04.12.2019 19:08
18+
161
    
  - | -  
 © Акутаґава Рюноске

Мавпа

Сталося це тоді, коли я повернувся з тривалої плав­би і нарешті мав скінчитися для мене термін служби «молода гейша» (так на військових кораблях нази­вають кадетів). Вже третю добу наш панцерник стояв у порту Йокосука. Було десь біля третьої години попо­лудні. Голосно пролунав знайомий звук сурми, склика­ючи тих, кого відпускають на берег. «Сьогодні на черзі правобортовим сходити! — згадав я.— А вони усі вже вишикувалися на горішній палубі». Але несподівано пролунав поклик на загальний збір. Ну, таке не що­день буває! Нічого не розуміючи, ми вихоплювалися з люків нагору і питали один одного: «В чім річ? Що трапилось?»

Коли зібрався увесь особовий склад, помічник капі­тана сказав: «Останнім часом на нашому кораблі поча­ли траплятися випадки крадіжок. Зокрема, вчора, коли приходив міський годинникар, у нього зникли два срібні кишенькові годинники. А тому сьогодні ми вирі­шили провести персональний огляд членів команди і одночасно перетрусити особисті речі». Про випадок з годинникарем я чув уперше, але те, що у нас трап­лялися крадіжки, — це ми знали: в одного унтер-офі­цера та двох матросів пропали гроші.

Для персонального огляду нас усіх, звісно, примуси­ли роздягнутись догола, але, на щастя, був лише поча­ток жовтня — дивишся, як виблискують розпечені сонцем червоні буї в гавані, і здається тобі, що це літо, — тож роздягатися було не так вже й страшно, Тільки от халепа: у деяких хлопців, які збиралися, ма­буть, весело погуляти на березі, при обшуку знайшли порнографічні знімки й презервативи. Почервоніли бідолашні, стоять розгублені, не знають куди й очей діти. Здається, двох чи трьох офіцери побили.

Як не кажіть, а особовий склад — шістсот осіб, і на­віть для швидкого огляду потрібен таки час. Ото було кумедне видовище, такого вже й не побачиш: шіст­сот чоловік, усі голі, на горішній палубі — в ряд. Ті, що посередині, з чорними обличчями і руками — маши­ністи; спершу підозра впала на них, і тепер вони сто­ять у самих трусах, насупилися: шукайте, шукайте, мовляв, вишукуйте де завгодно...

Поки на горішній палубі починалась уся ця колотне­ча, на середній та долішній палубах заходилися тру­сити особисті речі. Оскільки біля кожного люка по­ставили по декілька кадетів, спуститись униз до каю­ти — дзуськи! Мене саме призначили робити трус на середній та долішній палубах, і я разом з товаришами ходив та оглядав речові мішки й скриньки матросів. Відколи я на військовому кораблі, мені вперше дове­лося мати з цим справу, і порпатися в ліжках, нишпо­рити в тумбочках, де лежали речові мішки, виявилося морочливішим, аніж я гадав. Тим часом один хлопець на прізвище Макіта, теж кадет, як і я, знайшов на­решті поцуплені речі. І годинники, й гроші — все це було в коробці для кашкета, що належала сигналь­нику Нарасімі. Там же був і тон ніж з перламутровою колодкою, що зник у стюарда.

Скомандували: «Розійтись!» — і одразу по цьому: «Зібратись сигнальникам!» Інші, певна річ, дуже зра­діли. Особливо машиністи, бо то ж їх спершу підозрю­вали. Проте, коли сигнальники зібралися, виявилося, що Нарасіми серед них нема.

Я був ще зовсім молодий-зелений і тому нічого цього не знав, але казали, що інколи на військових кораблях траплялося таке: вкрадені речі знайдуть, а самого злодія — катма. Вони, злодії, звичайно накладають на себе руки, але в дев’яти випадках з десяти вішаються в бункері, а щоб утопитись — цього майже не буває. Правда, розповідали: якось на нашому кораблі один матрос розпоров собі ножем живота, але його знайшли ще живого і принаймні відрятували.

А оскільки такі речі траплялися, то, коли стало відо­мо, що Нарасіми нема, офіцери, певна річ, наполоха­лись. Я й досі пам’ятаю, як заметушився помічник капітана. Казали, що в минулу війну цей чоловік ви­явив себе великим героєм, проте зараз він так сполот­нів, так збентежився, що дивитися збоку на нього — сміх, та й годі. Ми, спостерігши це, зневажливо перезирнулись: день у день торочить про гартування волі, а сам розгубився, як заєць.

Негайно за наказом помічника капітана на кораблі почалися ретельні пошуки. Не одного мене охопило своєрідне приємне збудження. Настрій у всіх був до­стоту такий, як у тих роззяв, що мчать дивитися на пожежу. Коли, бува, поліцай іде арештовувати злочин­ця, то є небезпека, що той чинитиме опір, але на вій­ськовому кораблі такого бути не може. Вже хоча б тому, що розмежування на вищих та нижчих між нами й матросами було дуже суворе — таке суворе, що ци­вільному й не збагнути, — а це ж бо сила. Аж підскаку­ючи з радощів, ми кинулися вниз.

Разом із нами спускався й Макіта. Він, — теж з ви­глядом: ото, мовляв, цікаво, — плеснув мене по плечі й сказав:

—Слухай, я пригадав, як ми ловили мавпу, пам’я­таєш.

—Авжеж. Але сьогоднішня мавпа не така спритна, як та — мороки не буде.

—Ого-го! Якщо так недооцінювати — то, побачиш, утече!

—Ну то нехай! Мавпа є мавпа.

Отак жартуючи, ми спускалися вниз.

До речі про мавпу. Мова йшла про ту мавпу, що її подарували нашому комендорові в Брісбені, коли ми ходили до Австралії. Під час рейсу, за два дні перед прибуттям у Вільгельмсгафен, вона потягла у капітана годинник і десь зникла, і на кораблі знявся переполох. Почасти, звичайно, й через те, що всі вже світом нуди­ли від цієї плавби. Не кажучи вже про самого комен­дора, ми, як були у робочому одязі, так засновигали по кораблю — знизу, від кочегарні, аж догори, до арти­лерійських башт — одне слово, метушня вчинилася страшна! До того ж на кораблі було багато всякої ін­шої плоді — кому подарували, хто купив — і коли ми бігали, то собаки хапали за ноги, пелікани кричали, папуги в клітках, підвішених на канатах, били криль­ми, як скажені, — ну, просто пожежа в цирку! І тут раптом ця проклятуща мавпа вихопилася відкілясь на горішню палубу — і до щогли, негідниця: прямо з го­динником у лапі хотіла залізти. Але там саме працювало кілька матросів, і вони, зрозуміло, не прогавили: один схопив за карк, і тоді вже легко узяли її голіруч. В годиннику тільки скло було побите, а так — усе га­разд. Мавпу за пропозицією комендора було суворо покарано — аж на два дні голоду. Та хіба не кумедно: ще до закінчення строку сам комендор порушив вирок і дав їй моркви та батату. І так виправдувався: «Як по­бачив її, бідолаху, таку сумну, то хоч вона й мавпа, але ж шкода». Все це, звичайно, відступ, але я веду до того, що, коли ми почали шукати Нарасіму, настрій у нас був приблизно такий, як під час метушні через ту мавпу.

Я перший примчав на долішню палубу. Як ви, на­певно, знаєте, долішня палуба — то така місцина, де завжди напівтемно й моторошно. Тут і там лисніє відшліфований метал, пофарбовані залізні штаби, усяке приладдя. Почуваєшся так, наче хто тебе душить — просто несила. Не встиг я ступити у цій сутіні й двох кроків до бункера, як раптом мало не зойкнув: з люка стирчала верхня половина людини. Мабуть, чоловік мав намір залізти до бункера і оце вже спустив ноги.

Правда, я не міг розгледіти, хто це, бо обличчя його закрите було плечима й кашкетом. Та й взагалі крім чорного силуету годі було побачити щось у цій пітьмі. Проте інтуїтивно я відчув — це Нарасіма. А коли так, то, безумовно, він хоче залізти до бункера, щоб на­класти на себе руки.

Я наче ошалів: мене охопило незбагненно приємне збурення, кров зануртувала у тілі. Воно, як би це мо­вити, було як у того мисливця, котрий з рушницею у руках чигає на здобич. У нестямі я кинувся на цю лю­дину і чіпкіше за мисливського собаку обома руками вп’явся в плече.

— Нарасіма!

В голосі моєму не було зовсім лайливості, ані гніву, навпаки, він якось дивно тремтів. Що й казати: це справді був провинник Нарасіма.

