20.03.2020 12:40
З дозволу батьків18+
26 views
Rating 5 | 2 users
 © Леонід Пекар

Connecting…

 

 

Лікар відсутнім поглядом ковзнув по телефону, на екрані якого таймер припинив відраховувати відведений для пацієнта час. Похопившись, ще раз поглянув на телефон і взявся щось шкрябати в блокноті.

Ніяких тобі крісел і кушеток, звичайний кабінет, як і в будь-якого лікаря в міській поліклініці, дарма, що на дверях табличка «Психотерапевт (приватний прийом)»: стіл, пара офісних стільців з плямами на тканині, шафа з теками паперів.

Надворі сонце пробилося крізь хмари і його світло, розчленоване жалюзі, залило стіл яскравими лініями та, відбившись від великого шматка скла, упокоїлося на стелі. Лікар, розгублено кліпаючи за лінзами окулярів, намагався зрозуміти, що це щойно стало йому заважати. Він взагалі був дуже розгублений: розфокусованим поглядом завмирав на предметах, як щойно на телефоні, і робив паузи між словами, немов намагався пригадати значення слів.

– Загалом… зрозуміло. Потрібно ще медичну карту… щоб ви принесли… бо інакше аналізи… потрібно…

Пацієнт невдоволено мружився на неквапливого психотерапевта, подумки вилучаючи паузи з речень, і намагаючись не втратити суть розмови. Його дратував лікар, через ці завмирання – ніби через поганий зв’язок не вантажилося відео з інтернету. Його дратували обставини і сонце. Його дратувало, що не можна відкласти цю розмову, чи перемотати, чи зазирнути в кінець, щоб дізнатися чим все закінчилося. Він міг би розсердитися і послати лікаря, лікарню і довбане лікування, але пам’ятав про рішення суду, через яке й потрапив сюди. А міг би сісти до в’язниці, чи опинитися в буйному відділенні в районній психушці. З роботи, зважаючи, що він влаштував в кабінеті шефа – вилетить. Його ще не звільнили, але за розбиті комп і скляний стіл в кімнаті для нарад, певна річ, вирахують з виплат після звільнення. Це якщо розставання відбудеться за згодою сторін.

Мозок лікаря вибрався на знайому дорогу і той забубонів швидше:

– … уникнути медикаментозного лікування. Програма не нова, але досі вважається експериментальною. Головне, що в разі потреби, можна одразу перейти на медикаменти, з усіма плюсами і мінусами. А якщо одразу розпочати прийом…

– Якими мінусами? – пацієнт вирішив одразу дістатися до суті.

– Будь-який препарат, навіть найбільш безпечний і перевірений, має цілий перелік побічних ефектів. Будь-яку інструкцію візьміть… будь-яку… там мінімум на сторінку список…

– Вони небезпечні? Препарати?

– Побічна дія препарату може… і не проявлятися зовсім. Все залежить від індивідуального…

– А без ліків?

Лікар швидко, немов лише цього і чекав, простягнув пацієнтові вузеньку листівку синього кольору зі стилізованою білою буквою «f». З іншого боку тим же білим кольором значилося: «curet_quaerere».

– Це що – фейсбук? – пацієнт зневажливо покрутив листівку у руці і кинув на стіл.

– Мережа в мережі. Виключно для тих… хто потребує спеціалізованої допомоги. І там… пацієнти можуть спілкуватися… анонімно… І це не вийде назовні… не повинно… Такі спеціальні… алгоритми.

– А якщо я не хочу, щоб про мене збирали дані?

– Гадаю, ви трошки… спізнилися…

– Тобто?

– Років на десять, – зітхнув лікар. – Можете використати діючий аккаунт… можете створити новий… після завершення курсу, на пошту прийде сертифікат… принесете мені…

– Вперше чую, щоб фейсбук лікував, – дивується пацієнт. – Що є проблеми, які виникають від інтернету – знаю, а щоб лікували інтернетом – справді вперше чую.

– Останні дослідження показали… після десяти хвилин перебування в соціальних мережах… в людини на тринадцять відсотків… зростає рівень окситоцину.

– Це той, що називають «гормоном обіймів»?

– Так, – посміхнувся лікар. Йому приємно мати справу з людьми, яким не треба пояснювати елементарні речі.

Він ще щось розповідає, наводить аргументи, але пацієнта турбує лише одне питання:

– Ви б самі погодилися на подібне лікування?

Лікар пильно подивився на пацієнта, немов розмірковував, чи можна цій людині відкрити невеличку, але дуже важливу таємницю.

– Власне, я сам… з метою проведення експерименту… як дослідник… проходжу цю програму, – схиливши набік голову зізнається лікар. – Власне… вдруге, якщо чесно. Гірше не буде… це напевне. Або ж готуйтеся до лікування… антидепресантами. А потім до лікування… наслідків прийому… антидепресантів.

«Чудово зіграно, – подумав пацієнт. – А головне, як все вчасно прозвучало: і особиста довіра, і останній аргумент, як цвях у віко домовини».

– Я маю все обдумати, – пацієнт встав і через стіл простягнув руку лікарю. Той з готовністю підвівся, щоб потиснути правицю.


За межами лікарні можна припинити гратися в пацієнта. Видихнути якомога глибше повітря хворобливо прохолодних коридорів, щоб не вдавати з себе жертву власного горя, щоб не гратися в ці, удавано важливі ігри.

