13.04.2020 22:48
18+
60 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Леонід Пекар

Молитва

Молитва

Мудрість богів безкінечна. Настільки, що в далекій, недосяжній для будь-якого розуму величі, ця мудрість стає незрозумілою і потворною. І самі боги тоді виглядають дикими збоченими істотами, що нічим не відрізняються від злих демонів. Бо вчиняють вони однаково, лише мету мають різну: одні тішать власні гріхи, на які страждають; інші – власну мудрість і велич, від яких страждають не менше.

То що такого я вчинив, або не вчинив, щоб заслужити таку кару?

Що встиг я накоїти, аби дати привід їм вирвати мене зі звичного світу і вкинути до безкінечно темної і порожньої безодні? Хто міг таке вчинити?

Ще й передбачливо стерти пам’ять, ніби самого перебування в цій чорнотній в’язниці було недостатньо, щоб позбавити єдиної доступної розваги – спогадів – свідчення мого буття і мого минулого часу. Свідчення того, що я вже був до цього. Існував. Міряв час.

Можливо, саме для того, щоб я не міг співставити з подіями свого існування, оцінити і перенести плин часу сюди, у свою в’язницю.

Солодка помста злих демонів. Або безкінечно мудрих і тому нестерпно безжальних богів. Хоча, це одне і те ж.

Не маючи мірила часу, кожна мить перебування у цій пітьмі здається безкінечно довгою. А сама темрява ховає від мене границі мого ув’язнення, скільки б я не намагався дотягнутися до його меж, які кожен раз посуваються далі, обманюючи мої чуття.

Безкінечно мудро і безжально. Демонська пастка.

Тож нехай. Нехай в мене відібрали звичний світ і спогади, але не відібрали мого я. Втомившись ширяти пусткою – скільки минуло відтоді, як я потрапив сюди – а можливо зовсім і не ширяти – а втомившись від стояння на місці – …

Ось є Я.

Лише Я.

Вдихаю темряву і наповнююся нею.

… – не відібрали мого я – не відібрали мого голосу – струну, на яку нанизане моє єство – що одвічно вібрує всередині …

Чую, як просипається мій голос.

Я кличу на допомогу. Я хочу дати знати, де я є, бо в цій пітьмі навіть моїм суддям, тюремникам і катам годі знайти мене.

Струна оживає. Несміливо коливається, приміряючись і пробуючи силу.

Роблю видих і тоді мій голос береться до роботи. Варто лише зануритися в самого себе і відчути, як народжується час.

Перші краплі темряви потрапляють в пастку вібрації і біжать по струні, конденсуючись по краях у чорні краплі отрути, сповзають і сповзають до центру, не в силах опиратися спокусі, бажаючи опинитися на максимумі амплітуди.

Одна крапля, струшуючи з себе чорний туман, розповзається напівпрозорою плямою по мерехтінню вібруючого голосу. Перетворюється на тоненьку ниточку, натягнуту поперек коливань. Тоншає, тоншає, нечутно лускає і спалахує золотою піщинкою, що несміливо лине у чорнотний простір, самою своєю присутністю змінюючи його.

Потім зі струни злітає ще одна піщинка. І ще.

А далі краплі чорноти вже потоком ллються на струну, поспішаючи перетворитися на золотий пісок матерії, отримати свою ноту і звучати в хорі своїх сестер, огортаючи усього мене золотим серпанком і вивергаючись вогняними феєрверками у велетенський Всесвіт, на який несподівано перетворилася моя в’язниця.

Я сміюся з своєї пригоди. Заливаюся реготом і пірнаю у золоті хмари, закручую їх у струмені вихорів, жбурляю жмені золотого піску. І пісок множиться. Множиться безперестанку. Немов отримавши силу мого голосу міг і сам примусити вібрувати чорноту. Немов відчувши мій настрій захотів відсунути подалі безодню темряви, а з нею і стіни моєї в’язниці.

Але темрява помстилася мені. Чорна роса, яку струсили з себе піщинки, жадібною кислотою впала на струну, проникла вглиб і вкрила її чорною іржею.

