18.12.2019 20:58
З дозволу батьків18+
38 views
Rating 5 | 2 users
 © Леонід Пекар

Обі́йми

Беру на себе зобов`язаня перечитати всі коментарі і зауваження, хай як дивно це звучить )) (ніби я до цього не читав :( але це такий маркетинговий хід. Так мене запевнили люди в шапочках із фольги) Запевняю, цей твір ще неодноразово зміниться. 

****************

Далі текст оповідання

****************

Ні, ще нижче

************

Ніколи не вмів обійматися. Не те, щоби я ніколи не обіймався, просто ніколи не вмів. Є люди яким це дається легше – в них виходять гарні обійми. Вони знають, коли взяти візаві за ліктик, чи одразу зайняти позицію, що руки враз опиняються на спині і ніжно-ніжно так притискають до себе. Я ж навпаки розкидаю широко руки, немов хочу загребти разом зі співрозмовником ще десятка два людей, тоді люди почуваються невпевнено і починають озиратися – чи не поспішає ще хтось до наших обіймів. Якщо назустріч мені відкривають обійми, то гублюся вже я, бо треба одразу вирішити купу питань: мої руки мають бути вище, чи нижче, бо якщо людина невисока, то виглядатиме ніби я хочу поставити співрозмовника на коліна; а якщо візаві вищий, а мої руки будуть лежати нижче його рук – я виглядатиму, як блудний син на картині Рембрандта. Певна річ, одна рука може бути вище, але як вгадати, яка рука підійметься вище в обіймах назустріч, щоб уникнути незручних моментів і пауз, які моментально виморожують щирість моменту. З отакими перекошеними руками я стаю схожий на голодного ведмедя зі сколіозом.

Гадаєш, чому я все це так детально описую? Бо це я пам’ятаю. Ще пам’ятаю. Ніяка не амнезія. З головою в мене все в порядку. Принаймі було. Який маразм? Мені тридцять три, от щойно. Готовий забратися звідси куди завгодно, тільки скажіть куди і що з собою брати. Не буду нічого залагоджувати, бо тоді я сюди не повернуся.

Цікаво тобі, бачиш но. А мені зовсім не цікаво. Хочу відбути таким, як є зараз. Хоча б із тим, що лишилося.

Ну добре. Добре, кажу! Але деталей я не знаю. Розповім лише – до чого сам дійшов.

Познайомився я якось з однією панянкою, а може й познайомив нас хтось. Ми зустрічалися, якийсь час. Навіть жили разом. Здається рік.

Не пам’ятаю, як виглядала. Може руденька була, а може й чорнява, тобто брюнетка, а може й світловолоса. Не пам’ятаю.

А одного дня з’являється до мене на роботу її адвокат, судовий виконавець і двоє поліціянтів.

Справді, я сам потім дивувався, адвоката пам’ятаю, як вручали виконавчий ордер пам’ятаю, а яка вона з себе – хоч стріляй, не пам’ятаю.

От вручають мені ордер, постанову суду, мовляв, ваша цивільна дружина (яка цивільна дружина: відносин не оформили, в неї своє квартира на Соборності, ми жили то в мене, то в неї) тож, ваша цивільна дружина прагне розлучитися і вимагає, згідно закону «Про дотримання прав на збереження і примноження честі та гідності» (його потім назвали «про чистоту моралі») убезпечити себе від ганебної експлуатації спогадів про її інтимне життя. «Ставте підпис і пройдемо».

Спочатку мене заціпило. По перше, вранці ще все було чудово – цьом-цьом, бувай-бувай, тож якого… херувима. По друге, я чув скільки списів зламали в Раді і пресі з приводу закону, але, що цю печерну маячню бігом побіжать виконувати – не налазило на голову. І останнє, в чому причина такої… такого… в чому причина, власне?

Кажу виконавцю: хвилиночку, але це і мої спогади, а якщо екс-«дружина» хоче отримати мої спогади – я хочу отримати її.

Виявляється, закон направлений на захист жінок, і мої права не зачіпає жодним чином. Ну, питаю, а як же удавано веселі хлопці, які одружуються між собою? Кажуть: «Ви гей?» Кажу: «Ні». Кажуть: «Отже, ваші права не зачіпаються».

