Невигадані життєві історії
Ніхто вже не міг дочекатися, коли Він врешті решт піде, і раптом Він зник. Його не стало і тиша запала між шпарок Його відсутності, наче крихти хліба й тютюну за підкладкою його плащу.
Комахи й мошки непорозуміння, що їх Він завжди так вміло збивав зі столиків й келехів у літніх пивбарах, забивались до роту й носу, викликаючи огиду та роздратування.
Витрушуванні Ним зі стоптаних черевиків пісок та річкове каміння ще й досі дерли паркети в холодних неопалюваних коридорах багатосімейних квартир, до яких Він часом заходив, та ніхто вже не міг сказати напевно, коли Його тут бачили востаннє.
Раніше вони слухали Його оповіді, злостившись з того, що Він ніяк не замовчить. Тепер же лиш невдало переповідали один одному добре завчені з Його слів історії, дратуючись з того, що ніхто не може нормально відтворити Його голос, Його подих, Його жестикуляцію, Його незрадливе почуття гумору, врешті решт.
Переповідаючи, червоніли, запиналися, робили незрозумілі й дещо недоречні наголоси, та в більшості випадків намагались просто мовчати. Пригадуючи кожен щось своє…
Дехто Його обожнював, тягаючись за Ним пожовклими осінніми бульварами й безлюдними нічними переходами. Дехто Його ненавидів, намагаючись підстерегти де-небудь біля під`їзду чи під аркою, врешті решт засинаючи на якій-небудь твердій та зимній лавці, а зранку, коли Він підходив, щиро всміхаючись й пропонуючи сигарет, лиш дивувався, як тому щораз вдається пройти непоміченим?
Решта ж просто Його несприймала.
Отож Він пішов. Була пізня година. Вони сиділи за столом не маючи що сказати. Метелики, ніби штучні супутники, кружляли довкола підвішеної під куполом брезентового приміщення лампочки, час від часу б’ючись й осипаючись до напівпорожніх келихів й недоїдених салатів, ніби десантники, в котрих не розкрились парашути. Нарешті хтось із них, зібравшись з думками й наливши по вінця, сказав приблизно таке:
Друзі, друзі, - говорив він, - така ось штука. Не знаю, як би його сказати, коротше, пустка на душі. Розумієте. Ні-ні, ви тільки зрозумійте мене, коли Він до нас заходив, мене аж теліпало - так він мене парив. Ці Його беззаперечно вигадані життєві історії, ці п`яні тости. Знаєте, - важко добираючи слова та час від часу зковтуючи підступаюче до горла виверження, вів далі, - коли Він відшивався тут, я завжди думав: як би ти нарешті звідси з’їбнув, з усім своїм промоклим листям у плутаному волоссі, зі слідами трави на штанях та брудом на підошвах. Блін,де Його тільки весь час носило? Так, Він мене неабияк напрягав. Вже тепер й не скажу, чому. Можливо то просто заздрість. Хтозна? Але, ось Він кудись подівся. І, чесно кажучи, якось тепер хріново. Так наче, щось відібрали. Щось, що тобі не надто вже й було потрібне, та до чого ти занадто призвичаївся…
Так я Його два дні тому бачив, - раптом встряв якийсь малознайомий молодик, котрий сидів до цього мовчки, силкуючись втямити, про кого йде мова – це ж ви про того бороданя із тріснутими окулярами та потертою такою, дерматиновою течкою? Я ж Його бачив. Я з Ним привітався, а Він пройшов повз мене дивлячись, ніби на примару - не помічаючи…
І що, що далі? – пожвавились раптом присутні.
Та що-що. Я хотів було догнати, спитати типу: шо за дєла? Він у підземку зайшов, Я вже було його догнав, та завтикав трохи, мене турнікетом й прищемило. А потім ще й по пиці від охоронців вигріб.
А Він що? Ну, що Він? - перепитували вони.
А я знаю? Поїхав собі, мабуть.
Потому, трохи помовчавши, вони підняли чарки і випили, і лишень ті двоє, один з котрих Його дуже обожнював, а інший – ще дужче ненавидів, і далі збентежено мовчали.
16.06.2011