Мій голос стих.

Тихо.

Тихо всередині.

Я не міг більше видобути із себе ані звуку.

Але навколо велетенськими роями гули золоті піщинки, що отримали свій голос. І, здавалося, власне життя.

Вони кружляли широкими і тонкими вихорами, що вигиналися навсібіч. Розбігалися в широкі кола, ділячись на невеличкі вихорці, і збігалися знову до центру, пришвидшуючи танець. Вихори проходили один крізь одного, зовсім не чіпляючи партнера по танцю. Або ж зливалися в божевільному герці, відриваючи шматки в суперника і втрачаючи свої.

Всесвіт жив тепер своїм життям. Йому не потрібен був мій голос – він отримав свій. Все що я міг тепер – лише спостерігати. Я більше не зможу подати голос, щоб ті, хто вкинув мене у чорну безодню, почули мене. І не зможу покликати на допомогу. Наче камінь з пращі, наче стрілу, яку ніхто не піде шукати, мене пожбурили у провалля поміж світів і покинули.

Самотній.

Можливо назавжди. А можливо колись залікуються мої рани і я знову отримаю голос.

А зараз мені лишається лише час. Створений коливанням струни, видобутий з темряви і запечатаний в мільярдах мільярдів піщинок.

Час.

Іноді він дивно поводиться – збирається у щільні хмари піщинок, швидко прискорюється, спалахує іскрою, кидаючи тонкі голки палаючого світла в чорні обладунки темряви, і завмирає на якийсь час, немов, милуючись собою. Тих тонесеньких іскор стає все більше. Все частіше спалахують вони і вже самі по собі творять дивний танок довговусих спіралей, зливаючи у єдиний хор сильні, чисті голоси, а, поєднуючи промінчики світла, ніби, тчуть тканину наповнену світлом.

Тонка вуаль світла, чистий хор голосів. Хочеться поринути до них ближче, роздивитися, зважити на долоні малесенькі вогники…

Величезні вогняні кулі. Розпечені, розжарені, змушені горнутися в самих себе через навколишній холод і темряву. Оповиті зміями протуберанців, якими обмацують наколишній час. Розлючені самотністю і неможливістю дотягнутися до своїх посестер. Оповиті скорботою і рештками уже згорілих куль.

Поблизу цих величезних іскор самотніше, ніж коли мене вкинули сюди. Та я знаходжу собі заняття: намагаюся впорядкувати холодні камені, які зграями нишпорять навколо зірок і чинять розгардіяш, руйнуючи все на своєму шляху.

І перша, і друга спроба не вдалися. Спершу відправив усе ломаччя на зірку, за другим разом – назовні, і не знав як їх потім ловити, бо те сміття подалося до інших світил.

Десь на тисячній невдачі засумував, але розрадив себе тим, що роботи вистачить ще надовго. А за мільйонної спроби вдалося врівноважити лише одну систему. Якийсь час спостерігав, як синхронно рухаються навколо свого світила планети, але зірка чомусь не витримала і розсипалась. Довелося знову братися до роботи. Вдалося, хай не ідеально, та все ж поставити на місця всі запобіжники, у вигляді газових гігантів і супутників, розподілити напрямки і швидкість руху круглих пасербиць зорі і обладнати бодай одне місце у яке не врізаються повсякчас крижані брили. Що ж, наступного разу вийде краще.

Можливо саме для цього я тут? І ніяке це не покарання, а нова можливість?

Якби ще не ця осоружна самотність. Лише відгомін мого голосу наповнює цей світ. Але чую й нові гармонії – мінливі і швидкоплинні, короткі спалахи серед статичного багатоголосого співу піщинок. Сповнений цікавості, лину на малесеньку пасербицю Сонця. Там, в глибинах океанів, окрай щойно згаслих вулканів, в потаємних куточках печер золоті піщинки учинили змагання – прискорюючи час, вбудовували себе у дивні, химерно сплетені конструкції. Вони ростуть, утворюючи, немов потаємні письмена, візерунки часу і візерунки голосів, діляться, множаться, захоплюють простір, змінюють його і знову множаться. Це чародійство захоплює мене і в глибині моїх думок починає жевріти надія – можливо ці нові утворення зможуть створити і для мене новий голос, щоб я міг докричатися до своїх тюремників.