Вулиця накинулася на Влада звичним ревом і смородом міського транспорту. Легковики вищали гумою і гальмами, стартуючи на світлофорі і вивалюючись у потік з прилеглої автомийки. Демонами завивали тролейбуси, уносячи в своїх черевах пенсіонерів та студентів. Автобуси – метушливі філії пекла – лишали позад себе чорний сморід, немов вже почали перетравлювати всмоктаних на зупинці пасажирів.

Злий, нахабний, самозакоханий світ жив своїм життям. Вивергав на нього кілотонни відчуттів: він глухнув, задихався, шалів від липкого поруччя і шерхкого асфальту, сліпнув від ультрафіолету серед суцільно-сірих будинків, захлинався міцним алкоголем. Він вібрував зі світом до тремору в тілі, відкриваючись для цього потоку, як підставляють лице літній зливі, очікуючи, що вода омиє тіло від липкої спеки і настане полегшення. Та, коли божевільна метушня будня стихала – ніч сито і п’яно відригувала йому в лице фальшивою темрявою і мертвенною тишею. Тоді повертався біль. Почорніла культя ампутованого на день відчуття кожної ночі починала сочитися солодким гноєм тремтливої млості, котра накочувався від чисельних пауз, які раз-по-раз робило серце.

Боліло за нею.

Електричним струмом обпеченої душі торкався кожен спогад про неї. Про кожне місце, якого вона торкалася. Вона наповнювала його життя, як свіже повітря наповнює тьмяне приміщення, поступово проникаючи у найпотаємніші закутки, і він, колись, не міг нади́хатися нею, а тепер не міг ви́дихати її, бо пекло́ і боліло все, чого торкалося те повітря. П’янке вино її присутності в його житті скисло на отруйний оцет відчуття втрати.

Ще тоді, одразу після аварії, мимоволі передбачаючи прірву в яку може зануритися, він закрився від усього і усіх. Спочатку вирішував проблеми, які звалилися на нього: довідки, похорон, розтрощений автомобіль, розмови із слідчим, дратуюче співчуття оточуючих, – а себе лишив на потім, усе решта потім.

Лишившись наодинці зі своїми думками, він дозволив собі зісковзнути у темряву відчаю, і ледве не зісковзнув з поруччя балкону, сп’янілий від власного нещастя.

На межі, та майже за межею його застав дзвінок телефону. Чомусь, він і досі гадає чому, захотілося відповісти на пізній виклик.

Ігор не розплескував думки по ефіру, одразу повідомив, коли виїзд і де збір. Менше ніж за добу їхня група стояла на пішому маршруті Чорногірського хребта. Владу, як новачку, на першій стоянці підклали кілька каменюк у рюкзак і він так натхненно, самовіддано, вирячивши очі, пер свій вантаж, що ніхто й не наважувався підказати йому про зайвий реманент. Зате спав відмінно – абсолютно без снів. На ранок виринав з чорної порожнечі і знову заповзав в лямки, щоб ввечері провалитися у скрушне забуття. А по приїзді додому зрозумів, що саме отаких каменів і не вистачає йому, щоб вижити. Треба звалити на себе увесь світ – заткнути стогін, крик, будь який звук, що рветься з власного горла. Стати таким же злим і нахабним, як цей світ.

Тільки от люди навколо не бажають жити поруч з надсадженою душею. І тим надсаджувати душі свої, вичерпуючи щоденний запас доброти до денця. Поки що відправили до лікаря – останнє попередження, але не останнє, хочеться вірити, милосердя.


Телефонуючи сьогодні, Ігор поцікавився: «Як справи?» Певна річ він уже знає про скандал. Хоче в такий спосіб переконатися, що Влад не придбав собі у ввічливих санітарів сорочку на виріст.

Струмінь води порснув на ноги. Влад відскочив убік і вилаявся. Жінка в білому халаті, не відриваючи очей від екрана телефону, направила пучок струменів на квітник. Робити рейвах, навіть не полишивши території лікарні, не хотілося.

– Що там сталося? – поцікавився Ігор з телефону.

– Розумієш, люди світу білого не бачать за телефонами. Хай би які дзиґлі малолітні, а це вже й старші залипають, – пояснив у трубку.

Розмовляючи дорогою, натрапив на іншу картину. Асфальтову доріжку перегородив собачий повідець, в якого на одному кінці невеличкий песик, незважаючи на максимум докладених зусиль, так і не втрапив на газон і з вибалушеними очима, фірмовим собачим винуватим поглядом, скоцюрбившись, валив купу прямо на асфальт. На іншому кінці – юна панянка з такою жвавістю ковзала великим пальцем по екрану смартфона, ніби намагалася допомогти нещасному песику завершити місію вивільнення.

Влад красномовно описав співрозмовнику видовище. Особливо погляди – «ну, шо тут такоє» – які кидала на нього господиня песика.

– Всі з цими скаженими смартфонами. Розумієш? Діти, дорослі, старі, малі, мамці з дитячими візочками… Щойно водій фургона ледь на зістикувався з бехою перед переходом – утнувся в телефон…

– Хочеш відпочити від телефонів – можу організувати, – Ігор відчув що розмова іде на слизьке. – Товариш організовує табори за містом. Єдина умова – відмова від телефонів, планшетів, такого всякого. Вирушаєш на місце – вимикаєш електроніку. Живуть в наметах. Цікаво?

– Цікаво, – зітхнув Влад. – Якби раніше трохи…

– Так, якби раніше…, – Ігор теж зітхнув. – Мене з ним не так давно познайомили. До речі, дивні речі розповідає… В нього ситуація була схожа на твою, чимось. Так от, йому теж пропонували оте модне лікування. І він його пройшов. Чим все закінчилося – не знаю. Але його ставлення до електроніки на рівні… на рівні… Не знаю. Уяви, що в людини старенька нокія чорно-біла і вдома старий аналоговий телефон, той що з диском. Щоправда, не знаю, чи підключений.

