Сміх божевільного
Розділ першийБігли коні під мостами...
1
Все почалося півроку назад. Можливо, навіть менше, але це байдуже. Пам’ятаєш той спекотний день? Мабуть, він у тебе, як і у мене, тавром помічений у пам’яті, бо такого паршивого дня ще світ не бачив. Вранці здавалося все таким веселим і радісним. Сонце світило на безхмарному небі, м’яка зелена трава була повна роси, птахи виводили чарівні тиради, а дерева вигравали листям нову неймовірну симфонію. Виглянувши за вікно, ти не міг би повірити, що такий чарівний день закінчиться судною ніччю.
Прокинувся я, звичайно, доволі пізно, бо півночі просидів над переглядом серіалів. Ти знаєш, як вони можуть захопити, особливо, коли це детектив чи містика. Отож, хоча мої очі були вже давно розкриті, я просто валявся в ліжку, бо мені це просто подобалось. Моя голова була вільна від буденних думок, і я кружляв у світі фантазій.
Проте моє байдикування в ліжку скоро закінчилося, бо мене кликав до себе телефон. Я став з ліжка, трохи розім’явся та підійшов до комп’ютерного стола. Так, телефон і досі лежав на тому ж місці й, звісно, був розряджений, бо я, роззява, як завжди, забув поставити його на зарядку. Пробурмотівши не дуже пристойні слова, зробив це забуте діло і сів за ноутбук.
«Гм... Значить, усі, крім мене, встали, якщо є Wi-Fi»
Поглянув відразу, котра година, бо в кімнаті й досі не було нормально годинника після того «аля читацького вечора», який не зовсім був читацьким (жаль, що твоя ідея тоді провалилася).
«Чорт, уже одинадцята! До котрої я просидів? Не пам’ятаю точно, але, мабуть, до третьої... Так, мама уже на роботі, а сестра, можливо, сидить внизу та дивиться мультики».
Я зайшов у Телеграм, і там було декілька нових повідомлень. Я не сумнівався, що в Інстаграмі буде їх менше, але за ноутбуком там незручно перевіряти свою «пошту». Було лише п’ять повідомлень у бесіді нашої компашки приблизно такого змісту:
«RIP.Petya: То все в силі?
Milaha: Так. Батьки від’їжджають завтра вранці, а повернуться тільки через три дні. Весь будинок залишають на мене. Тому все О’кей =)))
RIP.Petya: Хтось, крім наших, ще буде?
Milaha: Начебто запросили когось з нашого та з протилежного класу, декого з менших та з іншої школи. Компанія має бути велика.
RIP.Petya: І ще раз з Днем народження!)))»
Це листування нагадало мені, що в Улі того дня був День народження, і я без зволікання знайшов моє з нею листування, щоб написати їй привітання, проте... Віриш, якось колишній дівчині було важко написати навіть привітання. Ми з нею порвали за тиждень до того дня, але начебто залишились друзями, проте в наших стосунках й досі був відчутні невеличкий холодок. Зробивши велике зусилля над собою, я написав їй якусь нісенітницю, що мала бути схоже на привітання:
«Kolya666: Вітаю тебе, Уля, з Днем народження! Бажаю тобі щастя і щоб здійснились всі твої мрії! Звісно, бажаю тобі ще й скласти ЗНО так, щоб поступити туди, куди хочеш! А також я надіюсь, що тобі нарешті пощастить у модельному бізнесі! Отож, усього тобі найкращого!»
Так, лише на такі жалюгідні слова я спромігся, проте після того, що між нами відбулося, ще дивно, як між нами залишились хоч якісь дружні почуття.
Майже всі інші нові повідомлення були про майбутню тусовку. Прочитавши їх, я закрив ноутбук, надягнув сині шорти та білу теніску і пішов зі своєї кімнати, звісно ж, у кухню. По дорозі туди я заглянув у вітальню подивитися, чи там моя менша сестра. Софійка чемно сиділа на дивані та захоплено втупилась в телевізор, де на дитячому телеканалі показували мультики, деякі з яких мені здавалися безглуздими. Але хіба трирічна дитина може помітити халтуру? Пульт спокійно лежав на скляному журнальному столику, мабуть, так, як залишила мама.
