28.11.2019 13:10
для всіх
496
    
  1 | 1  
 © Рюноске Акутаґава

Ніс

В Ікеноо годі було знайти людину, що не чула б про ніс Дзенті Найгу. А ніс і справді був незвичайний: зав­довжки десь з п’ять супів всюди однаково грубий, він нависав над губами й сягав аж підборіддя. Здава­лося — посеред обличчя теліпається ковбаска.

Найгу, якому вже переступило за п’ятдесят, завжди потай страждав через свого носа: і за давніх часів свого послушництва, і тепер, дійшовши посади священика в двірському храмі. Щоправда, назовні він того не вика­зував — удавав, ніби йому байдуже. І не тому, що вва­жав турботу про ніс марницею, негідною справою для бонзи, який готується до прийдешнього життя на тому світі. Скорше тому, що йому страх не хотілося, аби й люди бачили, як його непокоїть той ніс. У буденних розмовах Найгу навіть згадки про нього боявся.

Було дві причини, чому Найгу не знав куди поді­тися зі своїм носом. Перша та, що довгий ніс завдавав йому клопоту. Передусім Найгу не міг сам наїстися. Бо тільки-но він брався до страви, як кінчик носа­ занурювався в рис у металевій мисці. Отож, як наставав час їсти, Найгу садовив послушника по той бік столика і той підтримував носа дощечкою завширшки сун і за­вдовжки два сяку[1] [2]. Однак з таким трапезуванням обом була морока: і бонзі, й послушникові, що під­тримував носа дощечкою. Тоді саме навіть у Кіото ходила чутка, нібито одного разу хлопець на побігень­ках, що заступив був послушника, чхнув, рука його труснулася і Найгів ніс заїхав у кашу. Але то була не найповажніша причина, чому Найгу так мучився. На­справді його турбувало те, що ніс шкодить самоповазі, вщерблює його гідність.

«То велике щастя, що носатий Дзенті Найгу не ми­рянин», — казали мешканці Ікеноо, бо вважали, що за такого носача навряд чи б вийшла заміж яка жінка. Були й такі, що навіть постриження в ченці поясню­вали довгим носом. Та сам Найгу не почував, нібито ніс завдає йому менше страждань лише тому, що він, Найгу, священик. А що така поважна справа, як шлюб, не могла не розворушити його вразливої натури, то Найгу поклав собі будь-що загладити шкоду, завдану його гідності. Першою думкою було добрати такого способу, щоб довгий ніс здався коротшим, ніж був на­справді. Як поруч не було нікого, Найгу заглядав у лю­стерко, роздивлявся носа з усіх боків і гарячково шу­кав рятунку. Іноді, невдоволений поворотом голови, він обхоплював лице руками, випинав уперед підборід­дя і втуплювався в люстерко. Але ніс так і не здавав­ся коротшим, аби принаймні Найгу задовольнити. Часом йому видавалося, немов усе йде на гірше: чим більше він думає, тим ніс довшає. Тоді Найгу ховав люстерко у скриньку і, як звичайно, тихо зітхаючи, неквапом ішов читати на пюпітрі сутру про Каннон. Відтоді Найгу безперестанку приглядався до чужих носів. У храмі в Ікеноо часто правилася служба, було чимало чернечих келій, а в лазні щоденно гріли воду. Тож сюди навідувалося багато мандрівних ченців і ми­рян. Найгу пильно вдивлявся в їхні обличчя, прагнучи уздріти хоч одну людину з його носом і розрадити душу. Тож і не помічав ні темно-синіх суйканів[3] [4], ні білих катабіра[5], ні жовтогарячих шапочок і чорних ряс, що до них звик, — вони для нього не існували. Найгу бачив не людей, а їхні носи. Хоч закандзюблені й траплялися, а от такого, як Найгів, не було. Після таких пошуків Найгу смутнішав. Тож, коли він роз­мовляв з людьми і несамохіть хапався за кінчик носа й шарівся, немов дівчина, то причиною, і головною, був його ніс.

Врешті Найгу навіть подумав, що йому було б трохи легше, якби хоч у книжках, священних чи світських, натрапив на праведників з таким носом, як його. Та в жодній з них не згадувалось, що Мокурен або Сярі-хоцу[6] мали довгі носи. Певна річ, і Лунь Шу і Мао Мінь[7] були праведники з пересічними людськими но­сами. Довідавшись якось з оповідання про Китай часів Шуханського царства[8], що імператор Лю Сюань-де був клаповухий, Найгу мимоволі подумав, як би то йому відлягло, коли б Лю Сюань-де натомість був довго­носий.

Що й казати, Найгу не тільки споглядально, але й активно намагався вкоротити собі носа. До чого він тільки не вдавався: і пив гарбузовий відвар, і навіть щурячою сечею носа натирав. Та марно — ніс завдов­жки п’ять сунів все звисав до підборіддя.

