь внутрішнім чуттям знає, до котрої з жіночок, навантажених різноманітними покупками, можна підійти і почати розмову. А розмову артист у плащі веде про своє нікудишнє життя, котре не вдалося, а так жаль! Він, мов, був колись таким молодим, дурним та гордим, нехтував жінками, їх добротою та ласкою. А тепер от стоїть перед однією з найкращих геть принижений. Йому соромно, що він так погано вдягнений, хворий і голодний, бо декілька днів нічого не їв... І так далі в тому ж дусі говорилося ще сім мішків вовни, та всі неповні. Текст промови ніколи не готується наперед, а завжди виголошується експромтом в залежності від віку, зовнішніх даних та реакції жертви. Арнольд меле нісенітницю з таким знанням справи, що жіночка проймається жалем до його загубленої долі і врешті-решт ділиться з нещасним купленими продуктами. Інколи перепадає і грошенят, так що артист у плащі, маючи таке хоббі, живе не так і погано. Тільки де попало.
З житлом у Арнольда проблема, бо ночує він по підвалах, з котрих його час від часу виганяють, як паршивого собаку. А тому має потаємну мрію, щоб котрась із жіночок, замість милостині з продуктів взяла до себе пожити хоч на деякий час. Бо, якщо по правді, багато з того, що молов хитрюга жінкам про свою долю, було чистісінькою правдою, тому й звучало так щиро. Років має Арнольд уже багато, тому розуміє, що шарму на хоббі при такому бомжацькому існуванні вистачить ненадовго. А якби житло! Якби хоч якесь житло. Тоді Арнольд усе б змінив. Отримав би знову паспорт ( продав же свій здуру за сотню, а гроші по дурному пропив за декілька днів), знайшов би роботу, а не якийсь там бомжацький приробіток Арнольд багато чого вміє робити . Він і пити може покинути. Він ще ого-го!
Холодно тільки в плащі зимою. І часто виганяють з підвалів.
ПЕТРОВИЧ З ГАРМОНІЄЮ
Цього також біля бачків не побачиш. А все тому, що на відміну від Арнольда, котрий має хоббі, Петровичу повезло мати спеціальність. Бо він уміє грати. Де він тут узявся? Хтозна. Спілкується неохоче, тож навіть імені його нікому не відоме. Надька, яка знає про нього найбільше, говорила, що начебто Андрій чи Сергій, забули вже. Одним словом, Петрович. Відомо знову ж таки від Надежди, що з прізвищем у нього невеличка історійка вийшла. Батько був військовим і поїздив з сім‘єю по світах. Прізвище мав рослинне –Стеблина. А як був у Росії, то там переробили його як Стєблін. І Петрович зараз Стєблін. Нема вже батьків його на світі. А були родом з наших місць, десь з-під Ніжина. Тепер Петрович надумав вернутися на свою батьківщину. Чому він опинився не в Ніжині, а в нашому місті без паспорта, а з одною тільки потертою довідкою хтозна якого змісту, тільки Бог Святий знаіє. Бо Петрович дуже мовчазний і некомпанійський. Гармошку йому хтось подарував, отоді й прийшла в голову думка грати за гроші ( Петрович також не любив, коли про нього говорили, що він старцює). Колись мама ще малого записала його в музичну школу по класу баяна. Тепер же в свої майже шістдесят він має дякувати своїй матусі, що та шкільна музична освіта дала можливість заробити на шматок хліба. Свою стареньку гармошку він любовно називав гармонією і майже ніколи з нею не розлучається. Правда, вміє грати на ній тільки декілька мелодій: три вальси, “Очи черные”, краков’як, два військових марші та щось нудне та тягуче, під звуки якого кидають найбільше грошей. Петровичу того репертуару вистачає з головою.
Заробленими на “концертах” під відкритим небом грошима він повинен ділитися з службовою особою( не будемо тут згадувати її сан та прізвище), котра за незначну для неї, але чималу для Петровича плату закриває очі на те, що маестро ночує у Надьчиному гуртожитку в підвальному душі, в якому є кран з холодною водою і розетка. Це значить, що Петрович, будучи бомжем другої категорії, не тільки має дах над головою, а й може умитися та загріти чаю кип’ятильником, чи поласувати смачною розпареною “Мівіною” на сніданок чи вечерю.
Біля бачків за нашої пам’яті його бачили тільки двічі. Один раз, коли хтось ремонтував його гармонію, а другий раз, коли холодної пори простудився на “концерті” і на другий день з великою температурою не міг грати. З душа ж удень треба було забиратися, тому й пішов по смітниках збирати пляшки, залишивши гармонію у Надьки з Льонькою. Надька розказувала, що назбирав він того дня пляшок на ліки від кашлю та ще на лимон до чаю, бо мама його ще в дитинстві вчила, що треба їсти лимони від простуди.
Чи був Петрович жонатим? Чи мав дітей? . Не знає ніхто. А пити не п‘є майже зовсім. Незрозуміло взагалі, як він устряв у таку халепу, що став бомжем. У небагатослівних розмовах “язиком” весь час їде до Ніжина брати справку, що батьки там народилися. Це начебто помогло б йому отримати громадянство.