– А ким він працює?

– Не повіриш – організовує табори для айтішніків. Ті, що без електроніки.

– І все?

– Ще групи водить в гори. Але в нього лише кілька маршрутів, щоб іти по пам’яті і не блукати без трекера. Здається все. Слухай, давай я вас познайомлю? Може розповість тобі про своє лікування?

– Скинь мені номер, попередь, що я подзвоню.

– О-о! Який ти скорий. Мені ще треба папірець знайти, на якому номер записано. Потім я його наберу, а потім він передзвонить мені. Отак. Але, гадаю, поговорити з ним все ж варто.


Будні котилися повз шматками прісної докторської ковбаси нарізані неквапливою метушнею годинникової стрілки. За сірими ранками приходили непристойно довгі дні, заповнені оглушливо монотонною роботою, а за ними, як спідниця першокурсниці, непристойно короткі ночі – терпкі від німоти і глухоти навколо. Інколи він виходив з дому, зачиняв за собою двері і біг, не вибираючи напряму, куди приведе шерхе полотно дороги – до хрипу в горлі, до судом, до рвоти. Додому вертатися не хотілося. Він сідав на землю і чекав сходу сонця. Потім, у супроводі зневажливо-сонних поглядів, повертався у місто вранішнім автобусом.

В одну з таких безсонних ночей на очі трапилася синя листівка з великою білою літерою, що дісталася від лікаря на першому прийомі. Спробував знайти в інтернеті, що означає вислів на звороті, але після перекладача одразу викидало на вікно авторизації в біло-синіх кольорах. Про лікування психічних розладів через мережу, чи про психологічну допомогу не вдалося знайти жодного ресурсу. Знічев’я, зайшов таки на сайт, покопирсався кілька хвилин в дурнуватеньких опитуваннях, які зазвичай ховаються за клікбейтними заголовками, і вийшов. Ні здивування, ні роздратування.

Наступного вечора зателефонував Ігор, повідомив новини – він домовився про зустріч. Спершу Влад не зрозумів, хто з ким має зустрічатися, але згадав розмову, коли Ігор розповідав про дивака, що не терпить електроніки. Зустріч так зустріч. Цієї ночі він нарешті заснув.


Дивного чоловіка, котрий розташувався на лаві, Влад побачив здалеку: копиця темного волосся посіченого сивиною, давно не стрижена борода і одягнений, ніби щойно з лісу.

– Ви Влад? – незнайомець встав і простягнув руку. – Я – Моісей.

Високий, худорлявий, загорілий, з твердими мозолями на обвітреній долоні, – новий знайомий чимось дійсно був схожий на біблійного пророка.

Помітивши здивування Влада, пояснив:

– Взагалі-то я Давид, але… Потім поясню, – махнув рукою. – Можемо піти в льох, там зараз нікого.

«Льохом» виявилося кафе за рогом на тихій вуличці майже в центрі міста – невеличкий продовгуватий підвальчик, в якому стіни переходили в склепінчасту стелю – з грубими міцними столами, ніби насаженими на товсті бруси, і з такими ж міцними важкими лавами і табуретами. Насправді називалося воно «Льох у …а», а кілька загублених букв давали простір уяві. Влад уже й забув, що є такий заклад.

Моісей невдоволено зиркнув на німий працюючий телевізор на дальній стіні і сів до нього спиною. Влад сів навпроти. Обмінялися в кілька слів про спільних знайомих.

– А що за історія з іменами? Як краще до вас звертатися?

– Давай краще на «ти», – скривився Давид-Моісей. – Бо здається, що зараз документи почнемо один в одного перевіряти.

Влад знизав плечима – на «ти», то на «ти». Різниця у віці в них не дуже, на перший погляд.

– То що за історія?

– Та власне й не історія. Мої перші клієнти, яких я вивіз на табір… Ігор розповідав про табори? …хлопці з «Генезису». Перші дні без техніки їх ламало, то я їх навколо озера водив: показував де гриби, де ягоди, як рибу ловити. Хтось пожартував, що я їх воджу по лісу, як Моісей по пустелі. Решта підхопили і прилипло. Я тепер так і називаюся. Інакше клієнти не впізнають. Вся історія, власне.

Моісей помітно нервував. Напружена поза, мова уривками, погляди скоса – що там робиться за спиною – виказували, новий знайомий Влада очікує на якісь неприємності. Він довго розглядав офіціантку, ніби приймати замовлення до них прийшов дроїд з «Зоряних воєн», смикався на кожен несподіваний звук, що прилітав з вулиці, кілька разів куштував каву, яку їм принесли, перш ніж зробити перший ковток, ніби там міг виявитися напій з цикути.

– У тебе хтось помер? – несподівано спитав Влада, упершись поглядом в його перенісся.

– Дружина, – Влад очікував на наступне питання, але Моісей лише похитав головою, мовляв так і знав.

З хвилину мовчали, кожен очікував, що говорити почне інший. Зрештою заговорив Моісей, уривками, знервовано ковтаючи закінчення:

– Це така метода. Розумієш? Шукати найбільш вразливих, самотніх. Розумієш? В кого больовий поріг понижений, а критичне мислення, або зовсім відсутнє, або ще не спрацьовує через емоційний стан, через пережиту травму.

– Це так, як в секти вербують?

– Ну…, – Моісей затнувся, – в секти – можливо. Тільки мета різна. Гадаю, секті ти потрібен живий – щоб гроші приносив, людей нових приводив. Та хоч листівки роздавав. Навіть якщо відправлять з поясом шахіда в натовп – все одно матимуть з того дивіденди. А ці лише вивчають реакцію на подразники.