Аж якось восени послушник, що їздив у справах до столиці, вивідав у знайомого лікаря рецепт, як уко­ротити ніс. Той лікар походив з Китаю, але переселився в Японію і був священиком у храмі Тьоракудзі.

Найгу, як звичайно, вдавав, ніби йому й горя мало, навіть словом не натякнув, щоб негайно випробувати на собі новий метод. Та водночас він бадьорим голосом просив вибачення за те, що під час обіду завдає по­слушникові стільки клопоту. Щоправда, Найгу тільки й чекав, коли послушник умовить його випробувати цей рецепт. Звісно, й послушник здогадувався, що Най­гу хитрує. Але над відразою до хитрощів узяло гору співчуття до Найгу, до його душевного стану, що спо­нукав до тих хитрощів. Отож послушник, як і сподівав­ся Найгу, заходився настійно рекомендувати новий метод. А Найгу так само кінець кінцем піддався на на­полегливу підмову.

Метод був на диво простий: ніс треба ошпарити окропом, а потім потоптати ногами.

У храмовій лазні щодня грілась вода, і послушник приніс звідти коновку окропу. Та якщо просто зану­рити носа в таку гарячу воду, то можна обпарити все обличчя. Тому-то й вирішили приладнати до коновки покришку, провертіти в ній дірку й через неї встром­ляти носа у воду. Коли Найгу так зробив, то його зовсім не пекло. Незабаром послушник мовив:

— Мабуть, уже напарився.

Найгу силувано всміхнувся. Бо подумав: якби хтось підслухав, то ніколи в світі не здогадався б, про що мова. А ніс, ошпарений в окропі, свербів, ніби покуса­ний блохами.

Коли Найгу витягнув розпашілого носа з дірки у по­кришці, послушник заходився щосили м’яти його обома ногами. А Найгу, лежачи на боці, тільки й бачив послушникові ноги перед очима. Іноді послушник жа­лісно позирав на Найгову лису голову й запитував:

— Не боляче? Лікар наказував топтати навіть коли вже несила терпіти. Ну то як? Не боляче?

Найгу силкувався кивнути головою і подати знак, що, мовляв, не боляче, але послушник усе м’яв і м’яв носа, тож Найгу не міг ворухнути головою так, як йому кортіло. Підкотивши очі догори і вп’явшись поглядом у порепані послушникові п’яти, Найгу лиш трохи роз­дратовано відказав:

— Ні, не боляче.

Як послушникові ноги м’яли там, де свербіло, Найгу відчував скоріш полегкість, ніж біль. Незабаром на шкі­рі повиступало щось схоже на пшоно, а ніс скидався на обскубану й засмажену на вогні пташку. Запримітивши таке, послушник перестав тупцяти й наче сам до себе промовив:

— Лікар радив усе це щипчиками повитягувати.

Надувши невдоволеио щоки, Найгу мовчки дозволив

послушникові робити з собою усе, що тому заманеться. Певна річ, Найгу цінував його добрість. Та все ж таки відчував й образу, що з його носом обходяться неце­ремонно. Наче пацієнт, що лежить на операційному столі, але хірургові не довіряє, Найгу мимоволі стежив, як послушник щипчиками витягує сальні дрібочки з дірочок на носі. Сало виходило назовні схожим на пір’яні колодочки завдовжки десь один сантиметр.

Упоравшись з носом, послушник полегшено зітхнув і сказав:

— Гадаю, не завадило б іще попарити.

Насуплений і, ясна річ, невдоволений, Найгу, однак, 

не перечив послушникові.

А коли Найгу вдруге випарив носа, то побачив, що той таки покоротшав і тепер не надто різниться від звичайного, закандзюбленого. Обмацуючи його пальця­ми, Найгу сором’язливо й тремтливо зазирнув у лю­стерко, подане послушником. Ніс — той самий, аж до підборіддя! — зморщився, як брехня перед правдою, і тепер скромно тулився над верхньою губою. Де- не-де видніли червонясті цятки — очевидно, послуш­ник ногами натоптав. «Ну, тепер уже ніхто не глузу­ватиме», —Найгове зображення моргнуло до Найгу з люстерка.

Однак цілісінький день Найгові не давала спокою одна думка: «А раптом ніс видовжиться?» Тому Найгу безперестанку, як тільки була нагода, — коли читав молитву чи сидів коло страви, —мацав кінчик носа.

Л той, чемно вмостившись над верхньою губою, наче іі не збирався перевисати над ротом.

Найгу переспав ніч, а прокинувшись, передовсім помацав носа. Ніс був короткий, як і вчора. Вперше за (‘тільки років Найгу відчув на серці полегкість, якої за­знав, хіба коли зробив святе діло — переписав сутру Хокке.

Та збігло два-три дні — і Найгу застигла несподіван­ка: самурай, що саме нагодився до храму, як ніколи насмішкувато подивився на Найгового носа. Крім того, хлопець на побігеньках, що колись упустив Найгового носа в кашу, щоразу при зустрічі спершу втуплював очі в землю і душив у собі напад сміху, а нарешті, уже не мігши стриматися, пирхав. А було не раз і не два так, що ченці, яким Найгу загадував щось робити, опинив­шись перед ним, шанобливо слухали, а поза очі завжди хихотіли, — Найгу ловив їх на цьому, коли оглядався.

Спочатку Найгу вважав, що до цього спричинилася зміна обличчя. Але тільки така причина всього не по­яснювала. Певна річ, сміх хлопця на побігеньках і ченців можна було цим пояснити. Однак тепер у їх­ньому сміхові було щось таке, чого не було перше, як ніс був довгий. Ну, хай незвично короткий ніс видає­ться смішнішим, ніж звичайний довгий. Та ні, мабуть, не в тому сила. «Раніше вони так в очі не насміхали­ся», — бурмотів Найгу, відриваючись від сутри й схи­ливши гиряву голову набік. У такі хвилини скромний ТІайгу неуважно споглядав образ святого Фугена, що висів поряд, і згадуючи про ті дні, коли його ніс ще був довгий, занепадав духом, як «пропаща людина, що їй навертаються на пам’ять дні достатку й слави». Та, на лихо, Найгові бракувало хисту розгадати цю таємницю.

У людському серці змагаються два суперечливі по­чуття. Безперечно, немає на світі людини, яка не спів­чувала б покривдженому й нещасному. Та, коли бідо­лаха насилу вирятується, людина, яка йому раніше співчувала, тепер чомусь невдоволена. Коли вже нате, то їй кортить знову бачити бідолаху в лабетах того са­мого лиха. І непомітно, несвідомо людина починає на бідолашного злом дихати. Що ж до Найгу, то йому було прикро відчувати на собі погляди байдужих, егоїстич­них спостерігачів, ченців і мирян. Тим-то Найгів на­стрій щодень псувався. Скаже хто якесь слово — він його почне картати, нікого не обминає; тож кінець кінцем навіть послушник, який лікував йому носа, поза очі почав казати, що Найгу зазнає кари за гріхи на тому світі. А надто розгнівав Найгу капосний хлопець на побігеньках. Якось одного дня Найгу, зачувши неса­мовите скавучання, вихопився надвір і побачив, як служка, розмахуючи дощечкою завдовжки два сяку, навперейми ганяє за схудлим псом. Та він не тільки бігав за собакою, але ще й глузливо викрикував: «Ди­ви, не розбий носа! Не розбий носа!» Висмикнувши дощечку (ту саму, якою Найгів ніс підтримувано під час обіду) з хлопцевих рук, Найгу щосили мазнув йому по обличчю.

Найгові стало прикро, що він так нерозважно, ні сіло ні впало, вкоротив носа.

Якось уночі — може, через те, що вітер звечора ви­дзвонював дзвіночками на пагоді, їх телеичання доку­чливо лізло у вуха, а надворі схолодніло, — Найгу ніяк не міг заснути. Втупившись у темряву, він зненацька відчув, що ніс його нестерпно засвербів. Найгу пома­цав: кінчик носа, здавалось, набряк і пашів жаром. «Я його силоміць укоротив, от він і болить», — мимрив Найгу, торкаючись носа так шанобливо, наче ставив кадильні палочки й квіти перед образом Будди.

Як завжди, назавтра Найгу пробудився рано-ранісінь­ко. Мабуть, тому що за ніч обсипалося листя з адіан- тумів і каштанів, дах пагоди узявся памороззю, а в сіруватому ранковому повітрі на шпилі пагоди відсві­чувало дев’ять металевих кілець, — храмовий сад бли­щав, наче золотом усталений. Найгу вийшов на веранду, розчинив віконниці й глибоко вдихнув повітря.

І в одну мить знову вернулося те відчуття, що вже, здавалось, покинуло його. Найгу хапливо торкнувся носа. Помацав, — ніс уже не був такий короткий, як звечора. Тепер це був той самий ніс, завдовжки десь з п’ять сунів; як і раніше, він перевисав над губами іі сягав аж підборіддя. Найгу зрозумів: протягом ночі ніс знову видовжився. І так само, як тоді, коли ніс пощастило вкоротити, Найгу відчув, що його перепов­нює велика радість.

«От тепер уже, напевне, ніхто не глузуватиме», — в думці проказав Найгу, коли ранковий осінній вітер злегка погойдував його довгим носом.




[1] Один сун — 3 см.

[2] Один сяку — ЗО см.

[3] Каенон - богиня милосердя у буддійській релі­гії.

[4] С у й к а н — верхній чоловічий одяг з вибіленого на сонці, некрохмаленого шовку, поширений в епоху Хейан.

[5] Катабіра — літній одяг з полотна.

[6] Мокурен і Сяріхоцу — апостоли Будди.

[7] Лунь Шу і Мао Мінь — проповідники буддиз­му в Індії в III ст. до н. е.

[8] Шуханське царство на півдні Китаю існували в

221—262 рр.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!