Нарасіма навіть не ворухнувся, не пручався; як і досі наполовину висунутий з люка, він спокійно підвів очі на мене. Сказати «спокійно» — надто мало. Це було так «спокійно», коли всі сили, геть до крихти, розтанули і не бути спокійним уже неможливо. Це було те неми­нуче «спокійно», коли вже нічого не зробиш і нікуди не дінешся — так спокійно напівзламана рея після буревію рештками сил намагається повернутися в по­переднє положення. Підзасвідомо, трохи невдоволений з того, що очікуваного опору не було, і через те ще більш розлючений, я німо дивився на це «спокійно» зведене обличчя.

Такого обличчя я ніколи більше не бачив. Глянути на нього і не заплакати — чи зміг би хто? Та що там казати, ви не бачили цього обличчя і допоки віку не уявите його. Мабуть, я потраплю описати вам ці очі, повні сліз. І ці губи, спотворені конвульсійним тіпан­ням, ви, мабуть, уявите собі з моїх слів. І навіть саме це сіре обличчя, мокре від поту — і його мені неважко буде змалювати. Але вираз, отой жахний вираз, що складався з усього цього, — його жоден письменник не підкорить. Тому перед вами, перед людиною, яка теж її має, я спокійний, і на цьому закінчую свій опис. Я відчув, що цей вираз наче вогнем обпік мою душу, — так сильно вразило мене обличчя цього матроса.

- Ти що тут робиш? — я сказав це зовсім механічно.

І раптом ці слова чомусь прогриміли в моїй голові так, наче звернені були до мене самого. Що б я міг відповісти на запитання: «Ти що тут робиш?!» Хто б спокійно відповів: «Я тут для того, аби довести, що ця людина — злочинець?» Хто б міг так зробити, дивляячись на це обличчя? Так, як я оце зараз описую, здає­ться, що довго, а насправді всі ті картання самого себе промайнули в моїй душі в одну мить. І ось у ту ж саму хвилину ледь чутно, але виразно до мене донеслися слова: «Мені соромно».

І їй, мабуть, сказали б образно, наприклад, що ці слова прозвучали так, начебто їх мені прошепотіло власне серце. А я просто відчув, як вони розпеченою голкою увігналися мені в нерви. Захотілося усім своїм нут­ром заволати: «Мені теж соромно!» — і вклякнути пе­ред чимось вищим від нас. Я відпустив Нарасімове плече і, наче сам спійманий злочинець, закляк перед люком у бункер.

Що було далі, неважко здогадатися. Нарасіму від­разу посадили в холодну, а наступного дня відправили до військової тюрми в Урага. Не хочеться про це ба­гато розводитися, але там в’язнів часто примушують «тягати ядра». Це значить цілий день тільки те й ро­бити, що переносити з місця на місце двадцяти кілограмові чавунні кулі. І якщо вже говорити про муки, то більшого катування, ніж це, для в’язнів не вига­даєш. Я пам’ятаю у Достоєвського в «Записках з мертвого дому» (це ж ви давали мені колись почитати) написано, що коли арештанту наказати переливати воду з одного відра в інше, а потім знову в перше і так без кінця, то цей арештант неодмінно заподіє собі смерть. А що тамтешні в’язні й справді змушені таке робити, то тільки дивуєшся, як серед них не буває са­могубств. Саме там і опинився цей сигнальник, котрого я спіймав, — веснянкуватий, сором’язний, тихий чоло­вічок.

Увечері, коли з іншими кадетами, моїми друзями, я стояв, спершись на поруччя край борту, і дивився на порт, що танув в останніх променях сонця, до мене підійшов Макіта і, ніби жартуючи, сказав:

—Ти молодець, що взяв мавпу живцем.

Він, певне, гадав, що я пишаюся цим.

—Нарасіма людина. Він не мавпа, — різко відрубав я й відійшов від борту.

Інші, звичайно, здивувались: адже ж ми з Макітою ще з військової школи були нерозлийвода і жодного разу не сварились.

Походжаючи сам по палубі від корми до носа, я зга­дав розгублене обличчя помічника капітана, який так хвилювався за життя Нарасіми. Ми поставилися до цього сигнальника як до мавпи, а помічник виявив справжню людяність, співчуття. І ми, ідіоти, ще з пре­зирством дивились на нього — несусвітня дурість! Мені стало ніяково, я понурив голову. І знову попростував до корми напівтемною уже палубою, намагаючись ступати якнайтихіше. Мені здалось: якщо Нарасіма в холодній почує мою бадьору ходу, — я крізь палубу провалюсь.

Чому Нарасіма крав? Причиною була, як завжди, жінка. На скільки його засудили, я не знаю. В усякому разі, декілька місяців він там попомучився: бо мавпі можна дарувати і звільнити від покарання, а людині — ніколи.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!