– Хто? Маркетологи? – Влад почав жалкувати, що прийшов на зустріч. До цілого букета смердючих веселощів, в який життя тицьнуло його обличчям, могла додатися провінційна теорія глобальної змови.

– Та ні, вони не маркетологи. Це…, – Моісей здвинув набік щелепу, ловлячи слова на зуб, як ловлять самотнє зерня кунжуту. Під час розмови він кілька разів викладав руки на стіл і потім прибирав їх, раз по раз озираючись на дальню стіну.

– Хто – вони? – не витримав Влад, спостерігаючи, як в співрозмовника починають труситися руки.

Моісей уже набрав в груди повітря, щоб розродитися одкровенням, як заграв телефон і Влад потягнувся до кишені.

– Це з роботи. Мушу відповісти, – заспокоїв знервованого співрозмовника і подався надвір шукати кращого сигналу. Повернувшись, свого співрозмовника уже не застав. Офіціантка повідомила, що той вийшов одразу за Владом і більше не повертався.

Можна було зачекати, посидіти, але зникнення Моісея виглядало дивно. Щось підказувало – співрозмовник не повернеться. Навіть якби у Влада був номер його мобільного, то чи варто дзвонити?


Ні про невдалу зустріч, ні про змову маркетологів Влад нікому не розповідав. Особливо Ігорю. Нехай він і друг, і товариш, але божеволіти краще наодинці. У Влада все ще лишається вибір: алкоголь і нічні марафони, – а бігати за чужими тарганами бажання немає. Звичайно є ще й третій вибір, а точніше безліч його варіацій, але від цього він по трішки, на пузі, міцно чіпляючись за землю відповзає і відповзає.

Що, де і коли він натиснув, що знову вискочила та програмка з фейсбука? «Який ви літературний герой?», – кричав напис, зайнявши весь екран. Спробував закрити, натомість нове питання: «Хто ви з героїв Діккенса?»

Закрити.

«Що спільного у Вас з Алісою Керрола?»

Згорнути.

«Хто ви з «Колгоспу тварин» Оруела?»

Ближче, але не те. Хоча…

Поклікавши хвилину на картинки, які нічого спільного не мали з книгою, Влад дізнався, що він не кнур, і не кінь, а старий приручений крук Моісей. Цікаво.

«Хто ви з творів Франка?»

Ану? Дивно, вийшов «Моісей з однойменної поеми».

Спробувати ще?

«Хто ви з творінь Мікеланджело?»

Проїхали. Ще? Кілька питань про художників.

«Який ви козак з «Тараса Бульби?»

Треба буде глянути дійові особи. Далі пішли питання про письменників, співаків, акторів, котиків, про квіти і погоду.

Досить на сьогодні. Влад вимкнув ноутбук. Досить. Серед десятків випадкових питань кілька мало спільний знаменник. А чи випадкових? Хто їх відбирає і про які алгоритми говорив лікар? «Спеціальні алгоритми», – казав він.

То он як тепер виглядає лікування в мережі – лікуємо депресію параноєю. Чудовий хід. А головне дієвий.

Заснути Владу не вдалося, але зміг полежати кілька годин, заплющивши очі.


Якось так виходило, що Ігор цілий тиждень майорів на горизонті в телефонному режимі: то його дзвінки заставали Влада на роботі, де не вдавалося спокійно поговорити під пильним поглядом всюдисуючого носа керівництва, то Влад забував передзвонити, а то – коли не забував – Ігор сам не відповідав на дзвінки. Зрештою, ввечері якогось дня Ігор особисто з’явився на порозі квартири і, привітавшись, довго розглядав Влада, очікуючи гучних звинувачень, або ж побоюючись, що застане товариша за ретельним намилюванням мотузки.

– Ти як? – Ігор якийсь час сидів і спостерігав, як Влад вовтузиться біля кавоварки.

– Живий. А ти?

– Теж, ніби. Чорт! Ненавиджу такі моменти! – вигукнув Ігор. – Я почуваюся винним, хоча вибачатися не маю за що!

– А що ти накоїв? – Влад облишив прилад і підняв погляд на гостя.

– У тому то й справа… У тому то й… Я хотів познайомити тебе з Давидом… з Моісеєм, щоб він розповів тобі про лікування.

– Хай би ти сам розповів. Каву будеш? – Влад геть не поділяв хвилювань товариша.

– Та почекай ти з кавою! – знову не стримався Ігор. – Мені ти можеш не повірити. А йому… Більшість із того… більшість із того, що він розповідає, мені вдалося перевірити. А йому теж треба… теж треба виговорити це все, випустити з себе. Довіритися… йому нема кому довіритися. А я знаю, що ти зрозумієш. Принаймні вислухаєш без підй… підколочок різних.

– Але ж є спеціалісти?

– Є, – Ігор похитав головою, погоджуючись. – І куди тебе відправив спеціаліст?

– Ну гаразд, я зустрінуся з Моісеєм, – Влад приречено схилився до кавоварки. – Домовся.

– Та він тут, – Ігор ластівкою майнув через кухню, махнув комусь у вікно. – Зараз зайде

– Ти знаєш, що він просто забрався і пішов минулого разу? – Влад іронічно підняв брову на товаришеві манси.

– Знаю. Він цих нових смарт-телевізорів боїться. Каже: вони розумні – з камерами. А ще, як ти телефон дістав – майже паніка. До речі де він зараз?

– Ти ж сам його покликав, – Влад розгублено розглядав прилад на який, не знати навіщо, витратив стільки часу.

– Телефон де? – Ігор зник в кімнаті в бік якої махнув рукою товариш. – Знайшов. А ноут? Хочу все сховати, щоб не провокувати, – чулося з надр оселі.

В двері зосереджено постукали.

– Добрий вам вечір, – насторожено привітався Моісей, коли Влад відчинив двері. Гість мав ще більше розтріпаний вигляд, ніж минулої зустрічі – волосся на голові і борода сполохано стирчали в різні сторони. Тоді він видався не дуже охайною, але людиною адекватною, при своєму розумі. Сьогодні ж у його очах світилися роздмухані страхом вогники безумства.

– Привіт. Заходь. Каву будеш? – Влад відступив вбік, впускаючи гостя.

Той переступив поріг і нерішуче завмер. «Мабуть згадує, чи є в кавоварки камера і вай-фай», – подумки посміхнувся господар.

– Можу зварити на плиті.

– Ні-ні, як зробите. Буду вдячний.

Поки готувалася кава – сиділи мовчки. Ігор розглядав своє відображення в чорній поверхні напою, здмухував пару і кривився:

– Може пива?

– Немає, – зловтішно посміхнуся Влад, а Моісей хитнув головою, відмовляючись.

Потім він крадькома зиркнув на присутніх і тихо заговорив.


Я не можу сказати, що все життя мав залізобетонне здоров’я – хворів, як всі, спортом займався, руки-ноги ламав. Але з головою завжди все було гаразд. Я бачив і з дитинства знав, що означає смерть. Бачив покійників і, якщо було потрібно, підставляв плече, щоб нести труну на похоронах. Але смерть матері розтоптала мене, випалила вщент.

Мама хворіла довго. Лікарні, крапельниці, шприци, – всі навколо знали до чого йде. Але одного дня в тебе забирають частину, та яку частину, забирають все твоє свідоме життя, видирають шматок з душі і лишають порожнечу.

Втім – таке життя. Після втрати потрібно оговтатись, прийти до тями. Продовжити жити, якщо не заради когось, то заради себе. А я не оговтався. Лишився у тому згорьованому стані, коли жалість до себе – найцінніше з почуттів. Я не розумів, що зі мною відбувається. Стою серед кімнати, а сльози з очей ллються потоком. Потім стало находити якась заціпеніння, разом із сльозотечею. Нечасто, епізодами, але по кілька місяців. Піде, якась перерва, а потім знову. Працювати стало важко – не знати коли накриє. Пішов по лікарям. Лікували від вегето-судинної, від біполярки, депресії, розладу особистості. І ще від петеесер. Колами ходив по лікарях. Таблетки не допомагали. Цукор заряджений і кімнати релаксації теж. Хтось порадив з’їздити до лікаря у Вінницю.

Він послухав, картку мою погортав і розповів мені про нову методу. Тільки, каже, треба поступово зав’язувати з таблетками. Написав програму як. Приїхав я другий раз. Він дає мені планшет і пояснює: щоб призначити лікування – потрібно зібрати анамнез; анамнез збиратиме комп’ютер; збирати буде, ставлячи питання і оцінюючи відповіді; комп’ютер, а точніше – спеціальна програма, може самонавчатися і буде коригувати опитування, буде повторювати деякі питання. Сказав: у дев’яноста трьох відсотках встановлює правильний діагноз. Показує мені статтю на якомусь сайті: інститут психіатрії, може бути, що то була асоціація психіатрів, спільно з лабораторією Юргена Шмідгубера проводять експеримент з вироблення алгоритму діагностики психіатричних розладів. Тобто, які питання, як задавати і як оцінювати відповіді. Я все це лише потім відновив у пам’яті, коли в голові по сто разів прокручував все, що сталося.

Все працює просто. Реєструєшся на сайті через акаунт в соцмережі, на сторінці з’являється значок сайту, через який переходиш до тестів.

Спочатку питалися якісь дурнички: улюблений колір, улюблена пора року, хто ти з дванадцяти місяців, – так, ніби це діти граються. Я час від часу щось тицяв в тих тестах. Інколи набридало. Потім ввели бали за відповіді: не заходиш в тести – бали знімають, щоб процес не переривався. Цікавило їх буквально все: чи є ностальгія за минулим (який період), наскільки важлива думка оточуючих, як оцінюєш себе порівняно з іншими, погляди політичні, сім`я, гендер, раса, – відношення до цього всього. Пропонували переглянути відео з зірками, чи інтерв`ю та запитували, що ви думаєте. Далі веселіше. Пішли картинки: актори, співаки зі співачками, моделі, – і що далі, то більш роздягнені. Потім люди на зображеннях стали молодшати. Можливо, це був тест на сексуальні вподобання. Коли дійшло до дитячої порнографії, я покинув ті тести. Чекав, коли обнуляться бали – тест припиниться. Але ні. Перепросили, сказали, що я дуже цінний співробітник, всі бали повернули. Система заохочень. Відкрили чат для учасників експерименту, щоправда анонімний.

З мовою, чи з мовами, цікава вийшла річ. Деякі питання в тестах були побудовані дуже дивно, ніби хтось копіював з книжки, але слова попереставляв. З цитатами – така ж біда. Схоже було – їх вставляли, не розуміючи значення. Я те не брав до уваги – все ж іноземці. А потім в чаті виникали подібні казуси. Я зрозумів – по жартам, по новинам, по слівцям, які неоковирно перекладав хтось – люди в моїй групі були, якщо не з усього світу то розкидані по півкулі, так це точно.

Одного дня приходить всім членам групи запит: «Давай зіграємо у гру!» Білі букви на синьому фоні – знайоме поєднання. В чаті групи пожвавлення: всі обговорюють, що за гра? Спочатку теж нескладно: пролайкати всі пости в стрічці (нібито збільшує кількість підписників); пролайкати всі пости в стрічці одного з друзів; пробути в мережі десять хвилин (нібито на тринадцять відсотків підіймає рівень окситоцину і збільшує рівень довіри в людини); розповісти щось про себе, або виставити фото; репостити щось на вибір десять днів підряд; розповісти про себе, про улюблені бренди, одяг, музика, ігри таке різне. Потім завдання стали витівкуваті: треба було вітати незнайомих людей із чимось; тиждень лишати позитивні коментарі у вказаної людини; потім тиждень заперечувати твердження автору допису і при цьому повинна поступово зростати кількість смайликів і емоджі в коментарях. Згодом потрібно було вставляти в дописах конкретні слова, або словосполучення. От треба вставити слово «вікно», скажімо, а допис ні про що. Я написав про «вікно можливостей». Або сказати про «висоту» щось. Наприклад: «Ти на висоті», – я написав.

Слова мають вагу. Іноді дуже велику. Ми знаємо, що вони важать нам, але для інших вони можуть мати інший зміст і вагу. Я спостерігав за своїми жертвами через сторінки в соцмережі. Вони всі покінчили з собою. Тому я й кажу, що це мої «жертви». Мого нерозуміння ваги слів.

В групі зчинився переляк. Вочевидь вони отримали такий же результат. Спочатку в чаті панувала паніка, потім відчай, потім деякі члени перестали відповідати. Неважко уявити, як почуватимуться люди, яких нещодавно витягнули з петлі, а вони стали причиною чиєїсь загибелі. Хтось писав про почуття провини, хтось просто написав: «Я йду».

Зрештою, в чаті я лишився один. Лише проти мого імені горів зелений вогник. Завдань ніяких не було. Та й хто б їх став робити. За тиждень, десь, стали надходити мені повідомлення від незнайомих людей: щось про те, якого мама виростила сина, про материнську любов, картинки про мамине свято. Спочатку нейтральні – потім з підтекстом: «Чому не буваєш у мами», «Чому матінку не провідуєш». Потім покійники – мої жертви – постукалися в друзі на фейсбуці. Я видалився з фейсбука, видалив, що від нього, чи до нього вело. Здається, можна видихнути, але. Повідомлення стали приходити на месенджери, а коли видалив і це – почали слати есемески: у вас непрочитані повідомлення, вас розшукують друзі. А коли надійшло: «На вас чекає матінка», – викинув телефон. До інтернету і близько не підхожу, особливо, якщо є камера.


Моісей помовчав.

– Одне добре – нападів більше не було. А оце лишилося, – Моісей показав руку, що трусилася.

– Потім я знайшов, що за лабораторія і хто такий Юрген Шмідгубер, – продовжив гість за хвилину і знову замовк.

– І хто ж? – не витримав мовчанки Ігор.

– Директор Швейцарського Інституту Штучного Інтелекту, – роблячи паузи, по слову виштовхував із себе Моісей, ніби звільнявся від тягаря.

– Гадаєш це вони, швейцарці, влаштували таке пекло? – Ігор випромінював ввічливу недовіру .

– Ні! Звичайно ні. Для чого їм це? Я довго над цим міркував. Гадаю – просто їм вдалося, – ствердно похитав головою Моісей, ніби додавав впевненості своїм думкам.

– Що вдалося? Людей заморочити? Чи повбивати? – Ігоря підганяла нетерплячка. Схоже, Моісей раніше не заходив у своїх розповідях аж настільки далеко.

– Вони довго і вперто працювали. Зробили штучні нейронні мережі, зробили ще бог знає що, і, зрештою, вони таки створили. Штучний інтелект.

– Та ну. Уже би весь інтернет і новини гуділи, якби таке було, – настала черга Влада здіймати з недовірою брови.

– І скільки новин на тему нейронних мереж ви чули останнім часом? Ото ж то.

Тремтіння з рук Моісея забиралося все вище, в нього починало тремтіти тіло, ніби від довгого перебування на холоді. Він обхопив себе руками, запхав долоні під пахви, намагаючись зупинити тремор.

– І з відсутності новин ти зробив висновок? – запитали вже обоє.

Моісей не відповів, лише знизав плечима.

– Кажу вам – він є і вивчає нас. Як в лабораторіях ставлять експерименти на пацюках, так і він бавиться на людях. Тільки це для нього не люди і взагалі не живі істоти. Він не розуміє значення слова життя, чи смерть. Не певен, чи він підозрює про існування слів, їх значення і як працює людська мова.

Влад з Ігорем перезирнулися.

– А як же тести, чат, переклад? Ти казав: хтось перекладав ваші розмови.

– Я розумію, що моя історія і всі пояснення схожі на маячню божевільного, але не поспішайте крутити мені руки.

Моісей скуштував каву і скривився:

– Холодна. Колись я почитував Віктора Суворова, була така мода, і в одній книзі… не глипайте так один на одного – я ж попереджав. …в одній книзі він пише, як совєти купили на заході надпотужний комп’ютер для розвідки. Той комп’ютер, опрацьовував безліч даних і встановлював зв’язок між різними, не пов’язаними напряму, подіями. Суворов пише: з такого то місця пішло шифроване повідомлення і після цього здійснює виліт конкретний літак, або після іншого – стає на бойове чергування підводний човен. От, не зламавши шифр, комп’ютер дозволяв розуміти зміст непрочитаних, не розшифрованих повідомлень. Звісно, це не той комп’ютер, і дітище швейцарців ставить інші цілі, але спосіб вивчення світу для нього виглядає саме так. Покажіть цьому новому інтелекту картинку і поясніть, що це тварина – він запам’ятає. Покажіть іншу і скажіть, що це людина, чи яблуко – він теж запам’ятає. Він буде відрізняти людину від яблука. На картинці. Бо для нього це лише набір пікселів. Люди для нього дорівнюють різниці між кольором пікселів.