Дивно, що цьому новому дійству зовсім не потрібна моя допомога – воно шириться і шириться, захоплюючи океан, а за ним і сушу. Воно вигадує нові форми і способи взаємодії. І я чую, що золотим піщинкам, котрим вдалося влитися у дійство, радісно надзвичайно, і голос їх звучить, наче виклик первісній чорноті, з якої вони вирвались через мою пожертву.

Кожен раз, як навідуюсь сюди, застаю іншу картину: рухаються континенти, змінюються океанічні течії, полюси граються у квача з екватором, або ж планету вкривають крижані шапки. Та кожен раз священнодійство піщинок стає все складнішим і складнішим. Ось їхні конструкції, вже справжні організми, вкотре освоюють моря, ось вибираються на берег, ось опановують повітря. Я дослухаюся до всіх, та хор піщинок в них співає лише одне – «жерти!»

Наступного разу чую ту ж пісню, але вже від інших істот, начебто складніших. Цього разу додаються голоси, що волають про реплікацію. І дуже скоро стає чути співи про захист своїх копій. Засмучений, я дослухався до цих голосів, гадаючи скільки потрібно буде ще часу, щоб якась з цих істот хоча б намагалася почути інших. Собі на подив, серед зелених гілок дерев віднайшов маленьку істоту, яка перелякано зиркала великими очима то на зоряне небо, то на світ навколо і голос її звучав найтихіше в дикій оді ненаситності. Усе що я можу – зробити для неї яснішими зорі і яскравішими кольори. Нехай це її потішить.

На трішки відволікся на чергове невдале розвішування зіркових падчерок, і вже цілі стада голомордих п’ятипалих нащадків тієї переляканої істоти вештаються по планеті, вигинаючи губи на різний манер, щоб відтворити внутрішній, лише їм чутний, спів. А чути в їх головах і тілах все ті ж самі: «жерти!» і «відтворюватися!». Серед усіх лише один голос тихий і ледь чутний, і лише одна пара очей шукає на небі зорі. Знайшов цю нещасну істоту і вклав до її рук палицю, потім вклав камінь.

Наче брила покотилася з гори, так швидко відбувалися зміни. Зіп’явшись на задні кінцівки, істоти вперше кололи кремінь, сукали нитку з волокон, видобували вогонь. Радісний спів золотих піщинок кожен раз лунав на весь Всесвіт, визначаючи новий етап пізнання. І кожен раз я запевняв себе: «Вже скоро».

Все нові й нові істоти приходили на заміну волохатим предкам. Вже й близько не нагадували вони тих перших, які виглядали зірки на небі. А я все чекав.

Перші малюнки на скелях, перші танці, – як засіб спілкуватися і згуртуватися навколо якогось нескладного дійства. Перші примітивні слова.

Ось-ось.

Нарешті слів стало достатньо, щоб істоти почали ними мислити і оповідати про світ. Тож коли одна з них поставила питання: «Хто ж створив усе?», – я був готовий явити їй усю картину свого творіння. На жаль нащадок приматів одразу заходився запопадливо гендлювати своєю лояльністю, вважаючи, що якщо є один Творець, то десь мають бути й інші, і власну відданість можна продати набагато дорожче.

Не отримавши бажаного, піддаючись власному самодурстві, прямоходяча істота вирішила, що треба щось дати пихатим, занадто вже мудрим богам, перед тим, як щось просити. Не знайшлося нічого кращого, як плаский камінь і перерізана горлянка прирученої кози. Та до того мені було байдуже. Як і до нових вигадок, що приноситися в жертву мають лише суцільно чорні, чи суцільно білі тварини, чи первородні, чи те, що пожертви потрібно спалювати.

Зрештою, збожеволілий від власного заумства нащадок мавп приволік на жертовний камінь власного первістка, гадаючи, що я зупиню здійнятий над дитиною ніж, повіривши у його відданість. Та він не знав, чи не хотів знати що, слово, сказане мною, бриніло і наповнювало Всесвіт, що сам він і був моїм словом, як і жертви принесені ним.

Такі історії повторювалися не один раз. Неважливо було, якою мовою говорив різник, чи якого кольору була його шкіра. І лилася кров з жертовних каменів і в небо шугали дими цілоспаленнь. Щоб віднайти прихильність Творця вигадувались безгуздо дикі обряди. Вбивали, поїдали і спалювали тварин; вбивали, поїдали і спалювали собі подібних; калічили себе і близьких, ­– все, що могла вигадати хвора уява, втілювалося у славу неіснуючих богів. Труїли інших і труїлися самі; морили себе голодом і катували, позбавляючи сну; мотали головами і віддавалися безкінечному кружлянню, – щоб почути голоси духів і богів, які множилися і множилися в хворій свідомості.

Та знайшлися інші.

В наметі, що стояв на краю оази, надійно відокремленій від решти світу величезною пустелею, заповзято і самовіддано молився чоловік. Він нічого не просив, не вимагав, не торгувався. Він лише дякував. За їжу, яку здобув сам; за воду, яку дарували йому надра; за дітей, яких сам виростив і доглянув. З усієї живності, чоловік мав лише старого хворого віслюка, якого я вилікував, шкодуючи сумний спів його золотих піщинок.

За наступних відвідин старий віслюк стояв припнутий коло великого намету, а в маленькому знову молився той самий чоловік. Кілька верблюдів паслося на березі змілілої водойми. Джерело замулилося, але вистачило невеликого поштовху, щоб повернути колишню жвавість води і тваринам не довелося помирати від спраги.

Якогось разу я застав того чоловіка, а можливо його нащадка, у великій кам’яній будівлі звично схиленим на коліна. Огорнутий смердючим димом той завчено бурмотів молитви, раз по раз звіряючись із списаним сувоєм. Його учні і служки повторювали за ним, час від часу моторошно завиваючи. Я хотів уже залишити їх, але не зміг вибратися назовні, бо двері, стіни і стелю вкривали дивні візерунки і символи. Як не намагався, але всередині будівлі сили полишили мене.

Щодня мене катували камланням і нещирими молитвами. Обкурювали димом і скроплювали стіни кров’ю щойно принесених жертв. Мало того що моєю в’язницею був цей Всесвіт, так мене зачинили в мізерній шкаралупці, яку назвали храмом. Ці стіни я міг за мить розвіяти за вітром, але магічні символи робили їх неприступними для мене.

Пройде століття, чи два і мене відпустять на свободу, – гадав я. Тож, хай знехочу, надавав допомогу молільникам, що відвідували храм: зцілював худобу і людей, надсилав дощ, утихомирював бурі, спроваджував грабіжників та завойовників. Але мій полон тривав і тривав. Обурення зростало в мені повільно, але невпинно. Зрештою, я припинив дослухатися до набридливих молитов. Зрештою, я їх Творець, а не служник. Зрештою, не можуть знахабнілі нащадки полохливого мавпячого предка вказувати мені, чим займатися.

З часом я припинив ігнорувати прохання, а став чинити навпаки. Тоді лукаві жерці стали просити здоров’я для своїх ворогів і благословляли їх статки. Ці хитрощі мені теж швидко набридли, як і весь цей облудний рід. Моровиці і сарана стали моєю відповіддю. Чужоземні завойовники отримували мою прихильність, а буревії і засухи ходили запряжені парою. Мерзенні жерці, натомість, завивали ще більше. Ще більше смороду, наповнювало храм, ще більше обрядів намагалося стримати мої можливості. Та я сміявся з них.

І вони розчленували мене. Роздерли навпіл і помістили в другому храмі під сторожу огидних знаків. Слабкого і немічного. Безкінечно мудрі і безкінечно безжальні боги помістили мене в бездонну чорноту, яку я вважав своєю в’язницею, і позбавили спогадів. А слабкі, примітивні, боягузливі істоти позбавили мене сили і ув’язнили одразу в кількох, де золоті піщинки втрачають для мене свій голос, натомість чути лише стогони і благання.

Помста не забарилася. Щойно повернулися сили, я почергово учинив усе лихе, чим «благословляв» до цього підступних людців. І якби вони не відволікали мою увагу постійно вигукуючи різні імена, намагаючись серед названих вгадати моє, і якби не нові вигадані обряди, я б занапастив лихе плем’я, або помітив, як швидко зростає новий храм.

Я не мав голосу, тому проклинав їх мовчки. Я знову не мав сил, але плекав свою рішучість. Я знав, що їх не цікавить більше – хто створив світ, бо вони знали відповідь. Я знав, що вони не стануть моїм новим голосом, бо серед них немає тих, хто дивиться на зірки і хоче осягнути красу Всесвіту.

Мене рвали і рвали на сотні тисяч шматків. Мене розтягнули по найдальших закутках. І чим більше моїх частин опинялося у храмах, що стерегли мене, тим більше чув я остогидлі волання молільників, прочан і пілігримів, і тим більше народжувалося в мені справедливої злості. Я знищував королів, знущався з правителів, спокушав монахів і священників, плекав мракобісів і збоченців. Я учиняв небачені досі війни і моровиці, землетруси і пожежі, повені і голод. Але в свідомості моїй все більше людців волало і волало про допомогу, вимагало благословіння і умиротворення. Мене катували в задушливих церквах-клітях і я навіть не мріяв уже вирватися з тісних маленьких в’язниць в одну, в якій перебував від початку часу.

Сморід, стогони, волання – мої дні.

Сморід, стогони, благання – мої ночі.

День за днем, рік за роком – сморід, стогони, мольби.

Серце моє і душа моя не витримує цього більше. І, зібравши свої сили, я молю, я кричу на весь Світ:

– Досить вже! Облиште мене! Дайте мені спокій!



Луцьк, листопад 2019

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 18.04.2020 13:19  © ... => Каранда Галина 

Дякую, пані Галино!

Другу частину "Диплому" я так і не прочитав колись :( тож щойно надолужив :)

Здається, наш Творець жорстко розчарований в своїх горщиках і просто спостерігає чим усе закінчиться - самотньо поглинає попкорн і переклацує телеканали людських доль )

 18.04.2020 12:43  © ... => КАЛЛИСТРАТ 

Дякую! ))
Дивлячись, як користаються з людської віри, стає шкода Творця. От якби дійсно люди зайнялися своїми справами, а не розповідали про Його волю. 

 14.04.2020 18:56  Каранда Галина => © 

В мене теж на цю тему є...
Оповідання "диплом творця" - кілька частин. І кілька віршів.
Ось останній: 

 14.04.2020 18:52  Каранда Галина => © 

Згодна з коментарем Каллістрата. Дуже сподобалося. 

 14.04.2020 08:47  КАЛЛИСТРАТ => © 

Отлично написано пан Леонид! Литературно. А, главное, что так оно и есть.)))


Любая религия должна быть рентабельной, потому что это не что иное, как товарно-программный продукт – нет доходов, нет и «бога».)))

Монотеизм – штука жёсткая, как и воинский устав, за нарушение – расстрел. Это вам не базар-вокзал на Олимпе.)))

Ещё до создания иудеями христианства был такой фараон как Эхнатон/Аменхотеп IV, который решил монополизировать доходы от веры и упростить народу понимание мира. Чем это закончилось известно. Полагаю, что в первую голову жрецы других храмов беспокоились о сохранении своих доходов и, потом уже о том, что нельзя загонять народ в глухой угол ибо это всегда чревато непредсказуемыми последствиями.


Всё повторяется, ибо мы ограничены.)))


И, как говорили весёлые древние греки «Одиночество это дар богов!» за ними то же самое повторяли и все последующие философы, наверное, так оно и есть.)))