Мавпа
Сталося це тоді, коли я повернувся з тривалої плавби і нарешті мав скінчитися для мене термін служби «молода гейша» (так на військових кораблях називають кадетів). Вже третю добу наш панцерник стояв у порту Йокосука. Було десь біля третьої години пополудні. Голосно пролунав знайомий звук сурми, скликаючи тих, кого відпускають на берег. «Сьогодні на черзі правобортовим сходити! — згадав я.— А вони усі вже вишикувалися на горішній палубі». Але несподівано пролунав поклик на загальний збір. Ну, таке не щодень буває! Нічого не розуміючи, ми вихоплювалися з люків нагору і питали один одного: «В чім річ? Що трапилось?»
Коли зібрався увесь особовий склад, помічник капітана сказав: «Останнім часом на нашому кораблі почали траплятися випадки крадіжок. Зокрема, вчора, коли приходив міський годинникар, у нього зникли два срібні кишенькові годинники. А тому сьогодні ми вирішили провести персональний огляд членів команди і одночасно перетрусити особисті речі». Про випадок з годинникарем я чув уперше, але те, що у нас траплялися крадіжки, — це ми знали: в одного унтер-офіцера та двох матросів пропали гроші.
Для персонального огляду нас усіх, звісно, примусили роздягнутись догола, але, на щастя, був лише початок жовтня — дивишся, як виблискують розпечені сонцем червоні буї в гавані, і здається тобі, що це літо, — тож роздягатися було не так вже й страшно, Тільки от халепа: у деяких хлопців, які збиралися, мабуть, весело погуляти на березі, при обшуку знайшли порнографічні знімки й презервативи. Почервоніли бідолашні, стоять розгублені, не знають куди й очей діти. Здається, двох чи трьох офіцери побили.
Як не кажіть, а особовий склад — шістсот осіб, і навіть для швидкого огляду потрібен таки час. Ото було кумедне видовище, такого вже й не побачиш: шістсот чоловік, усі голі, на горішній палубі — в ряд. Ті, що посередині, з чорними обличчями і руками — машиністи; спершу підозра впала на них, і тепер вони стоять у самих трусах, насупилися: шукайте, шукайте, мовляв, вишукуйте де завгодно...
Поки на горішній палубі починалась уся ця колотнеча, на середній та долішній палубах заходилися трусити особисті речі. Оскільки біля кожного люка поставили по декілька кадетів, спуститись униз до каюти — дзуськи! Мене саме призначили робити трус на середній та долішній палубах, і я разом з товаришами ходив та оглядав речові мішки й скриньки матросів. Відколи я на військовому кораблі, мені вперше довелося мати з цим справу, і порпатися в ліжках, нишпорити в тумбочках, де лежали речові мішки, виявилося морочливішим, аніж я гадав. Тим часом один хлопець на прізвище Макіта, теж кадет, як і я, знайшов нарешті поцуплені речі. І годинники, й гроші — все це було в коробці для кашкета, що належала сигнальнику Нарасімі. Там же був і тон ніж з перламутровою колодкою, що зник у стюарда.
Скомандували: «Розійтись!» — і одразу по цьому: «Зібратись сигнальникам!» Інші, певна річ, дуже зраділи. Особливо машиністи, бо то ж їх спершу підозрювали. Проте, коли сигнальники зібралися, виявилося, що Нарасіми серед них нема.
Я був ще зовсім молодий-зелений і тому нічого цього не знав, але казали, що інколи на військових кораблях траплялося таке: вкрадені речі знайдуть, а самого злодія — катма. Вони, злодії, звичайно накладають на себе руки, але в дев’яти випадках з десяти вішаються в бункері, а щоб утопитись — цього майже не буває. Правда, розповідали: якось на нашому кораблі один матрос розпоров собі ножем живота, але його знайшли ще живого і принаймні відрятували.
А оскільки такі речі траплялися, то, коли стало відомо, що Нарасіми нема, офіцери, певна річ, наполохались. Я й досі пам’ятаю, як заметушився помічник капітана. Казали, що в минулу війну цей чоловік виявив себе великим героєм, проте зараз він так сполотнів, так збентежився, що дивитися збоку на нього — сміх, та й годі. Ми, спостерігши це, зневажливо перезирнулись: день у день торочить про гартування волі, а сам розгубився, як заєць.
Негайно за наказом помічника капітана на кораблі почалися ретельні пошуки. Не одного мене охопило своєрідне приємне збудження. Настрій у всіх був достоту такий, як у тих роззяв, що мчать дивитися на пожежу. Коли, бува, поліцай іде арештовувати злочинця, то є небезпека, що той чинитиме опір, але на військовому кораблі такого бути не може. Вже хоча б тому, що розмежування на вищих та нижчих між нами й матросами було дуже суворе — таке суворе, що цивільному й не збагнути, — а це ж бо сила. Аж підскакуючи з радощів, ми кинулися вниз.
Разом із нами спускався й Макіта. Він, — теж з виглядом: ото, мовляв, цікаво, — плеснув мене по плечі й сказав:
—Слухай, я пригадав, як ми ловили мавпу, пам’ятаєш.
—Авжеж. Але сьогоднішня мавпа не така спритна, як та — мороки не буде.
—Ого-го! Якщо так недооцінювати — то, побачиш, утече!
—Ну то нехай! Мавпа є мавпа.
Отак жартуючи, ми спускалися вниз.
До речі про мавпу. Мова йшла про ту мавпу, що її подарували нашому комендорові в Брісбені, коли ми ходили до Австралії. Під час рейсу, за два дні перед прибуттям у Вільгельмсгафен, вона потягла у капітана годинник і десь зникла, і на кораблі знявся переполох. Почасти, звичайно, й через те, що всі вже світом нудили від цієї плавби. Не кажучи вже про самого комендора, ми, як були у робочому одязі, так засновигали по кораблю — знизу, від кочегарні, аж догори, до артилерійських башт — одне слово, метушня вчинилася страшна! До того ж на кораблі було багато всякої іншої плоді — кому подарували, хто купив — і коли ми бігали, то собаки хапали за ноги, пелікани кричали, папуги в клітках, підвішених на канатах, били крильми, як скажені, — ну, просто пожежа в цирку! І тут раптом ця проклятуща мавпа вихопилася відкілясь на горішню палубу — і до щогли, негідниця: прямо з годинником у лапі хотіла залізти. Але там саме працювало кілька матросів, і вони, зрозуміло, не прогавили: один схопив за карк, і тоді вже легко узяли її голіруч. В годиннику тільки скло було побите, а так — усе гаразд. Мавпу за пропозицією комендора було суворо покарано — аж на два дні голоду. Та хіба не кумедно: ще до закінчення строку сам комендор порушив вирок і дав їй моркви та батату. І так виправдувався: «Як побачив її, бідолаху, таку сумну, то хоч вона й мавпа, але ж шкода». Все це, звичайно, відступ, але я веду до того, що, коли ми почали шукати Нарасіму, настрій у нас був приблизно такий, як під час метушні через ту мавпу.
Я перший примчав на долішню палубу. Як ви, напевно, знаєте, долішня палуба — то така місцина, де завжди напівтемно й моторошно. Тут і там лисніє відшліфований метал, пофарбовані залізні штаби, усяке приладдя. Почуваєшся так, наче хто тебе душить — просто несила. Не встиг я ступити у цій сутіні й двох кроків до бункера, як раптом мало не зойкнув: з люка стирчала верхня половина людини. Мабуть, чоловік мав намір залізти до бункера і оце вже спустив ноги.
Правда, я не міг розгледіти, хто це, бо обличчя його закрите було плечима й кашкетом. Та й взагалі крім чорного силуету годі було побачити щось у цій пітьмі. Проте інтуїтивно я відчув — це Нарасіма. А коли так, то, безумовно, він хоче залізти до бункера, щоб накласти на себе руки.
Я наче ошалів: мене охопило незбагненно приємне збурення, кров зануртувала у тілі. Воно, як би це мовити, було як у того мисливця, котрий з рушницею у руках чигає на здобич. У нестямі я кинувся на цю людину і чіпкіше за мисливського собаку обома руками вп’явся в плече.
— Нарасіма!
В голосі моєму не було зовсім лайливості, ані гніву, навпаки, він якось дивно тремтів. Що й казати: це справді був провинник Нарасіма.
Нарасіма навіть не ворухнувся, не пручався; як і досі наполовину висунутий з люка, він спокійно підвів очі на мене. Сказати «спокійно» — надто мало. Це було так «спокійно», коли всі сили, геть до крихти, розтанули і не бути спокійним уже неможливо. Це було те неминуче «спокійно», коли вже нічого не зробиш і нікуди не дінешся — так спокійно напівзламана рея після буревію рештками сил намагається повернутися в попереднє положення. Підзасвідомо, трохи невдоволений з того, що очікуваного опору не було, і через те ще більш розлючений, я німо дивився на це «спокійно» зведене обличчя.
Такого обличчя я ніколи більше не бачив. Глянути на нього і не заплакати — чи зміг би хто? Та що там казати, ви не бачили цього обличчя і допоки віку не уявите його. Мабуть, я потраплю описати вам ці очі, повні сліз. І ці губи, спотворені конвульсійним тіпанням, ви, мабуть, уявите собі з моїх слів. І навіть саме це сіре обличчя, мокре від поту — і його мені неважко буде змалювати. Але вираз, отой жахний вираз, що складався з усього цього, — його жоден письменник не підкорить. Тому перед вами, перед людиною, яка теж її має, я спокійний, і на цьому закінчую свій опис. Я відчув, що цей вираз наче вогнем обпік мою душу, — так сильно вразило мене обличчя цього матроса.
- Ти що тут робиш? — я сказав це зовсім механічно.
І раптом ці слова чомусь прогриміли в моїй голові так, наче звернені були до мене самого. Що б я міг відповісти на запитання: «Ти що тут робиш?!» Хто б спокійно відповів: «Я тут для того, аби довести, що ця людина — злочинець?» Хто б міг так зробити, дивляячись на це обличчя? Так, як я оце зараз описую, здається, що довго, а насправді всі ті картання самого себе промайнули в моїй душі в одну мить. І ось у ту ж саму хвилину ледь чутно, але виразно до мене донеслися слова: «Мені соромно».
І їй, мабуть, сказали б образно, наприклад, що ці слова прозвучали так, начебто їх мені прошепотіло власне серце. А я просто відчув, як вони розпеченою голкою увігналися мені в нерви. Захотілося усім своїм нутром заволати: «Мені теж соромно!» — і вклякнути перед чимось вищим від нас. Я відпустив Нарасімове плече і, наче сам спійманий злочинець, закляк перед люком у бункер.
Що було далі, неважко здогадатися. Нарасіму відразу посадили в холодну, а наступного дня відправили до військової тюрми в Урага. Не хочеться про це багато розводитися, але там в’язнів часто примушують «тягати ядра». Це значить цілий день тільки те й робити, що переносити з місця на місце двадцяти кілограмові чавунні кулі. І якщо вже говорити про муки, то більшого катування, ніж це, для в’язнів не вигадаєш. Я пам’ятаю у Достоєвського в «Записках з мертвого дому» (це ж ви давали мені колись почитати) написано, що коли арештанту наказати переливати воду з одного відра в інше, а потім знову в перше і так без кінця, то цей арештант неодмінно заподіє собі смерть. А що тамтешні в’язні й справді змушені таке робити, то тільки дивуєшся, як серед них не буває самогубств. Саме там і опинився цей сигнальник, котрого я спіймав, — веснянкуватий, сором’язний, тихий чоловічок.
Увечері, коли з іншими кадетами, моїми друзями, я стояв, спершись на поруччя край борту, і дивився на порт, що танув в останніх променях сонця, до мене підійшов Макіта і, ніби жартуючи, сказав:
—Ти молодець, що взяв мавпу живцем.
Він, певне, гадав, що я пишаюся цим.
—Нарасіма людина. Він не мавпа, — різко відрубав я й відійшов від борту.
Інші, звичайно, здивувались: адже ж ми з Макітою ще з військової школи були нерозлийвода і жодного разу не сварились.
Походжаючи сам по палубі від корми до носа, я згадав розгублене обличчя помічника капітана, який так хвилювався за життя Нарасіми. Ми поставилися до цього сигнальника як до мавпи, а помічник виявив справжню людяність, співчуття. І ми, ідіоти, ще з презирством дивились на нього — несусвітня дурість! Мені стало ніяково, я понурив голову. І знову попростував до корми напівтемною уже палубою, намагаючись ступати якнайтихіше. Мені здалось: якщо Нарасіма в холодній почує мою бадьору ходу, — я крізь палубу провалюсь.
Чому Нарасіма крав? Причиною була, як завжди, жінка. На скільки його засудили, я не знаю. В усякому разі, декілька місяців він там попомучився: бо мавпі можна дарувати і звільнити від покарання, а людині — ніколи.