Історія про Петровича нудна, як він сам, і нічого тут не поробиш. Адже навіть краков’яка грає з такою фізіономією, наче на похороні. Так що просимо тульки назад не забирати. А ста грамів уже й так нема.
Правда, одного разу бачили його веселим. Якраз тридцять першого, перед Новим Роком. День видався морозним та сніжним, той сніг так і рипів під ногами. У Петровича взуття таке собі , черевики наче й нічого, та з підошвами як завжди біда. Хоч і настеляв у дірки картону, та холодно все одно, довго не міг грати. Зайшов у один з найближчих барчуків погрітися, заграв на своїй гармонії, щоб не вигнали, а там хтось пригостив пивком. Не те щоб Петрович упився. Просто, став набагато веселішим, бо пиво на голодний шлунок трішки вдарило в голову.
Надумав тоді саме переїжджати на нову “точку” в центрі. Зайшов у тролейбус, сів на сидіння, постеливши якусь ганчірку, і став грати. Спочатку люди скоса поглядали на такого музиканта, а потім стали посміхатися, бо наближалося свято, Петрович грав вальс за вальсом і також посміхався пасажирам. Де й дівся його хмурний настрій. Тролейбус похитувався під звуки вальсу і зовні, мабуть, був схожим на чарівні сани Діда Мороза. А всередині виконуючий обов‘язки Діда Мороза Петрович у проміжках між акордами бажав і бажав щастя всім, хто заходив і виходив з чарівних саней. Багато знайшлося в той день людей, що побажали щастя й йому, простому бомжеві другої категорії. Петрович грав свої вальси, говорив, що він любить усіх у тролейбусі та й взагалі всіх людей на землі. І хоч у той день його трішки й розібрало від пляшки пива, але ті слова про любов до людей були правдою. Просто Петрович нікому й ніколи не говорив про це. Бо ніхто не запитував.
ДВА З ПОЛОВИНОЮ МЕТРИ КАПРОНОВОЇ ТЮЛІ
– Вінідєшку в міліцію повели! – прокричала ніби вистрелила Надежда і зграйка горобців, що паслася в шпуриші, злякано шурхнула на дерево. Ігорьок передбачав, що станеться щось схоже, адже Вінідєшка не вміє красти. Та хто йому винен! Скільки раз казали йому, щоб кидав курити, так де там! Вєня просто помішаний на куриві. Мабуть заразився від тих клятих "бичків", котрі збирав де тільки міг.
Першим побачив у Вінідєшки неладне Арнольд і відразу впізнав чесотку, бо сам на неї колись переболів. Розпитування делікатного Петровича не залишили ніяких сумнівів – справді чесотка! Усе тіло Вінідєшки вже було обкидане тією заразою. Нещасний каліка був дуже переляканий, коли дізнався, що "воно само не пройде", але не хотів і слухати про лікарню. Розвідник Петрович, посланий у аптеку, повернувся із звісткою, що є від цього чудодійна мазь і коштує вона десятку.
Десятки в Вінідєшки не було. Все що можна було з хати вже продане давно. До сусідів іти позичати немає смислу: всім і так винен. Переляканий хворий почав канючити гроші у всіх бомжів, що підходили до сміттєих бачків. Отоді Ігорьок і промовив ті слова:
– Потягни хоч би он ту тюль, що сохне на мотузку, там десь метрів два з половиною буде. Я тобі її може й продам за десятку.А то позвикали за всім на дурничку до Ігоря Івановича!
Сказав і заховався за спортивний магазин. Всі співрозмовники також розійшлися хто куди. А Вінідєшка був приречений. Але не тямить він красти! Поки крутився біля прання, чорт приніс хазяйку до вікна, і вона побачила, як Вінідєшка знімає прищепки, та наробила галасу з п`ятого поверху. Другий би утік давно, поки вона збіжить униз, тільки не каліка на двох ковіньках. Так і вловили Вєню. Збіглися горласті баби, зняли лемент, окружили його зі всіх боків. Бити не били, бо нещасне, а накинули йому тюль на плечі і вирішили вести до участкового, адже пункт його якраз недалеко.
По дорозі "в міліцію" горласті свідки одна за одною потихеньку розійшлися, а хазяйці тюлі Вінідєшка жалісливо розповів, через що він зважився на крадіжку. Узнавши, що у злодюги чесотка, войовнича жінка перелякано відскочила від заразного , котрого перед цим міцно тримала під руку. Вона спересердя плюнула Вінідєшці прямо межи очі, потім на заражену тюль, яку той момсав у руках і швидко подалася геть.
Ту тюль Ігорьок таки збув на базарі якійсь бабі , що продавала картоплю, і купив Вінідєшці мазь. Чесоточний мастився нею тричі на день більше тижня і таки вилікувався. Мабуть вилікувалась і баба, котра купила тюль. Адже ця хвороба не смертельна.