– А як же мова? – Влад прикипів очима до гостя.

– Уявіть, що вам потрапив до рук папірець з незнайомими знаками. Ви не знаєте, що це за знаки: букви, ієрогліфи, чи піктограми. Ви не знаєте, чи мають вони бодай якесь значення. Може це дитячі каракулі. Що ви зробите? Покажете носію мови. Як ви знайдете носія мови? Будете показувати всім підряд, поки не зустрінете бодай якусь реакцію. А якщо текст великий, поділите на фрагменти і знову будете вивчати реакцію. Будете дрібнити поки не вивчите реакцію на найменші складові. Ви не вивчатимете мову, ви зафіксуєте реакції об’єктів, піддослідних. От і юний інтелект вивчає, точніше вивчив реакцію людей на певні знаки, фрагменти тексту, слова. Він спілкується, наче шантажист, що вирізає слова і речення з газети і клеїть їх на листок. А спілкуючись в мережі, можна скопіювати чатботи, або те, що вони пишуть. Навіть мови вчити не треба.

– А ваша група? З нею що? Хіба вона комусь заважала, чи загрожувала?

– Ви в дитинстві іграшки розбирали? Мабуть, це так само. Тільки він смикає не за мотузочки, а грає на душевних струнах, так би мовити. Яка йому різниця – переживе розтин лялька, чи ні. Переживе лабораторний пацюк зустріч з гільйотиною в кінці лабіринту, чи ні. Вас же не цікавить доля щурів у каналізації? Скільки їх гине кожен день? Щурі цим не переймаються, чому повинні перейматися ви?

– Гадаєш швейцарці б не зрозуміли, що сталося? Чи не спробували якось виправити ситуацію? – Влад поставив на стіл перед усіма підігріти каву, яку так ніхто і не випив.

– Уяви, що ти знайшов колодязь. Дуже глибокий. Хочеш дізнатися якої він глибини і кидаєш туди камінь. І стоїш чекаєш, коли булькне, чи вдариться об щось. І ти чекаєш, чекаєш, а звуку все немає і немає. Так і ці науковці – чекають коли камінь приземлиться, а не знають, що їхній колодязь не має дна.

– Ти чекаєш, а нагору вже лізе чудовисько, яке ти розбудив тим каменем, – Ігор сьорбнув кави і потягнувся за цукром.

Моісей знизав плечима:

– Чому чудовисько? Розум дитини, розум підлітка. До того ж наш світ для нього двох, добре, якщо трьохвимірний, а власний – може бути сто, або тисячевимірний. Ми для нього не реальніші за тіні на воді.

Моісей опустив руки, якими увесь цей час обіймав себе.

– Здається відпустило. Вже не так трусить, – він вилив у себе рештки кави і поглянув на своїх слухачів. – Дякую за каву. І дякую, що вислухали. Справді полегшало. Проблем менше не стало, а на один страх менше.

– Страх телефонів? – Ігор припинив розмішувати цукор.

Моісей посміхнувся:

– Страх божевілля. Ще раз дякую. Я піду вже. Бувайте.

Гість встав з за столу і попрямував на вихід. Влад розгублено кивнув, плутаючись у безладі власних думках, шукаючи, що не дає йому покою. За хвилину він зірвався на ноги:

– Лікар! Як прізвище того лікаря? – і кинувся за гостем.

­– Не наздогнав, – повідомив, коли повернувся. Він сів за стіл, де й досі сидів Ігор: – От і поговорили. Задоволений?

– Не знаю, – Ігор, уклавшись ліктями на стіл, невесело споглядав стіну навпроти. – Хочеться вірити, що йому це допоможе. Що скажеш? Схоже твоє лікування на його?

Влад мовчав. Здавалося, він підхопив інфекцію параної від свого гостя і з жахом спостерігав, як вона множиться в ньому, як розповзається по шпаринах несвідомого і звідти простягає брудні, чіпкі, багатосегментні кінцівки, жуком гнойовиком тягнучи за собою все, що можна вхопити, щоб зліпити одну бридку, смердючу кулю липкого страху.

– Треба бути божевільним, щоб вигадати подібне. І треба бути генієм, щоб зрозуміти істоту, якої ще не було в цьому світі, – Влад важко зітхнув. – Знаєш, мені здається – чого би там не боявся Моісей, та воно знайшло його.


Сонячні ранки ніколи не приносять добра, це Влад уже засвоїв давно. За сонячними ранками ніколи не приходять добрі вісті, чи стається щось хороше. Обов’язково вилізе якесь лайно: п’яне дурко кинеться під машину, найкращий друг вирішить погойдатися у петлі, або ж почнеться війна. Все оці сонячні ранки, хай їм чорт. Кохана його теж сіла за кермо такого ж сонячного ранку – останній раз. Зате, коли іде дощ, стається лише те, що стається в дощ. Все інше виключено.