– Як у вас справи, міледі? – спитав я у Софійки, усміхнувшись. Вона подивилась на мене, тихенько захотіла (їй подобалося, як я давав їй різні титули) і на ламаній дитячій мові відповіла:
– Нолмально.
– Що дивишся?
– Не знаю...
– Як так?
У відповідь вона стенула плечима. Я подивився на ящик, і там справді був якийсь новий мультик. Мабуть, це була прем’єра, бо таких різнокольорових істот з каменями на різних частинах тіла ще ніде на нашому телевізорі не бачив. Постоявши хвильку, я вже хотів йти, проте зупинився і спитав:
– Ти не хочеш їсти?
– Ні, я взе їла, – відповіла вона, втупившись знову у телевізор.
Я перейшов коридор та опинився в кухні. Там, на холодильнику, я знайшов записку від мами, в якій говорилось, що після обіду прийде бабуся і лише тоді я зможу піти кудись. І ще там був список справ, які, проте, не були аж такі складні. Відкривши холодильник, я знайшов свій сніданок, що складався з макаронів та котлет і який відразу відправив до мікрохвильовки.
2
Минуло декілька годин. Телефон встиг зарядитись, але там не було нічого цікаво – лише декілька нових сторіз та публікацій. До першої години я погрався зі своєю сестрою в різні ігри: хованки, дочки-матері, будування замків з подушок тощо. А в обід ми трохи поїли те, що залишила мама в холодильнику. Якраз, коли я домивав посуд, прийшла бабуся. Ти знаєш, яка вона у мене жвава та енергійна, попри свій вік. Для мене й досі залишається загадкою те, як моя бабця так добре розбирається в гаджетах і моді. Вона завжди викликає епатаж своїм зовнішнім виглядом і уподобаннями. Коли б ти поговорив з нею з закритими очима, то подумав би, що перед тобою молода дівчина.
Звісно, вона була тоді у своєму стилі: волосся було пофарбоване в золотавий колір; новий довгий манікюр красувався на пальцях; світлі джинси щільно облягали ноги, а жовта футболка була заправлена в штани; на ногах були білі босоніжки; і, звісно, сонцезахисні окуляри, які були відразу зняті. І такій жінці потрібно шукати собі нового чоловіка або залицяльника, а не в хаті весь час сидіти й глядіти неслухняних дітей! Проте... Майже все у світі має пояснення, і це також: річ у тім, що біля року від того часу (ти це знаєш) помер мій батько, і матері доволі важко було перенести цю втрату. Крім того, на неї напосіло багато нових обов’язків, з якими вона ледве справлялась. І бабуся запропонувала їй руку допомоги й тому часто проводила з нами час. Ми навіть пропонували їй переїхати до нас, але бабуся сказала, що вона хоче побути ще деякий час незалежною жінкою.
– Привіт! О, ви встигли вже пообідати? – спитала вона, заходячи в кухню.
– Привіт. Так, бабуню, – коротко відповів я, витираючи тарілки.
– Ти вже завершуєш мити посуд? Добре. Думаю, ти до кінця справишся сам. То коли ти хочеш піти?
– Приблизно через чотири години, – я подивився на годинник, що висів наді мною, і додав: – Може, навіть через п’ять, якщо хлопці не подзвонять чи напишуть раніше.
– Гм... А я вважала, що ти вже кинув пити.
– Так, кинув.
– Але тоді чому підеш з ними? Чи ви не по алкоголь?
– По алкоголь, але я піду за компанію. Крім того, ще прихоплю щось для нас з Васею і для інших, хто не п’є.
– Васю запросили? Не такий він ізгой, як ти мені розказував.
– Ох, та не ізгой же він. Можливо, трохи екстраординарний...
– Відлюдькуватість не назвеш екстраординарністю.
– І не відлюдькуватий він, щоб ти знала. Вася більш-менш ладнає з усіма в класі, і його деколи запрошують на тусовки, але він йде на них, коли я там маю бути...
– Це трохи віддає голубизною. Я не маю нічого проти геїв, але щоб за моїм хлопчиком ганявся збоченець...
– О Боже, баб, від кого я не очікував це почути, то це від тебе! – гаркнув я, ледве не розбивши останню тарілку. – Хіба це збочення? Я – його єдиний справжній друг, і він невпевнено тримається в компанії. Так, можливо, він колись був відлюдником, але тепер хоче потрапити в нормальну компанію, і тому не дивно, що Вася потребує моєї допомоги, – я витер руки та сів на стілець. – До речі, сьогодні у нього реальний шанс потрапити у компанію, і йому вже готують дівчину.
– Що я чую?! Не можу повірити вухам, що Вася, можливо, матиме дівчину!
– Так, і це чистісінька правда!
– Ну, досить вже про нього. Як твої справи на любовному фронті? Вже помирились з Улею чи шукаєш нову дівчину?
– Еммм, – я трохи повагався. – Середнє арифметичне.
– Ну, нічого тут переживати. Ти у нас хлопець хвацький, ще встигнеш віднайти своє кохання. Може, я відволікаю тебе від чогось?
– Ні, бабуню. Я тут байдикую півдня.
– То йди байдикуй далі, а я піду до Софійки. Може, вдасться вициганити у неї телевізор.
– Добре. Удачі!
Я вийшов з кухні й пішов у свою кімнату. Там подивився декілька серій детективу і вже хотів починати новий сезон, коли мені подзвонили хлопці з нашої банди. Вони сказали, що я можу піти з ними за компанію і що потрібно прихопити трохи грошей, які мені віддадуть потім. Не погодитись було неможливо, бо мені вже набридло гнити у своїй кімнаті. І я почав збиратися: переодягнувся в більш парадний одяг, що складався з камуфляжних штанів, чорної майки та білих кросівок, і прихопив з собою телефона та гаманця. Вийшовши з кімнати та попрощавшись з бабусею та Софією, я нарешті покинув квартиру та спустився сходами вниз.
3
Сонце вже майже сіло, і останні промені позолотили навколишні краєвиди. А ми йшли та сміялись, не помічаючи цієї краси. Дехто тримав у руках пакети, від яких долинав стукіт скляних пляшок. Я також ніс пакет, трохи більший, але з менш цікавим змістом. Та й мій величенький пакунок не створював стільки шуму, як інші. Ми проминали ряди спокійних будинків та прямували в серце приватного сектора. Там і мав бути будинок Улі, в якому мала відбутися вечірка.
– Думаєте, там буде багато дівчат? – спитав один з хлопців. Він був низький та худорлявий, з білявим коротким волоссям. Весь його вигляд був задиркуватий, а на обличчі завжди була усмішка, але кожного разу з різним відтінком – суму, люті, презирства, любові тощо.
– Ти тільки про дівчат думаєш, Петю. У світі є багато чого цікавого, – відповів йому інший, який був набагато вищий зростом. Через широкі плечі він виглядав міцнішим за попереднього, хоча в нього не була розвинута мускулатура. І в нього була одна особливість: він весь час мружився, бо мав слабий зір, а носити окуляри не було для нього крутим.
– Ти не хочеш сьогодні розважитись, чи що, Едьо? І, до речі, я з тобою сьогодні й ніколи не піду на вуличні перегони, бо минулого разу нас ледь поліцаї не зловили!
– Боїшся?
– Ні, але мені й так з батьками проблем хватає.
– То будеш весь час бігати за дівчатами, як якийсь каблук чи збоченець? А я думав, що ти справжній чоловік...
– Що ти сказав? Я щось недочув, – він зупинився і грізно стиснув руки в кулаки, готовий до бою. За ним зупинились інші.
– Я сказав, що ти бабник, може, навіть гірше.
– Щоб ти знав, я за місяць з жодною дівчиною не перепихнувся. І що тут такого дивного, що я хочу одну сьогодні підчепити?
– А як же...
– Досить! Найшли, через що сваритися! Ви обидва бабники, Едику, тому не лізь зі своїми вихватками до Петі. А ти, Петя, облиш махати скрізь кулаками, ще бід наберешся, – сказав їм примирливо чорнявий хлопець. Він був середнього зросту, смуглявий та з міцною мускулатурою. На щоці під оком в нього був пластир. Юнак, не очікуючи відповіді, пішов вперед, і всі за ним рушили далі.
– То розкажеш, Бодю, де заробив собі цю рану? Ти казав, що розповіси потім, – наздогнавши, спитав його я.
– О, це? – тикнув він пальцем під око. – Ти ще не бачив мене тиждень назад: весь у синяках та подряпинах. Але все зійшло-зажило, і лишилась лише ця ранка.
– То де і як?
– Та під баром грали з хлопцями в карти на гроші. Ну, я трохи змахлював...
– Яке трохи?! Та ти, Бодю, може, у всіх партіях шахраював! Думаєш, ми не помітили, що там щось нечисте? Думаєш, що вигравати п’ять раз підряд не дивно? – ображено сказав останній з нашої компанії. Це був чисто селянський хлопець: дуже коротко підстрижений, невисокого росту, біля носа веснянки, випнуті вперед зуби. І по його вигляді не скажеш, що його батько – досвідчений адвокат, який балотувався на посаду мера.
– Ну, гаразд, Дімо, добряче я згрішив. Вже закінчували шосту партію, як хтось помітив лишнього туза. У колоді знайшли такий самий, а в моєму рукаві – ще декілька карт. І після цього мене побили.
– А гроші?
– Обібрали все до ниточки.
– То скільки?
– Небагато. Тільки сотню. Я ж не ношу з собою всю готівку. Далеко ще нам? – спитав у мене Бодя.
– Повернемо зараз вправо, і там через декілька будинків буде будинок Улі.
– То як там у тебе з нею? Можна щось виправити?
– Не знаю ще. Начебто друзі, але... Сьогоднішній вечір покаже.
– О, то це той будинок, де на огорожу спирається Вася? А я думав, що він злякається і не прийде. План «Альфа» в силі? А «Бета»?
Я засміявся і подивився прямо на тебе. Ти й справді спирався на невисокий паркан і милувався неймовірним краєвидом. На тобі були джинсові шорти та фіолетова теніска, а на щоці виднівся поріз від бритви. Ти виглядав доволі самотнім, але водночас радісним і сміливим. Але що найбільше здивувало, то це...
– ВАСЯ, ТИ КУРИШ?! ХТОСЬ МАЄ ЦЕ СФОТКАТИ! ЯКИЙ ТИ У НАС ПОГАНИЙ ХЛОПЧИК!!! – закричав біля мене Бодя. Тільки тоді я помітив у твоїй руці сигарету. Підійшовши до тебе, я промовив:
– Ти ж казав, що вестимеш здоровий спосіб життя.
– Я казав, що не питиму. Про куріння нічого не говорилося, – ти кинув на тротуар недопалок і затоптав його.
– БЛІН, Я НЕ ЗРОБИВ ФОТО!!! – лементував біля нас Бодя.
– То коли це почалося? – спитав я.
– На початку літа. У таборі-санаторії навчили, якщо хочеш знати.
– Зрозуміло, – сказав я, хоча нічого не зрозумів.
4
Вечірка була в розпалі. Людей набралось не так багато, як ми планували: половина нашого класу, дехто з протилежного і ще троє інших. Для звичної тусовки цього хватило б з лихвою, але нам хотілось чогось помпезного, чогось незвичайного. Ідея багатолюдної дискотеки провалилась, тому...
– Боже, де ви взяли наркотики? – крикнув хтось позаду нас.
Більшість з нас була у вітальні. Дехто встиг зайняти собі місце на дивані або на трьох кріслах, що були поставлені навколо журнального столика. Інші стояли позаду. Бодя сидів на кріслі й діставав з рюкзака, який взявся незрозуміло звідки, невеличкі пакетики з білим порошком і викладав їх на журнальний столик. Пляшки з-під алкоголю стояли на підлозі біля його ніжок. Я сидів на іншому кріслі навпроти нього, а на моїх колінах сиділа Уля. Того разу її кучеряве волосся було пофарбоване в рожевий колір; червоні губки, намащені яскраво-червоною помадою, п’яно усміхалися; бордове плаття, що щільно облягало її тіло, злегка задерлось. Я також трохи випив, хоча поклявся більше не вживати спиртного, і трохи туманно сприймав дійсність. Та й ти тоді не був безгрішний, бо ледве тримався на ногах і сперся на спинку нашого крісла, самовдоволено усміхаючись.
– То хто буде? Не соромтесь! Підходьте і беріть! – сказав він, виймаючи останню пачку і поклавши рюкзак на підлогу біля крісла. Але ніхто не підійшов. У всіх зникли будь-які прояви радості.
– Де ти взяв? Тут, може, на десять тисяч наркоти, – сказав Петя, що стояв позаду Боді.
– Ну, можете не вірити, але мені дали безплатно.
– Безплатний сир лише в мишоловці, – відрубав Петя.
– Я знаю, що це, – сказав притишено ти, і всі очі вп’ялись у тебе. – Я чув, що наркоторговці дають наркотики для своїх малолітніх жертв спочатку безплатно, щоб викликати у них залежність. А потім з них три шкури деруть. Розумієте: ломка і все таке інше... – і ти зам’явся, проте тебе виручила Уля:
– Тобто це пастка? І хотіла б я знати, що це таке?
– Це звичайний амфетамін, – відповів Бодя і додав:
– Жаль викидати таке добро, тому пропоную попробувати. Яку ж воно наробить шкоду, якщо це буде перший і останній раз? – і всі навколо зашепотілись.
– Не знаю, я б... – почав був ти, але тебе грубо перервав Бодя:
– Ніхто нікого не заставляє. Все це добровільно. Ну, хто бере? Охочі, підходьте! – він потягнувся рукою і взяв один пакет, а за ним пішли й інші. Здавалося, що всі хочуть попробувати наркотики, і дехто вже навіть почав вживати їх. На столі лишилось лише декілька пакетиків. «Чистими» були лише ти, я й Уля.
– Уля, Колю, ви, що, не будете? А я думав, що ви найперша пара цього вечора... – піддражнював нас Коля, цей змій-спокусник. – Я розумію, що ще Вася може здрейфити, а ви...
– То як? Будемо? – спитала тихо в мене Уля, але так, що всі почули запитання.
– Ну-у-у... О`кей.
Уля встала з моїх колін і підійшла до столика, але ще не встигла вона взяти пакетик з амфетаміном, як ти гнівно вибіг з кімнати, голосно відчинив вхідні двері та злісно грюкнув ними, вийшовши з будинку. У кімнаті запанувала тиша: дехто був шокований, а хтось уже отупів від наркоти й не розумів, що відбувається.
– Що на нього найшло? Кретин, блін... – прокоментував це Бодя, всипаючи собі в рот порошок з пакетика.
Уля підскочила до мене і прошепотіла мені на вухо:
– Біжи за ним!
Я встав з крісла і вибіг з будинку на дорогу. Надворі були глибокі сутінки. На небі вже сяяв місяць, але не було зірок, і небесна блакить встигла потьмяніти. Навколо стелився легенький туман, який тоненьким шаром укривав землю. Ліхтарі ще не були ввімкнені, і надворі було напівтемно, проте майже у всіх будинках на вулиці горіло світло. Я роззирнувся направо і наліво, але ніде не побачив тебе. Я не знаю, кудою ти прийшов і де тебе шукати, і тому ідея бігти будь-куди з самого початку виглядала безглуздо. І ще, крім того, мені цей квартал був наполовину невідомим.
Я гнівно повернувся назад в будинок, і там, в коридорі, вже чекала мене Уля, заламуючи руки. А з вітальні долинав неприродний сміх.
– Найшов? – спитала вона з надією, підбігши до мене.
– Ні, він кудись зник.
– Я вже написала його, що ми не будемо...
– Досить вже про нього! Хай не заважає нам розважатись, якщо ми цього хочем!
– Але ж він твій друг! Справжній друг!
– Мені плювати на нього! Давай веселились! – я взяв її за руку і потягнув у вітальню.
5
Проснувся я одітим пізно вранці у своєму ліжку. У мене дуже боліла голова, і після того моменту з твоєю втечею нічого не пам’ятав. Я навіть не знав, як дістався з будинку Улі у свою кімнату.
Я сперся на лікоть і наполовину сів у ліжку, але в голову вдарив різкий біль, і вільною рукою схопився за голову. З великим зусиллям я повністю сів і сперся спиною об стіну, обхопивши обома руками голову. Її ніби різали сотнями ножів. У мене ще ніколи не було такого похмілля. А, може, це через наркотики?
З мого рота зірвався голосний стогін, що межував з криком болю. У двері хтось постукав, і в кімнату зайшла мати, а з-за її спини визирала Софійка.
«Добре, що сьогодні субота» – підмітив я собі у голові.
Мати була глибоко стривожена. Під очима в неї виднілись мішки, а її каштанове волосся було розтріпане. Білий фартушок, пов’язаний поверх сіро-рожевої піжами, обняв її струнку талію. Вона підійшла до мене і тривожно спитала:
– Де болить? Що болить?
– ГО-ГО-ЛОВА-А-А!!! – ледве я крикнув у відповідь. Моя голова аж розривалась від болю.
Мама вийшла з кімнати й швидко вернулась назад. В одній руці вона тримала склянку води, а в іншій – таблетки. Мати подала мені спочатку ліки. Я ледве проковтнув ті таблетки й, взявши тремтячими руками склянку, запив гіркоту. Мама лагідно забрала у мене подорожній стакан і поклала на сусідню тумбочку, а потім сіла на ліжко, пригорнула мене до себе і почала гладити мою голову, заспокоюючи мене.
– Тихо, тихо. Все уже позаду
Софійка весь той час спостерігала за нами, стоячи у дверях. Вона дивилась на нас отетеріло, але все-таки підійшла ближче й обняла мене з ненькою. Мама усміхнулась і обняла її у відповідь, проте в її очах і досі стояв страх. Страх за нас, за своїх дітей.
Біль почав утихати, і я спитав у матері:
– Що сталось? І як я вернувся додому? Не можу нічого пригадати...
– Твої друзі біля одинадцятої ввалились у нашу квартиру і занесли тебе непритомного у вітальню. Я навіть злякалась, що з тобою щось сталось, і ти вже вмираєш. Проте хлопці відразу поспішили розповісти, що відбулося. Вони сказали, що була вечірка і що трохи випили. Ну, зрозуміло, як же без цього. Далі твої друзі затнулись і дуже знітились, проте признались, що хтось дістав наркотики, і вже майже всі попробували. Залишились лише ти, Вася й Уля. З Васею, говорили, стався якийсь інцидент, і він пішов з вечірки. Ти з Улею хотіли попробувати й навіть відкрили свої пакетики, але ви не встигли, бо ти впав напівпритомним і... і реготав. По твоєму тілу пробігли страшні корчі, і лише тоді втратив свідомість. Казали, що це тривало лише декілька хвилин, але я думаю, що менше. Потім ті хлопці, що ще не були під кайфом, і Уля завезли тебе сюди на чиїсь машині. Я навіть не помітила тої бідолашної. На ній лиця не було, так вона переживала за тебе. Тільки подумати, що відчувала Уля, адже така біда сталась в її ж будинку...
– А що далі? – перебив я роздуми матері.
– Далі я їх вичитала за наркотики. За алкоголь нічого не сказала, бо сама була такою. Попросила ще в них допомогти перенести тебе у твою кімнату, що вони радо зробили. Звісно, я запропонувала їм випити чаю, але твої друзі відмовились, попрощались зі мною і пішли, але не знаю куди.
– А ще щось зі мною трапились?
– Ні, начебто нічого...
– Ні, ти посеред ночі кричав і сміявся, як... як божевільний! – випалила Софійка і, пригорнувшись ще щільніше до мами, заплакала. Матір була розгублена, але вона гладила її по голівці та заспокоювала:
– Це був просто сон. Тобі це просто приснилось. Мама ж нічого не чула, а мама б проснулась, якби щось сталось
– Але це правда!!! – продовжувала твердити Софійка.