Апеляцію подати не можна, відтермінувати процедуру не можна, відновити спогади не можна. Мої думки бігали колами, наче заєць, якого хорти гонять на стрільця, і так само приречено неслися в глухий кут.

Спочатку хотів влаштувати бучу, але одразу зрозумів, що відносини наші скінчилися і доведеться так, чи інакше розійтися. Навряд чи ми могли бути разом. Навряд чи я зміг би повернутися до попереднього життя. А пам’ятати конкретну людина, яку ти… мабуть… кохав, і яка запевняла, що кохає тебе (я гадаю, так мало бути, бо інакше, взагалі, для чого зважуватися на відносини) і зрештою, поставилася, як до збоченого сталкера, – не хотів. Але ж.

Кажу: «Згода, але нехай моя «дружина» скаже мені це в очі», – і тут дівчинка поліцейська – шварк мене шокером. Очуняв уже в кріслі. На голові обруч «Мнімі́дена», поруч технік чаклує над моніторами. За склом все та ж публіка: адвокат, виконавець і поліцаї. Все як у старих фільмах по страту електрострумом. Хотів закричати, а технік каже: «Ми закінчили. Вставайте».

Ти знаєш, здається нічого не змінилося: той самий світ – на смак і на колір, серце б’ється, ніс дихає, – але відчуття, ніби щойно прокинувся після довгого сну. Поки чекав на таксі, якась жінка на вулиці підійшла і обійняла мене – обережно і ніжно. Я подумав, що в неї хтось помер і обійняв у відповідь. Потім я намагався згадати, хто ж була ця жінка, але не міг пригадати ні обличчя, ні кольору волосся, ні парфумів. Навіть зросту її не міг пригадати. Пам’ятав лише ці обійми. Досі пам’ятаю. І відчуття м’якої податливості кашемірового пальта.

…Так, будьте ласкаві. Чорна, дві цукру. Дуже дякую…

Життя така річ – не любить чекати. Та й сумувати мені не було за ким. А може й було, я ж не знаю. Я зустрічався, так, зустрічався з жінками. Нетривалі стосунки, які не вимагали нічого, ні від кого. До того ж я свідомо уникав моменту, коли починаєш лишати в її домі свої речі, знаєте: зубну щітку, станок для гоління. Я все ж не хотів втрачати значні шматки свого життя. Нехай зникнуть короткі інтрижки, без них і соромитися буде нічого. Але настав момент і я перестав бути обережним, втратив пильність і знову відважився. Так, любовний вир з усіма супутніми втратами.

Після другої процедури я не міг пригадати, як виглядала моя шкільна викладачка ігрових дисциплін. Сліпа куля мнімідена якимось чином прибрала її з моїх спогадів. Таке буває, що школярі захоплюються молодими викладачами, але як це було пов’язано з моїм життям, з відносинами? Не знаю. Ну не був же в них однаковий науковий ступінь?

Ні, не пам’ятаю. Просто припущення.

Крах наступних відносин став справжньою катастрофою. А все клятий аутсорсинг. Державі стало невигідно утримувати реабілітаційні центри і вона поступилася місцем бізнесу. Тобто, тепер ти мусив платити за кастрацію власного мозку. Маючи вже певний досвід я спокійно погодився на соціальний пакет.

Якщо перші стирання пам’яті були схожі на хірургічну операцію, то це втручання стало божевільним жонглюванням бензопилами із заплющеними очима. Повернувшись додому я зрозумів, що мушу заново пройти курс анатомії людини. Особливо… м-м… в плані репродуктивних органів. Мабуть із тиждень я сидів і дивився освітній фільм про статеве дозрівання і секс. З порно була проблема: частина екрану була наче розмита, або не розумів, що відбувається на екрані. Не знаю наскільки бурхливо протікав наш роман, але з моєї пам’яті зникло кілька готелів і ресторанів. Та мало того, що коханець з мене тепер був ніякий, спорт теж став не для мене. Кажуть (зачекай секунду, маю записане) «в мне була хороша різана подача», що би це не означало. Тож з тенісом я попрощався.

Ну, давай, приколися, скажи, що це хороша можливість, щоб експериментувати із власною сексуальністю, що не варто зв’язуватися з жінками, якщо вони так ставляться до своїх чоловіків. Не скажу, що таких думок не було. І що не було подібного досвіду. Але далі ніж пересмикнути… партнеру – не пішло. Та й то було один раз під дією різних речовин. Мій товариш… кхм… тоді проходив процедуру розлучення і, знаючи усю мою історію, переймався, чи не захоче його колишня стерти його спогади про себе, а заодно і про двох спільних дітей. В нас обох був привід нажертися різного психоделічного лайна. Тож, якось так.

З сімейним життям не склалося. Інтереси всі були анульовані. Лишалась тільки робота. Пощастило, що не заводив романів там, де працював. Взагалі по моєму життю пройшлися, як розчинником по картині, але й цього виявилося замало.

Можливо прийшла якась мода – позови на стирання пам’яті подавали всі на всіх. Комусь задовольняли, комусь ні. Проти мене всі позови задовільнялися стовідсотково, не знаю чим я міг комусь дошкулити. Спочатку я уникав виконавців, потім ховався. Потім продав квартиру і знімав житло. Але кожен раз ці таргани знаходили мене. І кожен раз я мусив сам оплачувати процедуру у приватному центрі, щоб напевне знати, що завтра мені не віднімуться руки, чи ноги. Результат – я лишився і без грошей, і без роботи. А кому потрібен працівник із головою, як сито?

Власне все. Працювати я вмію і можу. Тепер, коли мені нічого не потрібно від життя, вистачає тимчасових, випадкових підробітків. Але, розумієш, боюся підійде до мене на вулиці незнайомка, обійме, як та, перша – обережно і ніжно – і побіжу я за нею, наче маленьке цуценятко, а потім у мене заберуть останні спогади і останні обійми. І ті перші, які мені тепер найдорожчі, бо це все, що лишилося від мого життя. Втекти хочеться. Геть утекти з під цього неба, з цієї планети.

Ну, то що? Де підписувати?



Його превелебність відірвався від екрану.

– Що я щойно подивився?

Полковник прийняв з його рук планшет, вимкнув і заховав до невеликого металевого кейсу.

– Ваша Еміненціє? Я правильно звертаюся? Це стосується наших нещодавніх запитів, стосовно одного розслідування.

– Можна – Кардинал Роман. Можна – пан Роман. Можна – Роман Михайлович. Звертайтеся, як вам буде зручніше.

Його превелебність посміхнувся, розглядаючи співрозмовника – старий служака, котрий чудово вписувався в минулу епоху і якому зовсім не личили теперішні часи перехресного запилення сенсів і значень, гібридної війни і гібридної віри. Навіть пістолет у потаємній кобурі під пахвою, що раз у раз поправляв полковник, виглядав так недоречно, що молодий кардинал знову посміхнувся. Гарантовано, полковник приймав участь і у першій, і у другій війні за Дике Поле.

– Це неофіційна бесіда у посольстві Марсу, – полковник озирнувся оглядаючи невеличкий парк, в якому вони окупували лаву. – Це так охрестили центр з підготовки колоністів, якщо ви знаєте.

Кардинал Роман погідливо гойднув головою – він знає про посольство Марса. Особа на записі видалася йому знайомою, але, поки що, він не міг пригадати звідки.

– Цікавий тип, – вів далі полковник. Він мружився удаючи, що добирає слова. – Ви не можете його не знати. Впевнений, ваша організація…

– Мушу зазначити, що не варто називати Вселенську Апостольску Церкву організацією…, – завів звичну пісню викладач католицького університету, але уперся у погляд холодних сірих очей убивці, приправлених незлобивою усмішкою.

– Коли ваша ласка, я закінчу, а потім ви мені розповісте про Вічне Місто і довжелезні руки Святішого Престолу. Тож. Відео потрапило до нас практично випадково. Зізнаюся, щодо нашої інформації, цей персонаж практично не збрехав. Не впевнений наскільки уціліли його спогади, але дійсно, події він описав досить точно і в хронологічному порядку. Але найцікавіше, і для нас також, сталося потім, після описаних подій. Потім він подався у проповідники. І тоді вже потрапив у наше поле зору.

Його превелебність одразу пригадав проповідника, щодо якого розшукував матеріали для Congregatio de Causis Sanctorum. Але ні на кардинала, ні на постулятора, який вивчав справу, документи і свідчення не справили враження.

– Його назвали апологетом забуття, – продовжив полковник. – Всі його промови вертілися навколо того, що «якщо не забудеш – не пробачиш». І, як на диво деякі його прихильники, а особливо прихильниці, стали забувати деякі події зі свого бурхливого життя. Особливо перед свідченням у суді у резонансних справах. Невідомо скільки слідча група могла ходити колами навколо гіпнотичного, чи медикаментозного випливу на пам’ять свідків, але про це стало відомо слідчому, який розслідував розграбування центру реабілітації. Зокрема там викрали і «Мніміден», але група слідчих, що займалися проповідником, про це навіть не здогадувалась. Ми не Святіший Престол, але зацікавилися подібним чудом. Усе переповідати не стану. Кільканадцять разів обшукували сцену, приміщення, стадіони і міські площі, де збиралися ці шабаші. Наскільки можливо перевіряли декорації і обладнання, яке застосовувалось. Було марно, поки не допетрали, що прилад може бути портативний. Вияснили, що новенький месія завжди при собі тримає мобільний. Ось тоді звернули увагу на зв’язки оточення з компанією, що розробляла новий стандарт зв’язку для цих же мобільних. Що з вами, що сталося?

Його превелебність засовався на лаві, ніби його почало припікати з різних сторін.

– Нічого. Згадав, що мав подзвонити, – заспокоїв співрозмовника отець Роман.

Полковник добре знав, що відбувається в голові кардинала. Він із садистичним задоволенням надував щоки і витягував губи, вдаючи, що пригадує попередню розмову.

– Про що це я? Ага, так от. Частота на якій працюють нові прилади побіжно здійснює вплив на смугасте тіло і острівець в мозку людини. Та ж частота, на якій працюють «Мнімідени». І один з цих апаратів у вас в кишені. Спокійно, спокійно, не смикайтеся так. Я знаю, що для вас це лише телефон. Але скоро виробник розмістить на сайті оновлення і прилад запрацює на повну силу.

Полковник зі значенням подивився на священика. Той сидів нерухомо, зіщулений, втягнувши голову в плечі, намагаючись, не зрушивши з місця, відхилитися подалі від поганих новини.

Винайдення «Нуль-пам’яті» медіа і балакучі голови псевдоаналітиків зустріли прохолодно, оскільки розробники подавали його лише, як проміжний етап для розробки запису свідомості людини і перенесення на довговічні носії. Роботи щодо запису свідомості з часом зупинилися, а технологію стирача пам’яті протиснули для лікування жертв насильства. Перші успіхи підлили масла у вогонь і, після серії експериментів, технологію стали застосовувати для видалення будь-яких травматичних спогадів. Але, як виявилося, найбільша «небезпеку» становлять спогади, що міститься в головах тих, з ким ці спогади пов’язані. Відтак стали «лікувати» злочинців. Потім вдерлися в голови до зрадливих чоловіків. А під завісу дісталося і розлученим – в тих спогади про себе могла забрати будь-яка колишня.

Ніхто не пройшов повз джерело, яке зцілювало і вивітрювало сум з людських сердець, всі долучилися до причастя, – уряди легко розправлялися з опонентами, Ватикан уладнував педофільські скандали, корпорації звільняли працівників, не боячись промислового шпигунства.

Веселий рай щасливих безпам’ятством людей. Пекло настало потім. Хтось в мережі охрестив це «Чорною відпусткою». Щоправда, той дотепник потонув разом з поромом таких же відпускників. І сталося це без видимих причин за ідеальної погоди. Жодних заяв про теракти, жодних аварій, чи несправностей. Хтось з екіпажу корабля відкрив кінгстони і разом з пасажирами спостерігав, як судно повільно занурюється у воду. Загинули усі, хоча засобів для порятунку було достатньо. Так само безпричинно падали літаки, горіли будинки, вибухали заправні станції та електричні підстанції. Будь-яка аварія запускала ланцюгову реакцію, що приводило до масштабних катастроф, через слабке реагування рятувальних служб. Жоден уряд, жодна організація не захотіли шукати причину «Black vacation».

– Чому… чому ви їх не заарештуєте? – у отця Романа пересохло в горлі.

– Абсолютно нічого не можна довести. Слідчі прийняли спільне рішення тримати справу у таємниці від усіх. Побоюються, що найменший витік може призвести до повторення «відпустки». А ранні арешти примусять їх прискорити свої плани. Треба брати усіх разом в один день. Наш месія, можливо, відчув, що загрався, а можливо, це такий піар хід – і подався у марсіанські колоністи.

– Що вам потрібно від мене, – неголосно промовив кардинал.

– Не тільки від вас. Нам потрібна підтримка і допомога Церкви на всіх рівнях. Нам потрібен резонанс, спочатку всередині церкви, щоб зупинити сповзання у прірву. У цієї змії потрібно відрубати голову, а язиків у неї дуже багато. Щойно ми вийдемо з тіні і почнемо діяти – на нас натравлять медіа і спецслужби. Щоб зробити все, як належить, потрібна така парасолька, яка більше тисячі років захищає людей в сутанах.

Кардинал замотав головою:

– Ні, вони на це не підуть.

Полковник нахилився до отця Романа:

– Мені видається, ви не розумієте усієї картини. Те, що сталося з відпускниками – лише квіточки. Тим нещасним підсмажили області мозку, які відповідають за сексуальний потяг, за любов. Витравлюючи з пам’яті людей спогади про коханих, про перші поцілунки і незграбний секс, захисники всіх «гнаних і голодних» поступово убили в них бажання жити. Вони кастрували мізки і позбавили їх можливості вчитися бодай на своїх власних помилках. Ґвалтівників смажили на пару з їх жертвами, приправляли криками про права людини – лиходії теж люди, правда ж, превелебносте – і відпускали на зелену пашу овечок в компанії вовкулак.

Кардинал знову затрусив головою:

– Ви не розумієте про що говорите! Це розколе Церкву…!

– Якщо це не зупинити, не буде ніякої церкви! – полковник гнівно блискав очима. – Вони вбили вашого Бога! Бог є любов, хіба ні? А тепер розіпнуть його сморідний труп на усім світом і відкриють ворота пекла!

– Припиніть! – кардинал схопився на ноги, щоб не дивитися в божевільні очі співрозмовника, який майже гарчав йому в обличчя.

– Відкрийте очі, еміненціє! Не буде вершників, янголів і книг життя! Це буде страшніше за війну і голод, бо не буде ні співчуття, ні доброти! Ніхто не прийде рятувати поранених! Ніхто не стане захищати слабких! Безглузда байдужість влаштує криваві жнива…! Ті телепні разом з бажанням трахатися вбили кляту емпатію!

Його превелебність обернувся до раптово замовклого полковника. З того ніби враз викачали повітря, хоча запал гніву продовжував жевріти в глибині очей.

– Я вірю вам, – після хвилинного вагання кардинал знову вмостився на своє місце – так вони привертають менше уваги. – З самого початку вірив. Теж саме мені сказав мій… друг. Мій старий друг. Майже тими ж словами. Нажаль він загинув намагаючись довести свою правоту. Я його тоді не зрозумів. Але, ви не розумієте: ми не армія, ми не військові, ми не віддаємо і не отримуємо наказів.

– Парамедик теж не отримує наказів, але він іде і витягає поранених з під вогню, або з під зруйнованих будинків. Або, як Ной. Він теж не отримував наказів, а йшов і робив, що мусив.

– Ви самі прекрасно розумієте про що я, – зітхнув отець Роман. – Але у дечому все ж праві. Так, як Ной, – він похитав головою. – Тільки не кажіть, що випадково згадали допотопного старця.

– Не дарма. Але якби, замість махати сокирою, він почитав книжки дітям, дивитися на веселку було б приємніше.

– І знову я вас не розумію.