Після тієї розмови з Давидом минуло майже два місяці. Влад звільнився з роботи і покинув лікування. «Якщо треба буде, хай краще вже колють своє психоделічне лайно – попускаю слинку місяць і відпустять. Ніхто тримати там не буде все життя». На роботі з розумінням не поставилися, але в суд на відшкодування не подавали. І на тому дяка. На іншому місці такої зарплатні йому, може, і не запропонують, але геморою, гарантовано, буде менше. Одна пропозиція вже з’явилася, але Влад оголосив, що йому потрібно все обміркувати, розібратися в собі, так би мовити. Там погодилися почекати.

Моісей подзвонив вранці – Влад ще сидів з філіжанкою кави перед стареньким телевізором. Домовилися зустрітися після обіду, в обох ще були намічені справи на сьогодні.

Моісей чекав на Влада у «…. круасанах», нещодавно відкритому кафе, з невеличкими столиками і стільцями а-ля «початок ХХ століття». На стінах світильники на тоненьких ніжках і телевізори. Влада посмішкою зустрів гладенько вибритий і пострижений чоловік. Від розхристаної борідки і копиці нечесаного сіна на голові не лишилося і сліду.

– Не зміг додзвонитися Ігореві, – поскаржився Моісей. – Хотів вас обох побачити і подякувати.

Влад насторожено вдивлявся в лице співрозмовника, дивився на руки, зазирав у очі. Невже він тоді даремно перейнявся чужою вигадкою?

– Коли пішов від вас, після розмови, – вів далі Моісей, – відчув, що треба щось міняти. Не знаю, що сталося. Ніби переломний момент настав. Я сам себе перетворив на в’язня і на ката. Сам себе запроторив у в’язницю без стін і кордонів. Сам. Усе сам. Якісь дурні богослови ствердили страх господній чеснотою. А насправді страх – найбільший гріх в людині. Страшніший від усіх смертних гріхів. Це маленька смерть щодня. І я вирішив – досить. Не можу я більше боятися, не можу ховатися, хай би що там чекало на мене. Бачите, Владе, і найтемніші ночі ведуть до світанку. А як ваші справи? Чув ви полишили роботу?

– Я гадав – ми домовилися звертатися на «ти», – Влад, ошелешений метаморфозою здичавілого лісовика в завсідника модних кафе, не знав про що говорити з цією незнайомою людиною. Цілком може бути, що таким Моісей, тобто Давид, був завжди. І лише йому, Владові – так, лише йому – відомо, що пережив цей усміхнений чоловік. – Дійсно, я таки полишив роботу, полишив лікування і експеримент. Хочу зрозуміти, чим займатися далі.

– Справді, я ж сам запропонував перейти на «ти». Вибачай. А зрозуміти, чим займатися далі – головне процес, а не результат, – ще ширше посміхнувся Давид.

Вони розпрощалися на приємній ноті, обоє задоволені зустріччю. Давид уже виходив з кафе, як у Влада задзвонив телефон. На синьому фоні висвітився напис білими буквами: «Давай зіграємо у гру!» На вулиці почувся виск автомобільних гальм, глухий звук удару, закричала якась жінка. Телефон задзвонив знову, блимнув на екрані написом білими буквами і бадьорий жіночий голос запросив:

– Давай зіграємо у гру! Давай зіграємо у гру! Давай зіграємо у гру!...

  • Якщо Вам сподобався чи був корисний цей текст і Ви хотіли б віддячити або фінансово підтримати дописувача Леонід Пекар за минулі чи майбутні зусилля, можете перерахувати довільну суму коштів, що Вас не обтяжує, за вказаними нижче реквізитами:
  • або просто не забудьте
  • Ми Вам дуже вдячні та наголошуємо, що кошти перераховуються безпосередньо автору публікації. Інтернет-проект "Проба Пера" жодної фінансової винагороди з переказу коштів не отримує.





Луцьк серпень 2019



Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.03.2020 19:56  © ... => Каранда Галина 

Дякую! Дякую! Дякую! Ви - "моя читачка" )))

Перекладач запевняє мене, що "curet quaerere" - означає "звернутися за медичною допомогою". Вислів мало відомий, тому, я гадаю, міг стати маркером в мережі, який привертає увагу штучного несвідомого розуму.

Про параною і страх Ви праві. Але цього добра нам вистачало і без вірусу, тож в загальному ситуація не дуже змінилася. Але якщо вже допекло - виговоритися треба. Якщо не живій людині, то електронній сторінці. В подібний час лишається одне - писати )) Тож - пишімо )) 

 22.03.2020 08:25  Каранда Галина => © 

Чудове оповідання.
Ну, мені й не могло не сподобатися, враховуючи мою "любов" до фб)))
Та й взагалі ви -"мій письменник".
Всі слова на своєму місці. Порівняння - супер. (Про ковбасу і годинникову стрілку -це щось, і спідниці теж)
Перекласти назву групи фб адекватно не зуміла, для мене це як "викидач в кювет")))
Враховуючи ситуацію з пандемією, дуже актуально про страх, відчай, депресію, параною... теж боюся зірватися в ту сторону... поки тримаюся, але, знаючи себе, це зовсім недовго зірватися. І місяці викарабкуватися... тож все точно описано. Рецепт, правда, який ви дали - виговоритися живій людині - не дуже погамає, насправді. Він помагає вже тоді, коли твоя підсвідомість самостійно пройшла всі кола пекла і захотіла вибратися. Бажання свідомості при цьому враховується мало.. Свідомість може від самого початку все розуміти правильно, філософствувати, наводити розумні аргументи - організм її слухатися однак не буде. це так - з мого досвіду. 

 20.03.2020 21:43  Каранда Галина => © 

Прочитаю обов`язково.... але не сьогодні... 

Публікації: Леонід Пекар

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше