Історії сміттєвого бачка
Віртуальна реальність Частина 3
ПОМИНАЛЬНА ВЕЧЕРЯ В ЧЕСТЬ ТІТКИ МАРИНИ
Літом голубів на смітниках майже немає. Це зимою вони так і купчаться на бачках. Сипнувши жменьку проса, їх легко можна впіймати простим рибальським сачком. Та Ігорьок мусив постаратися ради тітки і таки постарався. Голубина юшка була зварена на "відмінно". Поминальна вечеря пройшла більш-менш нормально, якщо незважати на деякі дрібниці.
Найобразливішою з таких дрібниць, наприклад, було те, що не прийшов найповажніший гість Степан Артемович. Його дружина сказала з порога, що в неї болить голова, а чоловік в відрядженні. Хоч Ігорьок міг заприсягнутися, що чув у щілину дверей його голос.
Льонька накрав овочів без пригод, а Надежда без пригод їх приготувала. Правда кмітливий Льонька ще й збігав до Катрусі та вимолив у кредит ( від імені Ігорька та зважаючи на поважну причину поминок) ще півлітру самогонки. Ця парочка тихенько попивала ту півлітру в процесі приготування вечері, і до початку міроприємства Льонька був уже превеселий, а Надежда – просто п`яна, як свиня.
Петрович прийшов без пригод і приніс свою гармонію, але на біду Ігорьок заставляв усіх роззуватися, бо він, мов, помив підлогу. Петрович роззувся і шокував усіх тим, що шкарпетки в нього були геть без підошов. Правда до цього швидко звикли.
Дядя Федор прийшов вчасно, геть тверезий, у цілих шкарпетках та чесно приніс обіцяні продукти, але привів з собою лишнього рота Ханасіка, якого ніхто не запрошував і який просто ув`язався за товаришем.
Арнольду ж того дня не повезло, і він приніс замість кілограма оселедців двісті грамів гнилої тульки, а сам гордо розсівся за столом, ще й командував, як і що треба робити.
Баба Саня завелася з Ніною Антонівною за коливо. Ніна Антонівна, як істинний знавець релігійних обрядів доводила, що коливо на п`ять років уже не ставиться, а баба Саня вперлася на своєму і від злості так хитала головою, що вона, здавалося, от-от відірветься від шиї.
Без пригод прибув тільки "нужденний" Вінідєшка. Він поставив свої ковіньки в куточку біля вхідних дверей і не роззувшись чинно пройшов у кімнату. Ігорьок не посмів нужденному за те роззування нічого сказати.
Спочатку міроприємство було під загрозою зриву, але після того, як випили по чарці за царство небесне тітки Марини, наче все наладилося. Коли ж п`яна Надежда подала гарячу юшку, публіка взагалі пожвавішала. Голодні гості хвалили юшку, хвалили хазяїна, добрим словом згадували його покійну тітоньку, і хазяїн Ігорьок Іванович після багатоденних турбот відтанув душею.
Одна тільки Ніна Антонівна не скуштувала юшки, бурмочучи щось про варені ворони, хоч Арнольд гаряче запевняв її, що то молоді перепелята. Та Ніна Антонівна вела себе досить скандально. Крім склянки чаю і трьох коржиків вона взагалі нічого не їла, не брала участі в розмовах, а тільки сиділа за столом та скоса зиркала на всіх запрошених. Коли ж почала читати, то все вибирала місця про грішників та про каяття, неначе те читання призначалось не для тітчиної душі, що перебувала в царстві небесному, а для того, щоб в`їдливіше цвікнути кожному з присутніх його гріхом. В перервах між читанням Ігорьок Іванович весь час зиркав, чи не з`явиться тітчина душа у вигляді мерехтливої тіні від свічки, а баба Саня починала гарячу дискусію з Ніною Антонівною на релігійні теми.
Коли занудна Ніна Антонівна нарешті стомилася і пішла, всі відчули себе вільніше. Випили по другій чарці, а декому вистачило ще й по третій без закуски. Вінідєшка викульгав кудись із кімнати. Баба Саня заснула в кутку під образом прямо на підлозі, причому вві сні головою не хитала . П`яна Надька спала за столом. Ігорьок кивнув Петровичу, і той, згадавши про свою місію, взяв гармонію і почав стиха награвати "Осенние листья". Ігорьок, як гостинний господар, вирішив принести гостям ще коржиків і вийшов до ящика в коридор.
Перед ним відкрилася дивовижна картина – "нужденний" Вєня стояв над ящиком і пхав за пазуху коржики "крокет". Охоплений справедливим гнівом, Ігорьок Іванович викрикнув фразу "Ах ти ж, Вінідєшка!" і підскочив до "нужденного", який став ні в сих, ні в тих, та коли второпав про образливе прізвисько, кипляча злість кинула його на Ігорька. Він стрибав перед великим Ігорьком, намагаючись видряпати тому очі. Ігорьок здивовано штурхнув стрибуна від себе, але не розрахував, і немічний Вінідєшка з розгону впав. В момент падіння сорочка висунулася з штанів, і коржики з-за пазухи посипалися на підлогу. Вєня декілька секунд сидів мовчки, після чого схопився, швидко, як тільки міг, схопив свої ковіньки і викульгав із квартири, боячись, щоб коржики не посипалися ще й з кишень.
Ніхто з кімнати не вийшов у коридор на шум . Спочатку Ігорьок остовпіло стояв у коридорі, нічого навкруги не чуючи. Та коли слух повернувся, швидко рвонув назад у кімнату. Публіка без хазяїна веселилася, вибравши для веселощів не той час і не те місце. Очевидно, Петровичу набридли "Осенние листья", бо він на всю кімнату грав краков`як. Артист Арнольд запнув картату хустку баби Сані і витанцьовував з Льонькою, котрий вимахував носовичком у високо піднятій руці. Завжди серйозний Дядя Федор з завжди сумним та задумливим Ханасіком голосно реготали та плескали в долоні в такт танцю. Прекрасні дами так і не прокинулися, але Ігорькові здалося, що баба Саня закивала головою під музику. Цього господар уже витримати не міг і щось прогарчав лев`ячим голосом. Краков`як стих на півноті.
Рикнувши "Геть з моєї хати!", Ігорьок метнувся в коридор, широко відкрив вхідні ( у даний момент вихідні) двері і спересердя став викидати взуття гостей з коридора далеко на сходи. Публіка знехотя потягнулася за своїми шкарбанами. Останніми подалися Льонька з сонною Надеждою та розпатлана баба Саня без хустки. Картата хустка дивовижно-казковою пташкою полетіла за нею. Петрович так і пішов повагом у носках без підошов, продовжуючи грати краков`як на сходах. Його стоптані сандалії Надежда забрала пізніше.
Починало світати. Злість Ігорька десь ділася, і він уже жалкував, що так погарячився з гостями. Коржиків він і сам хотів усім роздати на дорогу. А те, що повеселилися трішки, тітці мабуть не завадило. Все одно, як не старався Ігорьок, душа так і не прийшла. Не треба було слухати бабу Саню та ставити перед образами те нещасне коливо. Все одно кожному не догодиш. Сусіди з Ігорькового , а також з верхнього та нижнього поверхів ще тиждень після поминок попереджали, що коли він буде влаштовувати "бомжацькі огрії", то через міліцію полетить із квартири. Лякали, звичайно.
ПАША ГЕНЕРАЛ І ЙОГО СОБАКА ЖУЛЬДА (бомж з собакою)
Прізвище Генералов Паші в його теперішньому статусі не зовсім підходить. Більш коротке прізвисько Генерал же трошки відображало його дієвий та цілеспрямований характер. В минулому житті Паша Генерал жив десь аж у Росії, там же залишив свою дружину та доньку школярку. Вірніше, це вони його "залишили", випровадивши на свою колишню батьківщину через надмірну любов до чарки.
З чужини переселенець привіз велику валізу, настільки древню, начебто його робив сам великий Менделеєв, відпочиваючи від своєї хімії. Та валіза крім сякої-такої білизни та документів була битком набита ... рукописами віршів.
Батьківщина Паші знаходилась на одній із шахт Донбасу, але з рідні там уже
нікого не лишилося. Генерал не розгубився і найнявся на вахту в Чорнобиль, міркуючи в проклятій "зоні" заробити грошенят і стати якось на ноги. А там може й дружина до нього повернеться. З пиятикою ж Паша дав собі слово покінчити назавжди.
Мабуть, всі грошові місця в Чорнобилі давно були зайняті, бо Генерал там нічого не заробив, а тільки ще більше спився та розгубив свої речі з документами та віршами. Зараз він живе в нашому місті – облюбував для ночівлі дах одного з будинків. Збирає макулатуру та пляшки, а вдень вишукує різні роботи: рубає дрова в приватному секторі, згрібає опале листя за копійки. Взагалі, Паша Генерал, людина з вищою гірничою освітою, вміє робити все, та куди він може поткнутися без документів.
З іншими бомжами Паша зразу не знався, в барчуки не заходив. Він як справжній скнара збирав і збирав гроші, та ставав ще більше відлюдькуватим. Тільки собаку приручив. Приманив якусь приблудну вівчарку й ходив з нею по смітниках. Вишукував їй у бачках кістки, а собі шматки хліба, пляшки чи макулатуру.
Недавно прийшла йому в голову думка , взятися за дизельний бізнес. Закупляв він повну сумку пива та цигарок і їхав у дизелі в приміському напрямку, продаючи той ходовий товар. Нічого незвичайного, всі ми бачили в дорозі багато таких експрес-продавців. Спочатку Паші навіть везло. Він, незважаючи на скнарість, купив собі нову кролячу шапку і годинника за два п`ятдесят. З кожної поїздки і своїй Жульді (так назвав собаку), котра нетерпляче його чекала біля "рідного" під`їзду, привозив щось смачненьке. Бо що може бути краще за відчуття, що тебе хтось чекає, що ти комусь потрібен.
Експрес-продавцям же в дизелі не сподобався незваний конкурент. Місця продавців у поїздах, як виявилося, хтось контролював, а Паша вдерся в чужий світ, не звертаючи уваги на попередження й погрози, не бажаючи платити данину. Ще легко відбувся : забрали повну сумку товару, підбили око й викинули з вагона майже на ходу поїзда. Добре , що про відкладені гроші у внутрішній кишені бушлата не здогадалися. Тільки нова шапка десь закотилася.
Біда не ходить сама. Добившись під вечір до свого двору, побачив дохлу Жульду під кущем. Відчував він, що це колись станеться, бо давно нахвалялися мешканці під`їзду отравити її. І винен у тому сам. Шкода було залишати на холоді у дворі, коли пробирався спати на дах, от відчиняв їй двері під`їзду. А вона вила ночами. Не міг її від того відучити.
Не міг її і мертву залишити у дворі . Рив яму на пустирі чим міг. Собака велика. Нарешті вирив. Загорнув. Посидів трошки і пішов у барчук. Казав потім, що випив небагато.
Його знайшли на небезпечному шляху Дядя Федор з Ханасіком пізнього ранку,
коли йшли здавати макулатуру. Напівсидів, напівлежав, не розуміючи що з ним. Без бушлата (а значить і без грошей у внутрішній кишені). На волоссі іній, схожий на казкову сивину. Початок грудня був тоді доволі холодним, і ніч, проведена на морозі, могла датися взнаки. Не міг струснутися, мабуть той, що напав ззаду, перебив ребра. Привели роздягнутого до Ігорька. Спочатку той кричав, що ніяких бомжів він ночувати не пустить, але, глянувши на Генерала, зглянувся і навіть віддав тимчасово своє ліжко.
Десь смерть з косою на той час забарилася, бо Паша залишився жити. Від страшної простуди його спасла чудодійна голубина юшка, яку Ігорьок таки вмів готувати, та чай з вишневих гілочок за рецептом покійної тітки Марини. Майже цілу зиму Ігорьок терпів постояльця на своєму ліжку, поки зросталися поламані ребра. В лютому Арнольд відшукав цілком пристойний підвал, у якому була можливість ночувати вдвох і забрав Пашу з собою. Він же й приніс Генералу голубе драпове пальто замість бушлата. Ще зовсім непогане пальто, тільки в двох місцях побите міллю. Та пані, що його носила колись, була, очевидно, огрядною, бо широкоплечий Паша вліз у нього вільно. Для Арнольда те пальто не підходило, бо зводило нанівець його хоббі, а Генералу було як знахідка. Замість шапки Ігорьок наділив рибальським кептариком. А ще Дядя Федор передав Арнольдом невеликий чемодан із
зламаною ручкою, що знайшов біля бачків минулого ранку. Для віршів. І Паша зразу ж поклав туди один аркуш, написаний під час виживання у Ігорька Івановича. То був вірш про собаку.
ДОХОДЯГА
Він з`явився тут несподівано, ніхто не знав звідки. Ні з ким не спілкувався, не перекинувся бодай якимось словом. Хоч у тому й не було нічого незвичайного – бомжі не люблять товариства чи панібратства. Кожен бомж виживає сам (див.додаток 3). Та було щось у його очах, від чого мороз пробирав до кісток, хтоб у них не заглянув. Якесь незбагненне віджудження, абсолютна покора з ледь помітною краплинкою здивування.
Де він ночував? Хтозна. Мабуть, де прийдеться, як і багато хто з нас. Але дуже вже "де прийдеться". Бачили його сплячого на зупинці тролейбуса і просто на лавці в сквері під холодними краплями осіннього дощу. До "наших" сміттєвих бачків він став приходити кожного ранку, причому пляшок та макулатури не брав, шукав виключно "їжу" (залишки кефіру в пакетах, шматки хліба чи лушпайки картоплі) і тут же не відходячи з`їдав свою знахідку. Коли ж дядя Федор про щось запитав у нього, ошелешено зиркнув на нього і швиденько пішов геть від бачків.
Таке існування лякало всіх, хто його споглядав, заставляло замислюватися над його смислом. Неначе душа, доволі намучившись, ділася десь, залишивши своє тіло на самостійне проживання, а воно, безпорадне, розгублене і страшенно нікчемне без тієї своєї душі, ще по інерції продовжувало жити, не знаючи нащо і як дати собі раду.
Якщо добре подумати, то зрозуміло ставало, чому сам вигляд Доходяги наводив страх на бомжів. Тому що своїм "бездушним" існуванням він показував їм, чим може закінчитись їхнє життя на планеті Бом-Жа, яке ніхто НЕ ХОТІВ так закінчувати.
Планета Бом-Жа близька за своїм віртуальним виміром з планетою Ал-Ка-Ша, говорячи заумніше, знаходиться з нею в одному астралі. Бом-Жа – планета з суворими умовами існування, планета-смітник. Це також планета переселенців. Майже ніхто на ній не народився. Переселення ж не завжди відбувається з відома чи за бажанням жителя. Вчора все було інакше, а сьогодні ви – житель планети Бом-Жа, бомж одним словом. Не панікуйте, не бійтеся, тут теж можна жити. Та не доживайте, як Доходяга. Живіть достойно, де б ви не опинилися. Не нехтуйте законами тепер уже вашої планети і зберіть усю силу свого духу для майбутнього переселення в інший вимір (див. додаток 3)
ЧУДОДІЙНЕ ПРОМІННЯ БАГАТЬОХ СОНЕЧОК
Сироватку знайшов Арнольд у смітєівому бачку. Повний літровий невикористаний пакет хтось чомусь викинув, а той, штурхаючи у сміття ковінькою, прошткикнув його. Арнольд не якийсь там Доходяга, щоб пити сироватку прямо на смітнику, але й викинути було шкода. Пакет протікав, і треба було щось робити. Отоді й вимовив Арнольд ту фразу, побачивши старцюючу бабу Саню біля продуктового мага зину:
- Візьміть, ви ж господиня, тож щось з неї придумаєте.
Баба Саня закивала до Арнольда головою і взяла пакет, що вже наполовину витік. Вона перев’язала дірку якоюсь ниточкою і вже ні про що не могла думати, тільки про Арнольдові слова. Вона й справді колись давно була господинею. У своїй хатіі. Мала сім’ю. Був час, що тримала й корову. Тож добре знала, що таке сироватка. Вміла пекти хліб. Спогади розгорталися картина за картиною, і баба вже геть не звертала уваги на копійки, що люди милостиво клали біля ніг. Хліб тільки з печі і присмалена пахуча перепічка з хрумткою скоринкою – те все настирливо стояло перед очима, незважаючи на розхитування. Ні, вона не була голодною, бо сяк-так пообідала, виходячи “з дому”. Не в тому справа. Баба щось прикидала в голові, ворушачи губами, потім порахувала копійки, кинуті в коробочку, рішуче підвелася і згорнула розстелену картату хустку. Відшукавши потайну кишеню, нашиту на внутрішній стороні старої жакетки, стара взяла звідти три акуратно складені гривні. Давно вона не брала звідти, а тільки клала вряди-годи, відкладаючи потихеньку на смерть. Бо хто ж піклуватиметься про бабу Саню, як не вона сама. Вбрання на той випадок привезла вона ще з села, і тепер лежало воно в вузлику на її квартирі. Але гроші теж потрібні, і тому складала вона з своїх пребідних заощаджень, бо де вже тій нещасній дочці взяти грошей на несподіваний похорон.
Та того дня баба взяла трохи грошей зі схованки, додала до випрошених копійок та рішуче похиталася на базар. Хто знав бабу Саню, міг би здивуватися, побачивши, що стара купує борошно й олію, неначе не старчиха, а проста господарка. Придбавши шматочок дріжджів, вона все таки випросила біля лотків двойко яєць, розкльованих куркою, і заспішила на свою квартиру. Для її задуму можна було б, звичайно, дещо з продуктів позичити в старого хазяїна, та той сам давно не купляв нічого, розхворівся чогось, усе вилежується та стогне. А може й не дав би, бо скупий, що серед зими снігу не випросиш. Усе складає гривні й копійки, але не на смерть, як баба Саня, а внукові на майбутнє навчання. Онук, правда, про те не знає. Та й як він може щось знати про діда, коли ніколи й не навідається. І син з невісткою також при бабі Сані ні разу не приходили. Баба Саня сама собі думала, що старий так потрібен його рідним, як і вона сама своїм, але ніколи йому того не казала, бо розходився б, аж страх. Гордий дід. Може й гроші почав збирати, щоб самому собі довести, що потрібен ще рідним .
З тими роздумами баба Саня зайшла в квартиру. З хазяїнової кімнати чулося звичне старече поохкування. Кинувши в темноту вузенького коридорчика “ Щось болить, старий?” та почувши у відповідь звичне “ Щось усередині...” , вона подалася на кухню, щоб швидше роздивитися розкішні покупки. Пісний вчорашній суп, яким баба обідала й сьогодні, так і залишився стояти в мисці, хоч вона й насипала хазяїнові, коли ішла з дому. Мабуть таки справді сильно слабий.
Але зараз їй не до хазяйських болячок. Бо баба Саня надумала пекти МЛИНЦІ. І не якісь там прісні. А вчиняні! От! Зав’язавши назад кінцями чисту білу хустинку, стара заходилася господарювати. Вчинивши густе тісто на сироватці, вона включила газ на плиті, щоб пахучому тістові було тепло, і накрила новеньким рушником криничками, котрого витягла з вузлика, що на смерть. Обій¬деться, коли вмре, без рушника криничками. Тістові, мабуть, сподобався рушник, бо воно заплямкало, взявшись пузирями, і поповзло вгору по старій надщербленій каструлі. Дух запашних дріжджів рознісся по квартирі. Дід перестав охкати, принюхуючись та прислухаючись, що це там його квартирантка затіяла на кухні.
А там справді клацала ложка, шкварчала сковорода і до запаху дріжджів додався раптово ще такий звичайний, але разом з тим святковий дух. Було чому дивуватися. Болячки старого, мабуть, теж принюхувалися до незвичних у цій оселі запахів, бо на деякий час покинули його тіло, збудивши замість себе голод. Баба Саня зайшла розрум’янена в кімнату і кинула коротко:
– Хазяїне, йди вечеряти.
Хазяїном вона його називала і раніше. Тільки сьогодні те “хазяїне” вимовлене було якось по-особливому, а може то старому просто здалося. Він, крекчучи, підвівся з постелі, навіщось причесався невеличким беззубим гребінцем і ніяково потупцяв на кухню.
На кухні було прибрано. Вимитий посуд і сковорода. А на столі – миска ... з горою рум’яних пухких млинців. Старі їли млинці разом, неначе виконуючи якесь священне дійство. На час тої магічної вечері обом здавалося, що вони, покинуті і зневажені своїми родинами, і справді віднайшли в своїх душах слабкий вогник родинного тепла та надії. Завтра кожен з них знову попливе різними течіями по бурхливому і непередбаченому морю життя, але зараз були млинці, була вечеря, було незвичайне слово “хазяїне” і старі посміхалися, сидячи біля столу з вилинялою клейонкою.
Пізніше, коли старий уже міцно спав, забувши про хронічне безсоння і голосно хропучи на всю квартиру, баба Саня, звично зайшла на кухню, щоб навести сякі-такі порядки на ніч. У мисці на самому дні залишилося декілька млинців, котрі ще пахли і, здавалося, променилися казковим промінням.
– Наче маленькі сонечка, – подумала баба Саня. І хто може звинуватити в надмірній поетичності стару розхитану старчиху.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Ми побули з вами лиш деякий час на невеличкому шматочку простору планети Бом-Жа. Узнали дещо про жителів, що проживали в даний момент на даній терито¬рії. Якщо вас цікавить ще щось, то поспілкуйтеся з ними самі. Впевнена, розмо¬ва в вас вийде. Може не всіх тут згадали, то вже вибачайте. Адже населення планети Бом-Жа щомиті на даному участку простору не буває постійним.
Поки ми все це переповідали, померло злякане тіло Доходяги і його поховали на цвинтарі під написом “Невідомий”. .Треба буде добре запам’ятати місце і покласти на гробок на проводи хоч якогось коржика.
Таки здійснилася мрія Арнольда, він приглянувся одній самотній молодичці з квартирою і перебрався з свого підвалу до неї жити. Та через деякий час знову можна було його побачити біля бачків. Говорив, що свою волю продав, як виявилось, задешево. Підвал і смітник буваіє інколи краще, ніж занудна сварлива пані.
Розвеселий козарлюга Ігорьок Іванович заслаб ні з того ні з сього на якусь хворобу, злякався, геть перестав пити, схуд наполовину і переселився на планету Тор-Га-Ша. Торгує тертушками на місцевому базарчику. Чи надовго? Хтозна. А поки часто дає на сто грам і цигарку своїм знайомим колишнім однопланетникам.
Паша Генерал нарешті оправився від свого стресу. Він придбав досить непогану куртку в магазині секанд хенду і знову підробляє всюди. Збирає гроші дочці на подарунок. Біля бачків його можна побачити з маленькою кучерявою собачкою. Каже, що звати Жульда.
Надежда втихаря від Льоньки коли-не-коли їздить у тролейбусі відомого тільки їй маршруту, не розуміючи й сама, для чого. Коли той чоловік і справді хотів посміятися з неї, то не варто було так жорстоко. Надька взагалі то хороша людина. Вони з Льонькою нікого ніколи не образили.
Петрович таки поїхав у Ніжин і там йому обіцяли зробити документи. Мало того, він переїхав у те своє місто дитинства жити, пристав до якоїсь бабці і працює на городі, закинувши свою “спеціальність”. Це розказувала Надька, до якої він приїжджав по свою гармонію. Казав ще, що напитав роботу сторожа десь на СТО.
Ханасік також несподівано заслаб, застудив легені ще коли ночував по підвалах. Дядя Федор попобігав, поки прилаштував його в лікарні, навіть купив найнеобхідніші ліки. Але коли Ханасіку стало потрібне більш серйозне лікування, заробітків Дяді Федора не вистачило. Ханасіка дуже слабого виписали з лікарні , і він помер під тином. Але він не лежатиме на цвинтарі під написом “Невідомий”, бо Дядя Федор домовився з одним своїм знайомим, що робить пам’ятники. Той йому в кредит і з дуже великою скидкою відпустить прекрасний пам’ятник з вигравіруваним написом “Папірна Неоніла Семенівна”. Яка в принципі різниця? Дядя Федор звикне до напису, а більше й звикати нікому. Ханасік, мабуть, також не заперечував би.
Сам Дядя Федор скоро перейде в бомжі третьої категорії, бо його дитсадок закривають, а значить не стане житла і роботи. Аби тільки зиму перебути, а там Дядя Федор що небудь придумає
Баба Саня вже не живе на тій квартирі. З її хазяїном стався інсульт, а потім відпустило. Та залишилося невеличке ускладнення на голову. Коли їсть, то чомусь дуже сміється. Прямо таки заходиться від реготу. Син з невісткою здали бідного старого в “будинок дурних” у Шевченково а бабу Саню вигнали, виставивши квартиру на продаж. Хоч вона й просилася діда доглядати, та нічого не допомогло. Гроші на навчання мабуть же забрали, а онук не зайшов навіть попрощатися з дідом. Бабу Саню хтось бачив, коли просила милостиню чомусь під пунктом обміну валюти. Неначе там їй хтось щось дасть.
Планета ж Бом-Жа як і раніше виток за витком обертається навколо нашого спільного світила. Кожного ранку виходять із своїх віртуальних притулків бомжі в пошуках засобів існування, радіючи сонцю й небу над головою та надіючись на майбутні переселення. У кого вмирає надія, той стає Доходягою.
В той час, коли ми закінчили це гостювання і повертаємось поволі у свій віртуальний вимір, на вищезгаданий краєчок простору добився саме якийсь незнайомий бомж. Невідомо поки, чи він приїхав з іншого міста, чи просто вирішив чомусь поміняти місце існування. Такий собі приземистий чоловік з широким скуластим лицем, обвітреним вітрами доріг і негод. Мав на плечі ломаку, на якій висіла картата сумка та два пошарпані поліетиленові пакети, вщент набиті якимсь добром. Одна рука підтримувала ломаку, а інша була зайнята ще двома повними торбами. Хоч надворі стояв сонячний ласкавий день бабиного літа, був удягнений у теплу куртку і кирзові чоботи, що говорило про те, що чоловік лаштувався зустріти тут зиму. Сонце в небі по-літньому припікало, перехожий стомився, спарився і вирішив перепочити. Усівшись на невеличкому горбку, він розклав навколо своє причандалля, роззув чоботи і з задоволенням поворушив пальцями босих ніг. Через декілька хвилин старенька куртка теж була знята, і бомж, підставивши ласкавому промінню свою загорілу спину та заплющивши очі, задрімав. Він почувався як у себе вдома в будь-якому місці планети Бом-Жа і не переймався тим, що хтось щось не так про нього подумає.
Тим часом його рідна планета зробила несподіваний віраж, перетнувшись простором з якоюсь іншою, і бомж на горбку опинився прямо посеред людної площі. Іншопланетяни, проходячи повз прибульця, осудливо оглядали його розкидані речі, босі ноги, голу спину. Дехто сміявся, показуючи пальцями, дехто бурмотів щось сердите. Ще деякий час чоловік сидів непорушно, перебуваючи в свідомості виключно на своїй планеті. Потім, оговтавшись, поспішно вдягнувся, зібрав ганчір’я і зник раптово, як з’явився.
Вусатий мрійник Пан Бармен, котрий зацікавлено спостерігав за тим віртуальним солярієм з даху магазинів, ще деякий час посидів, думаючи про щось своє, котяче. Тоді підвівся, вмився обома лапками, облизав запалі боки і помаленьку посунув до сміттівих бачків обідати.