Полковник втомлено потер очі.

– Хтозна, якби він доклав хоч на краплю більше зусиль ніж збирався, тоді б Творцеві не довелося соромитися власної кровожерності. Якщо ми з вами зробимо трішки більше, ніж вважаємо за потрібне – на світі лишиться більше тих, хто здатний, принаймі, обійняти один одного.

Вечір крадькома, злодійкувато зазирав у парк, відволікаючи увагу відпочивальників позолоченими верхівками дерев, що старанно розмалювало призахідне сонце, і дихав першими протягами прохолоди при самій землі. Двоє співрозмовників на парковій лаві мовчало, чи то розмірковуючи про своє, чи то милуючись картиною підвечорілого парку.

– Обійми, – видихнув отець Роман і вказав на невеличкий металевий кейс, що лежав на колінах полковника. – А цей ваш месія ­– за що його стирали? Він не схожий на ґвалтівника.

Полковник, скрививши рот, постукав пучками по кейсу:

– Умовляв подружок народити йому дитину.

– Для чого йому дитина?

– Не знаю. Ні для чого. Просто дитину. В справі цього немає. Гадаю, якби для дослідів – там би вказали.

– Яка…, – кардинал затнувся добираючи слово, і розчаровано видав, – яка… глупість.

– Якось так, – погодився полковник. – То що, ваша еміненціє, ми з вами домовилися?

– Про що? Воскресити Господа, повернувши людям легковажний перелюб?

– Дарма ви так. І дарма я був з вами настільки відвертий.

– Недарма. Недарма, пане полковнику. Лише ваша відвертість мене і переконала. Але попереджаю одразу – не можу вам нічого обіцяти.

Полковник посміхнувся:

– Хто не проти нас – той за нас.

– Ваші пізнання вражають. Кожен раз. А знаєте що? – отець Роман пожвавився. – Нехай оцей ваш месія летить. Нехай полишить своїх вірних, а ми їм про це скажемо. Це буде перший самопроголошений месія, що вознесеться. Буквально. І не заради віри, а плекаючи своє его. Можливо він гадає, що потрапить на Ноїв ковчег, але ми можемо збудувати свій – тут, на Землі.

Його превелебність поглянув на годинник на телефоні і зібрався було вже сховати його до кишені, але пригадав деталі розмови і продовжив тримати телефон подалі від себе.

– Мені вже час. Тільки не вважайте, що ви мене завербували.

– Домовились, – полковник потиснув на прощання руку.

Коли чорний одяг священника зник за деревами, озвався навушник оперативного зв’язку:

– Які будуть вказівки?

– Організуй супровід гостю. Непомітний. Не вистачало, щоб якийсь ідіот з «Православної інтифади» влаштував вечір пластикових ножів у центрі міста, – ледь чутно озвався полковник.

– Зрозумів. Виконую. Можна коментар?

– Валяй.

– Це було віртуозно. Всі тут аж роти роззявили.

– Харе підлизувать керівництву.

– Слухаюсь. Пане полковнику? Ваш гість щойно розбив свій телефон і викинув у смітник. Це щось означає?

– Означає, що він повірив. Але позбавлятися телефону вже пізно. Скоро вже рік як… Що ж, працюйте, я в контору.


Проминувши чергового, полковник рушив до сходів. Через підвал він перейшов у сусідню будівлю до блоку тимчасового утримання. Спочатку вишпетив охорону, що не перевірили його перепустку, потім, поглянувши на монітор, де відображались утримувані в камерах, спитав охоронців:

– Як він?

– Як і раніше: спить, їсть, благословляє, знову спить.

– Відкрийте, – наказав охороні.

Камера: вузенька сіра коробка з вікном, в яке не визирнеш, бо воно високо під стелею; одне спальне місце, де важко лежати – таке воно тверде і вузьке; один стілець; пара молочно-білих світильників. Перед стіною стояв чоловік і, розхитуючись, щось тихо нерозбірливо бурмотів. Потім підняв руку, торкнувся сірої поверхні, ніби чола прочанина і гукнув:

– Будете, як діти! Будете, як діти! Будете, як діти! – зробив півкроку вбік і став бурмотіти до іншого шматка стіни.

– Чому саме, як діти, а не незаможні, або переслідувані за віру, або ті, що покаялись? Чому саме діти?

Арештант припинив бурмотіти, повернувся до відвідувача і розвів руки в сторони. Полковник якийсь час продовжував сидіти, але зрештою прийняв правила гри – встав і, ховаючи іронічну усмішку, обійняв проповідника.

– Тепер можемо поговорити?

– Що нам завадить? – проповідник відвернувся до вікна.

– Ваша вибіркова пам’ять. Тут знаю, тут не знаю. То чому, як діти?

– Ви й самі це знаєте. Бо діти не відають гріха, чисті душею, відверті, наївні, святі.

– Але людство, яке було майже дитиною, Бог покарав досить жорстоко – практично вбив. Тільки…

– Це не мій Бог. Я не вірю в Бога, чи богів.

– Саме тому так прагнете вознесіння – щоб самому стати богом, – іронічний вишкір наче приріс до обличчя полковника. – Створити свій новий світ, нову людину, нове людство. Але ви зробили все, щоб знищити населення планети, але не зробили свого ковчегу. Ви станете найбільш кровожерним богом, до того ж останнім. А, знаєте що? Гадаю вам таки варто полетіти. Марсіанські колонії стануть для вас такою в’язницею, звідки не втечеш. А якщо тут не вдасться владнати ситуацію, ви будете у відносній безпеці спостерігати, що ви накоїли.

Проповідник обернувся, пильно видивляючись щось у обличчі полковника, затим сів на лежак і став розглядати свої руки, які потім сховав, сунувши долоні між коліна.

– Мене звинуватили і покарали ще до самого злочину, до його визначення, до розуміння того, чи є це злочином. Саме існування мене колишнього, тодішнього, оголосили неприроднім. Нібито я самим своїм існуванням ображав чиєсь уявлення про майбутнє. Хтось – не я – уявив майбутнє таким. Саме таким. І він – повторюю, не я – зробив усе щоб воно настало. Тепер маємо світ, у якому: сексуальність – злочин, ознаки статі – злочин, навіть андрогінність – злочин. Хтось хотів зробити з людей пластикових ляльок, яким на фабриці сором’язливо не клеять маленькі прутні і не малюють вульви, і зробив їх такими. Я не образився і не озлився, коли скальпель «Мнімідена» лишив від мого життя тоненьку стрічку пісних буднів. Кожен раз я намагався почати спочатку і прийняти світ по новому. Уявіть, що ви були дитиною і раптом прокинулися втомленим від життя дорослим. Я не хочу більше змінюватися. Не хочу гадати, що в мене віднімуть наступним. Я готовий боротися за новий світ, але не можу більше вкотре починати підкорювати світ старий. Я готовий решту життя провести в кисневій масці посеред червоної пустелі, а ви звинувачуєте мене. У чому? Грабунки? Незаконне втручання в особистість? Змова? Геноцид? Антропоцид? З якою метою і з ким я змовлявся? Скажіть, зрештою, чого ви хочете?

Полковник нахилився вперед і тихо мовив:

– Віддайте мені свій ковчег. Не робіть вигляд, що не розумієте. Ви не могли не залишити необроблену контрольну групу, такий собі старозаповітний ковчег, де в кожної худобини є пара. Віддайте їх мені, поки інші не дісталися до них. Якщо я здогадуюсь, то знайдуться і інші, які не шкодуватимуть сил, щоб отримати, або знищити вашу групу обраних.

Проповідник і собі нахилився вперед.

– Якби все, що ви собі вигадали, було правдою, хіба не краще залишитися мені з, як ви кажете, контрольною групою? Хіба не краще на місці контролювати перебіг… процесів? І якби я навіть на секунду припустив, що опинюся в подібному місці, хіба лишав би в своїй пам’яті подібні знання? Швидше за все – я став жертвою чиїхось маніпуляцій, прикриттям для справжніх організаторів. Власне, як і ви. Мені відвели роль злочинця, вам – роль гончака. Досі бажаєте іти по сліду, досі хочете врятувати світ? А чи хоче світ бути врятованим? В кожному з нас від народження закладено самовідтворення і саморуйнування. Заберіть самовідтворення і лишиться саморуйнування. Коли на людей падатиме стіна, кого ви станете рятувати? Ви схопите найближчого і відкинете його в безпечну зону. А коли вода прориває греблю ніхто не кидається зупиняти потік, бо вже пізно. Спочатку в безпечному місці чекають поки зійде вода, тоді ремонтують греблю і наповнюють водою сховище. Ви не зможете врятувати всіх, як не зможете обійняти усіх на світі.

Проповідник випростався і своїм виглядом дав зрозуміти, що розмова завершена. Полковник постукав у двері, даючи знак охороні випустити його. Коли він вийшов за поріг проповідник гукнув з камери:

– Полковнику! Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю! – голосно продекламував арештант.

Коли двері камери зачинилися, полковник вилаявся.

Що все це означає? Знову загадки. А якщо він справді стер пам’ять? А може не стер і лишає всюди підказки? Для кого? А ковчег має мережеву структуру, інфільтровану в соціум, на зразок сплячих агентів, чи окрема колонія в горах, в малодоступній місцевості, в болотах, на острові? Чорт забирай, де? Підказки. Можливо він лишає підказки не усвідомлюючи? Послання від підсвідомості? Треба посадити когось ще раз перевірити всі матеріали. А що шукати? Передивитися відео, але це тисячі годин. Нехай відстежать ключові слова… ключові слова… обніміться ж брати мої… відео співбесіди… обійми…

Полковник потер обличчя руками. Охоронець мовчки спостерігав за ним.

Підказка… код… пароль… розпізнання… свій-чужий… Ні, дурня. … близькість… пам’ять… моторика… сенсорна депривація… сенсорна активація… що з цим робити… що з цим робити…

– А-а-ах! – полковник з усієї сили врізав долонею по стіні і видихнув. – Ну повна ж дурня, ну повна ж. А знаєш що? А ходи сюди, – він швидко зробив крок і обійняв охоронця.

Той ошаліло кліпнув очима, не знаючи – відштовхнути полковника, чи обійняти у відповідь.

– Ви не ображайтеся, але в мене є дружина. І діти. Двоє, – жартома уточнив охоронець.

– Я знаю, – відповів полковник і заквапився до сходів. – Зберу нараду, є про що поговорити. Це був слідчий експеримент! – гукнув до охоронця.

– Ну певно ж – експеримент, – пробурмотів охоронець і знову занурився у новинну стрічку.

Нарада протікала в звичному режимі. Доповіді керівників груп і аналітиків, оцінки експертів, факти, цифри, припущення, – штовхали шестерні думок, що крутилися в голові полковника. Весь цей механізм виклацував свій ритм залучаючи нові й нові, великі і маленькі деталі, поки всі шестерні не стали на свої місця і тоді, влаштувавши осяйний спалах, механізм в голові полковника спинився. Він зрозумів. Зрозумів, що мав робити.

Перед ним сиділи переважно молоді і тямущі люди, його слідчі і оперативники, його мовчазна банда. Люди, яких він знав, і яким ніхто не просмажував мізки витравлюючи орієнтири і орієнтацію. Це були люди яких він міг обійняти в переносному і прямому значенні. Йому не треба тепер шукати ковчег проповідника. В нього був своє близьке коло, своя контрольна група, свій ковчег.

Клятий проповідник! Нехай хтось тепер скаже, що самозваний месія не знав, що робить, нав’язуючи всім свої дивні, невмотивовані, неоднозначні обійми.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.12.2019 09:26  Каранда Галина => © 

Так, але перша зрозуміла і сама по собі!) 

 20.12.2019 09:13  © ... => Каранда Галина 

Дякую! 

Гадаю, частини пояснюють одна одну. Принаймі, я так планував ))

 19.12.2019 23:17  Каранда Галина => © 

Цікава ідея!
Причому перша частина оповідання і сама по собі сприймається цілісно, як окреме повноцінне хороше оповідання.
А що - все логічно. Немає пам`яті - немає досвіду - нема емпатії. 

Публікації автора Леонід Пекар

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше