Сміх божевільного
Пролог1
Діти граються, у хороводі кружляються. Біла одежа в темряві мається. Навколо могил бігають, квіти збирають. Сміх лунає, навколо дерев звивається та в тишу злинає. Зорі саджають та місяць ховають. Сонце встає – під земляні ковдри ховаються.
Маніяк ходить, через могили переступає. Дитину кличе та в темряву заводить. Не видно їх, але десь здалеку крик болю зринає. Сміх зупиняється – та діти в темряві ховаються. У них на устах єдине слово – багатоликий.
Крик втихає, ніхто не з’являється. Діти назад вертаються та знову кружляються. Серед могил. Сміх злинає у темряву ночі та там затихає. Все забувається, страх минається. Час веселитесь, час гратись, час танцювати. На одного більше, на одного менше – все одно, бо завжди приходить забуття...
2
Божевілля! Чисте божевілля! Чи, може, я зсунувся з глузду, коли таке мариться? Але начебто все нормально...Крім того, ще та чортова гвоздика. Звідки вона могла взятись, якщо не він її залишив? Не думаю, що хтось з близьких приходив до мене посеред ночі чи якийсь санітар хотів пожартувати. І сном це не назвеш... А, може, й справді марення? Так, у мене ж був сильний струс мозку декілька днів назад, то цілком могло все примаритись, а появу гвоздики, якщо добре обміркувати, можна пояснити. Проте така галюцинація була аж занадто реалістичною, і ти це знаєш. Тому досить собі брехати й сприймай це як дійсність! Ну, добре, це суперечить усім законам логіки, але ти був свідком набагато суперечливіших подій і сприймав їх за чисту монету. То чому ти не можеш повірити в те, що відбулося минулої ночі? Тому що він прийшов, коли його тіло лежить під землею? Тому що ти любив його, і ти й досі не можеш сприймати його смерть як реальність? Тому що він ледве не погубив тебе разом з собою? Так, так, і ще раз – так!
Такими темпами я й справді збожеволію. Так у мене поїде дах, якщо нікому не розповім. Я не можу розказати батькам чи друзям, бо ті будуть вважати мене божевільним або сприймуть усе як марення. Але це така річ, яку не можна довго тримати усередині себе! Тому найкраще рішення – це написати, і я виллю у свою книгу усі сумніви, думки та страждання, а читач хай сам мене розсудить: чи правда це, чи марення.
Розпочнемо з того, що п’ять чи шість днів назад я попав у жахливу автокатастрофу. Точніше – кинувся під машину за своїм другом. Не знаю, що з ним сталося, але він собі спокійно пішов та став посеред дороги. Спочатку я, шокований, стояв на місці, а тоді, коли почув гудок вантажівки, побіг за ним. Машина була так близько, що не могла відразу зупинитись, і тому по інерції вона з шаленою швидкістю неслась на нас. Я почув скрип шин, скрегіт металу і гучний ляск, а потім крик якоїсь жінки – і моя свідомість відключилась. Мені пощастило більше ніж моєму другу: я відбувся численними переломами та струсом мозку (деякі медики пророкували батькам мою швидку смерть, але я збіса живучий), а той миттєво загинув. Але мене все не покидало одне питання: навіщо він це зробив?
І ось однієї ночі, закутаний в бинти та увесь загіпсований, я сидів, ой, вибачте, лежав та роздумував над цим питанням. Годину назад мене прокапали, але порожня пляшка з-під ліків і досі висіла на крапельниці. Ліжко, хоч як мені було соромно, було застелене клейонкою, бо ще в першу ніч я наробив під час сну, і лікар пізно вранці сказав, що у мене через аварію виникло тимчасове нетримання сечі. Покривало було складене і лежало на билі ліжка, бо навіщо воно здалось людині, яка повністю укрита бинтами та гіпсом і ледве може поворухнутись? Під головою була подушка, доволі м’яка. Ліжко моє стояло біля вікна, і тому мене окутувало місячне світло. Та й краєвид звідси відкривався чудовий: зоряне небо та ліс, притрушений снігом. Краса та й годі...
Лежав я так і дивився на ліс через вікно, проте мої думки кружляли не навколо краєвиду, а навколо смерті друга та тої аварії. Ці ж самі думки не давали мені й заснути. Скільки не пробував їх прогнати, вони весь час вертались назад. І тому я віддався повністю у полон роздумів.
Але мої думки перебила одна проява: з лісу до лікарні прямував якийсь невідомий силует. Спочатку нічого тут незвичайного не було, бо через ліс до лікарні з міста ввела не одна стежка, і тому будь-хто посеред ночі міг прийти з якоюсь проблемою (а таких було немало) або хтось з працівників лікарні міг прийти на свою зміну. Однак інше здивувало мене. Та фігура відразу ж зникла, коли підійшла до стоянки поблизу будівлі. Мене це відразу ж збентежило і вразило. Я вважав це за оману зору або чимось подібним і не міг відірвати очей від того місця, де таємничо зник незнайомець. Раптом хтось торкнувся до мого плеча. Хоча майже все моє тіло було окутане щільним шаром бинтів, але цей легкий та лагідний доторк моя нервова система сприйняла добре. По моєму тілу пробігли мурашки. Я не хотів та не міг поглянути на незнайомця, чекав, коли він заговорить, все ще надіючись, що це буде медсестра. Але коли той заговорив, мене охопила ще більша хвиля страху, адже... адже...
– Привіт, Васю. Як поживаєш? Все ще тримаєшся?
Я поглянув на нього і побачив його, мого мертвого друга. Але це не був якийсь блідий привид чи позеленілий зомбі, який наполовину розклався. Ні, це була звичайна людина. Тільки коли я подивився вниз, то побачив, що його ноги були наполовину прозорі та закуті у кайдани.
Просто неможливо передати мій стан словами: я аж тремтів від страху, не міг вимовити бодай слово, а очі метались по сторонах, шукаючи допомоги. Він подивився на мене здивовано, а потім усміхнувся і приклав свою долоню до моєї щоки, промовивши:
– Спокійно. Я нічого тобі не зроблю. Можливо, до тебе й прийшов привид, але він тобі друг. Тому немає причин для страху. Принаймні, я прийшов не по твою душу
Я почав заспокоюватись, але не завдяки його словам, а тому, що він був щасливий і веселий, як колись. Його понурість і смуток недавніх днів зникли, і на їхнє місце прийшов оптимізм. Переді мною був товариш, яким він був пів року назад – сповнений життя і радості. На ньому був одяг, як і того особливого дня: світлі джинси, біла футболка і червона сорочка в клітинку. І це мене ще більше підбадьорило, бо перед собою побачив друга в такому вигляді, в якому він поставав з глибин моєї пам’яті. Тепер першим заговорив я:
– Як бачиш, живий, проте не зовсім здоровий. Але через місяць буду як новенький. А як... – почав був я питання, але згадав, що мертвому ставити таке питання безглуздо, проте продовжив: –... у тебе справи?
– Щодо цього я до тебе й прийшов. Не так все безхмарно, як здається. Хтось (мабуть, це ти) не може мене відпустити. Скажи, яким ти мене бачиш? – він прибрав долоню з моєї щоки та сів на сусіднє ліжко, яке було вільне (в палаті я був один, тому всі ліжка були порожні).
– Що за дурне питання? Звісно, таким, яким ти був... Ну, того дня, – мої щоки запалали від цієї згадки.
– Я для тебе не якийсь там наполовину гнилий труп чи привид з численними шрамами?
– Ні, – притишено відповів я і тицьнув незламаною рукою на його ноги, – тільки це виглядає дивним.
– Ага, тільки це... Якщо хочеш знати, то це знак того, що мою душу хтось не може відпустити. І через це я й прийшов, – він тяжко зітхнув. – Ти, Васю, причина моїх страждань.
– Чому саме я? Це ж можуть бути й твої батьки...
– Так, але один дух сказав мені по секрету, що та людина, яка тебе й досі тримає на цьому світі, бачить твій дух таким, яким бачив і пам’ятав тебе при житті, а інші... Інші (і навіть батьки) бачать в тобі потвору, – він тяжко зітхнув і, усміхнувшись, продовжив: – А ще той дух розповів одну цікаву історію. Виявляється, що його не міг відпустити один чоловік, в якого він позичив гроші. І той, бідолаха, побачив в ньому справжнього диявола. Уяви, як він кричав! – він щиро засміявся. – Але ти, хвала Богу, бачиш мене таким, яким я є. Значить... – він знітився. Його усмішка зблідла, але, подолавши своє хвилювання, довершив: – Значить, ти знав і знаєш мою справжню суть, – з його очей потекли сльози. Мені так хотілося його обняти та заспокоїти, але я не міг. Мабуть, він прочитав у моїх очах той біль, бо пересів на моє ліжко. Я простягнув свою руку до його, але замість руки хапнув повітря. Мені аж плакати хотілось, але...
– Чому ти зміг доторкнутися мене, а я не можу? – тепер мене охопила отруйна суміш гніву та відчаю.
– А як я мав вийти на контакт з тобою? Думаєш, що просто так можна поговорити з кожним зустрічним духом? Ні, ні, голубе!
– Тобто?..
– Ох, це ціла авантюра. Але багато чого я маю залишити в таємниці. Сам розумієш: звичайним смертним цього не дано знати, – він підморгнув мені та знову усміхнувся. – Можу тільки сказати, що мені дали лише три спроби знайти людину, що мене тримає на цьому світі. Тобто три можливості вийти з кимось на контакт. Ми не обмежені в часі, навіть можемо півстоліття мандрувати цим світом, але коли потрібна людина помре, то ми застрягаємо тут назавжди і не можемо продовжити свій шлях у потойбіччя...
– А що значить «вийти на контакт»? – перебив я його.
– Я якраз хотів сказати тобі, маленький непосидо. Це значить, що ми можемо лише три рази доторкнутися до живих. І лише тоді вони зможуть нас бачити, – він лагідно подивився на мене, – проте це не означає, що ти чи я зможемо відчути фізично один одного потім. Лише один раз...
– А я в тебе перший чи третій?..
– Не вгадав! Другий. Першою була моя мати.
– А яка була її реакція на.. Емм... На це?
– О, тут було простіше. У привидів є своєрідний лайфхак: коли доторкаєшся до когось, хто спить, то ти появляєшся в його сні. Це, на мою думку, набагато простіше, бо ти не лякаєш своєю появою людину, а також уві сні більше можливостей.
– То ти прийшов до неї уві сні?
– Так. Знаєш, Васю, вона не була тою людиною, що мене не може відпустити, але я це знав з самого початку, – він подивився на мене сумно, проте на його устах і досі грала усмішка. – Я з самого початку знав, що це ти. Але мені хотілось з нею попрощатися, бо... бо... бо не встиг з нею попрощатися по-справжньому, сказати, що люблю її й щоб вона не хвилювалась за мене. Мені було боляче, що залишив її так, і тепер мені відлягло від душі, адже вона тепер відчуває деяку полегкість, і я це розумію...
– Постривай, а чому ти прийшов до мене не уві сні, а... так?
– З матір’ю ситуація була набагато легшою, а з тобою... – він закинув ногу на ногу і сперся ліктем об коліно.
– То це я, Колю, завдаю тобі стільки страждань навіть після смерті? – сказав я хриплим голосом.
– Ну, нічого дивного в цьому немає при тих обставинах, що склалися. Тому навіть і не думай себе винити. Все це моя провина, – Микола тяжко зітхнув.
– Що будемо робити з цим?
– Поговоримо. А точніше – я поговорю.
– В якому сенсі?
– Я знаю, що тривожить твою душу, чому ти не відпускаєш мене. Ти не розумієш, що зі мною відбувалось протягом останніх шести місяців. І розповівши, я надіюсь, що ти знайдеш потрібні тобі ключі й цим, можливо, відпустиш мене.
– То час казки?
– Так, – весело відповів Микола, – а почнемо з того, що...